Арсен

Коробка з-під гаванських сигар

Я сидів на своєму ліжку біля вікна і дослухався, чи всі в хаті заснули.

У вікно світив місяць. І хоча він був доволі яскравим, цього освітлення виявилося замало. Я згадав, що на горищі БРТ сунув у кишеню свічку, яку мені дала Айрес. Дістав її, знайшов на підвіконні сірники і запалив вогник. Він блимнув і весело розгорівся.

Тепер — до справи!

Я витягнув свою знахідку з-під матрацу і погладив шорстку поверхню рукою — на долоні лишився рудий слід. Разом з іржею з кришки осипався і пил від засохлої фарби. Малюнок, і без того нечіткий, зник у мене на очах. Я спробував піддіти кришку нігтем, але вона не піддавалася — так зсохлися обидві половинки. Довелося взяти ножиці.

Я почав обережно відгинати краї коробки по всьому периметру. Відчував себе варваром, який псує останню родинну реліквію.

Метал піддавався досить легко, буквально кришився. І нарешті я повністю вивільнив покришку з-під шару іржі. Перед тим, як відкинути її, я глибоко вдихнув.

І несподівано подумав про те, що під напівзотлілою покришкою може бути чиєсь життя! Життя проминуле. А чи варто ворушити його?

А потім вирішив — варто! Адже Юля любила повторювати, що в житті нічого не буває випадковим. І якщо я вже взявся до справи дізнатися про свій рід більше, — треба йти до кінця. Можливо, ця коробка чекала саме на мене? Недаремно ж мене назвали Арсеном!

Я рішуче зняв покришку з коробки і з хвилюванням зазирнув усередину.

Що там побачив? Стосик паперу, перев'язаний стрічкою. На ньому лежала брошка з почорнілого металу. Я вийняв її і підніс ближче до світла. Це була квітка з непрозорим чорним камінцем посередині. Я протер брошку краєм сорочки. Вона тьмяно зблиснула. Мабуть, вона належала Нійолє…

Відклав брошку і дістав папірці. Стрічка, якою вони були перев’язані, порвалася в моїх руках. Я злякався, що і папірці також можуть розсипатися, тож якомога обережніше почав розбирати їх. Вони справді осипалися по краях і були схожі на сухе листя з гербарію. До того ж, кожен наступний аркуш був ніби склеєний з попереднім — так їх спресував час.

Я прийшов у відчай! Зараз усе знищиться, розтане, розкришиться саме собою. Але мені все ж вдалося розікласти на підвіконні всі п’ять маленьких аркушів. Вони були списані нерівним, незрозумілим почерком. Літери розпливчасті, подекуди просто розмиті. До того ж, я не міг розібрати ані слова. Як і казав дідусь, то була якась інша мова. Але не англійська, не французька. Деякі літери я взагалі бачив уперше.

Вирішив перепочити і ще раз зазирнув до коробки. До дна було щільно припасовано ще один папірець.

Я перевернув коробку, постукав по ній — звідти випала фотокартка! Мабуть, дід Олег її просто не помітив, коли відкривав коробку вперше.

З хвилюванням я розглядав світлину. На ній, мов із туману, проступало дві постаті — юнака й дівчини. Одразу ж упадало в око те, що пара була неймовірно красивою. Особливо дівчина. Очі у неї були — не брешу! — майже на півобличчя. Біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона була у світлій сукні й маленькому мереживному капелюшку з бантиком. У тонкій руці тримала гаптовану бісером сумочку. З під складок довгої сукні виглядали такі ж світлі чобітки з бантиками. Дівчина була тоненькою, мов тростинка. Вона посміхалася.

Юнак дивився серйозно. Його рука лежала на плечі дівчини. Він теж був красивим — високим, струнким, в елегантному чорному костюмі з білою смужкою. З охайно зачесаним назад волоссям. Його риси здалися мені знайомими. Він був схожим на діда Олега і… трошки на мене, якби мені було років двадцять.

Я здогадався: це був знімок Арсена і Нійолє.

Так ось якими вони були! Молодими, гарними, закоханими…

Мабуть, сфотографувалися перед поверненням додому. Ще не знаючи, яка доля їм випаде. Я зітхнув і поклав світлину поруч із аркушами.

Знову взявся до розглядання літер і слів.

І прийшов у відчай. Сидів, втупившись в аркуші, мов очманілий. Нічого не зрозуміло. Суцільні чорнильні плями і невідомі літери.

А потім мене мов струмом вдарило: це писала Нійолє! Вона ж була родом з Прибалтики! З Литви! Ось чому ніхто досі не зміг прочитати цього листа!

Але ж — як його прочитати? Я замислився. Звісно, якби я був у себе вдома, побіг би до книгарні в пошуках словника. Або до бібліотеки.

Тут теж є бібліотека, але навряд чи там знайдеться словник литовської мови. Як бути?

І мені на думку спав… Інтернет. Там є все. Має бути і литовський алфавіт, і програма перекладу. Але де знайти Інтернет у селі? У кого він може бути?

Звісно, у когось із мешканців є комп’ютери. Можливо, навіть, у багатьох. Може, є і в бібліотеці, й на пошті, й у сільській раді. Але хто мене туди пустить? Певна річ, є комп і у Федора. Але ж я з ним посварився. До того ж, треба буде просити — а як попросиш, якщо ми тепер вороги? Або він, судячи з усього, запросить за послуги чималі гроші. Цю ідею я відкинув.

