Арсен

БРТ і його мешканці

Зійшовши вниз, я одразу помітив доволі веселеньке обійстя. Навіть здивувався, що раніше не звертав на нього уваги. Певно, ходив не тими стежками.

Паркан було розмальовано різними фарбами — зеленою, жовтою, синьою, червоною. Причому якась частина була пофарбована рівно і охайно. А якась — так, ніби її квацяли хвостом мавпи.

— Оце ми з Лізою фарбували, — сказала Нійолє, вказуючи на жовту частину паркану — саме ту, що… «хвостом мавпи». — Правда ж, гарно?

Щоб не сперечатись, я кивнув.

— А ось там малювали Айрес із Мишком. А синім — Віка і Артур. Бачиш, вони навіть траву пофарбували?

Справді, вся трава під синьою частиною паркану теж була синьою.

За цим калейдоскопічним парканом виднівся будинок. Був він дивної конструкції — до одноповерхової звичайної хати приліпився досить охайний двоповерховий котедж із дерев'яними сходами, що вели нагору. Рами на вікнах теж було розфарбовано, а стіни — вкриті малюнками. Судячи з них, я зрозумів, що до тих малюнків теж приклали руки всі дітлахи по черзі. Були тут і літаки, і пароплави, і зайці, і ляльки, і квіти. А на розі хати — з обох боків — вабила око старанно вимальована єгипетська піраміда. На її верхівці чомусь «росла» зелена ялинка.

А на досить великому і гарно впорядкованому обійсті була купа цікавих речей. Посеред городу стояв дерев'яний лелека на довгій ніжці. З пеньків, що стирчали на місці спиляних дерев, вирізьблено жабок. Серед віття вишневих і абрикосових дерев «літали» зроблені з розфарбованих пластикових пляшок бджоли. А з густої трави стирчали яскраві капелюхи гігантських мухоморів. Я навіть не одразу здогадався, що це були звичайні перевернуті старі тазики!

На подвір'ї кипіла робота. Повновида жінка в пістрявому сарафані розвішувала в садку білизну, дістаючи її з неймовірного за розміром плетеного кошика. їй допомагали хлопчик років восьми і дівчинка, ровесниця Нійолє. Причому хлопчик був чорношкірий!

— Це Мишко, — помітивши моє здивування, пояснила Нійолє. — Африканець!

Я вже нічому не дивувався. Африканець — то африканець…

Отже, дівчинка і хлопчик допомагали розвішувати білизну. Інша парочка — білявий хлопчина і дівчинка — поливала город із довгого зеленого шланга, вириваючи його одне в одного з рук і створюючи довкола себе фонтан бризок. Причому ця дівчинка була точною копією тієї, що розвішувала білизну.

— Ага, — помітивши мій здивований погляд, підтвердила Нійолє, киваючи на обох дівчаток. — Ліза і Віка — близнючки. А той хлопець — Стасик. Ще є два старших брати — Артур і Євген. Артур тепер служить у війську. А Євген працює на комбайні. У нього вже своя родина.

Я кивнув. Але мій погляд був прикутий до іншого кінця двору. Туди, де був гараж. Там стояв мопед Айрес. Отже, вона теж була вдома.

Щойно я про це подумав, як побачив її. Дівчина сиділа під колесом свого «дирчика» і щось там прикручувала гайковим ключем. Обличчя її було замурзане мастилом, на руках — рукавиці, волосся підібране під бандану.

Класна дівчина! Уявив у такій ситуації нашу відмінницю Олю Курочкіну і голосно засміявся. Усі, ХТО був у дворі, водночас повернули голови.

— До нас гості! — радісно мовила жінка, витираючи вологі руки об фартух. — Проходьте, проходьте! Нійолє ми знаємо, а ти хто ж такий? — звернулася вона до мене.

— Це мій старший брат! — з гордістю заторохкотіла Нійолє. — Він приїхав з Парижа — там він служив мушкетером, а сюди приїхав, щоб купити маєток у Барбідонії!

— Ну, якщо з Парижа, нехай заходить! — весело промовила жінка. — У нас хоч і не Париж, але теж непогано. Мене звуть Софія Михайлівна. А це…

Вона не встигла договорити, як дітлахи почали наввипередки вигукувати свої імена:

— Мишко!

— Ліза…

— Стас!

— Віка!

— Я — Арсен. Онук Іванюків. І я зовсім не з Парижа, — сказав я, суворо глянувши на вигадницю. — Я з Києва. Приніс вам вареники і мед від бабусі.

Краєм ока помітив, що Айрес витирає руки і знімає з голови бандану. Отже, зараз і вона підійде до решти.

А дітлахи вже оточили мене і вели за стіл у садок. Я навіть не помітив, як за мить він виявився накритим.

— Ох, і Лідуся! — хитала головою Софія Михайлівна. — Завжди щось смачне передає! А ми назбираємо для неї малини! Так, діти? І допоможемо город скопати.

— Ми, взагалі-то, не бідуємо… — додала Айрес, сідаючи верхи на стілець.

— Це просто гостинець! — сказав я.

— Тоді поїж з нами.

Їсти я не хотів. Поки діти наминали вареники й мед, знайомився з обстановкою і мешканцями цього різнобарвного БРТ.

Дізнався таке.

Тато цієї великої родини, Яків Степанович, працює директором школи. Тепер, поки канікули, він займається облаштуванням у місцевому клубі невеличкого музею історії села.

— Він цим з юності захоплюється, — сказала Софія Михайлівна. — Вже назбирав цілий архів — і все на горищі пилом припадає. А там і старовинний одяг, і знаряддя праці, і документи. Ходив по всіх хатах, збирав різну старовину. Зараз люди такого не зберігають. Усі ремонти роблять, а старе викидають. Щоб усе було по-міському…

Мені аж у носі засвербіло, як у хорта, що нанюхав у норі лисицю!

