Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 14: БАТЬКІВ ДЕНЬ

Мурманськ

АРКТИЧНІ води між Мурман­ськом і Сєвєроморськом перетворилися на цвинтар підводних човнів колись мо­гутнього російського флоту. Десь із сотню атомних підводних човнів іржавіли в затоках і бухтах, лише де-не-де можна було побачити таб­личку, що попереджала зацікавлених перехожих триматися подалі. Вночі навіть не потрібно було спеціального обладнання, щоб побачити світіння або почути характерне гудіння.

Одним із таких човнів був «Никодим». Двадцяти­річна субмарина класу «Тайфун» з іржавими труба­ми і дірявим реактором. Не найкраща комбінація. Саме тут мафіозі Бритва наказав своїм лакеям обмі­няти Артеміса Фаула Старшого на гроші.

Михайло Вассікін і Камар були не дуже задоволе­ні ситуацією. Уже два дні сиділи вони в капітанській

каюті і відчували, як щохвилини скорочується їхнє життя.

Вассікін закашлявся.

— Ти чув? У мене всі нутрощі болять. Кажу тобі, що це все через радіацію.

— Усе це просто смішно, — підтримав його Ка­мар. — Хлопцеві лише тринадцять років. Трина­дцять! Він іще дитина. Звідки дитина візьме п’ять мільйонів доларів? Божевілля.

Вассікін підвівся з ліжка.

— Може й ні. Я про нього чув. Кажуть, він має якусь особливу силу.

— Силу? — гмикнув Камар. — Магію? Піди за­пхни голову в реактор, старий.

— Ні, в мене є інформатор в Інтерполі. Вони завели на хлопця справу. Уяви лише: тринадцять років, і вже справа! Мені тридцять сім, а Інтерпол про мене і не знає. — У голосі росіянина пролунало розчарування.

— Ну, справа. Що ж у тому магічного?

— Мій інформатор присягається, що того хлопця, Фаула, бачили в різних кутках світу в один день. В один час.

Його слова не справили на Камара жодного вра­ження.

— Твій інформатор бреше.

— Можеш казати що завгодно. Але нам пощас­тить, якщо ми виберемося із цього човна живими. Дуже цього хотілося б.

Камар насунув на вуха хутрового капелюха.

— Гаразд. Ходімо. Час.

— Нарешті, — зітхнув Вассікін.

Чоловіки прихопили із сусідньої каюти полоне­ного. Про те, що він може втекти, вони не турбува­лися. Якщо в тебе не вистачає однієї ноги, а інша прикута над головою, не втечеш. Вассікін перекинув Фаула Старшого через плече і пішов сходами до рубки.

Камар перевірив прикриття. За змерзлими куща­ми і сніговими заметами ховалося більше сотні зло­чинців. У темряві спалахували вогники цигарок.

— Потушіть цигарки, дурні, — просичав він на відкритій частоті. — Уже майже північ. Фаул з’я­виться будь-якої секунди. Пам’ятайте, що без мого наказу стріляти не можна. Коли я накажу, стріляють усі.

Сотні цигарок загасили об сніг, і Камар майже по­чув шипіння. Сотня людей. Дорога операція. Але то лише краплина в океані, якщо порівняти з двадцять­ма відсотками, що пообіцяв Бритва.

Звідки б не з’явився той Фаул, він би опинився в пастці. Ані він, ані його батько не змогли б уряту­ватися, а вони із Вассікіним були в безпеці за стале­вими стінами рубки.

Камар посміхнувся. Побачимо, яка там у тебе ма­гія, ірландцю.

Холлі, як загартований офіцер Рекону, оглянула пейзаж через фільтр нічного бачення з високим роз­діленням, умонтований у шолом. Батлерові лишився старий бінокль.

— Скільки цигарок ти нарахувала?

— Понад вісімдесят, — відповіла капітан. — Там майже сотня людей. Туди ти підеш сам, звідти тебе понесуть.

Рут згідно кивнув. Тактичний жах.

Вони сховалися на протилежному березі затоки на вершині похилого пагорба. Ураховуючи внесок Артеміса у справу з гоблінами, Рада навіть дозволи­ла їм узяти крила.

Фоулі перевірив пошту на Артемісовому комп’ю­тері та знайшов повідомлення: «П’ять мільйонів до­ларів США. «Никодим». Мурманськ. Опівночі на чо­тирнадцяте». Коротко і суттєво. Що іще казати? Вони втратили можливість викрасти Артеміса Стар­шого до того, як його перевезли до пункту передачі. Тепер ситуацію контролювала мафія.

Усі зібралися навколо Батлера, який лазерною указкою креслив на снігу діаграму.

