Арсен

Макар розбагатів і оженився з панночкою

Спершу наші предки були бідні, як усі кріпаки.

Тато і мати малого Макара ходили на панщину. Одне слово, тут розповідь діда Олега мало чим відрізнялася від підручнику з історії.

Село тоді було досить велике, розлоге і належало панові Островершенку.

Цей пан, треба сказати, був досить лютим. У молодості він служив у війську, був бравим гусаром. Але потім вийшов у відставку і оселився тут, у своєму родинному маєтку. Проте збирався жити в Парижі. Не вийшло. І тому він лютував. Муштрував своїх кріпаків, розпродавав їх направо й наліво, руйнував родини. Одне слово, був тут царем і богом.

Тому маніфест про скасування кріпацтва 1861-го року пан Островершенко сприйняв як трагедію. Зачинився в маєтку, начистив зброю і вирішив, що в разі повстання (а таке могло бути, адже пана в селі ненавиділи) буде стріляти. Однак на маєток ніхто не пішов.

Проте помста селян полягала в іншому. Вони просто не вийшли на роботу. І якщо пшениця могла й почекати, то худоба залишилася без належного догляду. І п'ятдесят невидоєних корів зчинили по всій околиці страшний лемент. Жінки затуляли вуха й плакали, рвалися допомогти нещасним тваринам. Але чоловіки були невблаганними: нехай мучаться! Нехай віднині сам пан їх і доїть, якщо вміє!

І ось з цієї події й розпочалася історія сходження родини Макара. Тоді йому було десять чи одинадцять років. Два дні хлопець плакав, накривши голову подушками. Але й через гусяче пір'я до нього долинали плачі нещасних «рябух», яких він пас і яких знав поіменно. Малий Макар не розумів, який стосунок має лютий пан до цих бідолашних тварин. І чому вони мусять мучитися…

На третю ніч, дочекавшись, коли батьки заснуть, Макар виліз із ліжка й побіг до панської стайні. Відкинув засув і занімів від жаху та жалю: п'ятдесят пар великих коров’ячих очей дивилися на нього з людським болем. Тварини навіть припинили кричати — просто дивилися з докором.

І Макар узявся до роботи. Цілу ніч і півранку він доїв корів просто на землю. Його пальці заніміли, а вся земля була просякнута піною і запахом свіжого молока.

Але коли перші промені сонця освітили крони дерев, мукання стихло й село поринуло в довгоочікувану тишу.

Друга «серія» цієї родинної легенди почалася того ж ранку. До стайні, в якій уже спокійно спали звільнені від тягаря тварини, заглянула юна панночка. Треба сказати, що це було допитливе і геть не схоже на свого суворого татуся створіння. В селі подейкували, що дев’ять років тому народила її циганка, в яку був закоханий пан Островершенко. Відтак циганка втекла з табором, підкинувши панові його маленьку донечку.

Пан назвав її Марією. Виписав для неї зі столиці купу гувернанток і вчителів. Але ті просто не знали, що з нею робити. Адже, як сказали б зараз, Марія була доволі «проблемною» дитиною.

Цілими днями дівчинка ганяла по ланах з місцевою дітлашнею, роздаровувала дівчаткам свої мереживні сукні або вимінювала їх на полотняні запаски і вишиті сорочки. Часто можна було побачити, як вона скаче через усе село на своєму маленькому поні, яке тато виписав їй з Англії, або сидить на розлогому вітті старого дуба і читає книжку. Або, втікши від своїх няньок, купається в ставку.

Цього ранку дівчисько, як завжди, вистрибнуло з вікна своєї спальні просто в мокру від роси траву. Їй конче було необхідно дізнатися, чому замовкли корови. Адже до того всі няньки та гувернантки ходили з головним болем, обв’язавши вуха хустками і позатикавши їх шматочками корпії — так називалася тоді вата.

