Арсен

Таємна вилазка на горище БРТ

Я не міг заснути до ранку.

Чув, як закричав перший півень, за ним — другий. Потім зацвірінькали пташки. Мені здавалося, що всі вони на різні голоси виспівують: «Ай-рес! А-а-а-й-рес!». А ще мені ввижався гострий погляд Чорного і його шалені атаки. Але все, що пережив кілька годин тому, здавалося сном. Або фільмом, у якому я зіграв головну роль.

Коли я проводжав Айрес додому нічним селом, ми домовилися, що нічна корида буде нашою таємницею. А ще вона згадала про горище, де Яків Степанович зберігає зібраний по хатах архів. Сказала, що проникнути туди можна буде завтра вдень, коли Софія Михайлівна з іншими дітьми піде на дальню ділянку обертати сіно.

— А навіщо його обертати? — здивувався я. — Хіба скрізь мало трави?

— Життя не знаєш… — посміхнулась дівчина. — А взимку чим годувати худобу? Тоді трави не буде. Буде сіно. А його треба заготувати вже зараз.

Виявляється, в кожного з мешканців села була своя «дальня ділянка», на якій вони косили і сушили траву — кожен для своєї худоби. Спочатку косили і розкидали, щоб вона підсохла; тоді обертали, щоб підсохла з іншого боку, — і збирали в стіжки, які ближче до осені перевозили до своїх обійсть. Я пообіцяв, що наступного разу обов'язково прийду допомагати.

Отже, коли я повернувся до нашої хати, на вулиці вже сірів ранок. Я тихо прокрався до вікна, вліз до веранди, ліг у ліжко…

Завтра, тобто вже сьогодні, ми знову зустрінемося з Айрес. І, можливо, я знайду на горищі щось цікаве. У мене було дивне відчуття, що я зможу розплутати цей клубок.

Я почав згадувати все, що знав або колись читав про розслідування. І згадав одну фразу — чи то з книжки, чи з якогось кінофільму. А, можливо, це сказав сам великий детектив Шерлок Холмс. Фраза була така: «Перш за все треба подумати, кому це вигідно». Тобто визначити коло підозрюваних.

Мені все одно не спалося, тож я взяв клаптик паперу і написав на ньому кілька імен: «Арсен», «Нійолє», «Ярема», «Невідомий».

І почав міркувати.

Арсен…

З розповідей дідуся Олега він видавався мені сильною і симпатичною особистістю. Хоча це — лише з розповіді… А яким він, цей мій прапрадід, був насправді? З якими намірами повернувся в рідне село після стількох років відсутності? Чи був для нього сенс у вбивстві власного батька? Може, він справді хотів заволодіти скарбом? Від цієї думки мені стало моторошно, і одразу прийшла інша.

Стій! Арсен же не знав про існування скарбу! Так, справді — не знав! Адже, як розповідав дідусь, його мати, Марія, померла до того, як він повернувся в рідну хату. Тобто вона розповіла про глечик із золотом тоді, коли Арсена тут не було! Атож, він нічого про те не знав!

Я аж підскочив на ліжку — закортіло розбудити діда криком: «Арсен не винен!». Але я стримав себе одним простим запитанням: «А хто ж тоді?».

І знову втупився в папірець.

Нійолє…

Що ми знаємо про неї? Вона була чужинкою в цьому селі. Тобто її тут не любили і боялися. Вважали відьмою. І вона боялася селян.

Чи могла вона хотіти повернутися на батьківщину?

Могла…

Чи були у неї на те гроші?

Не було…

Чи могла вона… хотіти заволодіти скарбом?

Ох, яким нелегким було для мене це запитання. Але треба було обміркувати всі варіанти. Всі без винятку. І поставитися до цього з холодною головою. Адже те, що розповіли бабуся з дідусем, могло бути лише родинним переказом — а насправді ж Макар, може, не був для неї рідною людиною. Зрештою, він же спершу не схвалював їхній шлюб з Арсеном.

Чи могла вона відчувати до нього ворожість?

Могла…

Чи могла планувати втечу з ненависного села?

Чом би й ні?..

Арсен довго був відсутній. Могла вона розлюбити його?

Могла…

А чи могла знайти когось іншого, з ким планувала втечу?

Можливо…

Ох… Ця версія хоча й не подобалася мені, але була більш-менш імовірною. Зрештою, Нійолє, на відміну від Арсена, знала про існування скарбу.

