Арсен

«Зоряна Петрівна», «Біла Дама» та інша маячня

Якби я був письменником (власне, я ще не знаю, ким хочу бути, крім мандрівника!), то розповів би все за порядком. Як прокинувся, як поснідав у родинному колі і який у мене був настрій. І таке інше.

Але, відверто кажучи, деталі мені поки що не даються.

Та все ж розумію, що треба сказати декілька слів про ту місцевість, у якій опинився. І про тих людей, що мешкають довкола. Хоча головної розповіді це і не стосується. Запишу деякі свої короткі спостереження першого дня перебування у дідуся і бабусі.

Отож, ранок… Я прокидаюсь від того, що на моїх ногах, вкритих ковдрою, лежить щось тепле і важке. Більше того — відчуваю, що це живе тепло.

Розплющую одне око, не ворушусь і скошую погляд донизу.

Бачу, що на моїх ногах скрутилася бубликом велика чорна кішка. Вчора я її в хаті не помітив. Певно, спостерігала за мною здалеку.

Кішки — вони ж такі: спочатку приглядаються, а вже потім поводяться з гостем так, як їм заманеться. Тепер ця красуня вляглася на мою постіль і тихенько муркоче від задоволення!

Я розплющив друге око. Як вона це відчула — не уявляю. Але кішка миттєво підвела голову, зіскочила на підлогу, трохи відбігла й сховалася під табурет. Мабуть, їй не дозволяють стрибати на ліжка.

Я потягнувся. Ранок був теплим, сад за вікном був такий яскравий, мов картинка на моніторі.

Снідали втрьох — бабця, я і Нійолє. Дід Олег уже пішов у своїх справах. Бабця Ліда поставила перед нами по кухлику молока. На його поверхні збилася піна, мов у коктейлі.

Бабця пояснила, що це свіже молоко — тому й піна. Звісно ж, Нійолє одразу додала, що це молоко від «ельф’яних корів», що живуть у квітах. І що від нього діти ніколи не дорослішають, а навпаки — зменшуються, стають маленькими, мов мухи чи комарі, й можуть запросто подорожувати світом, примостившись на капелюхах у інших людей. Це мені страшенно сподобалося. І я випив тепле молоко залпом.

Потім бабуся з Нійолє почали збиратися на пасіку, де вже був дід Олег. Бабуся запропонувала мені залишитися вдома і добряче відіспатися, адже канікули щойно розпочалися і вона завважила, що у мене втомлений вигляд. Але спати я не хотів.

Вирішив прогулятися селом. Так би мовити, ознайомитися з місцевістю. Дійти до того місця, де вночі бачив вогники, скупатися в річці й, можливо, знову побачити дівчину на мопеді…

— Як хочеш, — сказала бабуся. — Тільки до обіду повернися. І ще запам’ятай одне наше правило: вітайся з усіма, кого зустрінеш. Двері можеш не зачиняти — тут чужі не ходять. І гляди: не перекупайся в річці. А в ліс далеко не заходь — він у нас «водить»…

— Як це — водить? — здивувався я.

— А так, — пояснила бабуся. — Зайдеш — і не вийдеш. Заблукати можна.

— Не заходь! — тут же підхопила Нійолє, погрозивши мені пальцем. — Там — моє королівство. Туди можна потрапити, коли навчишся вітатися по-барбідонськи! І матимеш шість невидимих ніг!

Я зітхнув. Доведеться звикати до її фантазій.

Отже, я набив кишені черешнями й рушив у бік річки.

…Ну, скажу я вам, і село! Таке враження, ніби ця базіка Нійолє має рацію: справжня Барбідонія!

Не встиг пройти і двадцяти метрів від хати, як почув, що мене хтось кличе на ім’я:

— Арсене! Арсене Іванюк!

Від подиву я аж підскочив. Хто тут мене може знати?! Я лише вчора увечері приїхав.

Виявилося, що це гукала сусідка, яка поралася на городі. Я приязно привітався з нею, запитав:

— Звідки ви мене знаєте?

— Уже всі знають, що ти приїхав до бабусі з дідусем, — пояснила вона. — Ми такі за них раді! Вони так сподівалися, що колись тебе побачать! І ось дочекалися…

Вона почала розпитувати, як я вчуся, ким хочу бути і як живеться в місті — що там є і за яку ціну. Я терпляче і ввічливо відповів на всі її запитання. Вона уважно слухала, спершись на лопату. А потім сказала:

— Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.

— А які чутки? — запитав я.

— Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… — знітилася сусідка. — Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина — справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла — волосся, шкіра, очі світлі, все — нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!

Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.

Я було почав розпитувати, як це — «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто — зціпила зуби і знову взялася за лопату.

Вже мені услід вона гукнула:

— До лісу не ходи — дідько забере!

Я мовчки знизав плечима — нехай малих лякає тим дідьком! — і почав спускатися з пагорба.

Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.

Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.

