Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 10: ТРАБЛ І НЕПРИЄМНОСТІ

Центр Небесного міста

ТОРГОВЕЛЬНИЙ центр «Спадс Спад» — не те місце, де можна відсвят­кувати найдорожчі моменти життя. Картопля в них була жирною, м’ясо — підозрілим, а в молочному коктейлі плавали якісь загадкові грудки. І все одно відвідувачів вистачало, особливо в дні сонцестояння.

Саме цієї миті капітан Трабл Кельп волів би опи­нитися в ресторані фаст-фуду на першому поверсі та жувати гумовий гамбургер, аніж ховатися від ла­зерів.

Рута не було, отже командування перейшло до капітана Кельпа. Як правило, це його дуже тішило. Але ж, як правило, у нього були і транспорт, і зброя. На щастя, лишилася система комунікації.

Трабл і його патруль прочісували можливі схован­ки Б’ва Келл, їх атакували сотні рептилій. Гобліни за­йняли позицію на даху і почали обстрілювати загін ЛЕП із «Софтноузів» і кидати в них вогняні кулі. Дуже складна операція для Б’ва Келл. Середньостатистичному Гоблінові важко було б водночас почуха­тися і сплюнути. Отже, хтось віддавав їм накази.

Трабл і один із молодших капралів знайшли схо­ванку за кабінкою для фотографування. Іншим офі­церам удалося забігти до торговельного центру.

Досі вони якось відбивалися від гоблінів елек­тричними кийками і тейзерами. Тейзери діяли на відстані до десяти метрів, а от електричні кийки го­дилися лише в рукопашній. Пристрої працювали на електричній батареї, і рано чи пізно заряд скінчить­ся. Після цього залишаться тільки каміння і кулаки. Навіть захист їх би не врятував, — у Б’ва Келл були бойові шоломи ЛЕП. Старі моделі, звісно, але вони вже мали протизахисні фільтри.

Над кабінкою пролетіла вогняна куля, розплави­ла асфальт у них під ногами. Гобліни порозумніша­ли, якщо можна так сказати. Замість того, щоб пали­ти в кабінку, вони пускали кулі поверх неї. Часу лишалося обмаль.

Трабл постукав по мікрофону.

— Викликає Кельп. Що у нас зі зброєю?

— Нічого, капітане, — пролунала відповідь. — Офіцерів багато, а стріляти нема з чого, хіба з пальця. Заряджаємо старі електричні пістолети, але на це по­трібно годин вісім, не менше. В Реконі лишилися обладунки. Я наказав, щоб вам негайно підкинули кілька. П’ять хвилин. Максимум.

— Дарвіт! — вилаявся капітан.

Доведеться кудись перебігати. Щосекунди кабін­ка могла розвалитися, і тоді для гоблінів вони будуть як на долоні. Капрал поруч тремтів від жаху.

— Заради бога, — гримнув на нього Кельп. — Ві­зьми себе в руки!

— Замовкни, Трабе, — огризнувся його брат Граб, вистукуючи зубами. — Ти мав за мною доглядати. Мама казала.

Трабл погрозив йому пальцем:

— Капітане Кельпе. Ми виконуємо свої обов’язки, капрале. І щоб ти знав, я за тобою доглядаю.

— Он як ти за мною доглядаєш? — образився Граб.

Трабл навіть не міг сказати, що дратувало його більше: молодший брат або гобліни.

— Слухай, Грабе. Кабінка довго не втримається. Потрібно якось добігти до торговельного центру. Зрозумів?

У Граба аж зуби перестали цокотіти.

— Ні. Я з місця не зрушу. Ти мене не змусиш. Я не проти просидіти тут усе своє життя.

Трабл підняв візор.

— Послухай мене. Послухай. Усе твоє життя три­ватиме тридцять секунд. Мусимо бігти.

— Але ж гобліни, Трабе!

Капітан Кельп схопив брата за плече.

— Нехай гобліни тебе не турбують. Мій чобіт — ось що має тебе турбувати. Зволікатимеш — він до­поможе тобі прискоритися.

Граб поморщився. Так брат із ним іще не пово­дився.

— Із нами ж нічого не скоїться, еге ж, братику?

Трабл підморгнув:

— Звісно, ні. Я ж капітан!

Молодший брат кивнув, і його зуби знов зацо­котіли.

— От і добре. Тепер повертай носа до дверей і, коли я скомандую, біжи. Зрозумів?

Знову кивок. Граб мотав головою, немов дятел за роботою.

