Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 3: ПОДОРОЖ ПІД ЗЕМЛЮ

Школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі

БАТЛЕР служив у Артеміса Фаула з тієї самої миті, як хлопець народився. Свою першу варту він відбув біля палати в пологовому будинку. Уже понад десять років Батлер був учителем, наставником і захисни­ком молодого спадкоємця. Ця парочка ніколи не роз­лучалася більше, ніж на тиждень. До сьогодні. Не було чого хвилюватися, він це прекрасно знав. Охоронець не повинен відчувати емоційну при­хильність до руки, яка його годує. Це впливає на поведінку. Але в години дозвілля Батлер уявляв юно­го Фаула своїм молодшим братом, якого в нього ніколи не було.

Батлер припаркував бентлі «Arnage Red Label» біля коледжу. Треба зауважити, що мускули у дво­рецького стали іще рельєфнішими. Артеміс жив у школі-інтернаті, а Батлер проводив більше часу в тренажерному залі. Якщо чесно, Батлерові набрид­ло качати залізо, та адміністрація коледжу заборони­ла тримати в кімнаті Артеміса гантелі і штанги. А коли садівник знайшов схованку охоронця під ку­щиками, тому взагалі заборонили з’являтися на те­риторії коледжу.

Артеміс вийшов через ворота. Коментарі доктора По не йшли у нього з думки.

— Проблеми, сер? — спитав Батлер, помітивши кислий вигляд свого працедавця.

Артеміс забрався до бентлі, опустився на бордове шкіряне сидіння і витяг із бару пляшку з негазованою водою.

— Навряд. Іще один шарлатан белькотів щось не­зрозуміле.

Батлер підвищив голос.

— Перекинутися з ним слівцем?

— Дамо йому спокій. Які новини про «Зірку Фа­улів»?

— Ми отримали електронного листа з маєтку. Формат MPEG.

Артеміс спохмурнів. На телефоні подивитися файли такого формату він не зможе.

Батлер дістав із бардачка портативний комп’ютер.

— Подумав, що вам захочеться подивитися, тож завантажив сюди.

Він передав комп’ютер через плече. Артеміс увімк­нув компактний прилад, розгорнув плаский кольо­ровий екран. Спочатку йому здалося, що акумулятор розрядився, потім хлопець зрозумів, що дивиться на вкрите снігом поле. Біле на білому, лише неясні тіні натякають на западини чи пагорби.

У Артеміса аж шлунок стиснувся від неприємного відчуття. Дивно, як таке маленьке зображення може так стривожити.

Камеру направили вгору, в сіре присмеркове небо. Потім на чорний скрючений предмет удалині. Через маленькі колонки почулося ритмічне рипін­ня — оператор ступав по снігу. Предмет проступив ясніше. То людина сиділа на стільці. Ні, була до ньо­го прив’язана. У склянці Артеміса дзенькнув лід. За­трусилися руки.

На чоловікові було лахміття, явно залишки доро­гого костюма. Обличчя, немов спалахи блискавки, розсікали шрами. Однієї ноги не вистачало. Впізна­ти було дуже важко. Дихання Артеміса стало урив­частим, немов він щойно пробіг марафон.

На шиї у чоловіка висіла табличка. Шматок кар­тону на мотузці. На ньому чорними літерами було нашкрябано: «Здравствуй, сын». Камера на кілька секунд наблизила послання і вимкнулася.

— Це все?

Батлер кивнув.

— Лише чоловік і напис. Більш нічого.

— «Здравствуй, сын», — повторив Артеміс росій­ською, майже без акценту.

Поки батька не було, він трохи підучив мову.

— Перекласти? — спитав Батлер, який теж роз­мовляв російською. Вивчив, коли в кінці вісімдеся­тих провів п’ять років шпигуном. Проте його вимо­ва була не такою вишуканою, як у хлопця.

— Ні, я знаю, що це означає, — відповів Арте­міс. — «Здравствуй, сын». Привіт, сину.

Батлер вирулив на проїжджу частину. Кілька хвилин обидва мовчали. Нарешті дворецький за­питав:

— Думаєте, то він, Артемісе? Той чоловік — ваш батько?

