Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 6: МОЖЛИВІСТЬ ЗРОБИТИ ФОТО

Підйомник Е37, Небесне місто, ельфи

ЗМУШЕНІ спільники скористалися гоблінський транспортером. Холлі була дуже незадоволена. По-перше, їй нака­зали працювати з ворогом номер один,

Артемісом Фаулом. А по-друге, частини гоблінського транспортера трималися на доброму слові.

Холлі почепила на загострене вушко навушник із мікрофоном.

— Гей, Фоулі? Ти тут?

— Тут, капітане.

— Нагадай мені, чому я лечу в цьому старому брязкальці?

Пілоти ЛЕПРекону часто називали такі підозрілі транспортери брязкальцями, бо ті мали тенденцію битися об стіни тунелю і голосно при цьому брязкати.

— Ти, капітане, летиш у цьому старому брязкаль­ці тому, що гобліни побудували цей транспортер саме для нашого порту. Оригінальні пандуси, що підходили для наших транспортерів, демонтували багато років тому. А щоб збудувати нові, знадобить­ся чимало часу. Тож, маємо лише один варіант.

Холлі пристебнула ремінь безпеки в пілотському кріслі. Перемикач двигуна малої тяги майже сам стрибнув до рук. На якусь мить до капітана Шорт повернувся добрий гумор. Вона була асом, найкра­щим пілотом в академії. Після останнього завдання крилатий командир Вінйайа написала, що «кадет Шорт може провести транспортер навіть крізь дірку в зубі». Такий собі комплімент із натяком. Під час першого польоту Холлі втратила контроль над апа­ратом, і той із гуркотом упав за два метри до носа Вінйайї.

Отже, цілих п’ять секунд Холлі була щаслива. Потім пригадала, які в неї пасажири.

— Цікаво, — сказав Артеміс, улаштовуючись у кріс­лі другого пілота, — як далеко від термінала до Мур­манська?

— Цивільні мають триматися за жовтою стріч­кою, — гримнула Холлі, не звертаючи уваги на питання.

Артеміс не відступав.

— Для мене це дуже важливо. Намагаюся скласти план порятунку.

Холлі ледь усміхнулася:

— Тут стільки іронії, що можна було б написати поему. Викрадач звертається по допомогу у справі викрадення.

Артеміс потер скроні.

— Холлі, я злочинець. Це в мене найкраще вихо­дить. Коли я тебе викрадав, думав лише про викуп. І ні в якому разі не хотів завдати тобі шкоди.

— Ти ба! — вигукнула Холлі. — А що до біобомби і тролів?

— Це правда, — зізнався Артеміс. — Не все буває гладенько, коли переносиш план із паперу в реальне життя. — Він помовчав, витер невидиму пляму з наманікюреного нігтя. — Я подорослішав, капітане. Це мій батько. До того, як я виступлю проти мафії, мені потрібна уся інформація.

Холлі кивнула. Рости без батька нелегко. Вона це чудово розуміла. Її батько помер, коли їй ледь випов­нилося шість. Більше двадцяти років тому.

— Гаразд, Хлопче Бруду, слухай. Двічі не повто­рюватиму.

Артеміс сів зручніше. До кабіни увійшов зігнутий Батлер. Утілення військового духу.

— За останні два сторіччя через розвиток людської технології ЛЕП довелося закрити більше шістдесяти терміналів. Північ Росії ми покинули в шістдесятих. Увесь Кольський півострів — ядерна катастрофа. На­род не переносить радіацію, а ми не змогли виробити захист від неї. Якщо чесно, багато закривати не дове­лося. Термінал третьої категорії і кілька замаскова­них прожекторів. Арктика Народу не дуже подоба­лась. Холоднувато. Усі були раді забратися звідти. Отже, відповідь на твоє питання: там один порожній термінал, майже пустий, розташований за двадцять кліків від Мурманська...

Розмову перервали. З інтеркому почувся неясний голос Фоулі.

