Арсен

Версія бабусі Ліди

…Ярема ріс хворобливим і доволі відлюдкуватим хлопчиком. До того ж, хтось із мешканців села повідомив йому, що він не є рідним сином родини, а лише підкидьком. Або, як кажуть у селі, байстрюком. Хлопець не міг пройтися селом, щоб не почути знущальні слова: «Байстрюк! Байстрюк!» Як не заспокоювали його прийомні батьки, як не переконували у своїй любові, хлопець похмурнів з кожним днем.

А тоді сталася подія, яка геть засмутила його: у подружжя нарешті народилася власна дитина.

Це і був Арсен…

На честь його народження Макар улаштував великий бенкет для всього села. Навіть виписав зі столиці феєрверки. Весь день і всю ніч на подвір'ї грали музики, лилося рікою вино, смажилася баранина та свинина. Усі танцювали й раділи. Лише на горищі заливався гіркими сльозами хлопчик — Ярема.

Але Марія не забула про свого старшого сина. Коли немовля заснуло, вона кинулася шукати Ярему. І знайшла на горищі — хлопчик лежав на соломі з червоними від сліз очима і стиснутими кулаками.

— Тепер ви не будете мене любити! — сказав він названій матері.

Марія обняла його і запевнила, що він помиляється.

— Ти тепер дуже поважна особа — старший брат! — сказала вона.

Почувши таке, Ярема припинив плакати і, здається, заспокоївся.

З того часу він став ще більше допомагати батькам у роботі, кидався виконувати будь-яке завдання наввипередки з найманими робітниками, був слухняним і покірним. Він хотів, щоб батьки любили його більше за Арсена.

І хоч як це дивно, але зрештою так і сталося!

Однак набагато пізніше, коли Арсен виріс і батьки мали з ним купу клопотів. На відміну від спокійного і розважливого старшого брата, Арсен був справжнім розбишакою. Він дуже рано почав рахувати, читати й писати. А коли йому ледве виповнилося вісім років, організував у селі «військо Робін Гуда» з таких самих малюків, як він. І керував ним, як справжній полководець. «Військо» крало курей у заможних селян і підкидало бідним. В одинадцять років Арсен уперше втік із дому, намагаючись дістатися берегів Африки. Там він хотів полювати на тигрів і стати ватажком абориґенів. У дванадцять сам пішов до лісу і пробув наодинці з природою кілька діб, полюючи на ведмедя. В тринадцять пішов із циганським табором і опинився з ним аж у Бессарабії.

Одне слово, це була неймовірно жвава дитина.

Батькам доводилося наймати загони добровольців-односельчан, щоб укотре розшукати бешкетника на неосяжних просторах країни. На чолі цих загонів завжди стояв Ярема. І завжди повертав утікача назад.

Макар і Марія ставили його за приклад молодшому братові.

— Колись ти зведеш батька в могилу! — часто повторював Ярема, тягаючи Арсена за вуха.

Коли Арсенові виповнилося вісімнадцять, Макар, якому набридло терпіти вибрики молодшого сина, вирішив хоч якось приборкати неслуха, і доручив йому торгівельну справу.

Арсенові це спочатку дуже сподобалося. Він їздив до столиці, торгував там усім, що вироблялося на хуторі — м’ясом, олією, молоком, медом. А натомість привозив до села різні корисні речі — нитки, сіль, інструменти, якими також торгував у невеличкій крамниці. І справи його йшли добре.

Але за два роки це заняття здалося йому нудним і одноманітним. І Арсен запропонував батькові поставити господарем крамниці Ярему, а він займеться розширенням торгівельної справи. Ідеї у нього були найнезвичайніші. Скажімо, якось він зібрався до Балтійського моря, щоб привезти звідти бурштину. Бурштин йому замовив один столичний архітектор, що саме в той час працював над оздобленням панського маєтку.

Одного дня, навантаживши кілька візків розмальованими глиняними глечиками, мішками з гречкою та слоїками меду, Арсен вирушив у далеку подорож — до берегів Балтійського моря. Поїхав і… зник. Аж відтак поштмейстер приніс на хутір телеграму: «Живий. Здоровий. Знайшов бурштин. Прошу благословення на одруження…»

Ох, і розлютився ж Макар! Яке ще одруження? З ким? Він написав синові телеграму: «Ніякого благословення! Негайно повертайся!»

