Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 8: ДО РОСИ З РУКАВИЧКАМИ

Проспект Леніна, Мурманськ

У Михайла Вассікіна от-от урветься тер­пець. Понад два роки він працює нянькою. За проханням Бритви. Не можна сказати, що то було саме прохання. Адже термін «прохання» має на увазі і можливість відмовитися. Відмовити Бритві не можна було. Навіть слово сказати проти було неможливо. Менеджер, як його називали, належав до старої школи, де його слово було законом. Бритвині інструкції були прості: годувати, мити і, якщо не вийде з коми через рік, убити і втопити тіло в Кольській затоці.

За два тижні до назначеної дати Ірландець отя­мився. Він викрикнув ім’я і прокинувся. Ім’я те було Анджеліна. Камар так перелякався, аж навіть упус­тив пляшку вина, що саме відкорковував. Пляшка розбилася, зіпсувала дорогі шкіряні мокасини і по­шкодила ніготь великого пальця. Нігті відростають, а от дістати добрі мокасини за полярним колом дуже важко. Михайлові довелося насісти на партнера, аби той не вбив полоненого.

Тепер вони вичікували. Викрадання було непога­ним бізнесом і мало свої правила. Спочатку посила­ли повідомлення, в даному випадку — електронкою. Чекали кілька днів, щоб голубочок мав шанс зібрати гроші, потім висували умови викупу.

Вони закрилися в Михайловій квартирі на про­спекті Леніна і чекали на дзвінок від Бритви. Не на­важувалися і носа на вулицю висунути. Багато там, звісно, не побачиш. Мурманськ — одне із тих росій­ських міст, які немов вилили із цементу з однієї фор­ми. Проспект Леніна мав гарний вигляд лише тоді, коли його завалювало снігом.

Зі спальні вийшов Камар. На його гострому об­личчі застигла недовіра.

— Ікри хоче, можеш собі уявити? Я дав йому ве­лику миску струганини, а він вимагає ікри. Невдяч­ний ірландець!

Михайло пустив очі під лоба.

— Він мені більше подобався, Коли спав.

Камар кивнув і сплюнув у комин.

— Каже, що простирадла дуже грубі. Йому дуже пощастило, що я його не засунув до мішка і не ски­нув у залив...

Раптом задзеленчав телефон, перериваючи пусті погрози.

— Ось воно, друже, — сказав Вассікін і поплескав Камара по плечу. — Почалося.

Вассікін узяв Слухавку:

— Так?

— Це я, — сказав металевий голос.

— Пане Брит...

— Стули пельку, дурню! Ніколи не називай моє ім’я!

Михайлові забракло повітря. Менеджерові не по­добалося, коли його ім’я пов’язували з якоюсь спра­вою. Це означало, що немає жодних документів і жодної згадки про нього. І телефонував він, коли їздив містом, щоб не можна було засікти його місце перебування.

— Вибачте, босе.

— Переб’єшся, — пожартував мафіозі. — А тепер мовчи і слухай. Не потрібно нічого робити.

Вассікін прикрив мікрофон.

— Усе гаразд, — прошепотів він і показав Камару великого пальця. — Ми все правильно робимо.

— Фаул — хлопець розумний, — продовжив Брит­ва. — Не сумніваюся, що вони вже взялися відстежувати листа.

— Але ж я причепив віруса...

— Що я тобі казав?

— Мовчати, містере Брит... сер.

— Саме так. Тож відправляй вимоги викупу і го­туй старшого.

Михайло зблід.

— Готувати?

— Так. Як ми і домовлялися. Ніхто тебе там не шукатиме, гарантую.

— Але...

— Знову розмови! Причепи собі вірус. Це ж лише на кілька днів. Отже, можеш утратити рік свого жит­тя. Від цього не помирають.

Мозок Вассікіна запрацював, шукаючи відмовок. Нічого на думку не спадало.

— Добре, босе. Як скажете.

— Правильно. Тепер слухай мене. Це твій шанс. Зробиш усе правильно і просунешся в нашій органі­зації на кілька сходинок.

Вассікін вишкірився. Уявив шампанське і дорогі автомобілі.

— Якщо це справді батько молодого Фаула, хло­пець заплатить. Коли отримаєш гроші, скинь обох у затоку. Не хочу, щоб хтось потім улаштував венде­ту. Матимеш проблеми, телефонуй.

— Добре, босе.

— І ще одне.

— Так?

— Не телефонуй мені.

Лінія замовкла. Вассікін стояв і витріщався на те­лефон, немов той був заразним..