Артеміс перемотав запис, зупинився на обличчі таємничого чоловіка. Торкнувся дисплея, і по екра­ну пробігла райдужна хвиля.

— Здається, так, Батлере. Але якість зображення дуже погана. Не можу бути цілком певним.

Батлер зрозумів, що його юного працедавця за­хлеснули емоції. Він теж утратив родича. На борту «Зірки Фаулів» перебував його дядько, Майор, який у тій нещасливій подорожі супроводжував Артемісового батька. На жаль, тіло Майора знайшли в Перському морзі.

Артеміс швидко себе опанував.

— Я маю із цим розібратися, Батлере.

— Ви знаєте, що буде далі, так?

— Так. Вимагатимуть викуп. Це лише спосіб при­вернути мою увагу. Потрібно перевести в готівку трохи ельфійського золота. Негайно зв’яжись із Ларсом із Цюриха.

Батлер піддав газу і виїхав на швидкісну смугу.

— Артемісе, у цих справах я маю певний досвід.

Артеміс не перебивав. Кар’єра Батлера до наро­дження молодшого Фаула була, м’яко кажучи, різно­манітною.

— Викрадачі намагаються усунути усіх свідків. А потім спробують усунути одне одного, аби не ді­лити викуп.

— Що ти хочеш сказати?

— Хочу сказати, що викуп аж ніяк не гарантує безпеку вашого батька. Якщо той чоловік дійсно є вашим батьком. Цілком можливо, що викрадачі за­беруть гроші, а потім повбивають нас усіх.

Артеміс подивився на екран.

— Ти маєш рацію. Мені потрібен план.

Батлер затамував подих. Він добре пам’ятав остан­ній план. їх обох мало не вбили, а на планеті мало не почалася війна між двома зовсім різними світами. Батлер не з тих, кого легко налякати, але вистачило спалаху Артемісових очей, щоб по спині в нього пробіг холодок.

Транспортний термінал Е1:

Тара, Ірландія

Капітан Холлі Шорт вирішила працювати без пере­рви і подалася на поверхню. Зупинилася лише, щоб підживитися калорійною шоколадкою та енерго-коктейлем, і заскочила в перший же транспортер до тер­мінала в Тарі.

Чиновник у Тарі життя не полегшив. Його дуже роздратувало, що капітан Шорт не лише зажадала окремий транспортер і попросила відмінити всі рей­си, аби поїхати першою, але й лишила транспортер за собою на дорогу назад.

— Чому б вам не перевірити систему ще раз? — процідила Холлі. — Гадаю, авторизацію від Поліцей­ської Плази ви вже отримали.

Злющий гном звірився з маленьким комп’ютером.

— Ні, мем. Нічого ми не отримали.

— Слухайте, пане...

— Комендант Терріл.

— Коменданте Терріл. У мене важливе завдання. Національна безпека. Мені потрібно, щоб ви трима­ли зал прибуття порожнім наступні дві години.

Терріл театрально закотив очі під лоба й удав, що втрачає свідомість:

— Наступні дві години! Чи ви збожеволіли, дамоч­ко? Прибувають три транспортери з Атлантиди! Що я їм скажу? Тури відміняються через якісь таємничі

махінації ЛЕП. Зараз сезон у розпалі! Я не можу отак просто все закрити. В жодному разі!

Холлі знизала плечима.

— Добре. Тож нехай усі ваші туристи побачать двох людей, яких я маю привезти вниз. Матимете за­колот. Гарантую.

— Двох людей? — перепитав голова служби без­пеки. — В терміналі? Ви з глузду з’їхали?

Холлі урвався терпець. І час скінчився.

— Бачите це? — показала вона на значок на шоло­мі. — Я з ЛЕПу. Капітан. І жоден гном не має права ставати мені на перешкоді.

Терріл випрямився на повний зріст, що складав аж цілих сімдесят сантиметрів.

— Так, я про вас чув. Дівчинка-капітан, несповна розуму. Мали халепу минулого року, так? Мої подат­ки пішли на те, щоб усе залагодити.