— Гадаю, полоненого тримають тут, у рубці. Щоб туди дістатися, доведеться йти пішки. Поблизу хова­ється сто осіб. У нас немає ані підтримки з повітря, ані супутникової інформації, ані мінімальної зброї. — Батлер зітхнув: — Вибач, Артемісе, я просто не розу­мію, що робити.

Холлі опустилася на коліна й уважно придивила­ся до діаграми.

— Щоб зупинити час, знадобиться кілька днів. Прикритися захистом ми також не можемо через ра­діацію. Про те, щоб підійти ближче і скористатися месмером, навіть і мови нема.

— А зброя ЛЕП? — спитав Артеміс, хоча і знав відповідь.

Рут пожував незапалену сигару.

— Ми вже це обговорювали, Артемісе. Вогне­пальної зброї у нас досхочу, але якщо ми почнемо стріляти, вони пристрелять твого батька. Такі вже правила у викрадачів.

Артеміс підняв комір ЛЕПівської куртки, не від­водячи очей від діаграми.

— А якщо ми віддамо гроші?

Фоулі надрукував їм п’ять мільйонів маленькими купюрами на своєму старому принтері. Навіть нака­зав ескадронові ельфів трохи їх пом’яти.

Батлер покачав головою.

— Ті люди так справи не вирішують. Живий пан Фаул — їхній потенційний ворог. Він має померти.

Артеміс повільно кивнув. Іншого способу не було. Доведеться скористатися планом, який він приду­мав в Арктичному порту.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я маю план. Але він трохи екстремальний.

Пронизуючи арктичну тишу, задзеленчав телефон Михайла Вассікіна. Той мало не випав за поручні.

— Так? Що таке? Я зайнятий.

— Це Фаул, — сказав голос на бездоганній росій­ській, холодніший за арктичну пакову кригу. — Пів­ніч. Я тут.

Михайло обернувся, подивився навкруги через бінокль.

— Тут? Де? Нічого не бачу.

— Дуже близько.

— Звідки в тебе цей номер?

Сміх у відповідь. Від нього у Вассікіна все похололо.

— У мене є знайомий. Йому відомі всі номери.

Михайло глибоко вдихнув, намагаючись опанува­ти себе.

— Гроші в тебе?

— Звісно. Пакунок у вас?

— Тут.

Знову холодний сміх.

— А я бачу лише жирного імбецила, маленького пацюка та іще когось у капюшоні. То може бути хто завгодно. За твого кузена Юрію я не збираюся плати­ти п’ять мільйонів.

Вассікін сховався під поручні рубки.

— Фаул нас бачить! — прошепотів він Камару. — Не висовуйся.

Камар відійшов до дальньої стіни рубки і зв’язався зі своїми людьми.

— Він тут. Фаул тут. Обшукайте територію.

Вассікін знов підніс телефон до вуха.

— Тож іди сюди і сам подивись. Скоро сам усе побачиш.

— Мені й звідси добре видно. Просто зніми кап­тура.

Михайло прикрив телефон.

— Він хоче, щоб я зняв каптура. Що робити?

Камар зітхнув. Тепер зрозуміло, хто з команди має мозок під черепом.

— Знімай. — Яка в біса різниця? В будь-якому разі вони помруть через п’ять хвилин.

— Гаразд, Фауле. Наступним, кого ти побачиш, буде твій батько.

Кремезний росіянин підняв полоненого, приту­лив його до поручнів, щоб той не упав. Одною рукою стягнув грубий каптур із мішковини.

На другому кінці хтось охнув.

Через фільтри позиченого у ЛЕП шолома Артеміс бачив рубку так добре, ніби вона була лише за метр від нього. Капюшон спав, і хлопець не втримався і охнув.

Батько. Дуже змінився. Але впізнати можна. Ар­теміс Фаул Перший, жодних сумнівів.

— Ну, — сказав у вухо голос росіянина, — він?

Артеміс ледве опанував себе. Голос уже не трем­тів.

— Так, — відповів хлопець. — Він. Мої вітання. Ви таки маєте за що просити гроші.

У рубці Вассікін показав напарнику великого пальця.

— Це він, — прошепотів. — Матимемо гроші.

Камар не був такий упевнений. Зарано радіти, коли готівка ще не в їхніх руках.

Батлер закріпив ельфійську снайперську гвин­тівку. Сам вибрав її серед усього арсеналу зброї ЛЕП. Півтори тисячі метрів. Не простий постріл. Але вітру не було, Фоулі позичив йому скоп, що сам наводив на ціль. Червоний хрестик приходився прямо на середину торса Артеміса Фаула Стар­шого.

Він набрав у легені повітря.

— Артемісе, ти певен? Це дуже ризиковано.

Артеміс не відповів — він у сотий раз перевіряв, чи зайняла Холлі свою позицію. Звісно, він не певен. Могло виникнути мільйони перешкод, але чи багато в них варіантів?