І з тої пори від Арсена не було ні слуху, ні духу…

— Ось така історія… — зітхнула бабуся Ліда і додала: — Час спати.

Ми з Нійолє вхопили її за руки з обох боків.

— Як? І це все? — вигукнув я.

— Звісно, ні, — посміхнулася бабуся. — Але щось треба лишити до наступного вечора. Так що, діти, вкладатися.

— Ну хоч трі-і-і-ішечки… — благально проспівала Нійолє. — Він одружився? Повернувся?

— І одружився, і повернувся, — сказав дід Олег, допомагаючи бабці підвестися.

— Із Білою Дамою? — не вгавала Нійолє.

Дід із бабцею перезирнулися.

— Ту, як ти кажеш, Білу Даму, звали так само, як тебе — Нійолє… — сказала бабуся Ліда. — І вона була вашою прапрабабцею.

Я бачив, що ця тема не дуже подобається дідові Олегові.

— Далася вам та Дама! — додав він. — Її вигадали забобонні селяни після смерті бідолашної Нійолє. Казали, що вона блукає селом, шукає кривдників і не заспокоїться, доки не знайде! А тепер марш по ліжках!

Нам довелося послухатися старших. Дід вимкнув світло. А я знову опинився віч-на-віч із глибокою ніччю, зірками і лісом, що виднівся на протилежному боці річки. Я вже знав, що скоро там мають замайоріти знайомі мені загадкові вогники, і намагався не заснути. Я твердо вирішив з'ясувати їхнє походження. Для цього навіть заховав під подушку дідів бінокль, який знайшов на горищі.

Але цієї ночі бінокль мені не знадобився.

Доки я вглядався в темну далечінь лісу, сталося щось доволі незвичайне і, відверто кажучи, жахливе.

Як я вже казав, будинок моїх родичів стояв на пагорбі, з якого було досить добре видно всю невеличку вулицю. Вдень вона потопала в тіні абрикосових дерев, а вночі нагадувала чорний тунель. Коли згасали вікна, тут стояла така темрява, що не можна було розгледіти власну витягнуту руку. Так от, саме в цей час, коли я стояв біля вікна і вглядався в ліс, піднісши до очей бінокль…

Саме в цю мить, коли я в розпачі опустив бінокль, адже нічого путнього не побачив…

Саме в цю мить… просто перед собою, зовсім близько — поруч із вікном, на доріжці, що вела за ріг вулиці, — я побачив… Білу Даму…

І мені стало не до казок!

Яка вона була? Справді — біла, ніби огорнута простирадлом. Вона повільно пливла повз вікно і була схожа на дим від великого вогнища. На її голові розвивався широкий каптур, який закривав обличчя. У руках примара тримала маленький язичок полум'я, що кидав відблиск на її низько схилену голову. На відстані пятидесяти кроків від неї я помітив такі ж вогники. Вони погойдувались у повітрі й пливли, мов човники, в суцільній темряві. Добре придивившись, я зрозумів, що ті вогники несли в руках маленькі чорні карлики. Певно, це була «свита».

Правду кажучи, по моєму тілу побігли мурашки, а руки затремтіли. Я ледве стримався, щоб не закричати.

Дійшовши до мого вікна, Дама зупинилася.

Я завмер і припинив дихати. Вона повільно підвела голову і повернула обличчя в мій бік.

І я закляк. Обличчя було білим і пласким. А на ньому чорними розкосими дірами зяяли дві порожнечі — очі. Під ними такою ж проріззю — тільки видовженою — чорнів рот із печально опущеними кутиками. Ані носа, ані брів…

Звернувши на мене жахливий застиглий погляд, Біла Дама так само повільно повернулася, низько схилила голову до вогника і попливла далі.

За нею застрибали чорні карлики. За мить уся делегація зникла за рогом.

А я так і лишився стояти біля вікна з відкритим від жаху ротом…