— Гаразд, капрале. Готовий. За командою...

Іще одна вогняна куля. Цього разу ближче. Від гу­мової підошви Траблового чобота повалив чорний дим. Капітан висунув носа за стіну. Пролунав постріл, і в нього мало не з'явилася третя ніздря. Від кабінки відірвало вивіску «Фотофініш». Чи, скоріше, «Фот фі­ніш». Замість літери «о» зяяла чимала дірка. Отже, ви­віска лазеропробивна. Та яке то мало значення?

Падаючи, вивіска зачепила плече Трабла. Навіщо їм ті обладунки? Костюми ЛЕП були зроблені зі спе­ціального мікроволокна, що пом’якшувало розряд нейтрино або звукові сплески. Оскільки «Софтноузи»

уже кілька десятиліть не використовували, тож при створенні костюмів про них навіть і не згадува­ли. Лазерний постріл розірве тканину костюма, як рисовий папір.

Він плеснув брата по спині.

— Готовий?

Мабуть, той хотів кивнути, але замість голови гойднулося все тіло.

Трабл підібгав ноги, прикрив спину і груди вивіс­кою. Кілька пострілів вони витримають. Потім він прикриє Граба своїм тілом.

Іще одна куля. Впала точно між ними і торговель­ним центром. За мить в асфальті утворилася пала­юча дірка. Вони мусять бігти. Через вогонь.

— Закрити шолома!

— Навіщо?

— Закрийте, капрале!

Граб підкорився. З братом можна сперечатися, а от із капітаном — ні.

Трабл поклав руку на братову спину і штовхнув. Щосили.

— Біжи, біжи, біжи!

Вони пробігли прямо через полум’я. На костюмі лопалися нитки, не в змозі витримати жар. Під нога­ми хлюпала розжарена смола, що розтоплювала гуму підошов.

Але вони пробігли, вже було видно двері. Трабл стер із візора сажу. На нього чекали офіцери, що

з’юрмилися за щитами. Двоє санітарів уже зняли ру­кавички, щоб швидко надати допомогу.

Лишилося десять метрів.

Вони бігли.

Гобліни зрозуміли, що відбувається. На Кельпів обрушився лазерний дощ, знищуючи все, що лиши­лося від фасаду торговельного центру. Трабл нахи­лив голову і рвонувся вперед. У шолом ударила куля. Іще нижче голову. Притиснути підборіддя до грудей. Тримати вивіску.

Ударна хвиля підхопила капітана, як повітряного змія, кинула на брата і потягла обох до заповітних две­рей. Там їх одразу підхопили руки і затягли за щити.

— Грабе? — видихнув капітан Кельп. — Ти живий?

— Живий, — відповів один із санітарів, перекочу­ючи Трабла на живіт. — А от на вашій спині лишать­ся чудові синці.

Капітан Кельп махнув, щоб його лишили у спокої.

— Є якісь новини від командира?

Ельф покачав головою.

— Жодних. Рут зник без вісті, командиром при­значено Каджона. І, що найгірше, кажуть, що за всім цим стоїть Фоулі.

Трабл зблід, і не через біль у спині.

— Фоулі! Такого не може бути.

Трабл від розпачу заскреготів зубами. Фоулі і ко­мандир. Вибору не було, він має це зробити. Те, що снилося йому в жахливих снах.

Капітан Кельп піднявся, спираючись на лікоть. Повітря гуло від пострілів із «Софтноузів». Дуже скоро вони будуть переможені. Тож він має діяти.

Трабл набрав повні легені повітря.

— Гаразд, народе. Слухайте мене. Відступаємо до Поліцейської Плази.

Солдати заклякли. Навіть Граб перестав цокотіти зубами. Відступати?

— Ви чули мене! — гримнув Трабл. — Відступа­ємо. Ми не можемо захищати вулиці без зброї. Тож ворушіться.

Офіцери ЛЕП посунулися до службового виходу. Вони не звикли програвати, хай би як це не назива­лося, — відступ або тактичний маневр. Усе одно то була втеча. Хто б міг подумати, що такий наказ від­дасть Трабл Кельп?

Арктичний Ельфійський порт

Артеміс із супутниками знайшли притулок в ельфій- ському порту. Холлі дісталася туди, звисаючи через Ватлерове плече. Кілька хвилин вона голосно про­тестувала, але командир наказав замовкнути.

— Ти щойно перенесла складну магічну опера­цію, — пояснив він, — Тож помовч і роби вправи.