— Ну? — поцікавився Камар.

— Відправляємо другого листа.

На обличчі напарника розповзлася посмішка.

— Чудово. Нарешті все це скінчиться.

— А потім пакуємося і рушаємо до зони викиду вантажу.

Посмішка зникла, як лисиця в норі.

— Що? Зараз?

— Так. Зараз.

Камар забігав по маленькій кімнаті.

— Це божевілля. Повне божевілля. Фаула тут іще кілька днів не буде. Навіщо вдихати цю отруту два зайвих дні? В чому сенс?

Михайло простягнув слухавку.

— Скажи сам. Переконаний, Менеджеру сподоба­ється, що його називають божевільним.

Камар опустився на потерту канапу і сховав об­личчя в долонях.

— Невже це ніколи не скінчиться?

Напарник уставив диск у старий дисковод.

— Цього не знаю, — сказав він і відправив уже підготованого листа. — Але знаю, що іще станеться, якщо ми зробимо не так, як сказав Бритва.

Камар зітхнув.

— Піду покричу трохи на полоненого.

— Думаєш, допоможе?

— Ні, — зізнався Камар. — Але мені полегшає.

Е93, Арктичний порт

Арктична станція ніколи не мала у туристів велику популярність. Звісно, айсберги і білі ведмеді дуже гарні, але кому заради них схочеться обвітрювати ле­гені радіаційним повітрям?

Холлі пришвартувала транспортер до єдиної платформи. Сам термінал нагадував простенький склад. Уздовж стіни завмер конвеєр для багажу, в трубах біля самої підлоги шаруділи комахи.

Холлі передала людині шубу й рукавички, які діс­тала зі старої шафи.

— Закутуйся, Хлопчику Бруду. На вулиці хо­лодно.

Двічі повторювати не довелося. Сонячні батареї термінала вже давно вийшли з ладу, і від холоду сті­ни порепалися, як горіхи в тисках.

Батлерові Холлі також кинула шубу.

— Знаєш, Батлере, а від тебе смердить! — розсмі­ялася вона.

Охоронець спохмурнів.

— Це все через твій антирадіаційний гель. Здаєть­ся, моя шкіра навіть колір змінила.

— Не хвилюйся. Якісь п’ятдесят років — і гель зійде.

Батлер застібнув шубу до самої шиї.

— Не розумію, навіщо нам кутатися. Ми ж у кос­тюмах.

- Шуби для маскування, — пояснила Холлі, на­мазуючи антирадіаційним гелем обличчя і шию. — Якщо увімкнемо захист, наші вібрації нівелюють дію костюма. Із таким самим успіхом можна пірнути н ядерний реактор. Отже, сьогодні ми всі люди.

Артеміс спохмурнів. Якщо ельфи не зможуть ско­ристатися захистом, то врятувати батька буде склад­ніше. Потрібно переглянути план.

Менше розмов, — гримнув Рут і натягнув на загострені вуха ведмежого капелюха. Вирушаємо на п'яту. Усі мають бути озброєними і небезпечними. Навіть ти, Фауле, якщо твої слабкі ручки втримають зброю.

Артеміс вибрав з арсеналу транспортера ельфійського пістолета. Вставив батарею, перевів рівень до трьох.

— Не хвилюйтеся за мене, командире. Я трену­вався. У нашому маєтку залишилося багатенько ель­фійської зброї.

Обличчя Рута потемнішало на один тон.

— Стріляти в картонний силует — це не те ж саме, що стріляти у справжню людину.

Артеміс посміхнувся своєю вампірською усміш­кою:

Якщо все піде за планом, зброя нам не знадобиться. Перший етап дуже простий — установлюємо спостереження за квартирою Вассікіна. За слушної нагоди Батлер викраде нашого російського друга,

і ми вп’ятьох трохи побалакаємо. Переконаний, під дією вашого месмеру він розкаже нам усе що потріб­но. Тоді нам лишиться лише обеззброїти охорону і врятувати мого батька.

Рут зав’язав рота теплим шарфом.

— А якщо все піде не за планом?

Очі хлопця стали холодними і рішучими.

— Тоді, командире, доведеться імпровізувати.

У Холлі всередині все похололо. І причиною тому була не погода.

*

Термінал був розташований під двадцятьма мет­рами льоду. Вони скористалися запасним ліфтом, і через кілька хвилин група вийшла в арктичну ніч. Вони дуже нагадували трьох дітлахів під наглядом одного дорослого. Щоправда, у трьох діточок під по­лами одягу була якась нелюдська зброя.