— Спитайте Центр, бюрократичний дурню.

— Можете називати мене як завгодно, пані. Існу­ють правила, і без підтвердження знизу я не можу нічого зробити. Особливо для легковажної панянки, що створює проблеми.

Рука Холлі потягнулася до електричного кийка.

— Ви добре усвідомлюєте, що робите, так?

— Що? — огризнувся гном.

— Перешкоджаєте офіцерові ЛЕП при виконанні обов’язків.

— Нікому я не перешкоджаю...

— І я маю право усувати всі перешкоди на моєму шляху, якщо вважаю це за потрібне.

— Не погрожуйте мені, пані.

Холлі витягла кийка і професійно його крутонула.

— Я не погрожую. Просто повідомляю. Якщо продовжуватимете перешкоджати мені, я усуну пе­решкоду, тобто вас, і звернуся до іншого чиновника.

— Не насмілитеся.

Холлі усміхнулася.

— Я ж дівчинка-капітан, несповна розуму. Пам’я­таєте?

Гном замислився. Навряд чи офіцер огріє його кийком. Та хтозна, чого можна очікувати від баби?

— Гаразд, — погодився він і роздрукував доку­мент. — Ось вам віза на двадцять чотири години. Але якщо ви через цей час не повернетеся, я вас заареш­тую. Тоді погрожуватиму я.

Холлі схопила аркуш.

— Як завгодно. І запам’ятайте: коли я повернуся, тут нікого не має бути.

Ірландія, дорогою від школи Сент-Бартлебі до маєтку Фаулів

Артеміс погрався з Батлеровою ідеєю. Такий прийом він використовував, коли намагався скласти план. Урешті-решт, якщо хтось і був експертом у схожих справах, то це саме його охоронець.

— Ми не можемо відстежити запис?

— Ні, Артемісе. Я спробував. Вони причепили до листа вірус, що знищує всю інформацію. Мені ледь удалося завантажити відео, і оригінал зник.

— Що можна вижати із самого файлу? Можна ви­значити географічне положення за зорями?

Батлер посміхнувся. Молодий Артеміс починав думати, як солдат.

— Нічого. Я послав знімок знайомому з НАСА. Він навіть не став проганяти його по комп’ютеру. Не дуже добре розширення.

Артеміс хвилину помовчав.

— Як швидко ми зможемо доїхати до Росії?

Батлер постукав пальцями по керму.

— Як подивитись.

— Які варіанти?

— Легально чи нелегально.

— Як скоріше?

Батлер розреготався. Таке не часто почуєш.

— Як правило, нелегально швидше. Та в будь- якому разі знадобиться багато часу. Летіти ми не мо­жемо, це зрозуміло. У мафії скрізь свої люди.

— Ми впевнені, що це мафія?

Батлер глянув у дзеркало заднього виду.

— Боюсь, так. Усі викрадення контролюються ма­фією, навіть якщо звичайному злочинцю вдалося взяти в полон вашого батька. Щойно мафія про це дізнається, йому доведеться передати заручника їм.

Артеміс кивнув.

— Саме так я і думав. Тож доведеться їхати мо­рем. Тиждень щонайменше. Та можна скористатися допомогою з транспортом. Щось таке, чого мафія не очікуватиме. Що у нас із документами?

— Жодних проблем. Удаватимемо місцевих. Так викличемо менше підозр. Паспорта і візи у мене.

— Так. Яке прикриття?

— Як вам Степан Башкир і дядько Костянтин?

— Чудово. Шаховий вундеркінд із супроводом.

Цим прикриттям вони користувалися вже давно. Одного разу якийсь чиновник, сам гросмейстер із шахів, засумнівався, та Артеміс поставив йому мат за шість ходів. Із того часу цей прийом навіть назва­ли маневром Башкира.

— Коли зможемо вирушити?

— Майже негайно. Пані Фаул і Джульєтта поїха­ли на тиждень до Ніцци. Тож маємо вісім днів. Мо­жемо написати листа до школи і відпроситися.