Артеміс кивнув. Один раз.

Батлер вистрілив.

Він улучив у плече Артеміса Старшого. Той захи­тався і впав, налякавши Вассікіна.

Росіянина мало не вивернуло від огиди, він опус­тив скривавлене тіло ірландця на поручні. Артеміс Старший зісковзнув по кілю і вдарився об розбиту кригу біля корпусу човна.

— Він його підстрелив, — заголосили бандюки. — Диявол підстрелив власного батька!

Камар був приголомшений.

— Дурень! — заревів він. — Ти щойно впустив на­шого заручника за борт!

Він вдивився в чорну арктичну воду. Нічого, крім хвиль, від ірландця не лишилося.

— Спустись і дістань його, якщо хочеш, — похму­ро огризнувся Вассікін.

— Він був мертвий?

Напарник знизав плечима.

— Можливо. Сильна кровотеча. І якщо куля його не прикінчила, вода довершить справу. В будь-якому разі то не наша провина.

Камар вилаявся.

— Не думаю, що Бритва поділяє твою думку.

— Бритва, — повторив Вассікін. Єдине, що розу­мів Менеджер, — гроші. — О боги. Ми загинули.

На палубі задзеленчав телефон. Знову Фаул.

Михайло підняв телефон, немов то була граната.

— Фауле? Ти?

— Так, — пролунало у відповідь.

— Ти збожеволів! Що ти накоїв? Твій батько по­мер. Мені здавалося, ми домовилися.

— Ми домовилися. Але тепер у нас нова домовле­ність. І ти ще можеш заробити грошенят.

Майкл перестав панікувати і почав прислухатися. Чи існує спосіб вибратися із цього жаху?

— Я слухаю.

— Останнє, що мені потрібно, — щоб батько по­вернувся і зруйнував усе, що я збудував за ці два роки.

Михайло кивнув. Цілком слушно.

— Він мав померти. І зробити це мав я сам, щоби бути певним. Але дещо я можу лишити тобі.

Михайло затамував подих.

— Дещо?

— Викуп. Усі п’ять мільйонів.

— А навіщо це тобі?

— Ти отримуєш гроші, а я — безпечне повернен­ня додому. Чесно?

— Думаю, так.

— Добре. А тепер подивися через затоку, вгору.

Михайло подивився. Там щось світилося, прямо на вершині засніженого пагорба.

— Сумка з грошима біля багаття. За десять хви­лин воно догорить. На твоєму місці я б дістався туди раніше. Інакше ти шукатимеш сумку кілька років.

Михайло навіть не натиснув кнопку закінчення розмови. Просто кинув телефон і побіг.

— Гроші, — крикнув він Камару. — На пагорбі. Ба­гаття.

Камар кинувся за ним, віддаючи на бігу накази по рації. Гроші треба дістати. Нащо перейматися через ірландця у воді, коли на них чекають п’ять мільйонів доларів?

Рут тицьнув у Холлі, ледь Артеміса Старшого під­стрелили.

— Лети! — наказав він.

Капітан Шорт активувала крила і злетіла з пагор­ба. Звісно, те, що вони тут робили, порушувало геть усі правила, але Рада почувала провину перед Фоулі за те, що запідозрила його у зраді. Єдиною умовою було, щоб кентавр завжди лишався на зв’язку, а ко­жен член експедиції отримав пакет самознищення, який би зруйнував усі ельфійські прилади в разі за­хоплення в полон або поранення.

Холлі стежила через візор за подіями на підвод­ному човні. Вона бачила, як у плече Артеміса Стар­шого влучив заряд і завалив його на кремезного росіянина. Побачила кров. Вона була достатньо теп­лою, щоб її зафіксували термальні датчики. Може, Артемісів план і спрацює. Може, вони і надурять ро­сіян. Урешті-решт, люди бачать те, що хочуть поба­чити.

Але потім усе пішло геть не так.

— Він у воді! — закричала Холлі в мікрофон і дала повний газ. — Він живий, але якщо ми його не витяг­немо, довго він не протягне.

Вона тихо опустилася до блискучої криги. Руки притулила до грудей, аби рухатися швидше. І летіла так швидко, що людське око її не побачило б. Вважа­ли б, що пташка або тюлень у воді. Попереду світив­ся човен.

На борту «Никодима» евакуювалися росіяни. Спускалися іржавими сходами, квапилися так, що мало не падали. На березі була така ж метушня. Люди ламали кригу, дерлися крізь запорошені кущі. Ко­мандир уже мав розвести багаття. Люди Бруду зне­притомніють від щастя, коли знайдуть гроші, але че­рез двадцять чотири години ті просто зникнуть. Проте часу вистачить, щоб передати їх босові. І він не дуже зрадіє, коли готівка випарується.