Холлі звірилася з СР8-локатором на руці.

— Ми в районі Рости, командире. Двадцять кліків на північ від Мурманська.

— Що Фоулі дізнався про погоду? Не хотілося б потрапити у завірюху за кілька миль від нашої цілі.

— Не можу з ним зв’язатися. Магмові спалахи іще не вщухли.

— Дарвіт, — вилаявся Рут. — Що ж, думаю, підемо ніжками. Батлере, ти експерт, підеш першим. Капітане Шорт, замикатимеш. Можеш штовхати будь- кого, хто відставатиме.

Холлі підморгнула Артемісові.

— Двічі повторювати мені не потрібно, сер.

— Так я і думав, — пробурчав Рут, і на губах у ньо­го промайнула тінь посмішки.

Різношерста група потупцяла в місячному світлі на південний схід. І йшли вони, аж доки не дісталися залізниці. Захиститися від вітру можна було лише попід вагонами. Просувалися дуже повільно. Пів­нічний вітер проникав до кожної шпаринки в одязі, а мороз колов неприкриту шкіру мільйонами елек­тричних голок.

Говорили мало. Арктика впливала на людей, на­віть якщо троє з них і були в костюмах із підігрівом.

Тишу порушила Холлі. Щось її тривожило вже деякий час.

— Скажи мені, Фауле, — звернулася вона до хлоп­ця. — Твій батько схожий на тебе?

Артеміс уповільнив крок.

— Дивне питання. Чому це тебе цікавить?

— Ну, ти не друг Народу. А що як людина, яку ми збираємось урятувати, нас знищить?

Запала довга тиша, яку порушувало тільки торохко­тіння зубів. Холлі побачила, як Артеміс роззявив рота.

— Немає підстав турбуватися, капітане. Мій бать­ко, хоча деякі його справи і були протизаконними, був... Він шляхетна людина. Він би ніколи не скрив­див іншої істоти.

Холлі ледь висмикнула чобіт зі снігу.

— Що ж сталося з тобою?

Пара з рота хлопця перетворювалася на мініатюрні крижинки.

— Я... Я зробив помилку.

Холлі прищулила очі йому в спину. Чи щиро ти це сказав, Артемісе Фаул? Важко повірити. Але більше за все її вразило, що вона не знала, як до цього ста­витись. Простити або покарати? Врешті-решт вона вирішила поки утриматися від висновків. На якийсь час.

Вони перейшли через яр із голими від сильного вітру краями. Батлерові це не сподобалося. Його солдатське серце тривожно калатало. Він підняв стиснутий кулак.

Рут помітив не відразу.

— Проблеми?

Батлер прикрив очі й оглянув засніжене поле, по­шукав сліди.

- Можливо. Гарне місце для несподіваного на­паду.

- Можливо. Якщо комусь відомо, що ми при­їхали.

- А таке можливо? Чи міг хтось про це дізна­тися?

Рут гмикнув, і з рота в нього вилетіла біла хмарка.

— Неможливо. Підйомник було повністю ізольо­вано, а охорона в ЛЕП найкраща на планеті.

І саме цієї миті на них вискочили гобліни.

Батлер схопив Артеміса за комір і безцеремон­но кинув у замет. Друга рука уже тягнулася до зброї.

— Пригніть голову, Артемісе. Час відпрацьовува­ти мою зарплатню.

Артеміс відповів би, не будь його голова на метр під снігом.

До них бігло четверо гоблінів. їхні темні силуети добре виділялися на тлі зоряного неба. Вони шви­денько злетіли метрів на триста, навіть не намагаю­чись приховатися. Вони не атакували, не бігли, про­сто висіли над ельфами і людьми.

— Гобліни, — прогарчав Рут і приставив до плеча гвинтівку «Нейтрино-дальнобій». — Занадто дурні, щоб жити. А могли просто дати нам спокій.

Батлер вибрав ціль, розставив ноги, щоб краще втриматися:

— Чекатимемо, поки зможемо розгледіти білки їхніх очей, командире?

— У гоблінів немає білків в очах, — відповів Рут. — А якби і були, можеш опускати зброю. Ми з капіта­ном Шорт розберемося з ними. Немає потреби ніко­го вбивати.

Батлер сунув «Зігзауер» у кобуру під рукою. Все одно з такої відстані не вцілити. Цікаво, як Холлі і Рут поводитимуться на полі бою. Життя Артеміса значною мірою залежало саме від них. Не кажучи вже про його власну шкуру.