— ОК, капітане. Шлях вільний. Трохи бруду лишилося після останнього виверження, тож обе­режніше.

Холлі опустила мікрофон.

— Тебе зрозуміла, Фоулі! Приготуй антирадіаційний костюм до мого повернення. У нас напружений розклад.

Фоулі гмикнув.

— Натисни на наших мисливців, Холлі. Технічно це перша подорож Артеміса і Батлера на транспор­тері, враховуючи, що коли їх везли сюди, вони були замесмеризовані. Ми ж не хочемо, щоб вони пере­лякалися.

Холлі потягнула дросель трохи сильніше, ніж це було необхідно.

— Аж ніяк, — погодилася вона. — Ми зовсім не хочемо, щоб вони перелякалися.

Артеміс пристебнувся. Слушна думка, як з’ясува­лося згодом.

Капітан Шорт скерувала імпровізований транс­портер по намагніченій рейці. Той заколихався, за ілюмінаторами посипалися іскри. Холлі відрегулю­вала внутрішні гіроскопи, щоб Люди Бруду не заблювали всю кабіну.

Палець Холлі завмер над турбокнопками.

— Гаразд. Подивимось, на що здатне це старе ко­рито.

— Навіть не намагайся встановлювати рекорди, Холлі, — сказав Фаулі в навушник. — Цей корабель не для швидкості. Я бачив гномів, що були більш аеродинамічними, ніж він.

Холлі посміхнулася. Що за сенс літати повільно? Жодного. А якщо вона іще зможе дорогою налякати кілька Людей Бруду, матиме приємний бонус.

Службовий тунель виходив до головного. Арте­міс роззявив рота. Від побаченого перехопило по­дих. У шахту можна було скинути гору Еверест, і вона навіть за стіни не зачепилась би. Внизу черво­ним полум’ям пульсувала кора, немов там було пе­кло. Час від часу звідти з гуркотом вилітали уламки скелі.

Холлі увімкнула чотири двигуни і спрямувала транспортер у прірву. Хвилювання розсіялося, як пасма туману. Так робили пілоти. Чим нижче ти опускаєшся, тим ти крутіший. Навіть суворі чинов­ники нічого не могли із цим вдіяти. Зараз рекорд належав Холлі. Вона спустилася на п’ятсот метрів від земної кори і мало не обпалила собі боки. Отри­мала за це два тижні тимчасової відставки плюс кругленький штраф.

Сьогодні такого не вийде. З брязкальцем рекорду не побити. Відчуваючи, як сила тяжіння майже стя­гує шкіру з вилиць, Холлі потягнула важіль назад, ніс став вертикально. Вона із задоволенням почула, як обидва пасажири зітхнули від полегшення.

— Ну, Фоулі, ми піднімаємось. Яка ситуація над землею?

Вона почула, як Фоулі поклацав на клавіатурі.

— Вибач, Холлі, немає доступу до нашого облад­нання на поверхні. Забагато радіації після останньо­го виверження. Ти лишилася сама.

Холлі подивилася на двох блідих чоловіків.

«Сама, — подумала вона. — Якби ж то».

Париж, Франція

Отже, якщо не Артеміс допомагає Каджонові зі зброєю для Б’ва Келл, то хто? Якийсь диктатор- тиран? А може, розчарований генерал, що має доступ до необмеженої кількості батарейок? Ні. Не зовсім.

За торгівлю батарейками відповідав Люк Каррере. Правда, дивлячись на нього, ви б такого ніколи не подумали. Власне, він навіть сам того не знав. Люк — непомітний французький приватний детектив, відо­мий своєю некомпетентністю. В поліцейських колах ходили плітки, що Люк не зможе і м’яча для гольфа знайти в бочці з моцарелою.