— Наважуся на припущення, що в Сент-Бартлебі навіть зрадіють, що здихалися мене хоч на трохи.

— Із маєтку можемо їхати прямо до аеропорту. Літак заправлений. Принаймні зможемо долетіти до Скандинавії, а звідти спробуємо попасти на кора­бель. Потрібно лише дещо взяти з дому.

Артеміс прекрасно уявляв оте «дещо», яке так знадобилося його дворецькому. Гострі предмети та вибухонебезпечні речовини.

— Добре. Чим скоріше, тим краще. Маємо знайти тих людей, доки вони не зрозуміли, що ми їх шукає­мо. Електронну пошту можемо переглядати в дорозі.

Батлер звернув до маєтку Фаулів.

— Знаєте, Артемісе, — сказав він, глянувши в дзеркало, — ми виступаємо проти російської мафії. Я уже мав із ними діло. Переговорів вони не ведуть. Може пролитися кров. Якщо ми знайдемо цих бандюків, можуть постраждати люди. Тобто ми.

Артеміс кивнув, удивляючись у власне відображен­ня у склі. Потрібен план. Щось сміливе і кмітливе. Таке, чого раніше ніколи не робили. Та хлопець не дуже пе­реймався. Геніальний мозок його ще не підводив.

Ельфійський порт Тари

Ельфійський порт у Тарі справляв враження. Під па­горбом на території ферми Мак-Грані розташували­ся десять тисяч кубічних метрів термінала.

Уже кілька століть Мак-Грані поважали кордони території ельфів, і вже кілька століть родина мала неабияку вдачу. Хвороби таємничим чином виліко­вувалися за ніч. Із завидною регулярністю на тери­торії ферми самі собою відкопувалися безцінні ви­твори мистецтва, а коров’ячий сказ обходив стада стороною.

Вирішивши проблеми з візою, Холлі нарешті про­йшла через двері охорони і натягнула голографічний камуфляж. Для подорожі їй удалося вибити крила «Кобой Дабл-Декс». Прилад працював на сонячній батареї, крила відрізнялися революційним дизай­ном. Власне, крила складалися з двох пристроїв, або деків. Один дек призначався для вільного польоту, інший — для маневрів. Холлі вже давно не терпілося випробувати «Дабл-Декс», але з лабораторії «Кобой» надходило не так уже й багато тих приладів. Фоулі віддавав їх із великим небажанням, тому що не він їх придумав. Професійні заздрощі. Холлі скористалася його відсутністю і прихопила дек із полички.

Вона піднялася на п’ятнадцять метрів над землею, відчула, як легені наповнилися нефільтрованим зем­ним повітрям. Хоча воно і забруднене, все одно со­лодше за оброблене тунельне повітря. Кілька хвилин вона просто насолоджувалася, потім переключила увагу на завдання: як викрасти Артеміса Фаула.

Із дому, тобто з маєтку Фаулів, не можна. Вона дуже ризикувала, адже входити в дім без запрошен­ня не дозволялося. Навіть якщо технічно Фаул її і за­просив, викравши минулого року. Та небагато адво­катів узялися б захищати її в суді. Маєток був справжньою фортецею, і там устиг побувати цілий загін ЛЕП. Чому вона має перейматися?

Було ще одне ускладнення — Артеміс міг чекати на неї, особливо коли в нього були якісь справи з Б’ва Келл. Потрапити до пастки Холлі аж ніяк не хотілося. Вона вже відсиділа своє у маєтку. І може

побитися об заклад, що там усе ще залишалось на своїх місцях.

Холлі активувала навігаційну систему і вивела ма­єток Фаулів на візор шолома. На тримірному плані будинку заблимав червоний вогник. За будинком стежила ЛЕП. Холлі мало не загарчала. Тепер вона отримає відеопопередження, немов серед Рекону ще лишилися офіцери, які нічого не чули про Артеміса Фаула.

На екрані з’явилося обличчя капрала Ділі Фронд. Звісно, вони вибрали Ділі. Лялечка ЛЕП. У Поліцей­ській Плазі процвітав сексізм. Ходили плітки, що Фронд отримала підвищення в ЛЕП лише тому, що серед її предків був ельфійський король.

