Арсен

Продовження і невтішне закінчення історії про Арсена

— Ось ти і вдома… — сказав Ярема, заводячи майже непритомну Нійолє до хати батьків. — Тут тебе ніхто не образить. А всі разом ми дочекаємося Арсена!

…Як ви вже здогадалися, настав вечір — і ми з Нійолє знову повели діда до веранди, щоб послухати продовження історії. Перед тим ми переказали дідові те, що вдень почули від бабусі Ліди. Як Арсен повернувся на хутір на автомобілі з молодою білявою дружиною. Як його забрали до війська. І як Ярема запросив жінку до батьківського хутора.

І дід продовжив історію так.

Макар і Марія зраділи поверненню Нійолє.

Тим паче, що настали такі небезпечні, тривожні часи — війна. Потім — революція. І знову війна, громадянська. Цілих шість років про Арсена не було ані чутки! Марія і Нійолє щодня ходили до церкви, ставили свічки за його здоров’я. А чоловіки, Макар і Ярема, пошепки говорили про те, що, мабуть, уже немає бідного Арсена на світі.

Усе тяжчим ставало життя на хуторі. Прийшли нові часи, нова влада, яка хотіла знищити всіх панів, а разом із ними й заможних селян. Тому довелося Макару віддати до комуни корів і коней. Лишилися на подвір’ї самі кури, та й тих поволі викрадали то лисиці, то тхорі, а то й люди.

Занедбалась і велика хата. Вже не було у Макара сил, щоб побудувати нову. Часто на подвір’я навідувалося сільське начальство — забирало все, що бачило.

Від туги за сином тяжко захворіла Марія. Цілу зиму пролежала вона в ліжку а коли настала весна, зібрала коло себе всю родину і сказала таке:

— Певно, настав мені час залишити вас. І тому послухайте моєї поради. Не хотіла я говорити про сумне, але скажу. Мабуть, Макаре, не дочекаємося ми нашого дорогого синочка. Певно, загинув він на війні. І скоро я зустрінуся з ним на небі. Переповім, як вам тут живеться. А щоб жилося вам добре, треба зробити так… Нехай Ярема одружиться з Нійолє. І родину збережете, і дівчинку нашу врятуєте від лиха, бо чужа вона тут. Пропаде…

Очі Нійолє налилися гіркими сльозами. Був у розпачі і Ярема. Але не стали вони заперечувати матері, а слухали далі.

— А потім раджу я вам, мої рідні, тікати з цих місць. Добре нам тут жилося, але відчуваю, що вже так, як було, не буде…

— Не хвилюйся, люба, — намагався заспокоїти дружину Макар. — Якось буде. І куди ж нам тікати з рідних місць?

Марія прошепотіла:

— Їдьте в інші краї… Кажуть люди, що на тому кінці світу життя краще…

Сумно посміхнувся Макар:

— Немає у нас зараз таких статків, щоб кудись їхати.

Тоді Марія сказала зовсім тихо:

— Подбала я про це…

Перезирнулися рідні, думаючи, що мати марить. Але вона не марила і розповіла, що багато років тому, коли її батько, пан Островершенко, від'їжджав до Франції, він потайки від своєї дружини зустрівся з донькою. І щоб якось залагодити свою провину за те, що вигнав доньку з маєтку, дав їй глечик, наповнений золотими монетами. І попросив пробачення. Але взяв клятву з Марії, що використає вона те золото лише за однієї умови…

— Що ж це за умова? — запитав Макар.

І хвора Марія лагідно посміхнулася:

— Тепер я можу про це сказати, любий! Батько наказав, щоб ці гроші я використала лише в тому випадку, якщо ти розлюбиш і покинеш мене напризволяще. Адже пішла я до тебе, в чому була, без жодної копійки за душею. Тому він не вірив у твою любов. Але помилився! Все наше довге життя ми прожили в мирі й злагоді. А ще — в роботі й достатку. Тому і не було в мене потреби виконати ту умову. Тепер настали інші часи. І той скарб знадобиться вам, щоб налагодити своє життя деінде.

З подивом слухали її рідні, не знаючи — вірити чи ні.

— А де ж той глечик? — запитав Ярема.

І Марія попросила дітей залишити її наодинці з Макаром.

Поцілували її Ярема та Нійолє і вийшли.

А коли знову Макар покликав їх до світлиці — Марія вже померла…

Довго сумував Макар за дружиною. Так само, як і Нійолє за своїм Арсеном. Але згодом усе ж зібралися вони на родинну раду, щоб вирішити, як жити далі.