Каджон зупинився на Люкові з трьох причин. По- перше, згідно з файлами Фолі, у Каррере була репу­тація махінатора. Незважаючи на те що як детектив він нікуди не годився, Люк запросто міг отримати все, чого бажав клієнт. По-друге, цей чоловік був дуже жадібний, він би не відмовився від легких гро­шей. І по-третє, Люк був дурний. А всі ельфи знають, що слабкий ум найкраще піддається месмеру.

Каджон мало не посміхнувся, коли вичислив Кар­рере в базі даних Фоулі. Звісно, Брайар волів краще б не зв’язуватися з людьми. Але якщо мати справу лише з гоблінами, то нічого не вийде.

Установлювати контакти з Людьми Бруду у Каджо­на не дуже добре виходило. Яким би психічно неврівноваженим він не був, проте добре розумів, що ста­неться, коли людина дізнається про новий ринок під землею. Вони кинуться до ядра землі, як мурахи на цу­кор. Каджон іще не був готовий зустрічатися з людь­ми. Зарано. Зачекає, коли за ним стоятиме сила ЛЕП.

Тож замість переговорів Каджон надіслав Люкові Каррере невеличкий пакуночок. Першокласною за­хищеною гоблінською поштою...

Одного липневого вечора Люк Каррере повернув­ся до своєї квартири-офіса і знайшов на столі ма­ленький пакунок. Принесла служба доставки. Або щось таке.

Люк зняв упаковку. В коробці у гніздечку з купюр по сто євро лежав маленький плаский пристрій. Схожий на портативний плеєр, але зроблений із чорного металу, що вбирав світло. Люк наказав би секретарці ні з ким його не з’єднувати. Якби було з ким. І якби була секретарка. Замість того він запхав готівку під свою брудну сорочку.

Раптом запрацював прилад: щось клацнуло, з’явився мініатюрний екран і колонки. На екрані Каррере побачив затемнене обличчя. Хоча Люк не бачив нічого, крім червоних очей, спина в нього взя­лася сиротами.

Дивно, бо коли обличчя почало говорити, усі хви­лювання зникли, немов їх і не було. Чому він так пе­реживав? Ця істота була другом. Чудовий голос. Не­мов хор янголів співає.

— Люк Каррере?

Люк мало не зойкнув від захвату. Чиста поезія!

— Уі. Це я.

— Бон суар. Ти бачиш гроші, Люку? Вони всі твої.

За шістдесят миль під землею Каджон майже по­сміхнувся. Легше, ніж він сподівався. Він хвилював­ся, що тієї крихти сили, яка лишилася в нього, не ви­стачить, щоб замесмеризувати людину. Але, здається, ця Людина Бруду має стільки ж сили волі, що і сви­ня, перед якою поставили корито з ріпою.

Люк стиснув купюри в кулаках.

— Ці гроші. Вони мої? Що потрібно зробити?

— Нічого. Гроші твої. Роби що хочеш.

Та Люк Каррере знав, що дурних грошей не буває, але голос... Голос був істиною.

Буде ще більше. Значно більше.

Люк перервав своє заняття, а саме цілування ку­пюри у сто євро.

— Більше? Наскільки більше?

Очі жевріли, немов розпечені.

— Стільки, скільки захочеш, Люку. Але щоб їх отримати, тобі доведеться зробити мені невеличку послугу.

Люк попався.

— Звісно. Яку саме?

Голос, що лунав із колонок, був прозорим, немов вода у струмку.

— Дуже просту. Нічого протизаконного. Мені по­трібні батарейки, Люку. Тисячі батарейок. Може, мільйон. Як гадаєш, зможеш їх дістати?

Люк на кілька секунд замислився. Банкноти лос­котали підборіддя. Власне, у нього була своя людина в доках, де регулярно завантажували кораблі до Ближнього Сходу. Були серед вантажу і батарейки. Люк був переконаний, що частину вантажу можна приховати.

— Батарейки. Оі, сертенман. Це я можу.

