Арсен

Зустріч із родичами Нійолє

Хату знайшов не одразу.

Лише пам'ятав, що дах укритий червоною черепицею, а паркан — зелений. Такої хати на вулиці не знайшов. Минуло ж цілих п'ять років з того часу, як я тут був востаннє!

Я пішов навмання, заглядаючи крізь паркани. Може, щось пригадаю…

Біля одного з будинків стояла лава, схована за розлогим віттям абрикосового дерева. Ця старезна абрикоса видалася мені знайомою. Пригадую, в дідовому садку було багато абрикосів, які я їв, підбираючи просто із землі. А бабуся сварилася, казала, що не можна їсти немиті…

Я присів на лаву і припав оком до шпарини в паркані. Віти дерева були рясно вкриті стиглими плодами. Гори абрикосів устеляли землю під моїми ногами. Запах стояв запаморочливий!

Я почав збирати абрикоси просто із землі й запихати їх до рота. Виявляється, я добряче зголоднів. Але справа полягала ще в тому, що цей смак був мені дуже знайомий — ні в кого в селі не було таких смачних абрикосів, як у мого дідуся Олега.

Так я остаточно впевнився, що не помилився.

…На подвір’ї було тихо.

Рожеве світло призахідного сонця по вінця заливало подвір’я і робило його просто казковим. Будинок потопав у деревах і квітах. Я не знав, що робити далі. Постукати? Увійти? Гукнути?

Я вагався.

Аж тепер збагнув, яким недоречним може виявитися мій несподіваний приїзд. Адже я не бачив родичів багато років. Що їм скажу? «Здрастуйте, я ваш маленький онучок»? Нічого собі — «маленький»! Чи вони взагалі мене впізнають?!

А якщо Юля мала рацію і знає щось таке, чого не знаю я? Те, через що мій приїзд сюди справді виявиться недоречним?

Поки я міркував, у дверях постала маленька білява дівчинка. Їй було років зо п'ять. Я заходився спостерігати за нею.

Спершу дівчинка замоталася в мереживні фіранки, що висіли в отворі дверей. Зробила з них собі щось на кшталт сукні. Постояла так, мов королева, оглядаючи сад.

Зробила реверанс.

Розмоталася. Зійшла зі сходів.

Я придивився: гарненька, білява, з великими очима і кирпатим носиком. Це робило їі обличчя незвичайним і водночас дуже кумедним. Дівчинка нахилилася, підняла із землі дві пари вишень із «хвостиками» і начепила їх собі на вуха. Взялася за краї спіднички і ще раз присіла в глибокому реверансі.

Я ледве стримався від реготу: певно, уявляє себе принцесою! Звідки вона тут узялася?

Дівчинка ще трохи постояла посеред саду, киваючи деревам, ніби вони були її підданими, а тоді попрямувала до паркану — саме туди, де з протилежного боку стояв я.

Дійшла до паркану.

Зупинилася.

Завмерла.

Я причаївся. Дівчинка — також. Ми ледь чутно дихали по різні боки паркану. Я боявся, що налякаю її.

Несподівано мала притислася обличчям до шпарини — я побачив її зелене око — і тихо мовила:

— Ти — барбідонець?

Я здригнувся від несподіванки і від того, що вона так швидко «вирахувала» мене. А також від отого дивного слова.

— Хто-хто?

— Ну, ти з Барбідонії? Барбідонець? — ще раз перепитала дівчинка.

Тоді я ще не знав, що ця мала здатна на неабиякі вигадки. І тому все сприйняв за чисту монету.

— Що за Барбідонія? — сказав я, навіть не подумавши, що розмовляю із зовсім маленькою людиною, з якою, певно, ще треба «сюсюкати».

— Хіба ти не знаєш? — обурилася дівчинка. — Барбідонія — країна маленьких крузлів і кризлів! Вона там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік саду.

— Кого?? Яких таких крузлів?!

Вона геть збила мене з пантелику.