Холлі опустилася вздовж кілю, захищена від раді­ації костюмом і шоломом. В останню мить вона зле­тіла вгору, прикрита від північного берега рубкою. Потім переключила швидкість і зависла над тим міс­цем, де людина упала під кригу. Командир щось го­ворив їй у вухо, але вона не відповідала. На неї чека­ла робота, часу на розмови не було.

Ельфи ненавидять холод. Ненавидять. Деякі так бояться низьких температур, що навіть морозиво не їдять. Холлі аж ніяк не хотілося навіть мізинця мо­чити в цій крижаній радіоактивній воді. Та який у неї був вибір?

— Дарвіт! — сказала вона і кинулася у воду.

Мікроволокна костюма пом’якшували холод, але повністю його позбутися не могли. Холлі знала, що має лише кілька секунд, доки температура не сповільнить реакції організму і вона не зомліє від шоку.

Під нею, немов привид, біліло тіло людини. Холлі стиснула пальцями важіль двигуна. Натисне трохи сильніше й опиниться надто глибоко. Трохи слаб­ше — не дістане. А при такій температурі вона має лише одну спробу.

Холлі натиснула. Двигун схлипнув, і вона опусти­лася на десять фатомів униз. Ідеально. Вона схопила Фаула Старшого за пояс і пристебнула до антигравітаційного паска. Чоловік не ворухнувся. Потрібно вливання магії, і чим швидше, тим краще.

Холлі подивилася вгору. Таке враження, немов крига затягується. Чи може іще щось статися? Ко­мандир щось кричав у навушниках, але вона вимкну­ла звук, зосередившись на тому, як дістатися суші.

Крижані кристалики шикувалися біля країв опо­лонки, немов арктичний павук сплітав свою павути­ну. Океан хотів лишити їх собі.

Не вийде, подумала Холлі, повернулася вгору й до кінця натиснула важіль. Вони проломилися крізь лід, описали дугу в повітрі та приземлилися на верх­ній палубі.

Обличчя людини було того ж кольору, що і на­вколишній пейзаж. Холлі, немов хижак, припала до його грудей і відкрила рану нічному повітрю. На палубі була кров, але вона належала Артемісові Молодшому: вони наповнили кров’ю з руки хлопця гідрозійну мушлю. Коли фіззер улучив в Артеміса Старшого і збив його з ніг, вилилася червона рідина. Дуже переконливо. Щоправда, падіння Артеміса Старшого в холодну воду не входило в його план.

Мушля не пошкодила шкіри, але рано було гово­рити, що містер Фаул у безпеці. Прилади показува­ли, що серце у нього б’ється небезпечно повільно і слабо. Вона приклала руки до його грудей.

— Зцілися, — прошепотіла вона. — Зцілися.

По пальцях потекла магія.

Артеміс не бачив, що робила Холлі. Чи правильно він учинив? А що, як гідрозійна мушля зашкодить батькові? Як він зможе дивитися в мамині очі?

— Ні, — охнув Батлер.

Артеміс миттю опинився поруч.

— Що таке?

— Ваш батько у воді. Росіянин його відштовхнув.

Хлопець застогнав. Вода була мало не гірша за кулю. Він боявся, що саме таке і трапиться.

Рут стежив за операцією.

— Так, вона над водою. Бачиш його, Холлі?

Відповіді немає. Статичне гудіння.

— Як ти, капітане? Відповідай.

Нічого.

— Холлі?

Вона нічого не каже, бо вже запізно. Батька не врятувати, і це все моя провина.

Думки перервав Рутів голос.

— Росіяни евакуюються. Холлі біля човна, над кригою. Вона опускається. Холлі, що ти робиш? Ну ж бо, Холлі, відповідай!

Нічого. Дуже довгий час.

Раптом із-під льоду, немов механічний дельфін, вискочила Холлі. Вона перелетіла через борт і при­землилася на палубі.

— Твій батько у неї, — сказав командир.

Артеміс схопив реконівський шолом, сподіваю­чись почути голос Холлі. Збільшив зображення на візорі, доки не здалося, що іще мить, і він зможе торк­нутися батька, побачив, як Холлі схилилася над грудьми чоловіка, бачив, як по її руках потекла магія.

Через кілька хвилин вона підняла голову і гляну­ла прямо в Артемісові очі.

— Він у мене, — видихнула вона. — Живий Чоло­вік Бруду. Не дуже гарний стан, але він дихає.

Артеміс опустився на землю, плечі його здригну­лися від плачу. На цілу хвилину він дав волю сльо­зам. Потім узяв себе в руки.

— Відмінно, капітане. А тепер забираємося звід­си, доки Фоулі випадково не активував наші пакети самознищення.

Глибоко під землею Кентавр підвівся від панелі керування.

— Краще не спокушайте мене, — посміхнувся він.