І так воно тривало вже кілька місяців. Люк Карре­ре дотримувався угоди і відсилав кожну батарейку,

що потрапляла йому до рук. Робота була — не бий лежачого. Люк складав батарейки в квартирі, а вран­ці їх уже не було. Замість них лежала свіжа купка банкнот. Звісно, євро були фальшиві, надруковані на старому принтері в «Кобой», але Люк про це навіть не здогадувався. І ніхто б не здогадався, хіба що в державній скарбниці.

Інколи голос з екрана просив про особливу по­слугу. Наприклад кілька костюмів для пожежників. Та Люк уже включився у гру. Один телефонний дзві­нок — і він міг дістати що завгодно. Через шість мі­сяців Люк Каррере переїхав із маленької однокім­натної квартири в чималий лофт у Сен-Жермен. Звісно, Сюрте та Інтерпол уже завели на нього по справі. Але Люк цього не знав. Усе, що він знав, — йому дісталася жирненька рибка.

Одного ранку на новому столі з мармуровою стільницею опинився новий пакунок. Цього разу більший. Об’ємніший. Люка це не стурбувало. Може, то були гроші.

Люк зняв обгортку і побачив алюмінієвий кейс і другий комунікатор. Очі вже на нього чекали.

— Бонжур, Люк. Са ва?

— Бьєн, — відповів Люк, замесмеризований після першого ж складу.

— Сьогодні в мене для тебе особливе завдання. Виконаєш правильно і більше ніколи не хвилювати­мешся про гроші. Все, що тобі потрібно, — в кейсі.

— Що це? — занервував детектив. «Усе» нагадува­ло зброю, і яким би замесмеризованим не був Люк, Каджонові не вистачило б магії, щоб змусити фран­цуза піти проти своєї паризької натури. Може, Люк і став на хибний шлях, проте вбивцею він не був.

— Спеціальна камера, Люку, от і все. Якщо натис­неш на штуку, схожу на курок, сфотографуєш, — по­яснив Каджон.

— А-а... — невпевнено кивнув Люк Каррере.

— До тебе завітають мої друзі. І мені б хотілося мати їхнє фото. У нас така гра.

— А як я впізнаю ваших друзів? — запитав Люк. — До мене приходить багато людей.

— Вони спитають про батарейки. І якщо вони спитають про батарейки, ти їх сфотографуєш.

— Добре. Гаразд.

І саме так воно і було, тому що голос ще ніколи не просив детектива зробити щось погане. Голос на­лежав другові.

Порт Е37

Холлі провела брязкальце крізь останню секцію під­йомника. Сенсор наближення скерував транспортер на вогні платформи.

— Гм, — пробурмотіла Холлі.

Артеміс намагався щось роздивитись через квар­цове скло.

— Проблема?

— Ні. Просто вогні не мають працювати. Джере­ло живлення в цьому терміналі демонтували ще в минулому столітті.

— Мабуть, попрацювали наші друзі-гобліни.

Холлі спохмурніла.

— Сумніваюся. Щоб укрутити звичайнісіньку лампочку, і то знадобиться півдесятка гоблінів. А щоб освітити термінал, потрібен хист. Ельфій­ський хист.

— Інтрига стає цікавішою, — кивнув Артеміс. Якби в нього була борода, він би її погладив. — Зда­ється, маємо зрадника. Хто має доступ до всіх цих технологій і мотив, щоб їх продати?

Холлі повела транспортер до вогників.

— Дуже скоро дізнаємося. Дайте мені живого зрадника, і мій месмер змусить його виплюнути всі кишки.

Із пневматичним шипінням транспортер припар­кувався до резинового краю платформи.

Батлер підвівся, не встиг вимкнутися детектор руху, і приготувався до дій.

— Не повбивай усіх, — застерегла його Холлі. — ЛЕП таке не подобається. До того ж, мертва Людина Бруду нічого не зможе розказати про своїх спіль­ників.

Вона вивела на настінний екран схему. Старий центр Парижа.