Холлі мала згинати і розгинати палець кілька го­дин поспіль, аби правильно зрослися сухожилля, адже їй доведеться стріляти.

Вони розсілися біля сяючого куба в пустому залі відправлення.

— Є вода? — спитала Холлі. — Після зцілення мені хочеться пити.

Рут підморгнув, а таке не часто трапляється.

— Я дечого навчився в польових умовах, — і він витяг із заклепки на паску щось схоже на пласку мушлю. Предмет було зроблено із оргскла і наповне­ний прозорою рідиною.

— Не думаю, що цим можна напитися, — проко­ментував Батлер.

— Іще як можна. Це гідрозійна мушля — мініатюрний вогнегасник. Вода проходить компресію, щоб поміститися в маленьку ємність. Прискаєте нею в середину вогню й отримуєте декомпресію. В полум’я ударяє півлітра води. Це набагато ефективніше, ніж вилити сто літрів. Ми називаємо цю штуку «фіззером».

— Дуже цікаво, — сухо сказав Артеміс. — От би ще і зброєю вашою можна було б скористатися.

— Вона нам не потрібна, — відказав Рут і витяг ве­личезного ножа. — Руками теж можна попрацювати.

Він приставив кінчик мушлі до шийки пляшки і натиснув на кришку. В контейнер ударив струмінь води.

— Будь ласка, капітане. Тепер ніхто не скаже, що я не дбаю про своїх офіцерів.

— Розумно, — визнав Артеміс.

— А найкраще те, — сказав командир, повертаючи до кишені порожній фіззер, — що його можна вико­ристовувати багато разів. Потрібно лише сунути його у сніговий замет, і компресор зробить свою справу, тож мені навіть Фоулі зі своїм обладнанням не потрібен.

Холлі зробила ковток, і на її щоки повернувся колір,

— Отже, Б’ва Келл улаштували на нас засідку, — сказала вона. — Що це може означати?

— Це означає, що хтось із ваших зливає інформа­цію, — пояснив Артеміс і підніс холодні руки до куба, щоб зігрітися. — Мені здалося, що місія була цілком таємна. Навіть ваша Рада не знала. Єдиний, хто був у курсі, — ваш кентавр.

Холлі аж підстрибнула.

— Фоулі? Не може бути.

Артеміс підняв руки.

— Логіка. Лише логіка.

— Усе це добре, — втрутився командир. — Але то лише припущення. Маємо оцінити ситуацію. Що ми маємо і що знаємо напевне?

Батлер кивнув. Командир немов прочитав його думки. Солдат.

Рут сам відповів на свої запитання.

— У нас лишився наш транспортер, якщо припус­тити, що на ньому немає жучків. Там у шухлядах повно провізії. Переважно атлантичні харчі, тож шикайте до риби і кальмарів.

— А що ми знаємо?

Настала черга Артеміса.

— Ми знаємо, що у гоблінів є інформатор у ЛЕП. Іще нам відомо, що коли вже вони спробували позбу­тися керівника ЛЕП, командира Рута, то обов’язково повернуться, щоб знайти тіло. І успіху вони доб’ють­ся, якщо проведуть обидві операції водночас.

Холлі прикусила губу.

— Отже, значить...

— Значить, під землею відбувається щось на кшталт революції.

— Б’ва Келл проти ЛЕП? — хмикнула Холлі. — Теж мені проблема.

— Узагалі-то шансів у них небагато, — погодився Артеміс. — Але якщо вашу зброю виведено з ладу...

— Тож перевага на їхньому боці, — закінчив Рут. — Теоретично.

Артеміс підсунувся ближче до теплого куба.

— Найгірший сценарій: Небесне місто захоплю­ють Б’ва Келл, члени Ради мертві або ув’язнені. Якщо чесно, перспектива дуже погана.

Ніхто з ельфів не відповів. Погана — це іще делі­катно сказано. Катастрофа — от точний термін.

Навіть Артеміс занепав духом. Так батька вони не врятують.

— Пропоную трохи тут перепочити, взяти прові­зію та вирушати до Мурманська, щойно небо затягне хмарами. Батлер обшукає квартиру того Вассікіна.

Може, нам пощастить і ми знайдемо там батька. Ро­зумію, що без зброї буде дуже важко, але на нашому боці той факт, що на нас не чекають.

Кілька хвилин вони помовчали. Тиша була напру­женою. Усі знали, що треба сказати, але ніхто того казати не хотів.

