Арсен

«Готуйте отруйні арбалети!»

Я проспав!

Ось чим відрізняються міські люди від селян — ранок для мене розпочався тоді, коли мої місцеві ровесники вже поверталися з риболовлі.

Мало того, що я прокинувся пізно, так ще на мене одразу ж чекала неабияка халепа. Спершу я навіть не зрозумів, у чому справа.

Розплющив очі й поворухнувся — хотів потягнутися і… одразу ж заплутався в якомусь павутинні. Я спохопився. Що трапилося?

Побачив, що я з ніг до голови перемотаний нитками!

Більше того: моє волосся було розділене на пасма, і кожне з них прив'язано нитками до бильця ліжка. Що за чортівня? Я обурився.

Розірвати ці пута було досить легко, але мене цікавило, хто таким чином намагався ув’язнити мене? В коридорі ледь чутно рипнули дошки підлоги, на дверях заколихалася мереживна фіранка, за якою виднівся знайомий силует.

Ага, зрозуміло — це витівки Нійолє!

Але ж як соромно: мала бешкетниця прокинулася раніше за мене, і поки я давав хропака, спеленала мене нитками, мов павук муху.

Що ж робити?

Вдати, що сплю. Дочекатися, поки вона підійде, схопити і надавати добрячих стусанів. Точно!

Я затаївся. Завіса нечутно відсунулася вбік, і Нійолє навшпиньках почала підбиратися до мене. Я не ворушився. Треба підпустити ворога якомога ближче!

Я приготувався до стрибка. І коли дівчисько підкралося зовсім близько, вхопив її за руку.

— Гармати до бою! — дзвінко вигукнула вона. — Оточуйте зліва! Готуйте отруйні арбалети! Стріляйте за моєю командою. Брати живцем!

Я розреготався:

— Що ти вдаєш?! Які ще отруйні арбалети?!

Її щоки палали, вона продовжувала віддавати накази своєму невидимому війську:

— Готуйте триста візків! Будемо перевозити його в надійне місце! — І до мене: — Ані руш! Здавайся: ти в полоні у сміливих барбідонців.

— Ну добре, добре, не верещи! — згодився я. — Ти, певно, граєш у Гулівера?

— А як ти здогадався? — розчаровано запитала вона.

— Просто: я теж читав цю книжку.

— А-а, зрозуміло… — зітхнула вона і сіла на край мого ліжка. — Тоді розкажи, що було далі — я не читала. Мені тато переповідав. Але не до кінця.

Ця остання фраза обурила мене до нестями. Я аж зуби стиснув. Бачте, їй тато переповідав!

Мені він нічого такого не розказував — завжди був зайнятий. Певно, вона відчула, що мій настрій змінився. Я вже казав, що це була доволі дивна дівчинка. Вона серйозно поглянула на мене і несподівано поставила питання руба:

— Правду каже бабуся, що ти мій брат?

— Так, до певної міри… — коротко кивнув я.

— Як це — «до певної міри»? Чому ж я тебе ніколи раніше не бачила? Ти був невидимкою? — закидала мене запитаннями Нійолє.

Я вирішив пояснити їй усе, як є. Сказав, що у нас один, спільний батько, але матері — різні. Так буває…

Вона була здивована. Аж рота розкрила і почала підраховувати:

— Один тато і двоє мамів… Ого!

Потім вона наморщила чоло і сказала беззаперечно:

— Якщо ти мій брат — я мушу скрізь ходити з тобою!

— Цього ще не вистачало! — з острахом вигукнув я. — І не мрій!

— Це ж чому? — нахабно сказала Нійолє. — Я сама бачила: старші брати завжди ходять з малими сестрами. Я теж так хочу!

— Це коли в них одна мати на двох! — сказав я. — І коли вони разом росли, від самого початку. А ти мені чужа. Я про тебе нічого не знав! І знати не хочу.

Мала насупилася, низько схилила голову. Але не заревіла. Лише тихо мовила:

— Але ж тепер — знаєш…

— Ага, знаю, — суворо і невблаганно сказав я. — І це мене аж ніяк не тішить. Тож іди, грайся зі своїми ляльками! А за мною не ходи!

Я різко встав, обриваючи з себе нитяну мережу.

Очі Нійолє налилися сльозами. Саме в цю мить до веранди зайшла бабуся Ліда. Я зніяковів: зараз помітить, що я образив її улюблену онучку, і розсердиться.

— Ну, як ви, діти? — весело сказала бабуся. — Час снідати, Арсенчику! Нійолє вже дві години чекає, коли ти прокинешся — без тебе не сідала.

Мені стало трохи соромно. Ось зараз ця Нійолє влаштує їй зливу сліз — і шматок мені до горла не полізе. Я крадькома поглянув на дівчисько.

Але очі її були сухі. Лише кинула на мене докірливий погляд — і все. Я навіть із вдячністю посміхнувся: боєць!

Снідали мовчки. Бабуся квапилася — сьогодні вона мала якесь відповідальне чергування в місцевій бібліотеці.

— Ти не посидиш з Нійолє? — запитала вона.

Мене аж пересмикнуло: це найгірше, що могло бути — просидіти цілий день вдома. Ще й доглядати цю вередуху.

Але врятувала ситуацію сама Нійолє. Зиркнувши на мене з-під лоба, вона сказала:

— Я, бабцю, піду з тобою. З ним — не хочу.

І додала:

— Нехай не мріє…

І я знову зніяковів і трохи здивувався — дівчинка була хоч і мала, але горда.

Отже, ми всі разом вийшли за хвіртку і подалися хто куди. Бабуся з Нійолє пішли до центру села, а я — в протилежний бік, туди, де з пагорба було видно ріку і ліс.