— Крузлі і кризлі — це маленькі барбідонці. А ти великий. І ти теж барбідонець! — Пояснила вона з розумним виглядом, ніби читала лекцію.

Я зрозумів, що вона глузує з мене, але вирішив продовжити її гру.

— А ти ж тоді хто? — серйозно запитав я.

— Я віолівія, — зітхнула дівчинка і скоромовкою почала пояснювати: — Віолівії живуть у квітах. Але відрізняються від ельфів тим, що у них немає крил. А ще є марвійри, снупіоли і фіолеги. Марвійри — це нічні феї, у них білі крила і вісім ніжок. Снупіоли — їхні слуги, вони повзають по землі, мов гусінь. Фіолеги — такі крихітні ведмедики. Вони мешкають у слоїках з медом.

Ні, з мене досить, — вирішив я.

— Я запитав, хто ти, тобто як тебе звуть! — сказав досить суворо.

Дівчинка відсторонилася від паркану, знизала плечима — певно, я втратив для неї будь-яку цікавість.

У цей час на поріг вийшла жінка і вигукнула не менш дивне слово:

— Нійолє!

Що за маячня? Що таке «нійолє»? Куди я потрапив?

Дівчинка побігла до хати.

— Там хтось сидить! — доповіла вона жінці, вказуючи за паркан, і зникла за мереживними завісами.

Жінка пішла у мій бік.

Я страшенно розхвилювався. Бо ж упізнав бабусю Ліду! Ніколи не думав, що ця зустріч може мене так сколихнути. Серце загупало, у вухах забриніло.

Рипнула хвіртка. Бабуся визирнула на вулицю і не одразу помітила мене в тіні дерева. Адже на вулиці почало сутеніти.

Потім бабуся зойкнула, сплеснула руками і підійшла ближче.

— Арсенчику? — невпевненим голосом запитала вона.

У мене перехопило подих. Я міг лише кивнути.

Бабуся підійшла і обняла мене. Мені стало ніяково. Я ж дорослий! Навіть на голову вищий за неї! Але мить була така, що у мене засвербіло в носі.

Згадав слова Айрес: «Від своїх не відмовляються!»

Бабця відсторонилася, витираючи очі обома руками, і почала роздивлятися мене.

— Як ти виріс, онучку! — сказала вона. — Який став гарний. Справжній парубок. Ми так на тебе чекали. Вже й надію втратили, що колись побачимо. Ну, ходімо, ходімо хутчіш до хати! Як же ти тут опинився? До нас же жоден автобус уже не доїжджає! Як мама? Ото дідусь зрадіє! А ти чого такий червоний — чи не захворів?

Ведучи мене подвір'ям, вона говорила безупину. Я навіть не знав, на яке запитання відповідати спершу. І вирішив помовчати.

Бабця завела мене до хати. Тут усе було інакше, ніж я пам'ятав, але запах лишився тим самим — трав'яним, духмяним, солодким, пряним. Я ніби розчинився в ньому.

— Діду! — гукнула бабця вглиб кімнати. — Йди-но, поглянь, хто приїхав!

Але на її гукання вистрибнула та сама дівчинка, з якою я спілкувався на вулиці. Вона знову замоталася в портьєру, що висіла у передпокої, і виглядала звідти, мов метелик із кокону. З кімнати почулися кроки діда Олега.

Я набрав у груди якомога більше повітря — досить розводити мокротиння під носом! Це має бути чоловіча зустріч — і ніяких пестощів!

Дід Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.

Дід прокашлявся і нарешті мовив:

— Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…

Дівчинка застрибала довкола нас.

— Це Нійолє, — сказала бабця Ліда. — Твоя зведена сестричка.

Отакої! Невже це вона — донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?

— А що це в неї за ім’я? — зневажливо запитав я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? — запитав дід. — Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?

Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати — про якусь там Нійолє.

Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!

За тим і приїхав.

— Ну, проходь, проходь, — сказав дід Олег. — Ми саме збираємося вечеряти.

