Арсен

Хто такий Ярема?

У доброму гуморі я повернувся додому — задоволений, сповнений очікування на чергову розповідь діда. Адже історія тільки розпочиналася.

Усі були вже вдома. Дід щось стругав на подвір’ї, бабуся й Нійолє збирали абрикоси у велике відро і зсипали їх до величезного корита з водою. Бабуся пояснила, що після того, як абрикоси будуть вимиті, їх треба висушити на сонці.

Нійолє була замурзана, від неї пахло абрикосами. Бігала по саду, на ходу запихаючи до рота стиглі фрукти. Бабуся бурчала — вони були немиті, із землі. Я зітхнув: так колись вона бурчала й на мене. Тоді, коли ми всі були разом: тато, Юля і я… А я був малим. Таким, як ця Нійолє.

Побачивши мене, дівча насупилося. І нічого не сказало, як це було зазвичай. Вечеряли мовчки і швидко — ми з нетерпінням чекали на наступну розповідь діда Олега. Тож допомогли бабусі знести посуд до кухні, а відтак, як і вчора, дід повів нас на веранду…

— Ну, на чому я зупинився? — лукаво запитав він, перевіряючи, чи уважно ми його слухали минулого разу.

— Малий Макар видоїв панських корів і побачив панночку! — першою вигукнула Нійолє.

— Пан подарував йому хутір… — додав я.

— …і Макар розбагатів! — продовжила Нійолє.

— А потім вони з панночкою побачилися вдруге через десять років, — сказав я. — На полюванні…

— І Макар сприйняв її за хлопця! — не здалася Нійолє.

— Усе точно, — посміхнувся дід.

І повів далі…

…Отже, Макар і Марія зустрілися ще раз — у лісі біля вогнища. Марія пригостила Макара печеною качкою. Спочатку поводилася з ним доволі зверхньо, як і має поводитися справжня панночка з простим селянином. Попри це, вони проговорили біля вогнища до пізнього вечора і домовилися, що наступного дня зустрінуться на цьому ж місці.

Макар пообіцяв панночці навчити її влучно стріляти з рушниці й розпізнавати лікарські трави. А Марія дала слово, що принесе хлопцеві почитати новий роман Жуля Верна. Потім дівчина сіла на коня і поскакала. За нею побіг і її чорний пес.

А Макар ледве зміг дочекатися наступного дня.

Так вони і покохали одне одного. І кохання це було потаємне. Адже жоден пан не видав би свою доньку заміж за простого селянина. Навіть якщо цей селянин розумний і має власне господарство.

Але часи змінювалися.

І змінювалася ситуація в родині пана Островершенка. Його нова дружина забажала повернутися на свою батьківщину — у Францію. Їй набридло жити в глушині, без балів і світського товариства, а ще більше набридла їй падчерка, з якою мала самі прикрощі — дівчина не слухалася, насміхалася з її пишного вбрання, зачісок і капелюшків, схожих на вазони з квітами чи єгипетські піраміди.

Отож, нарешті пані урвався терпець, вона тупнула ногою і сказала панові Островершенку:

— Хочу до Парижа!

А ще додала:

— Або я — або вона!

— Але ж зрозумій, люба, — спробував умовити її пан, — дитину треба буде взяти з собою!

Але пані лише голосно розсміялася:

— Яку дитину?! Твоя донька давно вже виросла! До того ж, як я чула, у неї є залицяльник — ото нехай і залишається з ним!

Дізнавшись про таке, пан Островершенко дуже розлютився. Але не на пані, а на власну доньку. Одного вечора він зібрав слуг, очолив їх і вирушив на те місце в лісі, де зустрічалися Макар і Марія.

Вони підкралися й побачили, що юнак і дівчина мирно сидять біля вогнища. Пан Островершено дав команду, і слуги напали на парочку, розкидали вогнище, скрутили Макара.