Я зробив таке: викреслив з «кола підозрюваних» ім’я Арсена, а навпроти імені Нійолє поставив великий знак питання.

Далі — Ярема…

Він усе життя прожив поруч із названими батьками. Завжди відчував до них вдячність. Завжди намагався, щоб батьки любили його так само, як любили свого власного сина Арсена. Він ніколи не залишав їх, як непосидючий Арсен. І ніколи ні в чому не перечив. Не робив прикрощів і не йшов проти їхньої волі. Навіть згодився одружитися з Нійолє, щоб виконати волю матері й зберегти родину. Як розповідав дідусь, був Ярема тихим і хворобливим. Чи міг би він убити людину, якій завдячував своїм життям? Сумнівно…

Я викреслив ім’я Яреми зі списку.

Отже, переходимо до четвертого підозрюваного, якого я назвав «Невідомий». Тут знову постала низка запитань.

Чи міг бути в хаті хтось сторонній, хто підслухав розмову Марії і Макара про захований скарб?

Міг!

Чи могли б хтось із домашніх — Ярема чи Нійолє, та навіть і сам Макар — розповісти комусь цю таємницю?

Могли б…

Кому?

Чи міг би цей «хтось» виявитись спільником Нійолє?

Міг би…

Я обвів слово «Невідомий».

І мені стало легше на душі! Адже тяжко підозрювати рідних по крові.

Тепер варто було з'ясувати, чи був у тій хаті хтось сторонній? А в кого з'ясовувати, якщо свідків давно не залишилося…

Отже, спочатку треба було поглянути на ті речі чи документи, які зберігалися на горищі директора школи, батька великої родини БРТ.

Я встав рано, щоб застати діда Олега вдома. І запитав, чи давав він щось із родинних речей для майбутнього музею Якова Степановича.

— У нас їх було небагато. Хіба що фотографії та листи з фронту від батька… Але цього я не віддав! — сказав дідусь. — А з тих речей, які зберігав мій тато, лишилася заіржавіла коробка з-під якихось заморських сигар.

— І ви її віддали?

— Спробував би не віддати! — посміхнувся дід. — Яків з дитинства хотів писати історію села. Ходив по хатах і збирав експонати. Листів і фотокарток я йому не дав, а от коробку він таки в мене забрав під «чесне слово», що вона буде в музеї! Довелося віддати. І я тепер про це шкодую. Невідомо, коли той музей буде…

— А що в ній було? — запитав я.

Дід зітхнув.

— Вона була така заіржавіла, що її важко було відкрити! Я заглядав туди лише раз. А потім боявся зламати.

— І що? Що ти там знайшов?! — нетерпляче видихнув я.

— Нічого особливого. Якісь папірці. Я намагався їх розібрати, але не вийшло. Текст на них було написано невідомою мені мовою. Частина просто залита чорнилом. Батько мій беріг цю коробку як пам’ять про свого тата, Арсена. Казав, що отримав її від матері. Коли в сорок першому році він пішов на війну, лишив цю коробку мамі. Теж наказав берегти. На війні він загинув зовсім молодим. А мати сховала коробку за ікону. Вона там і пролежала до цього часу. А коли Яків Степанович почав збирати по хатах речі, я віддав її до майбутнього музею. Коробка старовинна. Може, комусь буде цікаво подивитися на неї.

— Так, мені теж цікаво! — сказав я.

— Це добре, — похвалив мене дід. — Може, хоч у тебе дійдуть руки до родинної історії.

Звісно, я був трохи розчарований. Сподівався, що в тій коробці може бути план, де заховано скарб, чи ще щось подібне. Ключ… Перстень… Родинний герб… А коробка з папірцями мене мало цікавила, хіба лише тим, що її тримав у руках сам Арсен!

Але я все одно вирішив довести справу до кінця і в призначений час прийшов на обійстя БРТ.

Мене зустріла Айрес.

— Тільки обережно, — попередила вона. — Батько не любить, коли ми лазимо на горище.

Вона повела мене на сходи.

— Ти взяв ліхтарик? — запитала вона. — Наш учора зламався.

Я пошкодував, що не попросив у діда ліхтарик.

Айрес збігала до хати по свічку й сірники.