У вранішній тиші нарешті було чутно, як співають пташки. Усі в маєтку спали міцним сном, адже втомилися за ці ночі суцільного коров’ячого галасу.

Отже, Марія вистрибнула з вікна і попрямувала до стайні.

І що вона там побачила?

Звільнені й щасливі тварини мирно посапували в стійлах. А просто посеред стайні на купі вологого сіна лежав… чортяка!

Він був малий і замурзаний. На щоках — чорні сліди від брудних сліз, пальці рук — розпухлі й скорчені, рот розкритий, дихання гаряче, мов з пекла. Щоправда, чортяці не вистачало хвоста і копит.

Марія обійшла його тричі, вгрузаючи ногами в розмоклу від молока землю. А потім присіла поруч, радіючи можливості поспілкуватися з нечистою силою.

А «нечиста сила» спокійно собі спала.

Минула година, і чортяка несподівано розплющив очі.

І в сонному маренні побачив над собою дивну істоту — в довгій білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям, що огортало її стан аж до п’ят. Промені світла, що пробивалися крізь діри в даху, золотим контуром окреслювали всю тендітну постать…

Хлопчик і дівчинка з переляку одночасно перехрестилися. Адже обох учили хреститися, коли побачиш щось дивне і несподіване — тоді мара зникне.

— Ти не ангел? — запитав Макар.

— А ти не чорт? — запитала Марія.

І вони засміялися.

Забігаючи наперед, варто сказати, що так відбулася перша зустріч тих, від кого залежало моє народження майже сто сорок років по тому! Макарові було одинадцять, Марії — дев’ять. Макар був сином кріпака, Марія — панночкою. Звісно, тоді ніхто і уявити не міг, у що виллється їхнє знайомство. Але історія з доїнням корів для родини Макара закінчилася несподівано щасливо. Почувши про такий героїчний і милосердний вчинок хлопця, пан Островершенко розчулився і подарував родині свого рятівника хутір.

З того часу батьки Макара стали заможними. І рік від року почали збільшувати свої статки.

Діти, звісно, більше не зустрічалися. Хоча Макар доволі часто нипав біля панського маєтку і здалеку спостерігав, як бешкетує його випадкова знайома. Відтак же, років за п'ять, пан Островершенко віддав доньку на навчання в столичний пансіон, а сам вирушив до омріяного Парижа.

Зустрілися молоді люди аж за десять років, коли панночка після навчання повернулася до своїх гаїв. На ту пору, нагулявшись у Парижі, повернувся до села і пан. Він привіз нову дружину — француженку.

Треба сказати, що панночка Марія не дуже змінилася. Столичне життя з його балами і нудними кавалерами аж ніяк не вабило її. Певно, в ній нуртувала вільна циганська кров її матері. І тепер, коли Марія подорослішала, це ще більше почало даватися взнаки. Дівчина продовжувала дивувати і батька, і прислугу. Начитавшися Дюма, Жуля Верна, Марка Вовчка, Майна Ріда та Жорж Санд, вона скакала на коні по селу в чоловічому вбранні — в штанах, високих чоботах та шкіряному капелюсі. Як і в дитинстві, вона полюбляла гуляти по лісу на самоті, лише з велетенським чорним хортом. І вміла стріляти з рушниці.

Пан Островершенко, а особливо мачуха, просто не знали, що з цим усім робити. Хіба так поводяться панянки з порядних родин! — обурювалися вони. І соромилися сватати доньку за будь-кого з місцевої аристократії — кому потрібна така навіжена, невихована дружина?! Тому Марія завжди була сама. Виїздила на полювання лише зі своїм вірним псом, а всіх залицяльників проганяла. Вона вміла самотужки розпалити в лісі вогнище, підсмажити підстрілену качку, не боялася переночувати біля річки в солом’яному наметі. А потім поверталася до маєтку замурзана і щаслива, мов який-небудь індіанець Джо.