— Ви обрали маєток Фаулів, — сказало зображен­ня Фронд, змахнувши віями. — Це будинок особ­ливої небезпеки. Неавторизований доступ суворо заборонено. Уникайте навіть польотів над ним. Ар­теміс Фаул уважається серйозною загрозою для На­роду.

Поруч із Фронд з’явився портрет Фаула. Обличчя в нього було дуже похмурим.

— До його спільника, відомого як Батлер, не мож­на наближатися ні в якому разі. Він завжди озброє­ний і завжди небезпечний.

З’явилася голова Батлера. Озброєний і небезпеч­ний — не дуже точний опис. Це єдина людина, що виступила проти троля і перемогла.

Холлі відправила координати до комп’ютера і до­вірилася крилам. Під нею пролітали поля. Здавало­ся, що після її останньої подорожі Народ Бруду за­хопив іще більше землі. Навряд чи лишився акр землі, на якому б не притулилося з десяток будиноч­ків, поряд із якими копирсалися їхні мешканці. Не було і милі ріки, де б заводи не зливали у воду отруту.

Нарешті сонце опустилося за горизонт, і Холлі підняла фільтри на візорі. Тепер час на її боці. Вона мала цілу ніч, щоб придумати план. Раптом Холлі зрозуміла, що їй не вистачає саркастичних заува­жень Фоулі в навушниках. Якими б набридливими не були слова кентавра, вони, як правило, виявляли­ся точними і не раз ставали в нагоді. Вона спробува­ла встановити зв’язок, але прийому не було. Самі статичні перешкоди.

Удалині з’явився маєток Фаулів. Він дуже виді­лявся на фоні пейзажу. Холлі просканувала будинок термальною рамкою і не побачила нічого, крім ко­мах і дрібних гризунів. Павуки та миші. Вдома ніко­го. Чудово. Вона приземлилася на голові найогиднішої ґаргульї та приготувалася чекати.

Маєток Фаулів, Дублін, Ірландія

Перший замок Фаулів побудував іще лорд Хью Фаул у п’ятнадцятому столітті. Будівля височіла на пагорбі — цей прийом позичили у норманів. Не можна дозволити ворогам підкрастися до тебе. За століття замок дуже змінився, врешті-решт він перетворився на маєток, але безпека лишилася на першому місці. Маєток оточувала стіна, метр завтовшки. Сам буди­нок пронизували такі системи безпеки, що їх можна було назвати справжніми шедеврами.

Батлер під’їхав до маєтку, з пульта відчинив воро­та. Оглянувся на замислене обличчя свого працедав­ця. Інколи йому здавалося, що, незважаючи на всіх знайомих, інформаторів і найманців, Артеміс Фаул — найсамотніший хлопець у світі.

— Можна захопити кілька ельфійських бластерів, — сказав він.

Минулого року Батлер позбавив зброї цілий загін ЛЕП.

Артеміс кивнув.

— Слушна думка, але зніми ядерні батареї та по­клади бластери в сумку зі старими іграми і книжка­ми. Якщо спитають, скажемо, що це іграшки.

— Так, сер. Саме так і зробимо.

Бентлі прошарудів гравієм, спалахнули ліхтарі, що активувалися датчиками руху. На території маєт­ку їх було декілька.

Батлер розстебнув ремінь безпеки і вийшов із ма­шини.

— Потрібне щось, Артемісе?

Артеміс кивнув.

— Захопи ікру з кухні. Не можеш уявити, якою гидотою нас годують у Бартлебі за десять тисяч за се­местр.

Батлер посміхнувся. Підліткові закортіло ікри. Він ніколи до цього не звикне.

Посмішка зникла, не встиг він і до дверей підійти. Щось у ньому здригнулося. Знайоме відчуття. Мама казала, що це хтось пройшовся по його могилі. Шос­те відчуття. Інтуїція. Десь причаїлося зло. Його не видно, але воно поруч.