— Вона не кусається, — повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.

— Дід Микита! — назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: — А це — Зоряна Петрівна.

Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.

— Можеш її почухати, — поважно дозволив дід Микита.

Я слухняно почухав.

Коза задоволено кивнула.

Знайомство відбулося.

Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.

— Ох, Арсене, Арсене… — пробурмотів він. — Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.

Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.

— Така заможна родина була… — вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося — господар він був добрий. А син у нього — непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав — бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато — не сиділося йому на місці… Баламут!

— Ух ти! — вигукнув я. — А ви все це пам'ятаєте?

— Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! — суворо відказав дід.

— Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? — не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.

— Люди все знають. З вуст до вуст передають.

— Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, — насупився я і попрощався з дідом Микитою.

Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:

— Гляди, будеш гуляти — до лісу не заходь!

Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.

Я помахав рукою і рушив далі.

І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.

Я підійшов.

— Ти — Арсен? — запитав він.

Я кивнув:

— Так, а що?

— Та от, Арсене, — немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. — Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?

Тон у нього був не надто привітний.

— Ну і що з того? — огризнувся я.

— А те, що це небезпечно.

— Чому ж?

— Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…

Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…

Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.

— Цікаво, через що це Іванюків не люблять? — увірвав я хлопця.

— Через Білу Даму… — прошепотів той. — Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…

— Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?

— Ще дізнаєшся! — зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.

— Стій! — гукнув я. — Поясни!

— Дідько пояснить! — крикнув він, ідучи до своєї хати.

А вже з порогу додав:

— До лісу краще не ходи!

І зник за дверима.

Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?

…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.

Теревенили про мою подібність до давно померлого Арсена. І про його дружину-відьму, яка перетворилася на привид Білої Дами…

Голова мені вже йшла обертом. Я дійшов до берега річки і сів на пісок. Вирішив підбити підсумки.

Отже, як виявляється, в селі добре знають історію про Арсена, пам’ятають Макара і досі вважають, що дружина його сина, на честь якої назвали мою зведену сестру, була відьмою.

Я сидів на березі річки і вдивлявся в ліс, що щільною стіною вставав за бродом.

Десь тут уночі спалахували вогники.

Мені стало незатишно.

Ліс і річка здалися ворожими. До того ж довкола стояла мертва тиша. І таке враження, ніби за тобою стежать.

Щойно я про це подумав, як позаду щось зашелестіло. Я повернув голову. По піску до мене тихо йшла Айрес. Вона була в тих же подертих джинсах, кросівках і в тільняшці. Тільки розпущене волосся тепер лежало на плечах, мов полотно.

Я зрадів.

Айрес сіла біля мене.

— Ну, як ти? — запитала вона.

— Добре, — відповів я. — Тільки трохи дивні у вас тут люди.

— Чому дивні? — здивувалася вона. — Звичайні.

Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:

— Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?

— А що ж тут пояснювати? — посміхнулася дівчина. — Кожне село має свої заморочки і свої байки. А ти саме з тієї родини, про яку ті байки ходять.

— А які саме?

— Ти хіба не знаєш? — здивувалася Айрес. — Невже тобі батьки не розповідали про пана Макара, в якого були скарби? Все село на них поведене, досі їх шукають! Але вголос про це не говорять! Бояться конкуренції. Проте вночі виходять на руїни хутора, де жив Макар, і риють, риють…

— Тобто ті вогні, що я бачив уночі, це… — почав було я, але Айрес різко увірвала мене:

— Які ще вогні?! Що ти бачив? Нікому про це не кажи. — Вона зітхнула і прошепотіла мені в самісіньке вухо: — Це не живі вогні! Це — примари. Кажуть, що то ходить свита Білої Дами!

— Слухай, Айрес, — заблагав я. — Ти класна дівчина, але дуже прошу, хоч ти не верзи дурниць! Якщо можеш, розкажи все, що знаєш. Навіщо наганяти туману?

— Добре, — згодилася вона. — Але знаю я небагато. Лише те, про що пліткують. А люди кажуть таке: вже багато років ходить селом привид Білої Дами. Ходить і квилить над річкою. А що хоче — невідомо. Може, стереже скарби. Може, тужить за кимось. Кажуть, що була та Дама дружиною твого предка і померла лютою смертю. Тому і до тебе така цікавість. Але ти не зважай. Ти ж сюди відпочивати приїхав.

Я вирішив сказати їй правду — приїхав з'ясувати деякі темні плями в історії моєї родини. А тепер упевнився на всі сто відсотків, що ці плями таки існують. І, звісно, було б непогано все розставити на свої місця. Дізнатися, чи справді мій тезко Арсен винен у смерті свого батька. І чому його дружину вважають відьмою.

— Ну ти даєш! — захоплено вигукнула Айрес. — Хіба тепер це можна з’ясувати?

— Думаю, що можна, — поважно відповів я. — Якщо підійти до цього з розумом.