— Так, — показала Холлі на міст через Сену. — Ми тут. Під мостом. За шістдесят метрів від Нотр-Дама. Собору, а не футбольної команди. Термінал замаско­вано під опору мосту. Стійте біля порогу, аж поки я не дам вам зелене світло. Маємо бути обережними. Ще не вистачало, щоб парижани побачили, як ви ви­ходите із цегляної стіни.

— Ти не підеш із нами? — спитав Артеміс.

— Накази, — суворо відрізала Холлі. — Можемо потрапити в пастку. Хто знає, що націлено на двері термінала? Вас іще можна якось пояснити. Ірланд­ські туристи у відпустці. Ніхто не здивується.

— Пощастило. Які в нас зачіпки?

Холлі вставила диск у консоль.

— Фоулі перевіряв полоненого гобліна на ретаймері. Той бачив цю людину.

На екрані з’явилося зображення.

— Фоулі перевірив базу Інтерпола — це Люк Каррере. Дискваліфікований адвокат, зараз працює при­ватним детективом.

Вона роздрукувала картку.

— Ось його адреса. Щойно переїхав до новень­кої квартири. Може, це нічого не означає, але при­наймні хоч за щось зачепимося. Потрібно, щоб ви його іммобілізували і показали йому це. — Холлі пе­редала охоронцеві щось схоже на годинник для дайвінгу.

— Що це? — поцікавився дворецький.

— Камера. Піднесіть її до обличчя Каррере, я замесмеризую його і витягну всю правду. До речі, тут іще одна примочка від Фолі — персональний захист. «Сейфетінет». Прототип. Маєте честь випробувати. Торкаєтесь екрана, і мікрореактор генерує сферу трифазового світла два метри в діаметрі. Від куль не захистить, а от від лазерних промінів та електрич­ного шоку врятує.

— Гм-м-м... — із сумнівом оглянув пристрій Бат­лер. — На поверхні не так уже й часто стріляють із лазерів.

— То й не користуйтеся, мені байдуже.

Дворецький роздивився мініатюрний інструмент з усіх боків.

— Радіус один метр? А що це за штуки стирчать по боках?

Холлі жартома штовхнула дворецького в живіт. — Раджу тобі, велика людино, скрутитися в кульку. — Спробую запам’ятати, — сказав Батлер і застеб­нув пристрій на зап’ястку. — А ви спробуйте не по­вбивати одне одного, доки мене не буде.

Артеміс здивувався. Таке з ним не часто трапля­лося.

— Доки тебе не буде? Ти ж не сподіваєшся, що я залишусь тут?

Батлер почухав лоба.

— Не хвилюйтеся, ви все побачите через іридокамеру.

Кілька секунд хлопець намагався опанувати лють, потім опустився в крісло другого пілота.

— Розумію. Я лише затримуватиму тебе, а це, у свою чергу, затримає нас на шляху до батькового порятунку.

— Звісно, якщо ви наполягаєте...

— Ні, зараз не час для дитячих ігор.

Батлер ледь помітно посміхнувся. В чому не мож­на було звинуватити хазяїна, так це в дитячих іграх.

— Скільки в мене часу?

Холлі знизала плечима.

— Скільки завгодно. Звісно, чим скоріше, тим краще, — подивилася вона на Артеміса, — особливо для його батька.

Незважаючи на все, Батлер почувався чудово. Оце справжнє життя. Полювання. На кам’яний вік не дуже схоже, за такою-то напівавтоматичною пуш­кою під пахвою. Але принцип був дуже простий: ви­живає сильніший. А в тому, що сильніший саме він, Батлер не сумнівався.

Він пішов туди, куди показала Холлі, і швидко діс­тався виходу. Зачекав, доки вогник поряд із метале­вими дверима не змінився з червоного на зелений, і замасковані двері безшумно розчинилися. Охоро­нець обережно вийшов. Пощастило, що на мосту ні­кого не було, бо прикидатися бомжем у такому до­рогому костюмі було б напрочуд складно.