Він знову поплескав мене по спині, і я поморщився — відчув біль від опіків.

— Ой, та він же весь горить! — скрикнула бабуся Ліда.

Я пояснив, що півдня провів на спекотному сонці.

— Будемо тебе лікувати, — сказала бабуся. — А поки що мий руки — і до столу! Нійолє, принеси братові чисту тарілку і кухлик.

Нійолє розмоталася з портьєри і дивилася на мене зацікавленими очима.

— Барбідонці їдять із картонних коробочок, — упевнено мовила вона. — А пити їм не можна, бо від того в них виростають довгі нігті на ногах. І тоді вони не можуть ходити — лише шкребуть ними по підлозі. І весь час падають!

Бабуся Ліда докірливо похитала головою і звернулася до мене:

— Не зважай. Ми з нею вже змучилися — часом навіть не розуміємо, що вона каже. Вигадує нісенітниці на ходу. Звикай.

Ми сіли за стіл. У мене аж подих перехопило. Я давно не бачив такої їжі! Бабуся винесла з кухні кілька полумисків з варениками. Одні були насиченого жовтого кольору — з сиром, в інших крізь тонкий шар тіста просвічувалися червоні вишні, а ще були вареники з абрикосами, чорницею і навіть аґрусом. Посеред столу стояла миска зі сметаною — в ній стирчала і не падала ложка. Вдома ми з Юлею часом купували вареники в супермаркеті, але вони були маленькі й усі однакові…

— Ти надовго? — запитав дід, поки я наминав вареники.

Я промугикав, що збираюся попрацювати десь на фермі.

— Це добре, — сказав дід. — Але тут навряд чи є робота для тебе. Хіба що на конефермі.

— А хіба тут є конеферма? — зрадів я.

— Так. Але вона ще недобудована. Плануємо згодом розводити коней.

— Коні — сміються! — вставила Нійолє. — А всі кажуть — іржуть. Це грубо…

Я скоса глянув на неї, насупився і буркнув:

— Вони ще й кусають за ніс усіх надто балакучих…

— Тому бережи свого носа! — Спокійно додала дівчинка, запихаючи до рота вареника з вишнями, від чого червоний сік потік їй аж по ліктях.

У вікно вже заглядав круглий місяць.

Дід повів Нійолє до ліжка — я ще пам'ятав, що доглядати за малими і розповідати їм казки було його обов'язком. І я навіть позаздрив цій малій пронозі.

А бабуся повела мене на скляну веранду. Там було велике ліжко й інші старі меблі. Підлогу встеляли плетені бабусею килимки.

— Якщо пригадуєш, Арсенчику, тут добре спиться! Ти любив спати саме тут… сказала бабуся. — Давай лише я тебе трохи полікую, бо ти весь гориш.

Вона дістала з шафи плящину з коричневою і запашною рідиною. Намастила мені спину. Поки вона розстеляла постіль, рідина всоталася в тіло і — дивовижно! — жар одразу спав. Ніби це було якесь чарівне зілля.

— Лягай, онучку! — сказала бабуся Ліда. — Завтра поговоримо. У тебе очі злипаються.

Вона нахилилася і поцілувала мене в чоло. Вимкнула світло й пішла.

Я лишився лежати в духмяному затишку. Дивився на місяць, на гілки дерев, що колихалися за вікном, — і теплі хвилі почали відносити мене кудись далеко. Коли я був маленький і спав на цій веранді, бабця так само цілувала мене в чоло на ніч…

Раптом згадав про Юлю і знітився. Аж на ліжку підскочив! Як вона сприйняла мою втечу? Мабуть, хвилюється? Треба буде завтра обов'язково зателефонувати. Шкода, що я загубив свою мобілку!

Я заспокоїв себе тим, що лишив записку. І тим, що моя мама завжди вміла мене розуміти. Зрозуміє і цього разу. А я їй усе поясню. І, до речі, нехай знає: мене тут люблять і пам'ятають. Це я сьогодні точно відчув!