— Артемісе, — нарешті заговорив Батлер і поклав руку на плече хлопця. — Ми не можемо виступити проти мафії. У нас немає зброї, нашим колегам по­трібно повернутися під землю, тож магії в нас також немає. Якщо ми зараз туди підемо, не повернемося. Жоден із нас.

Артеміс дивився в середину теплого куба.

— Але ж батько так близько, Батлере. Я не можу зараз відступитися.

Попри своє бажання Холлі була зворушена рішучіс­тю хлопця. Він хотів продовжувати, що б там не стало­ся. Вона була переконана, що зараз Артеміс навіть не намагався ніким маніпулювати. Перед ними сидів хлопчик, який дуже сумував за своїм батьком. Може, в неї упав рівень захисту, але вона його пожаліла.

— Ми не відступаємося, Артемісе, — тихо сказала вона. — Ми міняємо тактику. Це велика різниця. Ми повернемося. Пам’ятай, що найтемніший час саме перед світанком.

Артеміс підвів на неї очі.

— Який іще світанок? Ми ж в Арктиці, ти не за­була?

Командний пункт

Фоулі розлютився на самого себе. Стільки зусиль, щоб зашифрувати дані в системі, а Опал так просто взяла і привласнила собі всю мережу. Більш того, ЛЕП заплатили їй за роботу.

Кентавру довелося зізнатися собі, що він навіть захоплюється такою зухвалістю. Геніально простий план. Виграти контракт на оновлення, запропону­вавши найнижчу вартість. Зробити так, щоб ЛЕП дали тобі доступ до всіх чипів, а потім нашпигувати локальну мережу жучками. Вона навіть виставила ЛЕП рахунок за шпигунське обладнання.

Фоулі навмання натиснув кілька кнопок. Жодної реакції. Та він і не очікував. Кентавр не сумнівався, що Опал установила жучки всюди до останньої фіброволокнини. Може, саме зараз вона за ним спостерігає. Він навіть побачив її. Скрутилася собі у фірмовому кріслі «Кобой» і регоче в плазмовий монітор. Найсер­йозніший суперник злорадіє через його падіння.

Фоулі аж застогнав. Вона заскочила його знена­цька, але таке більш не трапиться. Він не зламається їй на втіху... А може, і зламається.

Кентавр обхопив обличчя долонями — сам роз­пач — і театрально схлипнув. Глянув крізь пальці... Якщо тут була камера спостереження, де вона хова­лася? Там, де не знайде прибиральник. Фоулі поди­вився на робота-прибиральника — плутанина чипів і проводів, що тягнулися до самої стелі. Єдине місце, куди не може заглянути прибиральник, — у середину самому собі...

Тепер він знав, звідки за ним спостерігає Опал. Якщо камера ховається в середині прибиральника, то невелика мертва зона у неї безпосередньо під тита­новим корпусом. Щоправда, тоді піксі все одно може бачити найважливіше. Так чи так він не має доступу до комп’ютера і зачинений у командному пункті.

Кентавр озирнувся навколо. Що вони встановили уже після модернізації, проведеної Кобой? Має ж бути якесь надійне обладнання...

Та нічого такого не було. Лише сміття. Котушка волоконно-оптичного кабелю. Кілька провідників, інструменти. Нічого потрібного. Раптом щось блис­нуло під столом. Зелений вогник.

У Фоулі закалатало серце. Він одразу зрозумів, що то таке. Ноутбук Артеміса Фаула. З модемом та елек­тронною поштою. Кентавр ледве заспокоївся. По­ставити туди жучка Опал Кобой не могла. Девайс з’явився тут лише кілька годин тому. Фоулі не встиг навіть устромити туди свого носа.

Кентавр у відчаї ударив кулаком по ящику з ін­струментами, той перекинувся, і його вміст розко­тився по плазмовій плитці. Але розпач не завадив йому впіймати кабель і ножиці. Наступний крок — удати, що в нього подалися нерви, впасти на контрольну панель і розридатися. Звісно, впав він саме над тим місцем, де Холлі лишила ноутбук. Лег­ким рухом копита Фоулі відправив комп’ютера під прибиральника, туди, де має бути мертва зона. Потім кентавр кинувся на підлогу і забив ногами в істериці. Камера не покаже Опал нічого, окрім його ніг.

Досі все було гаразд. Фоулі відкрив кришку ноут­бука, швиденько вимкнув колонки. Людям так подо­бається, щоб комп’ютери пікали в дуже неслушні моменти. Пальці пробігли по клавіатурі, і за мить він уже увійшов в електронну пошту.