— А від нашої родини там щось є? — з хвилюванням запитав я.

— Може, і є. Але я точно не знаю, — сказала Софія Михайлівна. — Він до всіх заходив. І всі щось давали.

— А можна мені подивитися? — обережно запитав я.

Софія Михайлівна з сумнівом похитала головою:

— Він туди нікого не допускає! Ось буде музей — тоді й подивишся.

Я кивнув. А про себе подумав, що на той архів варто поглянути. Можливо, в цьому допоможе Айрес? Треба з нею поговорити…

Коли я зазбирався додому, Айрес пішла мене проводити. А мала Нійолє лишилася гратися на подвір'ї з сестрами-близнючками.

Ми вийшли за хвіртку веселого подвір'я і пішли найдовшою дорогою вздовж ріки.

— Гарний у вас будинок! — ніяковіючи, сказав я, щоб не мовчати.

— Так, гарний, — підтвердила Айрес і додала: — І батьки у нас гарні.

— А ви як їх називаєте? — поцікавився я.

— «Татом» і «мамою». Ми ж у них від самого дитинства. Просто вони не приховують від нас правди. Але це не зменшує нашої поваги. Навпаки…

Ми трохи пройшлися мовчки. Потім я нарешті наважився спитати про архів.

— А ти часом не знаєш, чи є на тому горищі щось від нашої родини? Якісь речі чи папери? — запитав я.

— Можуть бути, — впевнено сказала Айрес. — Там купа всього. Все горище заставлене експонатами.

— А як би мені побачити ті експонати? — обережно запитав я.

— Не знаю… Тато туди нікого не пускає. Боїться, що все переплутається. Але якщо ти хочеш, я могла б тебе провести. Однак не тепер, а коли всі наші підуть до клубу чи ще кудись.

Я дуже зрадів такій пропозиції.

А ще я вагався — чи розповісти Айрес про свою вчорашню «зустріч» із привидом? І все ж наважився. Розповів.

— Ось бачиш, — сказала Айрес. — А ти не вірив!

— Я й далі не вірю, — відповів я. — Треба все довести з наукового погляду!

— Який ще «науковий погляд»? — обурилася Айрес. — Тато каже, що скоро через увесь цей прагматизм на землі не буде існувати жодної легенди! Нехай собі ходить тут цей привид! Кому мін заважає? Навпаки! Це ж круто: мати свою примару в селі! Чому вони мають бути лише в англійських чи французьких замках?! Чому — не тут? Це ж так незвичайно й цікаво! Одного разу до нас навіть журналісти приїздили!

Я не міг із цим не погодитися.

Звісно, таємничі історії мають право на існування. Але все ж я запевнив Айрес, що мушу хоча б дізнатися, через що в нашому селі з’явився цей привид, чого він хоче.

— Розумієш, — сказав я, — привиди просто так не з'являються! Я колись читав про це: привиди — це душі померлих, які через обставини проминулого життя не мають спокою на небі. А якщо вже та Біла Дама — з нашого роду, то я просто зобов'язаний дізнатися, навіщо вона тут з'являється, чого хоче…

Айрес знизала плечима, але погодилася.

— До речі, — сказала вона, — ми майже дійшли до броду. А за ним, на тому березі, досі лежать руїни колишнього помешкання вашої родини. Хочеш подивитися?

Звісно, я хотів! Тим паче, що ми саме дійшли до того місця, де я бачив ті нічні вогники.

— Не боїшся? — запитала Айрес.

— Чого це я маю боятися?!

— Тоді — ходімо! — скомандувала вона.

І ми перейшли тоненький перешийок ріки босоніж. Вода тут була тепла, як молоко. Під ногами світилися порослі мохом круглі камінці.

Ми заглибилися в ліс. Я уважно розглядав землю — чи не побачу якихось слідів. І таки щось побачив! Нахилився й помітив на траві та землі застиглі краплі воску!

— Ну, що ти там копирсаєшся? — гукнула Айрес, яка йшла попереду.

Я обережно поклав шматочки воску до носовичка.

Показав дівчині:

— Бачиш?

— Що це?

— Віск! Тобто ті вогні, які я бачив, — звичайні свічки, які продаються в кожній крамниці!

— Ну то й що? — здивувалася Айрес.

— А те, що ті привиди, певно, купують свічки в нашому «сільпо»! — посміхнувся я, радіючи своєму відкриттю.

— Справді, віск… — розгублено підтвердила Айрес, розглядаючи застиглі краплі.

Я заховав знахідку в кишеню.

Що б тепер зробив Шерлок Холмс? Він би порівняв ці застиглі краплі воску з тими свічками, які продаються в магазині. А ще краще — зі свічками, які є в господарстві кожної хати! Але… ох, скільки ж хат мені доведеться обійти! Хоча у мене є одна «підказка» — віск був червоного кольору. А червоні свічки — то вже хоч якась відмінність від інших! Поки я гтак міркував, ми дійшли до великої галявини.

— Прийшли… — сказала Айрес. — Ось тут був маєток Макара.

Я оглядівся.

Дивне було відчуття, скажу я вам…

Ми стояли посеред нерівної, ніби виораної божевільним плугатарем галявини, порослої високою травою. По всьому периметру валялися камінні брили. Під лісом стирчали два кривих і почорнілих «зубці» колишньої огорожі. І більше нічого, що вказувало б на існування оселі мого предка. Звісно, минуло майже два сторіччя.

Айрес посміхнулася до мене й мовила:

— Ось ти і вдома…