Батлер відчув, як вітерець розтріпав йому волос­ся. Як добре вдихнути свіжого ранкового повітря після кількох годин під землею. Легко уявити, як по­чуваються ельфи, яким через людей довелося кину­ти свої рідні місця. Із того, що побачив Батлер, якби Народ схотів повернути своє, бійка довго не трива­ла б. На щастя для людства, ельфи були миролюбним народом і не готувалися до війни за території.

Берег був чистий. Батлер спокійно вийшов на на­бережну і пішов у бік кварталу Сен-Жермен.

Праворуч проплив катер із сотнею туристів на борту. Дворецький автоматично прикрив обличчя рукою — на випадок, якщо камера якогось туриста була націлена в його бік.

Батлер піднявся кам’яними сходами до дороги. За спиною здіймався в небо шпиль Нотр-Дама, лі­воруч хмари пронизувала Ейфелеву вежу. Батлер упевнено пішов дорогою, кивнув кільком францу­женкам. Цей район був йому відомий, він кілька місяців тут провів, відпочиваючи після особливо небезпечного завдання від французької таємної по­ліції.

Батлер ішов по Рю Жакоб. Навіть у цей час ву­зеньку вулицю заповнили машини і вантажівки. Во­дії тиснули на клаксони, висовувалися з вікон і дава­ли волю гальському темпераменту. Серед бамперів снували мопеди. Батлер обігнав кількох гарних дів­чат. Посміхнувся. Париж. А він уже і забув.

Квартира Каррере була на Рю Бонапарт, навпроти церкви. Апартаменти в Сен-Жермен за місяць кош­тували стільки, скільки середньостатистичний пари­жанин і за рік не заробляє. Батлер замовив каву і круасан у кав’ярні «Бонапарт», розташувався за столиком на вулиці. За його підрахунками, звідси відкривався чудовий вид на балкон пана Каррере.

Довго чекати не довелося. Менше ніж за годину на балконі з’явився товстенький чоловічок і постояв кілька хвилин, опершись на декоративні поручні. Люб’язно покрутився на всі боки, щоб його можна було добре роздивитися.

У вусі пролунав голос Холлі.

— Наш клієнт. Він сам?

— Не можу сказати, — пробурмотів охоронець у руку.

Мікрофон, приклеєний до горла, чутливо реагу­вав на будь-які вібрації, перетворював їх на слова і пересилав Холлі.

— Хвилинку.

Батлер почув клацання клавіатури, і раптом іридокамера у нього в оці блимнула. Одне око почало бачити зовсім в іншому спектрі.

— Теплочутливість, — повідомила Холлі. — Гаря­че — червоне. Холодне — синє. Не дуже потужна система, але проникає крізь стіни.

Батлер перевів погляд на квартиру. В кімнаті було три червоних об’єкти. Один — серце Каррере, що пульсувало кармінним по центру рожевого тіла. Другий був чимось на кшталт чайника або кавника, а третім був телевізор.

— ОК. Чисто. Я іду туди.

— Згодна. Будь обережним. Занадто все добре виходить.

— Я такої ж думки.

Батлер перейшов через бруківку і підійшов до чо­тириповерхового будинку. Там був омофон, але две­рі лишилися ще з дев’ятнадцятого століття, тож сильне плече запросто вибило кріплення замка.

— Я всередині.

Нагорі почувся шум. Хтось ішов. Батлер не дуже хвилювався, однак сунув руку під куртку і намацав пістолет. Хоча вряд чи той знадобиться. Навіть най- зухваліші молодики завжди поступалися і пропуска­ли його. Мабуть, через його безжальні очі. Зріст під два метри теж відігравав свою роль.

Із-поза рогу вийшла група підлітків.

— Екскюзе муа, — сказав Батлер і галантно зробив крок убік.

Дівчата захихотіли. Хлопці витріщилися. Один, із бровами, що зрослися на переніссі, навіть хотів відпустити якийсь коментар. Батлер йому підморг­нув. Особливим чином. Немов одночасно підбадьо­рював і залякував. Коментар так і не прозвучав.