Батлер озирнувся. Холлі з командиром уже кла­цали різною зброєю. Безрезультатно. Зброя була дохла, як миша в церкві.

— Не розумію, — пробурмотів Рут. — Я ж сам усе перевіряв.

Артеміс, звісно, зрозумів першим. Він витрусив сніг із волосся.

— Саботаж, — заявив хлопець і відкинув непо­трібний ельфійський пістолет. — Інших варіантів не­має. Ось чому Б’ва Келл потрібні «Софтноузи». Вони збираються знешкодити ельфійські лазери.

Але командир його не слухав. І Батлер також. Часу на кмітливі дедуктивні міркування не було. Вони тут як на долоні — темні постаті на білому арк­тичному снігу. Теорію підтвердили кілька пострілів із лазерів «Софтноуз», від яких під самими ногами лишилися глибокі дірки.

Холлі активувала оптику на шоломі, наблизила зображення ворога.

— Схоже, один із них має «Софтноуза», сер. Щось із довгим барелем.

— Нам потрібно прикриття. Швидко!

Батлер кивнув.

— Дивіться! Виступ. Майже біля краю.

Слуга схопив підопічного за комір і підхопив, як дитина кошенятко. Вони насилу бігли по снігу до ви­ступу. Може, мільйон років тому крига й розтанула трохи, шар льоду поплив, але потім усе знову за­мерзло. Лишилася така собі складочка і протримала­ся цілу вічність, щоб тепер урятувати їхні життя.

Вони пірнули під навіс, забилися аж під саму кри­жану стіну. Навіс був досить товстий, щоб витрима­ти постріли з будь-якої відомої зброї.

Батлер прикрив Артеміса своїм тілом, час від часу поглядаючи вгору.

— Дуже далеко. Не можу нічого розгледіти. Холлі?

Капітан Шорт висунула голову з-під краю крижа­ної пластини, навела оптику.

— Ну, що вони там задумали?

Холлі кілька хвилин зачекала, поки силуети не стали чіткішими.

— Дивно, — сказала вона. — Вони всі стріляють, але...

— Але що, капітане?

Холлі постукала по шолому, щоб упевнитися, що лінзи працюють.

— Може, моя оптика збилася, сер, але схоже, вони навмисне стріляють мимо, ціляться кудись за наши­ми головами.

У Батлера кров ударила в голову.

— Пастка! — закричав він і потягнувся за Артемісом. — Усі тікаємо! Усі тікаємо!

І саме цієї миті через стрілянину гоблінів п’ятдесят тон скелі, криги і снігу обрушилися на землю.

їм майже вдалося. Звісно, оте майже не виграє мі­шечок золота у гномську рулетку. Якби не Батлер, ні­хто б не вижив. А з ним щось трапилося. Незрозумі­лий приплив сил. Щось схоже на ту силу, яка змушує матерів піднімати важкі дерева, аби врятувати дити­ну. Дворецький ухопив Артеміса з Холлі, розмахнув­ся і кинув їх, як камінці у ставок. Не найшляхетніший спосіб подорожувати, але це врятувало їхні кістки, що могли легко перетворитися на крижаний пил.

Удруге за кілька секунд Артеміс приземлився носом у замет. Позаду продиралися крізь сніг Батлер із Рутом, чоботи ковзали по крижаній поверхні. Повітря розі­рвало гуркотом лавини, і пакова крига під ногами хрус­нула. Шматки каменю і льоду закрили вихід із-під наві­су, немов ґрати. Батлер із Рутом опинилися в пастці.

Холлі скочила на ноги і кинулася до командира. Та що вона могла вдіяти? Приєднатися до них?

— Тримайтеся подалі, капітане, — наказав Рут у мікрофон шолома. — Це наказ!

— Командире, — ледь видихнула Холлі. — Ви жи­вий!

— Здається, — отримала вона відповідь. — Батлер непритомний, вихід заблоковано. Навіс от-от обвалиться. Він тримається завдяки уламкам. Якщо їх прибрати, щоб ми могли вибратись...

Принаймні вони лишилися живими. В пастці, але живі. План, потрібен план.

Холлі була на диво спокійною. Саме ця риса і ро­била її чудовим агентом. Навіть у найнапруженішій ситуації капітан Шорт зберігала здатність діяти. І ча­сом ті дії рятували життя. На симуляторі під час ка­пітанських іспитів Холлі засліпила непереможних порогів прожектором. Технічно вона їх перемогла, тож звання їй присвоїли.

Холлі сказала в мікрофон:

— Командире, розстебніть Батлерів пасок і при­стебніться до нього самі. Я вас обох витягну.

