Арсен

Червоний віск

…Я почув, як по хаті пройшла бабуся Ліда.

Вона вставала раніше за всіх.

Треба було негайно прибирати сліди мого нічного розслідування. Я обережно склав аркуші й світлину в коробку і знову заховав її під матрац.

Зібрав і списані мною папірці. Тепер на них був повний текст таємничого листа. Ці папірці більш надійні, цупкі. До них ще дійде черга.

Я поглянув на підвіконня, чи все прибрав? І ледь не зомлів — підвіконня було залите воском догорілої свічки! Ото дістанеться мені від бабусі!

Я почав швидко зчищати віск. Коли остання крихта була зчищена, а підвіконня — чистим, я почав шукати, куди б його сховати?

Вийняв з кишені носовичок, у який загорнув краплю застиглого воску, знайдену в траві біля річки. І закляк.

Цей віск теж був червоний!..

Голова моя пішла обертом. Свічку, яку я спалив сьогодні вночі, мені дала Айрес. Віск, який я підібрав біля річки — від «свити» Білої Дами! Що це могло означати?!

Я почувався страшенно втомленим. Додавати до цих хвилювань ще одне не було сил. Я швидко роздягнувся і пірнув під ковдру з головою. Кілька годин ще міг поспати.

Сон мій був тривожний.

Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:

— Ти що тут робиш?

— Пильную, — поважно відповіла вона.

— Навіщо?

— Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.

Вона таємничо підморгнула мені:

— Я бачила, що у тебе тут вночі світло було…

— Ну ти й нишпорка! — посміхнувся я.

— А що ти робив? Читав?

— Так, читав.

— А де ж книжка? — продовжувала допитувати вона.

Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:

— А я її сам пишу! Тому і не спав!

— Ух ти! — вигукнула дівчинка. — Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!

— Так, — сказав я. — Але це поки що секрет. Добре?

— Звісно! Таємниця в слоїку! — підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. — А про що твоя книжка?

Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.

Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!

— Ти — молодець! — похвалив я Нійолє. — Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти — справжній друг!

Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!

Очі — величезні, прозоро-блакитні, на півобличчя, біляве волосся розсипане по плечах… Точнісінько як у…

— Нійолє… — прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.

— Що? — відгукнулася вона.

Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:

— Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.

— А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? — хитро примружилася вона.

Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матрацу коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця — тоді.

— Вона мені приснилася, — сказав я.

Нійолє цілком влаштувала така відповідь.

— Вона була гарна? — запитала дівчинка.

— Дуже… — зітхнув я.

— Така, як я?

— Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш — будеш точною копією.

Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.

— Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? — з тривогою запитала вона.

— А хіба це не так? — посміхнувся я.

Дівчинка задоволено кивнула.

Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала нас снідати, — а то, чесно зізнаюсь, мої очі стали б, як кажуть, на мокрому місці.

Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.

Але передовсім вирішив іти до БРТ.

Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.

До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю…

По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка, тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все — від зубних щіток до солі й цукру.

— А свічки у вас є? — запитав я тітку Зою.

— Звісно, хлопче, — відповіла вона. — А хіба злива наближається?

— Злива? А до чого тут злива? — не зрозумів я.

— А-а-а, ти ж не знаєш, — посміхнулась продавчиня і пояснила: — У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.

І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!

— А вони у вас всі такі? — з підозрою уточнив я.

— Які? — не зрозуміла тітка Зоя.

— Червоні.

— А яка різниця? — знизала плечима вона. — Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше…

Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки з червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.

Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п'ять хвилин я вже стояв на подвір'ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.

— Ти вчора знайшов те, що шукав? — запитала вона.

— Знайшов. Дякую.

— Щось важливе?

— Дуже.

— Що саме? — вона витерла руки і присіла поруч зі мною на траву.

Я вагався.

Але відчував, що крім бою з биком, нас мусить зв’язати ще одна таємниця. До того ж розумів, що Айрес — саме та людина, якій я можу довіритися перед тим, як оприлюднити те, що дізнався цієї ночі.

Власне, Шерлок Холмс завжди впорядковував гіпотези, переповідаючи їх своєму другові, лікарю Ватсону.

— Я дізнався, чому Біла Дама не знає спокою, чому вона досі ходить вашим селом… — сказав я.

Вона напружилася, з цікавістю поглянула на мене, очі її заблищали.

— І чому ж вона… ходить? — запитала з хвилюванням.

— Тому, що хоче відновлення справедливості! — гордо сказав я.

— Але ж ти не віриш в існування привидів, чи не так? — лукаво примружила очі Айрес.

— Не вірю, — згодився я. — 3 тим привидом я ще розберуся: спіймаю — вуха надеру! А поки що мені треба довести, що мій предок не вбивця!

— Як ти це доведеш? У тебе є докази? — аж підскочила Айрес. — Звідки вони? Минуло стільки часу!

— Ті докази я знайшов учора на вашому горищі.

Я дістав з кишені коробку.

— Тут зберігається лист, який писала Нійолє своєму сину. Я всю ніч розшифровував його. І тепер бачу картину вповні.

Айрес із захватом вхопила мене за руку:

— Розповідай!

я розповів їй усю історію. Від того дня, коли малий Макар видоїв на землю панських корів. Ось лише закінчення цієї історії було зовсім іншим. Таким, яке я прочитав, а точніше сказати — розшифрував у листі Нійолє.

Отже, я спробував переповісти все так, ніби вже писав книгу — книгу свого роду…