Безсонна ніч, або Минуле має значення!

…Я навіть не сів вечеряти, незважаючи на умовляння бабусі й діда. Давно помітив: щойно ти починаєш займатися чимось важливим — питання їжі чи сну відпадають самі собою! Мене трусило, мов у лихоманці. Мов я стояв на палубі того омріяного човна з моїх книжок і мав вирушити у таємничу подорож.

Отже, дочекавшися, доки в будинку настане тиша, я знову почав працювати. Розіклав свої аркуші на підвіконні. Для натхнення ще й поставив перед собою світлину з Арсеном та Нійолє.

Знову пошкодував, що не полагодив ліхтарик — я про нього взагалі забув. Але ще була свічка Айрес, на три-чотири години її мало вистачити. Я знову запалив її і взявся розставляти перекладені слова в потрібному порядку. Крім того, я ще й доставляв у текст слова, яких там не вистачало. Адже, як я вже казав, деякі з них ховалися за чорнильними плямами.

Часом під ними крилися і цілі словосполучення. Мені довелося здогадуватись, будувати свої версії, зв’язувати початок речення із закінченням, користуючись лише власними здогадками.

Час від часу я поглядав на світлину і завмирав, охоплений дивним відчуттям того, що спілкуюся з минулим, яке відроджувалося перед моїми очима — просто з-під мого пера. Тобто — олівця…

Коли всі слова, речення й крапки (в тих місцях, де неможливо було зовсім нічого розібрати) були на своїх місцях, я спробував прочитати розшифрований текст.

Розбирав його години зо дві. Слова і вирази відрізнялися від сучасних. їх важко було второпати з першого разу. А ще важче — скласти цілісну картину з того, що прочитав, і зіставити з тим, що почув від діда Олега і бабусі Ліди.

Закінчив, коли за вікном уже сірів ранок, а свічка згасла. Мої очі буквально вилазили на лоба. В голові плуталися думки.

Всю цю ніч мені здавалося, що поруч незримо присутня ця пара зі світлини. Що вони стоять, поклавши руки мені на плечі, ніби справді були привидами. Але привидами добрими, своїми. Вони немов розмовляли зі мною, звертаючись до мене так само лагідно, як було в листі: «Милий синку!»

Доки зійшло сонце, я перечитав написане безліч разів! То стискав кулаки, то скреготів зубами від люті й несправедливості. І навіть ледве стримував сльози! Добре, що в цю мить мене ніхто не бачив.

Раніше я думав, що минуле не має для людини жодного значення. Важливо лише те, що відбувається зараз. Звісно, я ходив до музеїв, де зберігалося чимало реліквій минувшини. Здебільшого під час таких собі культурно-масових заходів у школі. Нас водили в різні музеї на уроках історії чи літератури. Або щоб підкріпити знання з природничих наук. Найбільше мені подобалося розглядати кістяки мамонтів у музеї природи. Одного разу Пашка навіть викарбував на нозі такого велетенського кістяка своє ім’я, за що потім його батьків викликали до директора школи.

Бував і в історичному… Там теж зберігалися якісь старі пожовтілі документи і світлини. Але я ніколи не замислювався над тим, що за кожним документом чи фотокарткою криється чиясь доля. Доля, прожита від початку й до кінця. Доля людини, яка існувала на землі серед безлічі інших людей. І що я теж маю власну історію. Звісно, вона лише починається. Але цілком зрозуміло те, що вона матиме свій шлях, який поки що криється в тумані.

Але ж ця моя особиста доля не починається зненацька, мов злива! Вона має свої витоки. І що глибше вони занурені в часі, то багатшою може бути людина. Хоча б тому, що знає, хто вона, звідки походить її рід і які люди започаткували його.

Ну, хіба ще кілька днів тому я міг собі уявити, що граф Островершенко і його маленький кріпак Макар — мої пращури?! А цей навіжений мандрівник і мрійник Арсен виявиться таким схожим на мене? А якою відданою і відчайдушною постане з глибин часу Біла Дама — ця неймовірна красуня з нетутешнім іменем Нійолє, яку Арсен привіз із берегів Балтійського моря?!

А їхній син Микола, мій прадід! Він із перших же днів пішов на війну, лишивши молоду дружину і маленького сина — мого діда Олега й загинув! Чи не для мене він усе своє коротке життя зберігав цю коробку? Мабуть, він знав, що його життя продовжиться. Продовжиться в мені!


Усе це виявилося таким несподіваним і цікавим, що я тут же почав малювати своє «родове дерево», як нас учив викладач історії. Але тоді ми поставилися до цього «дерева» несерйозно і малювали на ньому якихось кривих пташок та яблука з кумедними пиками чи ще якихось чортиків. І отримали незадовільні оцінки. Тепер мені закортіло все зробити як слід. І зовсім не на оцінку!

Унизу я намалював квадратик з іменем графа Островершенка. Поруч із ним — інший, з іменем Макара; до нього підвів рисочку, на якій написав «Марія». Від цих двох імен відвів стрілки з іменами Арсена і Нійолє… Звісно, це «дерево» було ще недосконалим. Мені треба було багато чого з’ясувати і «обсадити» його іншим віттям.

Але я зрозумів одне: це «дерево» було живим! Від землі аж до неба. Адже і від мого імені, і від імені моєї зведеної сестри Нійолє теж будуть розростатися нові паростки. І кожен додаватиме цьому «дереву» свій подих, свою історію, свої досягнення і пригоди…

І лише одній людині не було місця на цих гілках…

Загрузка...