У селі подейкували, що панночка «несповна розуму». Хоча й гарна. Така гарна, що очей не відвести! Щоправда, роздивитися її обличчя нікому не вдавалося — через завжди насунутий на лоба чоловічий капелюх. Вона мчала селом, здіймаючи під копитами клуби пилу; і селяни хрестилися вслід потрійним хресним знаменням.

На той час родина Макара мешкала на хуторі, мала гарне подвір'я, коней, свиней та корів. І в селі вже вважалася «панською». Макар рідко з’являвся на людях, адже мав купу справ по господарству. Пам’ять про маленьку дівчинку давно вивітрилася з його голови. А вона, звісно, теж забула, як десять років тому зустрілася з малим «чортякою», що спав на купі сіна посеред стайні…

Тут треба завважити, що родина Макара, несподівано розбагатівши, взялася і за освіту. Адже добре господарювати на землі — це ще замало для того, щоб вважатися людьми освіченими й поважними. Тому, трохи подорослішавши, Макар розпочав самостійно навчатися різним «панським мудрагелям». А ці «мудрагелі» можна було почерпнути з книжок.

До того в їхній хаті була лише одна книжка — «Кобзар», що зберігалася поруч із іконою Пресвятої Богородиці. Макар знав її мало не напам’ять ще з дитинства, але цього йому виявилося замало. Тому він частенько навідувався до столиці — і не лише задля того, аби взяти участь в ярмарках і накупити там різних господарчих речей. Разом із необхідним приладдям та начинням він купував різні книжки. Навіть потоваришував у Києві з господарем книжкової крамниці, який став його першим і незмінним порадником у «книжковій справі». Таким чином на книжкових полицях нашого «прапра» з'явилися і Жуль Верн, і Майн Рід, і Марко Вовчок з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською. І навіть зовсім несподівані книжки англійських економістів, етнографів та істориків — тобто тих розумних людей, які писали про облаштування життя на землі. Через це парубка вважали в селі дивакуватим.

Коли Макарові прийшов час привести до хати дружину, ніхто з місцевих дівчат не наважився прийняти сватів навіть від такої заможної родини. Хоча сам парубок аж ніяк не сумував через це — йому подобалася воля. Він любив блукати лісом і міркувати про облаштування світу, про мандрівки і відкриття.

Одного разу, гуляючи біля скель річки Тетерів, він помітив на одному з пагорбів димок від ватри. Оскільки ця ділянка лісу належала йому, хазяйновитий парубок вирішив перевірити, хто насмілився посягнути на його власність. Чи не треба негайно братися за рушницю й покарати злодіїв?

Він зліз із коня і почав тихенько прокрадатися крізь хащі, тримаючи напоготові рушницю.

Але вона не знадобилася. Адже він побачив ось що. Посеред галявини тліло багаття, біля дерева куняв розкішний крапчастий кінь, а біля багаття лежав, розкинувши руки, хлопець, обличчя якого прикривав капелюх із широкими крисами. Певно, в такий спосіб хлопець захищався від уїдливих комах.

Макар придивився уважніше. Цього парубка він тут ніколи не бачив! Та ще в такому дивному одязі. Адже на сплячому була біла сорочка з мережаними широкими рукавами, кептар, оторочений хутром, короткі штани чорного кольору і червоний атласний пасок, кілька разів обкручений довкола досить тонкого стану. Обличчя незнайомця було все сховане під капелюхом. Макар посміхнувся: що за маскарад?! Чи не зійшов цей дивний хлопець зі сторінок книжки Жуля Верна?!

Він спробував наблизитися. І одразу ж пошкодував! Адже за своєю спиною почув тихе, але загрозливе гарчання. Обернувся і побачив, що в бойовій стійці шкірить ікла великий чорний пес. Що робити?

Доки пес не кинувся на нього, треба було негайно розбудити хазяїна.

— Агов, пане, прокиньтеся! — гукнув Макар.

