Арсен

Арсен і Нійолє

Усю дорогу додому я йшов мовчки, міркуючи про те, що не всяка бійка буває чесною. А ще про те, що чи не вперше почувався приниженим. Особливо після того, як Федір кинув мені до ніг гроші. Невже думав, що я нахилюсь і підберу їх? Можливо, хтось колись так і зробив?

Одразу ж перед моїм зором, як завжди, постала картина ймовірного розвитку подій. Ось цей Федір виростає і стає господарем ферми. Всі місцеві схиляються перед ним. Адже він дає їм у борг і гроші, й трактора. А ще прокладає асфальтову дорогу від ферми до базару чи будує міст. Тоді взагалі тут його вважатимуть за царя і бога. Звісно, згодом він стає місцевим мафіозі чи йде в депутати. А потім одружується з Айрес.

Звісно, вона його ніколи не покохає, але він — чудова кандидатура. А щоб завоювати її прихильність, він б'ється з велетенським чорним биком і перемагає його! І лише я знаю, що його перемога нечесна й підступна. Вона замішана на хитрощах.

Але я далеко…

Я пливу на човні в невідомі краї. Щоб спокутувати своє приниження і повернутися назад героєм. Але пізно. Айрес уже справляє весілля з підступним Федором…

— Ой!

Це скрикнула Нійолє. Надто міцно я стиснув її маленьку долоньку, вигадуючи цю історію. Я повернувся до реальності.

Ні! Такої історії не буде. Я першим приборкаю Чорного в чесному бою. І я першим звільню село від страху перед Білою Дамою! І доведу, що мій прапрадід не вбивця!

Ось тоді й побачимо — хто кого.

Коли ми підходили до нашої хати, Нійолє сказала:

— Ой, який ти… Бабуся злякається…

Справді, сорочка моя була розірвана й брудна, на руках і ногах подряпини, обличчя замурзане.

— Бабусі ми нічого не скажемо!

— Тоді спершу ходімо до криниці, — запропонувала Нійолє.

І ми пішли вглиб садка, де була криниця. Я набрав води, добре вмився. Нійолє прокралася до хати і винесла мені чисту футболку. А ще гребінець.

— Пригнись, я тебе розчешу! — наказала вона.

Я слухняно підставив їй розкуйовджену голову.

КОЛИ вона мене розчісувала і пригладжувала волосся водою, я подумав, що не так уже й погано мати сестру…

До хати я зайшов, ніби нічого не сталося. Бабуся саме ліпила вареники. Зраділа, побачивши нас.

Нійолє одразу ж кинулась їй допомагати. Точніше — виліплювати з тіста коників і чоловічків. А я вирішив, що зараз найкращий час розпитати бабусю, що було далі з Арсеном і Нійолє. Мені здавалося, що бабусина розповідь може бути більш об'єктивною, коли справа стосується кохання.

А діда питатиму про інше…

…Отже, цілих три роки від Арсена не було ні слуху, ні духу. Його мати геть стужилася, виглядаючи сина. Осінь повертала на зиму, зима на весну, весна на літо — і все знову йшло по колу. Наближалося нове, XX сторіччя…

Настала зима 1902-го року. Була темна ніч. Але ліс світився від інею, мов цукровий. У ту ніч Макар і Марія почули якийсь дивний звук, якого ще ніколи не чули — щось ревіло в глибині лісу. До кімнати забіг схвильований Ярема, який теж прокинувся, зачувши незвичайний галас. Усі з острахом припали до вікна і почали дослухатися.

— Це не вепр… — сказала Марія.

— І не вовк… — додав Макар.

— І не ведмідь.

А потім вони разом перехрестилися. Адже побачили диво: по дорозі, освітленій місяцем, їхав візок незвичайної конструкції — критий чорним металом, на чотирьох товстелезних колесах. Він деренчав, пускав пару й не був запряжений кіньми. Зупинившись біля воріт, візок видав звук, схожий на гудок пароплава.

— Це авто… автомобіль, — сказав Ярема. — Я бачив такі на малюнку в журналі!

— Відчини йому браму, побачимо, що це за гості до нас! — наказав синові Макар.

Ярема накинув кожух і побіг до брами.

З вікна Макар і Марія бачили, як авто заїхало на подвір'я. З нього вийшов чоловік у шубі і обійняв Ярему.