Після цього на поле бою вийшов розлючений пан. Він сказав, що віднині позбавляє Марію спадку. І якщо Макарові це подобається — нехай забирає доньку собі в тому, в чому вона стоїть перед ним. А більше він не дасть за неї ані нитки! Пан думав, що для такого завзятого господаря, яким виявився його колишній рятівник, це буде неабияким розчаруванням. Адже він вважав, що хлопець упадає за його донькою лише через те, що хоче заволодіти його маєтком і всім майном. Принаймні так казала дружина.

Але пан помилився. Макар лише розсміявся, скочив на коня, підхопив на нього розгублену дівчину і повіз до свого обійстя.

А згодом молоді обвінчалися…

— І стали жити-поживати й добра наживати? — увірвала діда нетерпляча Нійолє.

— Так, — сказав дід Олег. — Вони справді нажили чимало добра. Адже обоє були розумні й працьовиті. Але одного їм не вистачало — дітей. І через це вони були страшенно засмучені. Аж доки в родині не з'явився Ярема.

Тут уже не витримав я.

— Арсен! — поправив я діда.

Той похитав головою:

— Ні, хлопче, Арсен з'явився на світ набагато пізніше. Спочатку був Ярема…

Дивно. Я вперше чув це ім'я. Хто такий Ярема? Невже у нашого пращура було кілька синів? Чому ж ми ніколи про це не чули?

Я нічого не міг збагнути.

— Так-так, Ярема, — підтвердив дід Олег. І ми з Нійолє нашорошили вуха…

…Одного літнього вечора Макар і Марія закінчили всі справи по господарству і вийшли посидіти на порозі, помилуватися зірками.

Вони сиділи мовчки, дивилися на нічне небо й слухали, як довкола них шумить ліс. За парканом щось тихо цвірінькнуло. Спочатку вони не звернули на це уваги. Але приглушений писк почувся знову.

— Певно, це заблукало чиєсь курча, — сказав Макар. — Або ягнятко…

Писк повторився. І цього разу він був не схожий на курячий.

— Ні, це не курчатко, — з острахом прошепотіла Марія.

Вони прислухалися. Писк перетворився на суцільний тоненький плач.

— І не ягнятко… — додав Макар, підводячись із порогу.

і — І не телятко… — сказала Марія і перехрестилася.

Не змовляючись, вони одночасно кинулися до хвіртки. Відчинили її і побачили немовля, загорнуте в стару хустку.

Треба сказати, що таке часом траплялося: якась бідна мати підкидала під поріг багатого обійстя своє дитя.

— Бог послав нам дитину, — сказала Марія, піднімаючи маля з холодної землі.

— Треба повідомити про це урядника, — невпевнено сказав Макар.

— У жодному разі! — скрикнула Марія. — Ми стільки років молилися про це диво! І воно сталося! Невже ти хочеш віддати це чудове немовля до сиротинця?!

Вона піднесла малюка до обличчя Макара, щоб він міг краще роздивитися дитину. І дитина, припинивши скиглити, посміхнулася Макарові.

— Що ж, — зітхнув він, — нехай так і буде. Заберемо його собі. І будемо вважати, що це наша дитина, якщо Бог не дає своїх.

Так і вирішили.

Малюка охрестили Яремою. І почали виховувати як власного сина…

— Діду, чому ми ніколи не чули про цього Ярему? — запитав я.

— А що ви могли про нього чути? — відповів дід Олег. — Не лишилося від нього пам'яті. Нащадків у нього не було. А після вбивства Макара він виїхав кудись за кордон. І шляхи його загубилися…

— Нещасною він був людиною… — додала бабуся Ліда.

І ми з Нійолє, мов флюґери, повернули голови в її бік:

— Чому нещасною?!!

— Може, й так… — зітхнув дід Олег. — Кожен має право на свою думку. — І, звертаючись до нас, сказав: — Зараз бабця розповість вам свою версію!

— І розповім! — весело сказала бабуся й сіла поруч із нами.

Я пошкодував, що не можу все занотувати у свій щоденник, щоб потім не заплутатись у фактах. Але подумав, що Шерлок Холмс теж нічого не занотовував, покладався на свій розум і пам'ять. Тому просто вирішив уважно вислухати «версію» бабусі Ліди. А вона була такою…