От тепер виникла проблемка. Безпровідний Ін­тернет — це одне, а от Інтернет із центру Землі — це зовсім інше. Поклавши голову на лікоть, Фоулі вста­вив кінчик волоконно-оптичного кабелю в порт лінії зв’язку. Тепер він міг приймати сигнал амери­канських супутників. Отже, антена є. Лишається сподіватися, що Хлопчик Бруду зараз на зв’язку.

Лабораторії «Кобой»

Опал Кобой ніколи так не розважалася. Цілий під­земний світ перетворився на її іграшку. Вона витяг­лася на своєму кріслі, як задоволена кішка, і на­солоджувалася хаосом на моніторах. У ЛЕП не лишилося жодного шансу. Через короткий час Б’ва Келл потраплять до Поліцейської Плази. Місто буде їхнім. Тоді настане черга Атлантики. А за нею — і світу людей.

Опал переводила погляд з екрана на екран, намага­ючись запам’ятати кожну дрібничку. В місті з кожно­го темного закутка повилазили гобліни, озброєні та жадаючі крові. Під пострілами «Софтноузів» від істо­ричних пам’яток відлітали уламки. Звичайні ельфи забарикадувалися у своїх будинках і молилися, щоб до них не завітала якась банда мародерів. Крамниці грабували і підпалювали. Вона сподівалася, що все не підпалять. Не хотілося їй бути королевою війни.

На головному моніторі з’явилося зображення. Її викликав Каджон по захищеній лінії. Він мав цілком задоволений вигляд. Холодне щастя помсти.

— Брайар, — вигукнула Опал. — Це просто чудо­во. От якби ти був тут, щоб подивитись!

— Скоро буду. Мушу лишатися зі своїм військом. Оскільки саме я викрив зраду Фоулі, Рада призначи­ла мене командиром. Як там наш полонений?

Опал подивилася на екран із Фоулі.

— Він мене, якщо чесно, розчарував. Я чекала на якісь дії. Спроба втекти як мінімум. Але він тільки й робить, що плаче і кидається на підлогу.

Посмішка у Каджона стала іще ширшою.

— Сподіваюся, він скоїть самогубство. Навіть пере­конаний у цьому. — І новий командир знову став сер­йозним: — Що з ЛЕП? Чи є несподівані прояснення?

— Ні. Саме так, як ти і казав. Вони заховалися в Поліцейській Плазі, як черепаха в панцирі. Відріза­ти локальну мережу комунікації?

Каджон похитав головою.

— Ні. Вони звітуватимуть про свої дії по так зва­ному захищеному каналу. Тримай його відкритим. Про всяк випадок.

Опал Кобой нахилилася ближче до екрана.

— Розкажи мені, Брайаре. Розкажи мені про май­бутнє.

На мить обличчя Каджона стало роздратованим. Але сьогодні він був у доброму гуморі, і ніщо не мог­ло його зіпсувати.

— Раді повідомили, що Фоулі керував саботажем із командного пункту. Але ти дивом перехитрила кентаврову програму і повернула контроль над ДНК-гарматами в Поліцейській Плазі ЛЕП. Цих дурних гоблінів приструнять. Я стану героєм опо­ру, а ти — моєю принцесою. Лабораторії «Кобой» отримають усі воєнні контракти на наступні п’ять років.

У Опал перехопило подих.

— А далі?

— Далі ми разом звільнимо землю від тих огид­них Людей Бруду. Таке, моя дорогенька, майбутнє.

Арктичний термінал

У Артеміса задзвонив телефон. Такого він навіть не очікував. Хлопець зняв зубами рукавицю, дістав телефона.

— Повідомлення, — сказав він і поліз у меню. — Цього номера немає ні в кого, окрім Батлера.

— У когось таки є. — Холлі схрестила руки на гру­дях.

Артеміс не звернув уваги на її слова.

— Мабуть, Фоулі. Він уже кілька місяців спостері­гає за моїми каналами зв’язку. Він або взяв мій комп’ютер, або знайшов, як уніфікувати наші плат­форми.

— Зрозуміло, — в один голос сказали Батлер із Ру­том. Обидва збрехали.

На Холлі терміни не справили ніякого враження.

— Що ж у повідомленні?

Артеміс постукав по маленькому екранчику.

— Сама подивись.

Капітан Шорт узяла телефон, переглянула повідо­млення і прочитала його вголос. Із кожним словом її обличчя усе більше витягувалося...

