Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 1: РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ

УТРАТА чоловіка дуже вплинула на Анджеліну Фаул. Вона замкнулася в своїй кімнаті і відмовлялася з неї виходити. Жінка знайшла притулок у своєму розумі,замість реального життя обрала мрії. І хтозна, чи одужала б вона, якби син, Артеміс Другий, не домо­вився з ельфійкою Холлі Шорт: психічне здоров’я ма­тері в обмін на половину золота, видуреного в ельфій­ської поліції. Коли матуся цілком одужала, Артеміс Молодший зосередився на пошуках батька, витрача­ючи чималі частки родинного спадку на екскурсії до Росії, місцевих інформаторів і пошук в Інтернеті.

Юний Артеміс отримав подвійну дозу фаулівських хитрощів. Проте після одужання матері, висо­коморальної і красивої жінки, йому стало дуже важ­ко реалізовувати свої геніальні проекти. Проекти, що були життєво необхідні для пошуків батька.

Анджеліну дуже непокоїла одержимість сина. Вона боялася, що останні два роки могли погано вплинути на психіку тринадцятирічного сина, тож записала його на прийом до шкільного психолога.

Шкода його. Психолога...

Школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі, графство Віклоу, Ірландія, наш час

Доктор По відкинувся на спинку стільця, підвів очі від аркуша паперу.

— Ну, пане Фауле, побалакаємо?

Артеміс глибоко зітхнув, відкинув із блідого лоба темне волосся. Коли вже люди зрозуміють, що такий розум, як у нього, не можна розбирати на частини? Та він сам прочитав більше книжок із психології, аніж цей психолог. Він навіть написав статтю до «Психологічного журналу» під псевдонімом доктор Ф. Рой Дін Шліппе.

— Так, лікарю. Давайте побалакаємо про ваш сті­лець. Вікторіанський?

По ніжно погладив шкіряне поруччя.

— Саме так. Щось на кшталт сімейного спадку. Дідусь купив на аукціоні Сотбіс. Колись стояв у па­лаці. Улюблений стілець королеви.

Артеміс напружено посміхнувся. Розтягнув губи не більше, ніж на сантиметр.

— Справді, лікарю. В палацах підробок як прави­ло не зустрічається.

Помацав потерту шкіру.

— Підробка? Запевняю вас, пане Фауле, він ціл­ком справжній.

Артеміс нахилився, щоб роздивитися ближче.

— Дуже винахідливо. Погляньте сюди. — Погляд По простежив за пальцем хлопця. — Меблеві цвяш­ки. Бачите на головці у цього борозенки хрест- навхрест? Машинна штамповка. Не раніше за тисяча дев’ятсот двадцятий. Вашого дідуся надурили. То й що з того? Стілець собі й стілець. Не дуже він і важливий, чи не так, лікарю?

По став щось гарячково писати, щоб приховати своє збентеження.

— Так, Артемісе, ви дуже розумні. Саме так і на­писано в справі. Граєте у свої маленькі ігри. Повер­німося до вас.

Артеміс Фаул Другий розрівняв стрілку на брюках.

— Маємо проблему, лікарю.

— Хіба? І що ж то таке?

— Я знаю, як потрібно відповідати на кожне пи­тання, що ви поставите.

Цілу хвилину лікар По щось записував у блокноті.

— Ми таки маємо проблему, Артемісе. Та вона зовсім інша, — нарешті сказав він.

Артеміс мало не посміхнувся. Звісно, лікар спро­бує застосувати до нього якусь іншу відому теорію.

Які порушення він виявить сьогодні? Роздвоєн­ня особистості, а може, схильність до патологічної брехні?

— Проблема в тому, що ви нікого не поважаєте настільки, щоб уважати рівним собі.

Зауваження здивувало Артеміса. Лікар виявився розумнішим, ніж інші.

— Це просто смішно. Є кілька людей, яких я оці­нюю напрочуд високо.

По навіть не підвів очей від записів.

— Справді? Хто наприклад?

Артеміс трохи подумав.