— Зрозумів тебе, Холлі. Потрібен гак?

— Якщо у вас є.

— Зачекай.

Із-поміж крижаних уламків вилетів гак і приземлився за метр від чобіт Холлі. За гаком тягнулася гонка, але міцна мотузка.

Холлі зачепила гак за власний пасок, перевірила, чи не зачепилася десь мотузка. Тим часом із намету вибрався Артеміс.

— Безглуздий план, — заявив він і обтрусив сніг із рукава. — Ти ж не сподіваєшся витягнути тих двох із такою швидкістю, щоб і кригу зламати, і під улам­ками їх не поховати.

— Я і не збираюсь їх витягувати, — відрізала Холлі.

— То хто їх витягне?

Капітан Шорт махнула в бік рейок. До них набли­жався зелений потяг.

— Он хто, — сказала вона.

Лишилося троє гоблінів. їх звали Дналл, Аймон і Найл. Троє претендентів на щойно звільнену поса­ду лейтенанта. Лейтенант Полл вийшов у відставку, коли заблизько підібрався до лавини, і його потягну­ла за собою п’ятисоткілограмова бурулька.

Вони піднялися на триста метрів, щоб їх не можна було підстрелити. Звісно, для ельфійської зброї така відстань нічого не означає, але ЛЕПівська зброя за­раз не працювала. Лабораторії «Кобой» про все по­дбали.

— У лейтенанті Поллі з’явилася дірка, — присвис­нув Аймон. — Його можна бачити наскрізь. І це не означає, що він поганий брехун.

Гобліни не надто прив’язувалися один до одного. Якщо врахувати всі випадки лихослів’я, лиходійства і помсти в лавах Б’ва Келл, то можна зрозуміти, що мати друзів-гоблінів не варто.

— Що скажете? — спитав Дналл, найгарніший із них. — Може, комусь із вас, хлопці, варто спусти­тися і подивитися.

Аймон гмикнув.

— А як же! Ми спустимося, і нас підстрелить отой здоровило. Думаєш, ми дурні?

— Здоровило вибув. Я сам його підстрелив. Влучно!

— А мій постріл викликав лавину, — похвалився Найл, наймолодший у банді. — Мою руку завжди можна упізнати.

— Який твій постріл? Ти хіба хробака можеш під­стрелити. Не сміши мене.

Утрутився Аймон.

— Добре. Лишіть свою луску цілою. Ми зробимо кілька кіл, щоб подивитися, хто вижив.

— Чудовий план, геніальний, — похвалив Дналл. — Але він не спрацює.

— Чому?

Дналл тицьнув униз наманікюреним нігтем.

— Вони поїдуть потягом.

Із півночі наближалися чотири зелених вагончи­ки, запряжені у старенький дизельний потяг. Навко­ло потяга вирував сніг.

Спасіння, подумала Холлі. А може й ні. Чомусь від одного лише вигляду потяга в неї скрутило шлу­нок. Але вибирати не було з чого.

— Потяг хімзаводу «Маяк», — сказав Артеміс.

Холлі обернулася через плече. Артеміс був блідніший, ніж зазвичай.

— Що?

— «Зелені» по всьому світу називають його «зеле­ною машиною», така вже іронія. На ньому транспор­тують уран і плутон на переробку до хімічного заводу

«Маяк». У кабіні один машиніст. Охорони немає. Повне завантаження. Ця штука небезпечніша за ядерний підводний човен.

— А знаєш ти про нього тому, що...

Артеміс знизав плечима.

— Мені подобається за таким спостерігати. Врешті- решт, радіація — проблема світова.

Тепер і Холлі відчувала. Уран щипав шкіру на що­ках навіть крізь захисний гель. Потяг — отрута. Але він — єдиний шанс урятувати командира.

— Із кожною секундою веселіше, — пробурмотіла Холлі.

Потяг наближався. Торохкотів зі швидкістю де­сять кліків на годину. Була б Холлі сама — жодних проблем, а от із двома чоловіками внизу і непотріб­ним Хлопчиком Бруду доведеться добряче попрацю­вати, щоб потрапити на борт.

Холлі змарнувала ще кілька секунд, щоб подиви­тися на гоблінів. Вони зависли на висоті трьохсот метрів. Імпровізувати гобліни не вміли. Потяг ви­явився несподіванкою; їм знадобиться не менше хвилини, щоб розробити хоч якусь стратегію. Дірка в колишньому командирові змусить їх затриматися ще трохи.