Батлер піднявся на четвертий поверх без уся­ких пригод. Квартира Каррере була в торці. Вікна на двох стінах були від підлоги до стелі. Дуже до­рого.

Охоронець почав було обмірковувати, яким спо­собом проникнути всередину, коли помітив, що две­рі відчинені. Це, як правило, означало одно із двох: перше, в помешканні не залишилося живих; і друге, на нього чекали. Жоден із варіантів не мав сенсу.

Батлер обережно увійшов. Попід стінами стояли ряди розкритих коробок. Серед поліетилену можна було розгледіти батарейки і пожежні костюми. На підлозі валялися пачки грошей.

— Ти друг?

Каррере. Він сидів у величезному кріслі, тримаю­чи на колінах якусь зброю.

Батлер повільно наблизився. Найголовніше пра­вило бійки — сприймати кожного опонента сер­йозно.

— Заспокойся.

Парижанин підняв зброю. Вона була розрахована на менші пальці. Дитини або ельфа.

— Я спитав, чи ти друг?

Батлер наставив свого пістолета.

— Стріляти немає потреби.

— Не рухайся, — наказав Каррере. — Не збираюся я тебе підстрелювати, просто зроблю фотку. Мені го­лос наказав.

У навушниках пролунав голос Холлі.

— Підійди ближче. Я маю побачити його очі.

Батлер сунув пістолета в кобуру і зробив крок уперед.

— Бачиш, ніхто тут не стрілятиме.

— Зараз збільшу зображення, — сказала Холлі. — Зачекай трошки.

Мініатюрна камера в оці задзижчала, і раптом усе, що бачив Батлер, збільшилося в чотири рази, і все було б добре, якби не супроводжувалося гострим болем. Батлер моргнув, щоб позбавитися сліз, що на­вернулися на очі.

Унизу, в гоблінському транспортері, Холлі роз­дивлялася зіниці Люка.

— Його месмеризували, — нарешті сказала вона. — Кілька разів. Бачиш, райдужна оболонка нерівна. Якщо месмеризувати людину дуже часто, вона може й осліпнути.

Артеміс підійшов ближче.

— Чи безпечно замесмеризувати його ще раз?

Холлі знизала плечима.

— Не має значення. Він перебуває під дією чарів. Цей чоловік просто виконує накази. Його мозок ні­чого не знає.

Артеміс схопив мікрофон.

— Батлере! Тікай звідти. Негайно!

У квартирі Батлер лишився стояти на місці. Будь- який різкий рух може виявитися останнім.

— Батлере, — сказала Холлі, — слухай уважно. Зброя, яку на тебе наставлено, — широкоствольний низькочастотний бластер. Ми називаємо його «Баунсером». Його розробили спеціально для операцій в тунелях. Якщо він натисне на курок, лазерний про­мінь відбиватиметься рикошетом від стін, аж поки кудись не влучить.

— Зрозуміло, — пробурмотів Батлер.

— Що ти сказав? — поцікавився Каррере.

— Нічого. Просто не люблю фотографуватися.

В очах у Люка спалахнула іскра жадоби.

— Мені подобається твій годинник. Дорогий, схоже. Ролекс?

— Та ні, дурниця, — відповів Батлер, якому дуже не хотілося розлучатися з камерою. — Дешева річ. Сміття.

— Дай годинника мені.

Батлер відстебнув ремінець пристрою.

— Якщо я дам тобі годинника, ти розповіси мені про батарейки?

— Це ти! Скажи «чі-і-і-із»! — заверещав Карре­ре, намацав пальцем маленький курок і щосили на­тиснув.