І одразу прийшла інша: комп'ютер має бути в БРТ! Звісно! Адже Яків Степанович — науковець. Мені одразу ж закортіло бігти до БРТ. Я вже навіть скочив і почав збиратися. Але поглянув на годинника і жахнувся — на вулиці глупа ніч! Треба дочекатися ранку, піти до Айрес, попроситися до компу. Вона не відмовить — це точно. Але як дотягти до того ранку, якщо переді мною лежить ключик до таємниці? Ох…

Що я знаю про литовську мову, — подумав я? Зовсім нічого. В школі ми вчимо англійську. Отже, поки що ці аркушики, списані нерозбірливим почерком із багатьма чорнильними «сльозинами», для мене суцільна загадка.

Але я мушу її розв'язати!

Шкірою відчуваю, що саме тут і криється таємниця Макарового золота…

Не пам’ятаю, як я провів залишок ночі й ранок! Чесно — не пам'ятаю.

В голові цокав годинник: шоста година ранку, сьома, восьма… На старт!

Із-за столу зірвався, ледь надкусивши налисник, крикнув з порогу бабусі, що повернуся пізно. Навіть мала Нійоле не змогла мене наздогнати.

Мчав до БРТ, мов торпеда. Мало не протаранив хвіртку — аж лобом об неї стукнувся.

— Комп є?!! — задихаючись, кинувся до Айрес.

— Є. А що трапилося? — запитала вона.

— Мені треба годинку-дві посидіти… Дуже треба. Питання життя і смерті!

Вона не стала розпитувати, а одразу повела до кімнати. Чудова дівчина, — ще раз із вдячністю завважив я.

Увімкнула комп. І делікатно вийшла. Чудова, чудова дівчина…

Я набрав потрібне: «Українсько-литовський словник».

І поринув у читання. Якби за цим заняттям мене побачила наша вчителька мови та літератури, впала б зі стільця. «Арсене Іванюк! — сказала б вона. — Певно, щось здохло в лісі — ти вчиш нову мову на канікулах?? Гадаєш, тобі це вдасться?!»

Правду кажучи, я не був у цьому певен. Замислився — з чого почати. І зробив так.

Узяв аркуш паперу (папір та олівець я приніс із собою), вивів на ньому весь алфавіт від «а» до «я» українською мовою. А потім почав виписувати навпроти кожної літери литовський алфавіт. Виписав. Що ж далі?

Я втупився в пожовтілі аркуші. Й заходився виписувати на чистий аркуш кожне слово, старанно копіюючи літери з алфавіту. Слів вийшло багато — три аркуші. А потім заходився «розшифровувати» кожне слово, пишучи переклад зверху. Перші два слова були такими:

«Mielas süneli!»

Після них стояв знак оклику. Отже, це було звертання. Я поглянув у словник — слова означали таке:

Mielas — «милий», süneli — «синочок».

Тобто це було звертання до сина: «Милий синочку!».

Коли я зрозумів, як треба діяти — робота закипіла! Я захопився. Нічого не чув і не бачив довкола себе.

Кілька разів до кімнати заглядала Айрес. Мовчки ставила переді мною то склянку води, то блюдечко з малиною — і так само тихо зачиняла за собою двері, відганяючи від них молодших дітей. Я лише з вдячністю кивав їй, захоплений своєю роботою.

Таким чином, витративши більше двох годин, я мав перед собою три аркуші з перекладеними словами. Але прочитати їх поки що не намагався. Надто кострубатим виходив текст. У чому справа?

Знайшов в інтернеті статтю про граматику литовської мови — і мені все стало зрозуміло! Виявляється, побудова речення у литовців дуже відрізняється від нашої. Скажімо, те слово, яке б ми написали першим — у них пишеться останнім. У статті прикладом слугувала вивіска салону чоловічої та жіночої одежі. У дослівному перекладі вона звучала так: «Чоловічої та жіночої одежі салон».

Я зрозумів, що на мене чекає чималий шмат роботи. Ох…

Я так втомився, ніби вантажив цеглу!

Не помітив, як надворі завечоріло.

Мені стало незручно — як я міг так довго користуватися чужою технікою? І взагалі, сидіти тут, мов господар! Я зібрав усі свої папери, сховав аркуші в коробку і, похитуючись, вийшов у двір.

Там, як завжди, кипіла робота, мов у мурашнику. Софія Михайлівна доїла корову, молодші діти різали буряки свиням, старші прибирали обійстя. Айрес підмітала. Побачивши мене, всі на мить зупинилися.

Уявляю, який я мав вигляд! Очі червоні, мов у кролика, волосся скуйовджене, на вустах блукає дурнувата посмішка.

— Ну як, зробив те, що потрібно? — запитала Айрес.

Я навіть говорити не міг — лише кивнув у відповідь.

— Ну і молодець, — лагідно промовила Софія Михалівна. — Йди-но сюди, я тобі свіжого молочка наллю. А то в тебе вигляд якийсь нездоровий.

Вона налила молока у великий кухоль. Айрес подала мені його. Я випив, відчуваючи, як повертаються сили.

— Розкажеш потім, що робив?.. — шепнула мені Айрес.

— Тобі — першій! — так само пошепки відповів я і потис їй руку. — Дякую. Ти справжній друг!

І пішов додому. Ноги ледве ворушилися, голова палала.

Ніколи не думав, що розумова праця може бути такою важкою!

Вдома на мене чекав другий етап роботи.

І — ще одна безсонна ніч…