КМНДР РУТ. ПРБЛЕМИ ВНИЗУ. ЗАХПИЛИ ГОБЛІНИ. ПЛІЦ ПЛАЗУ ОТОЧЕНО. КАДЖОН + ОПЛ КБОЙ У ЗМОВІ. НЕМАЄ ЗБРЇІ ЗВЯЗКУ. ДНК ГРМАТИ КОНТРЛЮЄ КОБОЙ. Я В ПСТЦІ НА КОМАНДН ПУНКТІ. РАДА ВВЖАЄ МЕНЕ ЗРАДНКОМ. ЯЩО ЖИВІ ДОПМЖІТЬ. ЯЩО НІ ПОМИЛИВСЯ НОМРОМ.

У Холлі раптом пересохло в горлі.

— Погано.

Командир скочив на ноги, схопив телефон і про­читав повідомлення сам.

— Так, — заявив він за хвилину. — Дуже погано. Каджон! Увесь час то був Каджон. Чому я сам не по­мітив? Чи можемо ми відправити повідомлення Фо­улі?

Артеміс подумав.

— Ні. Тут немає мережі. Я здивований, що ми взагалі його отримали.

— А чи не можеш ти налагодити зв’язок?

— Легко. Дайте мені якихось шість місяців, спеці­альне обладнання і три кілометри сталевого брусу.

Холлі хмикнула.

— Просто геній!

Батлер поклав руку їй на плече.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Артеміс думає.

Артеміс зосереджено дивився у середину плазмо­вого куба.

— Маємо два варіанти, — почав він за хвилину. Ніхто його не перебивав, навіть Холлі. Врешті-решт, саме Артеміс Фаул придумав, як утекти із зони бло­кади часу. — Можемо звернутися по допомогу до людей. Можна попросити когось із Батлерових сум­нівних знайомих. За винагороду, звісно.

Рут покачав головою:

— Не годиться.

— Згодом їм можна стерти пам’ять.

— Іноді стирання спрацьовує лише частково. Нам не потрібні найманці із залишковими спогадами. Другий варіант?

— Проникнемо до лабораторій «Кобой» і повер­немо контроль над зброєю ЛЕП.

Командир розреготався.

— Проникнемо до лабораторій «Кобой»? Ти сер­йозно? Вони ж у скелі видовбані. Вікон немає, стіни бластонепробивні, ДНК-гармати на кожному кроці. Кожного непрошеного гостя, що зайде всередину далі, ніж на сто метрів, підстрелять прямо поміж вух.

Батлер присвиснув:

— Забагато захисту для простої інжинірінгової компанії.

— Знаю, — зітхнув Рут, — Лабораторії «Кобой» отримали спеціальний дозвіл. Сам підписував.

Батлер на кілька секунд замислився.

— Неможливо, — нарешті заявив він. — Принай­мні без плану помешкання.

— Дарвіт! — не втримався командир. — Ніколи не думав, що скажу таке, але єдиний, хто впорався б із таким завданням...

Холлі кивнула:

— Мульч Діггумс.

— Діггумс?

— Гном. Злочинець. Єдиний, хто потрапив до ла­бораторій «Кобой» і лишився живим. Загинув мину­лого року. Коли повертався із твого маєтку.

— Я його пам’ятаю, — сказав Батлер. — Мало мені голову не зніс. Той іще тип.

Рут тихо розсміявся.

— Вісім разів я заарештовував старого Мульча. Останнього разу —- за вторгнення в лабораторії «Кобой». Пригадую, що вони з кузеном прикинулися бу­дівельними підрядчиками. Хотіли роздобути плани секретних кімнат. Контракт вони отримали. Мульч зробив для себе потаємні дверцята. Ну а далі все ти­пово для Діггумсів. Під землею він пробрався до найбільш захищеної кімнати, а потім спробував про­дати обладнання для алхімії моєму інформатору.

Артеміс насторожився.

— Алхімія? У вас є обладнання для алхімії?

— Заспокойся, Хлопче Бруду. Воно експеримен­тальне. Колись знахарі могли перетворювати сви­нець на золото, якщо вірити Книзі, але секрет утраче­но. Навіть Опал Кобой іще ні до чого не додумалася.

— А-а, — розчаровано кивнув хлопець.

— Можете мені не вірити, але часом навіть не ви­стачає того злочинця. Він умів так образити... — Рут звів очі до неба. — Цікаво, чи він там зараз? Дивить­ся на нас?

— Можна і так сказати, — винувато відповіла Холлі. — Власне, командире, Мульч Діггумс зараз у Лос-Анджелесі.