Час для Батлера уповільнився. Немов він опинив­ся в зоні блокади часу. Його воєнний мозок збирав факти й аналізував варіанти. Палець Каррере уже пройшов половину шляху. За мить широкоствольний бластер випустить лазерний промінь, що відби­ватиметься від стін, аж доки вони обидва не заги­нуть. Тут пістолет не допоможе. Усе, що в нього лишилося, — «Сейфетінет», але двометрової сфери явно не вистачить. Двоє чималих чоловіків всереди­ні не помістяться.

Отже, за долю секунди, що лишилася, Батлер роз­робив нову стратегію. Якщо сфера могла зупинити фугасні хвилі на шляху до нього, вона може зупини­ти їх і на виході із бластера. Батлер торкнувся екрана «Сейфетінет» і кинув прилад до Каррере.

Через наносекунду спалахнуло сферичне захисне поле, всередині якого опинився промінь із бластера Каррере: захист на всі триста шістдесят градусів. Те ще видовище. Феєрверк у бульбашці. Щит завис у повітрі, промінь заметушився всередині, відбиваю­чись від стін.

Каррере закляк від зачарування, тоді Батлер ско­ристався ситуацією і відібрав у нього зброю.

— Заводьте двигуни, — сказав охоронець у мікро­фон. — За хвилину тут будуть хлопці із Сюрте. «Сей­фетінет» вашого Фоулі звуки не заглушає.

— Зрозуміло. А що до пана Каррере?

Батлер кинув оманеного парижанина на килим.

— Ми з Люком трохи покалякаємо.

Уперше за весь час Каррере зацікавився тим, що відбувається.

— Ви хто? — забелькотів він. — Що сталося?

Батлер розірвав його сорочку і притулив до гру­дей свою руку. Саме час для невеличкого фокуса, якого він навчився у пана Ко, японського сенсея.

— Не хвилюйтеся, пане Каррере. Я лікар. Ви по­трапили в аварію, але з вами все гаразд.

— Аварія? Не пригадую ніякої аварії.

— Травма. Таке буває. Просто перевірю ваш стан.

Батлер намацав на шиї Люка артерію.

— Поставлю вам кілька питань, щоб перевірити свідомість.

Люк не заперечував. Хто ж буде сперечатися з двометровим євразійцем із м’язами, як у статуї Мі- келанджело.

— Ваше ім’я — Люк Каррере?

— Так.

Батлер підрахував частоту пульсу. Спочатку при­слухався до серцебиття, потім притиснув пальця до сонної артерії. Стабільний, незважаючи на те, що відбулося.

— Ви приватний детектив?

— Надаю перевагу терміну «слідчий».

Пульс не змінився. Чоловік казав правду.

— Чи ви продавали батарейки таємничому по­купцю?

— Ні, — заперечив Люк. — Що ви за лікар такий?

Пульс почастішав. Він брехав.

— Відповідайте на запитання, пане Каррере, — су­воро обірвав його Батлер. — Іще одне. Ви колись мали справу з гоблінами?

Люка захлеснула хвиля полегшення. Про ельфів поліція не питатиме.

— Ви що, божевільний? Гобліни? Навіть не знаю, про що ви кажете.

Батлер заплющив очі, зосередився на ниточці пульсу під пальцем і долонею. Люкове серце заспо­коїлося. Він казав правду. Ніяких справ із гоблінами він не мав. Отже, Б’ва Келл не такі вже й дурні.

Батлер підвівся, сунув пристрій до кишені. На ву­лиці вже гули поліцейські сирени.

— Гей, лікарю, — запротестував Люк. — Ви ж не мо­жете так просто мене кинути.

Охоронець холодно глянув на нього.

— Я би взяв тебе із собою, але поліція схоче зна­ти, звідки в твоїй квартирі стільки фальшивих гро­шей.

Люк лише рота роззявив, а велетенська фігура вже зникла в коридорі. Парижанин розумів, що має бігти, але він не пробіг і п’ятдесяти метрів із того часу, як ходив до спортивної школи в сімдесятих. Та й ноги немов перетворилися на желе. Таке буває, коли людина розуміє, що на неї чекає тривале тю­ремне ув’язнення.