…Посеред ночі я несподівано прокинувся.

Просто одразу розплющив очі, ніби й не спав.

Ви коли-небудь прокидалися посеред ночі після міцного, майже паморочливого сну в незнайомому місці? Дивне, скажу вам, відчуття! Трохи моторошне. Адже під час сну всі події минулого дня мовби зникають, ти поринаєш в інший світ і забуваєш, де опинився.

Я так собі думаю, що коли я спав, то, певно, мені здавалося, що, як зазвичай, лежу в своєму ліжку в себе вдома. А коли розплющив очі — побачив над собою високу чужу стелю, почув запах трави і сушених фруктів.

Поглянув у широке вікно й заціпенів: у ньому висів здоровезний круглий місяць.

Спробував поворухнутися — і втонув у м’якій перині (вдома я звик спати на твердому!).

Нашорошив вуха — і почув нічний оркестр: щось шурхотіло вгорі, щось шкреблося внизу, за вікном із глухим звуком зривалися з дерев стиглі плоди, цвірінькали коники, а в освітлене місяцем скло з м'яким звуком бився великий нічний метелик.

Жодні дурниці про Чорну Руку не могли й близько зрівнятися з чудесами цієї ночі на новому місці!

Я втиснувся в перину і, мов заворожений, дивився на місяць, поволі розуміючи, де я. Згадав сьогоднішній ранок удома, записку, яку залишив на столі, подорож соняшниковим ланом, дівчину на мопеді. Здавалося, що відтоді проминуло не менш як кілька діб! Згадав, як мене зустріли бабуся з дідусем. Проковтнув слину від спогаду про вареники з вишнями і сиром.

Єдина неприємна думка — про Нійолє!

Звідки вона взялася на мою голову?! Краще б її не було. Мені зовсім не потрібна ніяка сестра! Подумавши про цю нишпорку, я поворухнувся. І більше не міг заснути.

Тихо виліз з ліжка і підійшов до вікна. Крізь мереживо дерев удалині світилися білі стіни хат, за ними чорними пагорбами, схожими на спини велетенських тварин, клубочився ліс. Наша хата стояла на узвишші, й село лежало переді мною, мов на долоні.

Десь там, біля лісу, колись стояв маєток Макара. Я уявляв, як у місячному сяйві лежать його руїни — залишки мармурових колонад, понівечені торси античних скульптур… А поміж цих білих руїн ходить привид Макара. Або його вбивці…

Звісно, ніяких таких романтичних мармурових руїн там бути не могло. Але мені дуже хотілося, щоб вони були! Я ж за цим сюди і приїхав!

Я напружив зір, вдивляючись у темряву.

І щойно напружив — побачив зблиск вогника саме на тому місці, де уявляв руїни.

Придивився уважно.

Спалах повторився.

Більше того — йому у відповідь зблиснув вогник біля однієї з хат. А потім такий же зблиск помітив на березі річки, що оперізувала село.

Я аж дихати перестав. Вогники миготіли так, ніби подавали один одному сигнали!

Потім на якийсь час запала темрява. Світив лише місяць. Я вже почав думати, що все це мені лише привиділося. Але за кілька хвилин зблиски повторилися. Цього разу вони були ближче один до одного, ніби збиралися докупи.

Моє серце билося, мов навіжене. Очі боліли від напруження.

Знову настала пауза. Темрява. Тиша.

Вогники зійшлися і згасли…

Скільки не вдивлявся — більше нічого не побачив. Я приблизно вирахував, що місцем збору була околиця села. Треба буде завтра прогулятися туди.

Незважаючи на те, що мені було трохи моторошно, я зрадів, зрозумівши, що нудьгувати мені тут не доведеться. І ліг у ліжко. Точніше, пірнув у м’які нутрощі перини.

Більше не пам’ятаю анічогісінько.

Як зненацька прокинувся (а цікаво — від чого?!), так зненацька і заснув.