— Альберт Ейнштейн. Його теорії майже завжди були правильними. І Архімед, грецький математик.

— А що до тих, кого ви знаєте особисто?

Артеміс замислився. Ніхто не спадав на думку.

— Що? Жодного?

Хлопець знизав плечима.

— Схоже, ви знаєте відповіді на всі питання, ліка­рю По. Чому б вам самому мені не розказати?

По відкрив вкладку на ноутбуці.

— Неймовірно. Щоразу, як я читаю...

— Моя біографія, здається?

— Так, вона все пояснює.

— Наприклад? — мимоволі зацікавився Артеміс.

Лікар По роздрукував сторінку.

— По-перше, ваш приятель Батлер. Охоронець, як я зрозумів. Важко назвати його підходящимкомпаньйоном для вразливого хлопчика. Далі, ваша ма­туся. Чудова жінка, на мій погляд, але зовсім не контролює вашу поведінку. Нарешті, батько. Згідно з інформацією, яку я маю, він був не дуже вдалим зразком, навіть коли був живий.

Зауваження зачепило Артеміса, проте він не хо­тів, щоб лікар помітив наскільки.

— У ваших записах повно помилок, лікарю, — ска­зав він. — Батько живий. Пропав без вісті, але живий.

По звірився з аркушем.

— Хіба? У мене склалося враження, що його не­має вже понад два роки. Тож суд офіційно визнав його мертвим.

У голосі Артеміса емоцій не було, проте серце не­самовито калатало.

— Мені байдуже, що визнав суд або Червоний Хрест. Він живий, і я його знайду.

По нашкрябав щось іще у своєму блокноті.

— А якщо ваш батько повернеться, що тоді? — за­питав він. — Ви станете таким, як і він? Оберете зло­чинну стежку? А може, уже обрали?

— Мій батько не злочинець, — заявив Артеміс. — Він уклав усі наші гроші в цілком законну справу. Усе, що стосується Мурманська, абсолютно чисте.

— Ви не відповіли на питання, Артемісе, — заува­жив По.

Але Артемісу вже набридло. Час зіграти в неве­личку гру.

— Та ви що, лікарю? — вдавано обурився хло­пець. — Це дуже особиста справа. Ви ж нічого не зна­єте, а я, може, страждаю від депресії?

— Можливо, — погодився По. Йому здалося, що справа рушила з місця.

Артеміс сховав обличчя в долонях.

— Усе через маму, лікарю.

— Вашу маму? — поквапив його По, стримуючи радість.

Від Артеміса в цьому році відмовилося вже з пів­десятка психологів. Якщо чесно, він і сам збирався відступитися. Та зараз...

— Мама... вона...

По мало не зіскочив зі свого підробленого вікторіанського стільця.

— Ваша мама, так?

— Вона змушує мене відвідувати дурних психоте­рапевтів, хоча всі вони не більше, ніж шарлатани з дипломом.

По зітхнув.

— Дуже добре, Артемісе. Нехай буде по-вашому, але ви ніколи не знайдете спокій, доки втікатимете від проблем.

Від подальших нотацій Артеміса врятував дзво­ник мобільного. Захищена лінія. Номер мала лише одна людина. Хлопець витяг телефон із кишені, на­тиснув на кнопку:

— Так?

Пролунав голос Батлера.

— Артемісе. Це я.

— Звісно. Я зараз трохи зайнятий.

— Маємо повідомлення.

— Так. Звідки?

— Точно не знаю. Але воно стосується «Зірки Фа­улів».

Артеміса немов струмом ударило.

— Ти де?

— Головний вхід.

— Добре. Уже йду.

Лікар По протер окуляри.

— Наша зустріч іще не закінчилася, юначе. Сьогод­ні ми зробили крок уперед, навіть якщо ви не хочете цього визнавати. Якщо ви зараз підете, мені доведеть­ся повідомити декана.

Але Артеміс навіть не почув. Подумки він уже був в іншому місці. Його охопило знайоме відчуття. Щось починається. Він це відчуває.