Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

КІЛЬКА ЕПІЛОГІВ

Тара

Артеміс їхав до Сент-Бартлебі. Саме тут він має бути, коли медична служба Гельсінки пізнає батька по по­шарпаному паспорту, якого зробив для нього Фоулі.

Холлі зробила все що могла: зцілила грудну клітку і навіть повернула зір. Але ногу вже назад не приста­вити, та її і не було. Ні, Артемісу Старшому потрібен був тривалий медичний догляд, і він мав його отри­мати там, де його появі знайшлося би раціональне пояснення. Тож Холлі полетіла на південний захід до Гельсінки і лишила непритомного чоловіка біля дверей університетського госпіталю. Один із швей­царів помітив літаючого пацієнта, але йому шви­денько стерли пам’ять.

Коли Артеміс Старший прийшов до тями, минулі два роки були для нього немов у тумані, а останні спогади були дуже щасливими: він прощався з родиною в Дублінському порту. Дякувати Фоулі за нові технології стирання пам’яті.

— Чом би мені просто не переїхати до тебе? — саркастично спитав кентавр, коли вони повернулися до Поліцейської Плази. — Ти прасуватимеш, а я за ним доглядатиму.

Артеміс посміхнувся. Він це часто робив останнім часом. Навіть прощання з Холлі пройшло краще, ніж він очікував, особливо коли врахувати, що вона бачила, як він підстрелив власного батька. Артеміс здригнувся. На нього чекає не одна безсонна ніч че­рез приступи каяття.

Капітан проводжала їх до Тари, провела через го­лографічну огорожу. Там була навіть голографічна корова, що жувала віртуальні листочки, аби люди трималися подалі і не відчули ельфійського запаху.

На Артемісові знову була шкільна форма, дивом відновлена за допомогою ельфійських технологій. Він понюхав лацкан.

— Незвичний запах, — завважив він, — Не скажу, що неприємний, але незвичний.

— Вона чистісінька, — посміхнулася Холлі. — Фо­улі прогнав її в машині через три цикли, щоб очис­тити...

— Щоб очистити від Людей Бруду, — закінчив за неї Артеміс.

— Саме так.

Над головою сяяв повний місяць, яскравий і круг­лий, немов м’ячик для гольфа. Холлі відчувала, як у тілі співає магія.

— Фоулі сказав, що у світлі допомоги, якої ти нам надав, він знімає нагляд із маєтку Фаулів.

— Приємна новина, — схвалив Артеміс.

— Це правильне рішення?

Артеміс замислився.

— Так. Народу я не загрожую.

— Добре. Бо значна частина членів Ради наполяга­ли на тому, щоб стерти тобі пам’ять. Але із зникнен­ням такого кусня пам’яті твій IQ трохи зменшиться.

Батлер протягнув руку.

— Ну, капітане. Не думаю, що ми ще побачимось.

Холлі потисла йому руку.

— Так. — Капітан Шорт повернулася до ельфій­ського порту. — Я вже піду. Скоро світанок. Не хочу, щоб супутники спіймали мене без захисту. Мені тільки фото в Інтернеті не вистачало. Мене ж щойно повернули до Рекону.

Батлер легенько штовхнув Артеміса.

— Холлі... Е-е, капітане Шорт...

«Е-е»? Артеміс повірити не міг, що він дійсно таке сказав. Це ж навіть не слово!

— Так, Хлопчику Бру... Так, Артемісе?

Артеміс подивився в очі Холлі, саме так, як і сказав йому Батлер. Бути ввічливим складніше, ніж здається.

— Я б хотів... Тобто... Я хотів сказати...

Батлер іще раз його штовхнув.

— Дякую. Я тобі багато чого винен. Саме ти допо­могла мені повернути обох батьків. І ти водиш тран­спортер дуже класно. А в потязі... Ну, в мене б так ніколи не вийшло...

Іще один поштовх. Цього разу наказ припинити белькотіння.

— Вибач. Ну, ти мене зрозуміла.

На обличчі у Холлі був дивний вираз. Щось серед­нє між зніяковілістю і — чи може таке бути? — задо­воленням. Вона швидко отямилася.

— Може, я тобі теж дещо винна, людино, — сказа­ла вона і витягла пістолет.

Батлер мало не кинувся на неї, але вирішив дати їй шанс.

Капітан Шорт витягла з-поза паска золоту моне­ту, підкинула її в місячне небо. Одним швидким ру­хом вона підкинула зброю і вистрілила. Монета зле­тіла ще метрів на двадцять і полетіла вниз. Артеміс спіймав її в повітрі. Перший переможний момент у його юному житті.