Холлі відчувала, як вагони випромінюють радіа­цію. Вона проникала крізь гель у шкіру, щипала очі. Зовсім скоро зникне магія. Без неї вона довго не про­тягне.

Але зараз не час про це думати. Головне — коман­дир. Вона має витягти його живим. Якщо Б’ва Келл такі розумні, що змогли розробити операцію проти ЛЕП, то під землею відбувається щось серйозне. Що б то не було, для протистояння потрібен Джуліус Рут. Вона повернулася до Артеміса.

— Добре, Хлопчику Бруду. Маємо лише один постріл. Хапайся, за що зможеш.

Артеміс здригнувся.

— Не бійся. Ти зможеш.

— Мені холодно, ельфе, — огризнувся Артеміс. — Люди тремтять від холоду.

— Бойовий у тебе дух, — похвалила його капітан і побігла.

За нею, мов линва за гарпуном, тяглася мотузка. Хоча вона і була завтовшки з волосінь для вудки, вона б ви тримала двох слонів. Артеміс кинувся за Холлі.

Вони бігли паралельно рейкам, здіймаючи ногами снігові фонтани. їх наздоганяв потяг. Він гудів і штовхав перед собою повітряний буфер.

Артеміс намагався не відставати. Це не для нього. Бігати і потіти. Теж мені комбат. Він не солдат. Він стратег. Геніальний розум. А фізичні розборки нехай лишаються таким, як Батлер. Але цього разу слуги поруч не було. І не буде, якщо вони не залізуть на цей потяг.

Артеміс задихався, пара, що виривалася з рота, кристалізувалася і заважала дивитися. Потяг їх уже наздогнав, обсипав крижинками та іскрами з-під коліс.

— Другий вагон, — крикнула Холлі. — Там зручне полоззя. Бережи ноги.

Полоззя? Артеміс озирнувся. Другий вагон швидко наближався. Але було так шумно, що важко було на­віть дивитися в той бік. Таке хіба можливо? Жахливо. Нестерпно. Он під стальними дверима. Вузька полоса. Достатньо широка, щоб на неї стати. І втриматися.

Холлі легко на неї скочила, розпласталася на стіні вагона. Таке враження, що жодних зусиль не докла­ла. Просто стрибнула й опинилася в безпеці, вряту­валася від небезпечних коліс.

— Давай, Фауле, — крикнула Холлі. — Стрибай!

Артеміс спробував, дійсно спробував. Але носок чобота зачепився за метал. Хлопець спіткнувся, за­махав руками, щоб утримати рівновагу. Назустріч неслася невблаганна смерть.

— Дві ліві ноги, — пробурмотіла Холлі і вхопила ненависного Хлопчика Бруду за комір.

Кидок — і Артеміс полетів уперед і ударився об двері, немов у мультику.

Мотузка билася об бік вагона. Секунда, і Холлі вже опинилася в іншому місці. Вона шукала точку опори, щоб зачепитися. Може, спеціальний пасок і зменшить вагу Рута з Батлером, але ривок може зі­рвати з потяга її саму. А якщо таке станеться, то всьому кінець.

Холлі зачепилася рукою за металеву драбину. По­мітила, як через розірваний костюм мерехтять ма­гічні іскорки. Намагаються усунути вплив радіації. Скільки іще протримається магія за таких умов? безперервне зцілення виснажує. Доведеться прово­дити Ритуал. І чим скоріше, тим краще.

Холлі хотіла відчепити гак від себе і прив’язати до однієї з поперечин, але мотузка натягнулася, мало не збила її з ніг. Вона вчепилася в драбину, нігті впи­лися в шкіру. Що ж, над цим планом потрібно ще попрацювати. Час розтягнувся, як гумова стрічка. На якусь мить Холлі здалося, що лікоть у неї от-от вискочить із суглоба. Крига не встояла, і Рут із Бат­лером вискочили зі своєї холодної могили, як стріла з арбалета.

За секунду вони вже прилипли до вагона, і пасок допомагав їм триматися нагорі. Але довго так не триватиме, і хай там як діє на них гравітація, все одно вона затягне їх під колеса.

До неї підповз Артеміс.

— Що я можу зробити?

Вона кивнула на кишеню на плечі.

— Там. Флакон. Витягни.

Артеміс розкрив застібку на липучці, дістав ма­ленький флакончик.

— Є. Дістав.

— Добре. Тепер усе залежить від тебе, Фауле. Лізь угору.

Хлопець аж рота роззявив.

— Угору?