— Арсен! — скрикнула Марія і заплакала.

— Повернувся… — прошепотів Макар.

Вони вже хотіли бігти до дверей, але зупинились. Побачили, як Арсен відчинив задні дверцята свого залізного звіра і… обережно вийняв звідти великий хутряний згорток. Йому допомагав Ярема.

З цим великим хутряним згортком на руках Арсен і увійшов до батьківської оселі.

Макар і Марія мовчки стояли посеред кімнати. Побачивши батьків, Арсен посміхнувся. На його віях танув сніг і стікав по щоках, мов сльози.

Арсен передав згорток Яремі й кинувся до батьків, обійняв їх і став перед ними на коліна.

— Ось я повернувся, — сказав він. — Прошу нашого вибачення і благословення.

Батьки були щасливі.

— Накривай, мати, на стіл! Наш син повернувся! — весело вигукнув Макар.

— Почекайте… Я не сам… — сказав Арсен.

Він підійшов до Яреми, який просто закляк на порозі, заглядаючи в той згорток. Арсен перейняв ношу з рук старшого брата і підніс до батьків.

І ті теж заклякли, заглядаючи: там, огорнута хутром і білою пуховою хусткою, спала прекрасна жінка. Вона тяжко дихала і не прокидалася.

— Це моя дружина, — сказав Арсен. — Вона застуджена. Її треба лікувати. Одна надія на наше зілля, мамо!

У хаті заметушилися. Жінку перенесли в найкращу кімнату, розтерли зіллям, поклали під теплі ковдри. А коли температура спала і жінка заснула здоровим сном, родина зібралася за столом.

— Як її звуть? — запитав Макар.

— Нійолє.

— Що за дивне ім'я?

— Так називають дівчат на березі Балтійського моря, — відповів Арсен.

Макар насупився:

— Ти гадаєш, що цій чужинці буде тут добре? Певно, у неї є батьки, своя батьківщина. Вона засумує…

Арсен розповів, що батьки Нійолє померли, залишивши їй чималий спадок. Але дівчина була зовсім не пристосована до самостійного життя. Єдине, що залишилось — це автомобіль батька, на якому вони сюди й приїхали.

Два роки тому вони обвінчалися, а тепер приїхали до батьків, щоб жити і працювати разом.

— І вони, нарешті, стали жити-поживати і добра наживати? — увірвала бабцю Нійолє.

Бабуся печально зітхнула. І повела далі.

Коли Нійолє видужала і вперше вийшла зі своєї світлиці, вбрана в міський одяг, зачесана і прибрана, мов панночка, на неї збіглася подивитися вся прислуга.

Була вона, мов екзотична пташка, не схожа на жодну дівчину чи молодицю з нашої околиці. Адже всі тутешні жінки й дівчата були чорнокосі й чорнобриві, з великими карими очима, з яскравим рум’янцем на щоках. Усі повновиді, міцні й дужі. А ця нагадувала тендітного нічного метелика. Усе в ній було світлим і блідим. Довгі біляві коси, порцелянове обличчя, світлі брови і прозорі блакитні очі. Вона, здавалося, була зліплена зі снігу.

Глянули на неї Макар з Марією і перезирнулися. Мовляв, не таку дружину вони хотіли для сина. Але все ж благословили молодят.

А щоб краще їм жилося, купив їм Макар велику хату в селі — ближче до людей, до розваг.

І почали вони жити-поживати. Але недовго тривало те щастя!

Першого ж дня, коли Нійолє наважилася піти до церкви, за нею сунув цілий натовп цікавих. Чоловіки милувалися її нетутешньою красою, заздрили Арсенові, позираючи на своїх дружин. І жартували, що й самі не проти поїхати «за три моря», щоб знайти собі таких красунь.

Звісно, всі жінки села одразу ж зненавиділи тендітну білявку. Спершу боялися говорити про це вголос, лише пліткували про неї по кутках. Розпускали чутки, що вона — відьма, що спокушає і зводить зі світу людей, а ще ходить по ночах у стайні і псує худобу, як це роблять справжні відьми. І від того у корів пропадає молоко.

Арсен нічого не помічав, був щасливим. Робив усе, щоб Нійолє почувалася добре. Він знову взявся за торгівлю. Почав їздити на ярмарки. І, бувало, на кілька днів Нійолє лишалася сама на господарстві.