— І що ти збираєшся робити?

— Спочатку розпитаю діда. Колись у дитинстві він розповідав мені родинну легенду. Але я тоді був малим.

— Це слушно, — погодилася Айрес. — Тобі він усе точно розповість.

— А ти згодна мені допомагати? — з трепетом запитав я і пояснив: — Розумієш, кожному Шерлоку Холмсу потрібен свій доктор Ватсон!

Я помітив на обличчі Айрес сумнів. Вона помовчала кілька хвилин, ніби вирішуючи для себе щось важливе, а потім відповіла:

— До певної міри…

Я не зрозумів, що вона має на увазі.

— Згодна до певної міри, — пояснила вона. — Якщо твої розслідування не зашкодять нашим інтересам…

— Чиїм інтересам? — не зрозумів я.

— Ну… — знітилася дівчина. — Інтересам місцевих…

— Поясни! Які тут можуть бути інтереси? Це ж родинна справа!

— Особисто я б не хотіла, щоб твої розслідування зруйнували нашу місцеву леґенду, — сказала Айрес. — Їх, легенд, і без того лишилося не так багато…

Це видалося мені розумним. Я згодився з нею. Адже сам знав: без таємниць і пригод життя перетворюється на суцільне жування манної каші!

— Добре! — пообіцяв я.

…Потім ми скупалися в річці, а тоді настав полудень.

Треба було йти додому.

На перетині двох вузеньких вулиць ми розійшлися. Айрес почала спускатися до свого обійстя, а я пішов угору. Туди, де на мене вже чекали бабуся, дідусь і ця нестерпна Нійолє.

Згадавши про неї, я аж підскочив від відкриття, яке щойно спало мені на думку: ми ж були тезками наших предків!

Арсен і Нійолє.

Убивця і Біла Дама…

Нічого ж собі!

…Увечері ми всі — дід Олег, бабця Ліда і Нійолє — зібралися на вечерю. День проминув непомітно. Незважаючи на те, що я нічого не робив, мене добряче розморило.

— Ти схожий на помідор, — сказала Нійолє, показуючи мені язика.

Я зробив те саме. А потім ще й ухопив себе за вуха, розтягнув їх і замукав «страшним голосом». Нійолє спокійно знизала плечима і додала:

— Ще й дурний…

Бабця легенько стукнула її по чолу ложкою. За столом запанували тиша і спокій.

Їли мовчки. Грибний суп. Молоду картоплю зі шкварками. Хрумкотіли свіжими огірками. Як можна було про щось говорити?

Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.

Точніше, спочатку запитав дід Олег:

— Ну, де був, що бачив?

Я розповів про сусідів — тітку Дарину і діда з козою.

І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою.

Дід Олег аж стукнув кулаком по столу спересердя:

— От балабони! Стільки часу минуло, а вони ніяк не вгомоняться. Не дають їм спокою байки про скарби. Вже два покоління їх шукають. І коли ця вся маячня скінчиться?!

— А що, — обережно почав я, — тих скарбів немає?

— І ти туди ж?! — сахнувся дід Олег. — Звісно, немає!

— А Біла Дама? — не вгавав я.

— І ніякої Білої Дами не було, — зітхнув дід Олег.

— І маєтку?

Дід Олег засопів, поліз по цигарки.

— Ну що ти, старий, усю родинну романтику в хлопця відбираєш? Вони й так нічого не знають і не бачать через той інтернет та телевізор! — заступилася за мене бабуся Ліда і погладила мене по голові.

— Маєток був… — нарешті мовив дід Олег.

— Ура, ура! — застрибала Нійолє. — Звісно — був! І зараз є — тільки його не очима можна побачити!

Я був такий нашорошений, що цілком серйозно звернувся до малої:

— А чим?!

— Руками! — з радістю відгукнулася вона. — Можна намацати руками. Вночі! Я сто разів намацувала! Він такий гарний! Увесь із золота…

— То ти свій горщик намацувала… огризнувся я.

Нійолє підскочила і боляче вщипнула мене за носа. Я відмахнувся. Вона застрибала довкола мене, мов кішка.

Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:

— Так! Добре. Гайда на веранду — розповім вам історію! Краще спати будете.

Незважаючи на те, що я був набагато старший від своєї так званої сестрички, я майже так само, як вона, вигукнув: «Ура!»

І дід повів нас у сутінки веранди, мов командир. На веранді він запалив свічку. Ми всі зручно вмостилися на перині — й зависла пауза. Дід збирався з думками, і ми його не квапили. Вогник свічки відбивався в склі й роздвоювався, коливався, мов язик гадюки — здавалося, що з лісу на нас дивиться велетенський змій.

За вікнами вже сяяли зірки. Над ними завис дивний місяць — здавалося, що зорі сиплються просто з нього, мов із кошика. Десь на болотах дрібно розсміявся нічний птах.

Ми з обох боків притислися до діда.

І почули про те, як…