— Чудовий постріл, — сказав він.

Тепер по центру диска була акуратна маленька дірочка.

Холлі протягнула руку. Шрам на пальці іще був свіжим.

— Якби не ти, я б промахнулася. Жоден протез не дає такої точності. Тож і я тобі вдячна.

Артеміс хотів повернути їй монетку.

— Ні, — сказала Холлі. — Лишай собі на згадку.

— На згадку про що?

Холлі подивилася на нього своїми чесними очима.

—- Нагадуватиме тобі, що під шаром відлюдькуватості в тобі жевріє іскра порядності. Може, дмухати­меш на неї час від часу.

Артеміс стиснув монетку в кулаці. Вона була ще теплою.

— Можливо.

Над ними пролетів маленький двомісний літак. Артеміс підняв голову, а коли опустив, Холлі вже не було. Лише трава трохи прим’ялася.

— Прощавай, Холлі, — тихо сказав він.

Бентлі завівся з першого ж оберту. Менш ніж за годину вони дісталися головного входу Сент- Бартлебі.

— Переконайтеся, що телефон працює, — при­тримав перед ним двері Батлер. — Урядовці із Гельсінки мають із хвилини на хвилину отримати ре­зультати перевірки Інтерполу. Справу вашого батька було знову активовано, дякувати Фоулі.

Артеміс кивнув і перевірив телефон.

— Спробуй з’ясувати, де мама із Джульєттою, до того, як надійдуть новини. Не хочу, щоб ми шукали їх по всіх спа-салонах Франції.

— Так, Артемісе.

— І перевір, щоб мої рахунки були добре прихо­вані. Таткові немає потреби знати, чим я займався останні два роки.

Батлер посміхнувся.

— Так, Артемісе.

Артеміс зробив кілька кроків до дверей, потім повернувся.

— Іще одне, Батлере. В Арктиці...

Артеміс не міг спитати, але охоронець мав відпо­відь.

— Так, Артемісе, — тихо сказав він. — Ти вчинив правильно. То був єдиний шанс.

Артеміс кивнув. Він стояв біля дверей, доки Бат­лер не зник із виду. Відтепер його життя зміниться. Батьки вдома, і тепер доведеться ретельніше плану­вати всі справи. Так, він пообіцяв, що дасть Народо­ві спокій, та Мульч Діггумс... Але то вже інша спра­ва. Так багато чого можна зробити, і так мало часу.

Кабінет психолога, школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі

Лікар По не лише продовжував працювати в Сент- Бартлебі, здається, його навіть зміцнила справа Ар­теміса. Проблеми всіх інших пацієнтів були відносно простими: контроль гніву, стрес перед екзаменами, хронічна сором’язливість. І це лише вчителі.

Артеміс улаштувався на кушетці, намагаючись випадково не натиснути на кнопку телефону.

Лікар По кивнув на комп’ютер.

— Директор переслав мені вашого листа. Чудово.

— Вибачте, — пробурмотів Артеміс і з подивом зрозумів, що йому дійсно було соромно. Зазвичай він не переймався через те, що кривдив інших. — Я почувався пригнобленим, тож переніс на вас свою досаду.

По ледь посміхнувся.

— Так, дуже добре. Саме так написано в книзі.

— Знаю, — кивнув Артеміс. І він дійсно знав. Док­тор Ф. Рой Дін Шлиппе написав для цієї книги цілу главу.

Лікар По поклав ручку. Такого він іще не робив.

— Ви знаєте, ми ще не розібралися з останнім пи­танням.

— З яким питанням, лікарю?

— Минулого разу ви мені дорікали. Пам’ятаєте, ми говорили про повагу?

— А-а, це питання.

По зчепив пальці.

— Я хочу, щоб ви припустили, що я такий же ро­зумний, як і ви, і дали мені чесну відповідь.

Артеміс подумав про батька, що лежав у госпіталі в Гельсінки, про капітана Шорт, яка ризикувала сво­їм життям, щоб йому допомогти, і звісно, про Батле­ра, без якого вони б нічого не вдіяли в лабораторіях «Кобой». Він підвів очі і побачив, що доктор По йому усміхається.

— Ну, молодий чоловіче, чи знайшли ви когось, гідного вашої поваги.

Артеміс посміхнувся у відповідь.

— Так, — сказав він, — Здається, знайшов.

Кінець