— Там темно… — сказала вона. — Ти лізь, а я почергую у дворі. В разі чого — буду голосно кашляти. Як закашляю — це означає, що повернулися наші й треба непомітно злізти. Обіцяєш?

Я пообіцяв і почав здійматися високою крутою драбиною до люка в стелі. Відкинув його й опинився в суцільній темряві. Закрив кришку. Чиркнув сірником, запалив свічку.

Оглядів приміщення. Нічого ж собі!

Весь простір було заставлено старими меблями, шафами й шухлядками, двоногими стільцями й етажерками. В кутку навіть шкірило зуби крісло з обірваною оббивкою. Вздовж стіни виструнчилися в один ряд книжкові полиці. На них лежали стоси старих тек, ящики, наповнені старими речами та заіржавілими інструментами.

Піднявши свічку вище над головою, я помітив на стелі кількох кажанів. Почув, як по кутках шурхотять їхні земні родичі. Мені стало незатишно. Здалося, що я стою посередині закинутого лану, виораного плугом. І цей плуг вивернув назовні все, що таїлося під товстим шаром часу й колись було для людей потрібним і живим. Кожна річ ніби промовляла до мене: доторкнися, дай знову відчути тепло людських рук…

Я в розпачі присів на край крісла. Воно охнуло, зарипіло і мало не розвалилося піді мною. Речей було безліч! Як тут можна щось знайти?

Коли очі звикли до тьмяного світла, я все ж вирішив поритися на полицях. Тим більше, я знав, що шукати: залізну коробку від сигар.

Пробіг пальцями по теках — і вони вмить почорніли від пилу.

Щоправда, придивившись уважно, я побачив, що теки були охайно підписані різними прізвищами і ретельно пронумеровані. Але металевої коробки ніде не було!

Не можна гаяти часу. Я почав уважно переглядати кожну теку, кожну річ і кожен ящик, забитий пожовтілими вишитими рушниками, сорочками, хустками й іншими предметами побуту, які назбирав Яків Степанович. Пилюка здійнялась така, що здавалось, я стою посеред згарища.

Я чхнув. Котрийсь із ящиків упав на підлогу. Вміст висипався з нього, щось дзенькнуло під ногами. Обпікаючись воском свічки, я нахилився і підняв з підлоги пласку металеву коробку. Вона була рудою від іржі, але на кришці подекуди лишився облуплений малюнок. На ньому було зображено чоловіка в ковбойському капелюсі. А внизу виднілось напівстерте слово, написане англійськими літерами «…а… на». Певно, там було написано «Гавана»…

Так, це була коробка з-під сигарет, а точніше — сигар. Сумнівів не було — та сама!

Я приліпив свічку до полиці й почав крутити в руках свою здобич. Спробував відкрити. Марно! Дід Олег мав рацію — коробка склеїлася від часу й старості, вся взялася іржею. Розкрити її не було змоги, хіба розбити або розпороти консервним ножем, мов бляшанку. А цього мені не хотілось.

Я вирішив забрати її з собою. Хоча це було не дуже чесне рішення. Утім, подумав я, ця коробка не така вже й велика цінність для музею. Тим більше, що вона належить нам. Якову Степановичу вона ні до чого.

Однак мені було ніяково підводити Айрес. Мабуть, вона не дозволила б мені щось виносити звідси…

Щойно я подумав про дівчину, як із подвір’я почувся її голосний кашель. Умовний знак: треба негайно злізати — діти і Софія Михайлівна поверталися з лану.

Я заховав коробку під сорочку. Загасив свічку і засунув її до кишені джинсів. Навпомацки почав вибиратися з горища.

На подвір’я вже входила вся дитяча зграя на чолі з Софією Михайлівною. Побачивши Айрес, яка кашляла, майже складаючись навпіл, вона з тривогою запитала:

— Ти застудилася?

Айрес захитала головою, суворо зиркаючи в бік будинку. Але я вже виходив з-за рогу.

Дітлахи моментально оточили мене. Від них пахло сіном.

— Арсене, пообідаєш з нами? — запитала Софія Михайлівна.

Але моя знахідка, яку я притримував рукою під сорочкою, аж пропікала тіло. Я почувався так, ніби вчинив злочин. А водночас мені не терпілося добігти додому і спробувати розкрити заіржавілу коробку. Тому я подякував за гостинність, підморгнув Айрес і відчалив з подвір’я БРТ.