Звісно, Нійолє і слухати не хотіла про одруження з Яремою. Але іншого виходу не вбачалося. Була вона тут чужинкою, без роду і племені. Пропала б…

Одного дня поїхав Макар по селах шукати хоч одного вцілілого священика, щоб одружити дітей. Тоді майже всі церкви були зачинені або зруйновані. Знайшов якогось старенького панотця і привіз на хутір.

Усю ніч невтішно плакала Нійолє. А на ранок одягла чорну сукню, накинула на голову чорне мереживо і вийшла до вінчання. Нічого не сказали на те Макар із Яремою. Лише священик дуже здивувався — що ж це за наречена, яка одяглася, немов удовиця?! Але нічого не сказав.

І вже готовий був розпочинати вінчання, як раптом…

Тут дідусь зробив довжелезну паузу. Ми з Нійолє боялися й дихнути, але не наважилися поквапити діда.

А він сказав таке:

— Бачте, діти, часом у житті буває так, мов у казці, а в казці — як у житті!

Так от…

…Раптом зарипіли двері й до хати увійшов чоловік.

Був він у старій потертій шинелі без погонів, у стоптаних чоботах, обличчя заросло бородою… Ніхто не впізнав його. Лише пес одразу весело закрутився біля його ніг. А Нійолє вигукнула:

— Арсене! — і впала непритомна.

Так, це повернувся додому Арсен.

Горе змінилося на велику радість! Скинула Нійолє чорне вбрання.

Арсен розповів, як поневірявся він на війні і в різних полонах, як мало не загинув. І як, нарешті, зумів повернутися додому.

І почали вони жити по-новому.

Арсенові довелось ховатися на хуторі від цікавих селян, а головне — від нової влади. А щоб якось відкупитися, Макар мусив здати до комуни решту свого майна.

Прийшли злидні, і Ярема почав наполягати, щоб родина вчинила так, як наказувала Марія, — втекла до інших країв. До Канади чи Австралії…

Але на той час в Арсена і Нійолє вже народився син — Микола. Було це наприкінці 1922-го року. Треба було почекати, доки він підросте.

Та й Арсен не дуже хотів тікати з рідної землі. Сподівався, що життя налагодиться. Запекло сперечалися про те брати. Мовчки слухав їх старий Макар, не знаючи, хто з них має рацію.

Але все ж увечері він вирішив піти на те місце, яке йому перед смертю вказала дружина, і викопати глечик із золотом…

— А потім сталося те, про що ви знаєте, — закінчив свою розповідь дідусь. — Якось уночі приніс Макар той глечик до хати. А на ранок знайшли його мертвим. І глечик зник! Одразу ж викликав Ярема представників влади — міліцію. Обшукали вони все обійстя, всі кутки і всі кімнати. Знайшли під ліжком Арсена закривавлений молоток. Як не виправдовувався той — не повірили! Заарештували його. Повезли до міста. І цього разу він справді більше не повернувся…

— А що сталося з Нійолє? — запитав я.

— Горювала вона дуже. Не їла і не спала. Геть знемогла від горя. Переїхала з сином із хутора в село, в колишню свою хату, де щасливо починала жити з Арсеном. Так само, як і раніше, дуже рідко виходила на вулицю. За нею доглядав Ярема. Привозив харчі, бавив малого Миколу. Все село вважало, що поруч із ними мешкає дружина вбивці власного батька. І ненавиділо її. Не витримала цього Нійолє. І… вкоротила собі віку. Пішла взимку до лісу в білій весільній сукні — і не повернулася, замерзла. Після того випадку зник із села і Ярема.

— Ось так закінчилася ця історія. А мого батька, Миколу, взяли на виховання добрі люди… — завершив розповідь дідусь. — Досі вважають, що саме Арсен учинив цей злочин. А як довести протилежне — ніхто не знає. Мій тато в це не вірив! Казав мамі, що має захистити пам'ять про свого батька. Але, як ви знаєте, загинув він на війні у 1943-му році. Зовсім ще молодий був…

Дід зітхнув, запалив люльку і пішов на подвір'я. Певно, дуже розхвилювався…

…Коли всі розійшлися по своїх кімнатах, я ліг у ліжко і втупився очима в стелю. Треба було ретельно обміркувати почуте.

Єдине, що я чітко усвідомлював: ніяких прямих доказів злочину не було! А той молоток могли Арсенові просто підкинути вночі.

Це означає, що провина мого прапрадіда Арсена не доведена.

Міркуючи так, я навіть забув поглянути за вікно — чи не з'явиться там учорашній примарний почет?

Але на вулиці не зблиснуло жодного вогнику…