Саме в такий день її й вирішили провчити місцеві молодиці, яким набридло слухати від чоловіків захоплення нетутешньою красою чужинки.

Щойно Нійолє вийшла за поріг, як вони накинулися на неї й обмастили обличчя і коси попелом, а потім ще й закидали глиною.

Брудна і перелякана повернулася молода жінка до своєї хати. І відмовлялася виходити на вулицю! Як не умовляв її Арсен, як не захищав, але далі подвір'я Нійолє не ходила.

— Не бійся, люба! — умовляв її Арсен. — Я покараю кожного, хто наважиться тебе образити!

Але Нійолє лише плакала й казала, що ніколи ноги її не буде на вулицях цього села, де мешкають такі жорстокі люди!

— Не зарікайся, кохана, — намагався розвеселити її Арсен. — Настануть часи, коли ти ходитимеш тут, мов королева! І всі вклонятимуться тобі!

Він привозив коханій дружині найкращі сукні, найдорожчі коштовності, найсолодші тістечка і найцікавіші книжки. І не було у неї потреби виходити за межі обійстя. Тому почувалася вона щасливою і захищеною.

Аж доки не розпочалася Перша світова війна.

І тоді в родині постав вибір — кому на неї йти. Старший брат Ярема від народження був хворобливим. Тому до війська пішов Арсен.

Гірко плакала Нійолє.

Довго бігла по дорозі за військом.

Аж доки не наздогнав її Ярема. Підхопив на руки, майже непритомну.

І запропонував перейти жити до батьків на хутір.

— Ну ось, готові вам вареники! — перервала свою розповідь бабця Ліда.

Я навіть не помітив, як і коли вона їх устигла зробити — так захопився розповіддю.

А між тим перед нами на столі вже стояла величезна миска з варениками. Крізь тоненьке тісто просвічувалися червоні горбики вишень.

Ми з Нійолє накинулися на них, мов навіжені. Червоний солодкий сік так і чвиркав на наші носи і щоки.

— А ти не запізнишся до свого стада? — запитала мене бабуся за обідом.

І я одразу спохмурнів, згадавши те, що сталося біля коралю.

— Ця робота не для мене, — відповів я. — Краще попрошу діда, щоб нарадив мені іншу. Не можу ж я сидіти у вас на шиї!

— Синку, — лагідно сказала бабуся. — Ти б краще відпочивав. Нам з тобою лише радість. Набирайся сил, відсипайся, їж фрукти. Ти ж у своїх рідних!

— Ага, — підтвердила Нійолє. — І ми всі будемо за тобою доглядати.

— Цього ще не вистачало! — огризнувся я. — Краще скажіть, що я можу зробити?

— Ну, якщо ти такий упертий, буду тебе завантажувати дорученнями! — сказала бабуся. — Ось перше: сходи-но в БРТ до тітки Софії і віднеси ось це…

Бабуся наклала вареників у полумисок і додала:

— Мені вже не так легко туди дістатися. Та й час полоти буряки. А як повернешся, допоможеш на городі. Ось і буде тобі робота! Згоден?

Я, правду кажучи, був спантеличений: куди вона мене посилає? І запитав:

— А що таке БРТ? І де воно?

— Не воно, а він, — пояснила бабуся. — БРТ — це Будинок Родинного Типу. Але ми вже звикли називати його БРТ. Це там, унизу, ближче до лісу. Номер 17.

— Там, де живе Айрес? — уточнив я.

— Ага, — сказала Нійолє і почала загинати пальці. — І Айрес, і Мишко, і Стасик, і Ліза, і Віка, і Артур, і Євген. А ще — Яків Степанович, Софія Михайлівна і кіт Пірат.

Пальці на обох руках закінчилися, а вона все продовжувала називати на імена всю живність, яка, певно, водилася в тому БРТ.

Я зрозумів, що йти доведеться у велике господарство. І охоче взяв клунок з варениками. А ще бабуся дала мені трилітровий слоїк меду.

Відверто кажучи, я був страшенно радий, що у мене з’явився привід побачити Айрес.

Мала дзиґа Нійолє, звісно, ув'язалася зі мною. Але цього разу я нічого не сказав — нехай собі…