— Так. Це наша єдина надія. Маємо відчинити люк зверху і затягти туди командира і Батлера. За два кліки поворот. Якщо потяг уповільниться хоч на один оберт колеса, вони пропали.

Артеміс кивнув.

— Флакон?

— Кислота. Для замка. Механізм усередині. При­крий обличчя і присни. Виприскай увесь флакон. Бе­режись, щоб на тебе не потрапило.

Для таких умов розмова була аж занадто довгою. Особливо коли на кону кожна секунда. Артеміс ви­рішив не гаяти час на прощання.

Він підтягнувся, намагаючись не відривати тіла від вагона. Навколо вирував вітер, обсипаючи кри­жаною крупкою. Немов бджоли накинулися. Арте­міс зчепив зуби і стягнув рукавиці. Краще обморози­тися, ніж загинути під колесами.

Угору. Одна сходинка за раз, аж доки не заліз на дах вагона. Тепер сховатися нема де. Вітер ударив в обличчя, змусив опустити голову. Артеміс прищу­лив очі та подивився крізь завірюху. Он воно! По центру. Світло. Посеред сталевої пустелі світилося щось схоже на скло в металевій рамі. Попереду п’ять метрів без поручнів. Сила тут не допоможе, вирішив Артеміс. Нарешті він отримав шанс скористатися мозком. Кінетика й імпульс. У теорії дуже просто.

Хапаючись руками за невеличкий виступ по цент­ру, Артеміс сантиметр за сантиметром просувався до цілі. Під ногами звивався вітер, такий сильний, що мало не підкидав хлопця, загрожуючи здути геть.

Артеміс обхопив виступ пальцями. Не дуже вони в нього сильні. Вже кілька місяців він не тримав у руках нічого важчого за телефон. Якби комусь рап­том схотілося, щоб хтось набрав текст «Загубленого раю» за двадцять хвилин, — от вам Артеміс. А от ви­сіти на даху вагона в завірюху — то вже ні. Він цього не робитиме. Ото і була частина плану.

За долю секунди до того, як суглоби пальців за­клякнуть, хлопець розкрив долоні. Порив вітру під­хопив його і кинув прямо на металевий корпус ліх­таря.

«Чудово», — сказав би він, якби в легенях лишив­ся хоча б кубічний сантиметр повітря. Але якби він і сказав це, слово понесло би вітром, він і сам не встиг би почути. ІЦе якась мить, і вітер висмикне його пальці з-під тулуба і скине вниз. Гарматне м’ясо для гоблінів.

Артеміс дістав із кишені флакон із кислотою, стиснув кришку зубами. Бризнула рідина, мало не потрапивши в очі. Хвилюватися про це немає часу. Ні на що немає часу.

На металевому корпусі висіла величезна колодка. Артеміс капнув в отвір для ключа дві краплини. Все що міг. Мало вистачити.

Результат не змусив себе довго чекати. Кислота в’їлася в метал, як лава в кригу. Ельфійські техноло­гії. Найкращі у світі.

Колодка відкрилася, вітер загуркотів звільненою рамою. Вона мало не зачепила Артемісеве обличчя, але вдарила лише плече, і хлопець ледь не вивалився через край. Не дуже схоже на шляхетного рятівника.

Потяг підскочив, хлопця штовхнуло в інший бік, і він звалився всередину. Приземлився горі­лиць і з подивом утупився в трикутні символи ра­діоактивності, що прикрашали кожний контейнер. Принаймні вони були запаяні, хоча й поіржавіли деінде.

Артеміс перекотився по дощаній підлозі, біля дверей став на коліна. Чи капітан Шорт іще трима­ється? Може, він лишився один? Уперше в житті. Сам-самісінький.

— Фаул! Відчиняй двері, мерзотнику Бруду!

Ага. Не один.

Прикривши обличчя рукою, Артеміс сприснув потрійний засув ельфійською кислотою. Сталь одра­зу ж попливла, закапала на підлогу гарячими крап­лями. Хлопець відсунув двері.

Холлі хоробро трималася, хоча від обличчя, там, де радіація проїла гель, здіймалася пара.

Артеміс схопив її за руку.

— На раз, два, три?

Холлі кивнула. На розмови не лишилося сил.

Хлопець стиснув пальці. Ну, пальці, не підведіть! Якщо вибереться звідси живим, придбає собі отой ку­медний домашній тренажер, що рекламують на всіх каналах.

— Раз.

Поворот наближався. Він уже бачив його краєм ока. Потягу доведеться скинути швидкість, а то він зійде з рейок.