Холлі помітила фари за милю. Розгледіти звідси було важко. Навіть коли вона побачила лобове скло автомобіля, розрізнити постаті за тонованим склом було неможливо. Холлі інстинктивно зіщулилася, хоча сховалася вона дуже добре. З тим охоронцем не можна бути впевненим на сто відсотків. Минулого року Артеміс розібрав ельфійський шолом і скон­струював щось на кшталт окулярів, які дозволили Батлерові помітити і знешкодити цілий загін коман­дос ЛЕП. Навряд чи ті окуляри зараз були на ньому, але Трабл Кельп і його хлопці були непоганим засте­реженням — не можна недооцінювати ані Артеміса, ані його слугу.

Холлі переставила «Нейтрино» на трохи вищий режим, ніж рекомендовано. Може, кілька клітин Батлерового мозку і підсмажаться, та перейматися через них вона не буде.

Машина під’їхала до будинку, зашарудів гравій. Вийшов Батлер. Холлі стиснула зуби. Колись вона врятувала йому життя, зцілила після смертельного поранення, отриманого від троля. Тепер вона не була впевнена, що зробить таке ще раз.

Капітан ЛЕПРекону Холлі Шорт затамувала по­дих і переключила «Дабл-Декс» на режим маневру­вання. Безшумно впала, пролетіла повз кілька по­верхів, прицілилася в груди дворецького. Така ціль, що і засліплений сонцем гном не промахнеться.

Її присутності чоловік виявити не міг. Аж ніяк. Але щось змусило його зупинитися. Він закляк і при­нюхався. Людина Бруду нагадувала собаку. Ні, не со­баку, вовка. Вовка з великим пістолетом.

Холлі сфокусувала камеру шолома на зброї та від­правила світлину до комп’ютерної бази даних. За мить у куточку візора з’явилося ЗD зображення піс­толета.

— «Зигзауер», — сказав записаний голос Фоулі. — Дев’ять міліметрів. Тринадцять у магазині. Великі кулі. Влучить така в тебе і голову знесе. Навіть магія не ви­лікує. А так усе гаразд, якщо, звісно, ти не забув одягти наземний комбінезон із мікрофібри, запатентований мною. Але якщо ти з Рекону, ти його не вдягнув.

Холлі вилаялася. Найбільше Фоулі дратував, коли мав рацію. Вона кинулася до першого ж транспорте­ра, не подумавши, що потрібно перевдягнутися в на­земний костюм.

Тепер очі Холлі були на одному рівні з Батлеровими, до землі лишалося трохи менше двох метрів. Вона підняла візор шолома, той відкрився із пневма­тичним шипінням.

Батлер почув звук і наставив на його джерело «зигзауер».

— Ельфе, — сказав він. — Я знаю, що ти тут. Ви­ключи захист, або я стрілятиму.

Не на таку перевагу сподівалася Холлі. Візор вона підняла, і палець слуги був уже готовий натиснути на курок. Вона зробила глибокий вдих і відключила захист.

— Вітаю, Батлере, — просто сказала вона.

Дворецький наставив на неї пістолет.

— Вітаю, капітане. Спускайтеся повільно і навіть не намагайтеся...

— Опусти пістолета, — наказала Холлі месмерич­ним голосом.

Батлер спробував опиратися, пістолет затремтів.

— Опусти його, Батлере. Не змушуй мене підсма­жувати тобі мізки.

На скронях слуги пульсували вени.

Незвично, подумала Холлі. Такого вона досі не помічала.

— Не стріляй у мене, Людина Бруду. Підкорись.

Батлер відкрив рота. Щоб попередити Артеміса. Вона доклала зусиль, і навколо голови чоловіка заклубочилася магія.

— Я сказала, опусти!

По щоці охоронця скотилася краплинка поту.

— ОПУСТИ!

І Батлер опустив, повільно і неохоче.

Холлі посміхнулася.

— Слухняний хлопчик. А тепер повертайся до машини і поводься так, немов нічого не сталося.

Ноги дворецького підкорилися, незважаючи на голос розуму.

Холлі включила захист. Тепер вона отримає задо­волення.