Пес загарчав голосніше. Хлопець не ворухнувся.

— Прокидайся, нарешті, чортяко!!! — закричав Макар, ладууючи рушницю. — Бо я пристрелю твого пса!!

Хлопець підскочив, мов ошпарений, і своєю чергою вхопився за пістоль, що стирчав з-за паска.

— Тубо!!! — гукнув до пса. — Лежати!

Пес покірно ліг, але й далі дивився на Макара нашорошено.

А в Макара відібрало мову. Аж тепер він помітив, що перед ним… дівчина!

Мимоволі його рука потягнулася до чола і грудей, щоб покласти на себе хресне знамення — «свят, свят!». А дівчина голосно засміялася:

— Не бійся! Здається, я тебе впізнала! — сказала вона. — Ти той чортяка, що колись видоїв наших корів, чи не так?

Макар від здивування не міг вимовити ані слова, лише розгублено кивнув у відповідь.

Так вони познайомились наново…

— Агов, діду! Перша година ночі! Ти чого там дітей маринуєш?

Ох! Цей вигук бабусі Ліди повернув мене на землю. Дід Олег винувато замовк.

Бабуся увійшла до веранди руки в боки:

— Негайно в ліжка! Певно, у дітей вже очі злипаються, а ти все теревениш!

— І нічого у мене не злипається! — відгукнулась Нійолє. — Це в нього (вона турнула мене в бік) злипаються! І очі! І вуха! І пальці! Все, все склеїлося!

— Не бреши, — суворо сказав я і додав: — Ми справді не хочемо спати.

— Ні, вже пізно, — відказав дід Олег. — Лягаймо.

— А що ж далі було з тими людьми? — не вгавала Нійолє.

І я подумки підтримував її — все ж ідеться про моїх предків. І взагалі, вся ця історія починала мені подобатися.

— А про це дід розповість завтра! — сказала невблаганна бабуся і потягла Нійолє вмиватися. Дівча пручалося, але йшло, як та коза.

— Діду, а вони одружилися? — запитав я, щойно бабуся з Нійолє вийшли за двері.

— Не все так просто… — загадково мовив дід Олег і кивнув на двері. — Давай вже почесному: розповім вам обом завтра.

— По-чесному! По-чесному! — зачувся голос Нійолє зі спальні. — Не кажи йому нічого, якщо він такий дурний і нездогадливий!

Дід посміхнувся і розвів руками, мовляв, з цим дівчиськом краще не сперечатися! І погладивши мене по голові та побажавши доброї ночі, вийшов.

Я залишився сидіти сам у тій же запашній і трохи моторошній темряві, перед вікном, за яким розкурював свою люльку пелехатий ліс.

А він знову почав виблискувати спалахами, і не лише ліс — я бачив, як вогники пересуваються вулицями села, оминають хати, згасають і знову спалахують на іншій вулиці. Цікаво, чи бачить їх Айрес?

Айрес…

Несподівано мені спало на думку, що моя зустріч з Айрес дуже подібна до зустрічі Макара і Марії.

Ух ти, точно: я ж теж спершу сприйняв її за хлопця!

Сон одразу як рукою зняло! Я почав пильніше придивлятися до вогників. А вони так і стрибали перед моїми очима — з’єднувалися десь в одній крапці на околиці села, згасали, а потім знову виринали вже біля лісу. Це було неабияке видовище.

Я вирішив, що на завтра маю купу справ.

По-перше, розшукаю Айрес і розпитаю про ці вогні. По-друге, сходжу на те місце, де колись стояв маєток Макара. А по-третє, дізнаюся про подальшу історію нашої родини. Адже без цього моє розслідування неможливе. А ще треба було б поговорити з дідом про заробіток — я ж не сидітиму у них на шиї все літо!

З такими думками я і заснув.

Сон мені наснився доволі романтичний. Але переповідати його не буду.

Вже вибачайте…