Арсен

P.S.:

Я провів у селі все літо!

Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!

По-перше — робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.

І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.

Займатися цим у селі не було кому — кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.

І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!

Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.

— Твоя сорочка? — суворо запитав він.

Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.

— Арсенчику, що ти накоїв? — запитала бабуся. — Чому сорочка брудна і розірвана?

Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.

— І ти заліз за огорожу? — перепитав Василь Петрович. — Ти хоч знаєш, як це небезпечно — тривожити тварин уночі? Що ти там робив?

Я опустив голову.

— Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.

— Яка ще корида, бовдуре?! — здивувався Василь Петрович. — Це ж звичайнісінький племінний бичок…

— Він не «кельтський»? — розчаровано пробурмотів я.

— О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! — засміявся фермер. — От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!

А потім він звернувся до діда:

— Що ж, Олегу Миколайовичу, ми з вами думали-гадали, кого поставити наглядачем за кіньми, а він тут у вас ховається! — і повернувся до мене. — Ну, як, герою, згоден попрацювати на конефермі?

— А як же Федір? — обережно запитав я. — Хіба він не хоче цим займатися?

— Справа не в тому, хоче чи ні, — сказав Василь Петрович. — У нього своя робота. Нехай поки що корів пасе. З виховною метою. Тож ставай зранку до роботи.

Я від радості мало не підстрибнув до стелі.

А Нійолє справді підстрибнула. А потім хитренько примружила очі:

— І ви будете кидати йому під ноги дві гривні?

— Ну чому ж дві? — посміхнувся Василь Петрович. — За добру роботу і оплата буде доброю.

Звісно, я згодився.

І щоранку почав ходити на справжню роботу. Доглядав за кіньми, годував їх, чистив, розчісував гриви. Але найбільше мені подобалося вигулювати їх по колу на довгій мотузці, як навчив Василь Петрович.

Це називалося тренуванням. Я по черзі виводив коней і, ставши в центрі витоптаного майданчика, ганяв їх довкола себе з півгодини. І милувався їхнім стрімким бігом. Коні звикли до мене, а я до них. Згодом я міг скакати на них без сідла.

Одне слово, Василь Петрович був задоволений моєю роботою. А я, зрештою, заробив собі на мобілку, як і мріяв.

По-друге, після мого розслідування батько родини БРТ, Яків Степанович, усе ж домігся того, щоб у клубі виділили для музею історії села кілька кімнат.

Ми з Айрес і всіма дітьми почали облаштовувати його. Працювали над цим весь липень.

Зі старої світлини, знайденої в коробці з-під сигар, Яків Степанович зробив у місті велике фотографічне полотно — майже на всю стіну. І пара моїх предків — Арсен і Нійолє — постала перед глядачами майже на повний зріст! Вони ніби зустрічали відвідувачів на вході!

А ще Яків Степанович запросив художника, який розмальовував місцеву церкву, і той зробив на побілених нами стінах дивовижні фрески. На них, мов на коміксах, була зображена історія нашого роду і всього села.

Суворий граф Островешенко на коні…

Маленький Макар доїть корів…

Перша зустріч Марії і Макара біля багаття…

Далі йшли сцени з життя Арсена і Нійолє.

Особливо мені подобалася картина, на якій Арсен виймає з автомобіля загорнуту в хутро Нійолє, а за ними спостерігає чорна постать — Ярема… Одне слово, ці фрески на стінах виявилися такими цікавими, що до нашого села почали з’їжджатися туристи і фотографували їх.

А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський — гігантський! — знімок. На всю стіну!

На ньому було видно всіх — і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.

Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне — вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було добре видно. Фотограф довго керував зйомкою у великий мегафон. Люди сміялися, рухалися і перегукувалися — виявилося, що вони давно так весело не спілкувалися поміж собою. А коли пролунала команда: «Увага, знімаю!» — всі завмерли, мов у грі. Запала тиша.

Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!

Так само, як колись — давно-давно! — зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…

Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.

…Одне слово, літо тривало.

І тривало так, як я того хотів — у справах і подвигах.

Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.

Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.

Не все ж можна міряти грошима!

А ще — наприкінці липня по мене приїхала Юля…

Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками:

— Арсене, невже це ти?…

Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!

Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.

Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.

Від усього цього Юля була в захваті.

— Мабуть, хочеш залишитися? — запитала вона.

Я кивнув.

І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж — одна родина!

Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в серпні по Нійолє приїхав мій тато.

Я давно не бачив його — лише отримував листи і фотографії по мейлу.

Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями — тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.

— Ось який ти став… — сказав тато. — Зовсім дорослий…

Довкола нас стрибала Нійолє.

Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.

А потім сказав:

— Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки — ти ж мій син! І завжди будеш ним!

— Авжеж! — солідно кивнув я.

Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.

Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»

Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.

І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!

Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.

А я не хочу писати про сумне.

Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.

Це буде зовсім інша історія.

От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…

Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.

Ще хотів би додати про Айрес.

У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції.

Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло.

Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників.

І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять!

Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання.

Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку.

Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…».

Ні! Це надто офіційно.

Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…».

Це теж не дуже підходило — надто солодкаво.

Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму?

Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється…

Ми домчали до станції за півгодини.

Автобус уже стояв, чекаючи на мене.

— Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, — буркнув я, — хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся?

Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала:

— Побачимо…

Іншого я від неї й не чекав.