Артеміс набирав листа на ноутбуці.

«Шановний пане директоре, — писав він. — Через нетактовні питання вашого консультанта я заби­раю свого маленького Арті зі школи, аби він пройшов курс терапії у справжніх професіоналів клініки «Мон Гаспар» у Швейцарії. Думаю, чи не подати на вас у суд. Не намагайтеся зв’язатися зі мною, бо лише більше роздратуєте, а коли я роздратована, то звер­таюся до адвокатів. Щиро ваша, Анджеліна Фаул».

Артеміс відправив листа і дозволив собі таку роз­кіш, як ледь помітна посмішка. Добре було б побачи­ти обличчя директора, коли він прочитає листа. На жаль, доступ до мініатюрної камери, яку він прила­штував у кабінеті директора, був лише в радіусі милі.

Батлер відчинив дверцята, загаявся на мить і опустився на сидіння.

Артеміс сунув телефон у гаманець.

— Капітане Шорт, здається? Чому б вам не при­пинити дзижчання і не перейти до видимого спек­тру?

Холлі візуалізувалася зі сріблястим пістолетом у руці. Здогадаєтесь, на кого він був націлений?

— Холлі, хіба це справді необхідно?

Холлі гмикнула.

— Дайте подумати. Викрадення, нанесення ті­лесних ушкоджень, шантаж, змова з метою скоєння вбивства. Я би сказала, обов’язково.

— Будь ласка, капітане Шорт, — із посмішкою сказав Артеміс. — Я був молодий і егоїстичний. Мо­жеш вірити, можеш ні, але в мене були деякі сумніви щодо тієї справи.

— Проте недостатньо, щоб повернути золото?

— Ні, —- зізнався Артеміс. — Недостатньо.

— Як ти дізнався, що я тут?

Артеміс зчепив пальці.

— Кілька ознак. Перше, Батлер не перевірив, чи є під машиною бомба, а він це завжди робить. Друге, він повернувся без речей, за якими пішов. Третє, двері кілька секунд лишалися відчиненими, жоден охоронець такого не дозволить. І четверте, я помі­тив, як трохи затьмарилося, коли ти влетіла до ма­шини. Елементарно.

Холлі спохмурніла.

— Спостережливий Хлопчик Бруду, еге ж?

— Стараюся. А тепер, капітане Шорт, якщо твоя ласка, скажи мені, навіщо ти тут.

— Хіба ти не знаєш?

Артеміс замислився.

— Цікаво. Я би сказав, щось трапилося. Очевид­но, щось таке, за що я маю нести відповідальність. — Він підняв брів. Для Артеміса Фаула це справжній вибух емоцій. — Люди торгують ельфами.

— Вражає, — прокоментувала Холлі. — Немов ми обоє не знаємо, що за всім цим стоїш ти. І якщо ми не доб’ємося від тебе правди, думаю, нам допомо­жуть файли з твого комп’ютера.

Артеміс закрив кришку ноутбуку.

— Капітане, я так розумію, ніякого кохання між нами немає, але на іграшки в мене зараз немає часу. Мені необхідно кілька днів, щоб уладнати свої справи.

— Ні, Фауле. Під землею є кілька ельфів, які б охоче перекинулися з тобою словом.

Артеміс знизав плечима.

— Думаю, після того, що я наробив, ви не дасте мені часу на роздуми.

— Саме так, ти маєш рацію.

— Добре, — зітхнув Артеміс. — Здається, вибору в мене немає.

Холлі посміхнулася.

— Так, Артемісе, немає.

— Ходімо? — голос у хлопця був покірливий, проте в голові уже крутилася безліч думок. Може, співпраця з ельфами не така вже погана ідея. Урешті- решт, вони можуть зробити багато корисного.

— Чом би й ні? — Холлі повернулася до Батле­ра. — їдь на південь. На головну дорогу не виїжджай.

— Тара, так? Я часто гадав, де ж має бути вхід до Е1.

— Гадай собі й далі, хлопче, — пробурмотіла Хол­лі. — А тепер спи. Уся ця балаканина мене дуже втомлює.