— Два.

Сил у капітана Шорт майже не лишилося. Вітер тріпав її, немов прапор на флагштоку.

— Три!

Артеміс щосили смикнув. Холлі заплющила очі й розтиснула руки. Вона навіть повірити не могла, що довіряє своє життя Хлопчикові Бруду.

Артеміс трохи розбирався у фізиці. Він так роз­рахував, щоб скористатися поворотом, імпульсом і швидкістю потяга. Але природа завжди додає щось своє, і передбачити це неможливо. В даному випадку це «щось» виявилося невеличкою шпариною на сти­ку рейок. Досить маленькою, щоб потяг із них не зі­йшов, але досить великою, щоб вагон підстрибнув.

Вагон смикнуло, двері з гуркотом посунулися назад, немов п’ятитонна гільйотина. Але, схоже, Холлі лишилася живою. Точно сказати Артеміс не міг, тому що вона впала прямо на нього, і вони обоє по­котилися по дерев’яній підлозі. Наскільки він міг роздивитися, ельфійка не постраждала. Принаймні голова ще була на плечах, і це добре. Але свідомість вона втратила. Може, через травму.

Артеміс і сам ледь тримався. В кутках очей уже збиралася темрява, готова поглинути його. Хлопець похилився і впав на Холлі.

Наслідки були куди серйознішими, ніж можна собі уявити. Оскільки Холлі була непритомною, її ма­гія працювала на автопілоті. Безконтрольна магія тече, як електричний струм. Щойно обличчя хлопця торкнулося лівої руки ельфійки, до нього уже побіг­ли блакитні іскорки. І якщо для нього це було добре, для Холлі навпаки — дуже погано. Артеміс не знав, але Холлі потребувала кожної магічної іскорки, адже у вагон вона потрапила уже в поганому стані.

Не встиг командир Рут викинути мотузку, як щось упилося йому в око.

Гоблін Дналл витяг маленьке прямокутне дзер­кальце і перевірив, чи не розкуйовдилася луска.

— Класні крила у «Кобой». Як гадаєте, нам дозво­лять їх лишити?

Аймон спохмурнів. Але ви б цього навіть не по­мітили. Предками гоблінів були ящери, тому міміку вони мали дуже невиразну.

— Тихо ти, теплокровний дурню!

Назвати гобліна Б’ва Келл теплокровним — дуже серйозна образа.

Дналл наїжачився.

— Обережніше, друже, або я вирву твого язика.

— Ми всі залишимося без язиків, якщо ельфи втечуть! — огризнувся Аймон.

І то була правда. Генералам не подобалися погані новини.

— Що ж нам робити? Мені подобається, який вигляд я маю в цьому прикиді. Як хлопець із моз­ком.

— Стрілятимемо в потяг, — утрутився Найл. — Усе просто.

Дналл поправив «Кобой Дабл Декс» і підлетів до наймолодшого члена команди.

— Ідіот, — ляснув він його по потилиці. — Потяг радіоактивний, хіба не відчуваєш? Один влучний по­стріл, і наш попіл розвіється за вітром.

— Слушне зауваження, — признав Найл. — Ти не такий дурний, яким здаєшся.

— Дякую.

— Нема за що.

Аймон відлетів, піднявся метрів на сто п’ятдесят. Така спокуса! Одним пострілом можна збити ельфа, іншим — людину на даху. Та ризикувати не можна. Схибить на міліметр — і перетвориться на спагеті для хробаків.

— Гаразд, — сказав він у мікрофон шолома. — Слухайте план. З усією тією радіацією у вагоні наші друзі і кількох хвилин не протягнуть. Полетимо за потягом, поки не переконаємось. Потім поверне­мося і скажемо генералам, що бачили трупи.

— А ми їх побачимо? — запитав Дналл.

— Звісно, ні, дурню! — гримнув на нього Аймон. — Хочеш, щоб у тебе очі повилазили?

— Ні.

— Отож. Зрозуміло?

— Геть усе, — підтвердив Найл і дістав свого «Софтноуза». Вистрілив товаришам у спину. Ма­ленька дистанція, постріл в упор. Вони не встигли нічого зробити. Гоблін простежив, як трупи попада­ли на землю. За кілька хвилин їх замете снігом. Ніхто їх не знайде, аж поки полярна крига не розтане.

Найл сховав зброю, набрав на комп’ютері коорди­нати термінала. Якщо уважно придивитися до мор­ди рептилії, можна було б розгледіти щось схоже на посмішку. У загоні з’явився новий лейтенант.