ГЛАВА 12: ХЛОПЦІ ПОВЕРНУЛИСЯ

Командний пункт


ФОУЛІ думав. Завжди думав. У його голові думки лопалися, як попкорн у мікрохвильовці. Але вдіяти він нічого не міг. Навіть зателефонувати Джуліусові і поділитися свіжеспеченим планом. Здається, єди­ною зброєю кентавра лишився Фаулів ноутбук. Усе одно що вийти проти троля із зубочисткою.

Ні, людський комп’ютер був досить непоганий, як на старовинну штуку. Та й електронна пошта стала в нагоді. Якщо хоч хтось лишився живим, щоб від­повісти. І вбудована в кришку маленька камера для відеоконференцій. До цього Народ Бруду зовсім не­щодавно додумався. Раніше вони лише повідомлення надсилали одне одному або користалися звуковими хвилями. Ця камера була відносно високої якості, з кількома фільтрами. Якби кентавр не знав напев­но, то присягнувся б, що комусь удалося поцупити ельфійські технології.

Фоулі розвернув ноутбук копитом, направив ка­меру на екран на стіні. Ну ж бо, Каджоне, посміхни­ся. Зараз вилетить пташка.

Довго чекати не довелося. За кілька хвилин екран ожив, і на ньому з’явився Каджон, що розмахував білим прапором.

— Дуже зворушливо, — саркастично зауважив Фоулі.

— Так я і думав, — сказав ельф і ще трохи помахав полотном. — Знадобиться пізніше.

Каджон натиснув кнопку пульта.

— Чому б мені не показати, що відбувається зовні?

З’явилося нове зображення, на якому кілька ко­манд техніків намагалися зламати захист командно­го пункту. Більшість накинулася на комп’ютерні сен­сори, але були й такі, хто вдався до старомодних засобів. Довбали сенсори великими молотками. Поки що не пощастило нікому.

Фоулі похолов. Спіймали в пастку, як мишу.

— Тож поділися зі мною своїм планом, Брайаре. Хіба не так роблять у кіно всі злодії, охочі до влади?

Каджон відкинувся на спинку крісла.

— Так, Фоулі. Але зараз не твоє обожнюване люд­ське кіно. Ніякий герой в останню хвилину тобі не допоможе. Шорт і Рут мертві. Як і їхні друзі-люди. Ані відстрочки, ані порятунку. Вірна смерть.

Фоулі знав, що має відчути скорботу, але крім ненависті не відчував нічого.

— Коли ситуація стане зовсім скрутною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому звинуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумні­ваюся.

— Коли Б’ва Келл отямляться, вони назвуть твоє ім’я.

Каджон похитав пальцем.

— Майже ніхто не знає, що я маю до цього відно­шення. І я особисто про них подбаю. їх уже запро­сили до лабораторій «Кобой». Скоро і я до них при­єднаюся. ДНК-гармати уже налаштували на гоблінів. Коли настане час, я їх активую, і з ними можна буде вже не рахуватися.

— І тоді Опал Кобой стане твоєю царицею, я так розумію?

— Звісно, — голосно сказав Каджон.

Раптом він схаменувся і натиснув кнопку на пуль­ті, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Цариця? — гмикнув він. — Скажеш таке, Фоулі. Думаєш, я ділитимуся владою? Дзуськи! Щойно ця шарада скінчиться, із пані Кобой станеться нещас­ний випадок. Може, й кілька.

Фоулі присвиснув:

— Ризикну сказати банальність, Брайаре, але це тобі так не минеться.

Палець Каджона завис над головною кнопкою.

— Навіть якщо ні, — солодко проспівав він, — ти все одно не доживеш до тієї миті.

Зображення зникло. Кентавр лишився сидіти, весь у холодному поті. Принаймні так думав Ка­джон.

Фоулі потягся до ноутбука під столом.

— Чудово, — пробурмотів він, зупиняючи запис. — Лишилося перев’язати стрічечкою.


Підйомник Е116


Холлі припаркувала транспортер до стіни занедба­ного підйомника.

— Маємо хвилин із тридцять. Внутрішні сенсори показують, що через півгодини підніметься полум’я, і жоден транспортер такого жару не витримає.

Вони зібралися у вітальні, щоб обговорити план.

— Мусимо проникнути до лабораторій «Кобой» і вернути контроль над зброєю ЛЕП, — сказав коман­дир.

Мульч підвівся з крісла і пішов до дверей.

— Це вже ні, Джуліусе. Після того як я там побу­вав, охорону посилили. Чув, що тепер у них є навіть ДНК-гармати.

Рут спіймав гнома за комір.

— По-перше, не називай мене Джуліусом. По-друге, ти поводишся так, немов маєш вибір, заареш­тований.

Мульч обернувся.

— Я таки маю вибір, Джуліусе. Можу просто від­сидіти собі в теплій камері. Кидати мене на лінію вогню — це порушувати мої громадянські права.

Обличчя Рута змінило колір із пастельно-рожево­го на буряковий.

— Громадянські права! — виплюнув він. — Ти каза­тимеш мені про громадянські права? У твоєму стилі!

Раптом він заспокоївся. Власне, вигляд у нього був майже щасливий. Ті, хто добре знав командира, чудово розуміли, що коли він був щасливий, хтось інший ставав дуже нещасним.

— Що? — з підозрою спитав Мульч.

Рут запалив одну зі своїх славетних сигар.

— А, нічого. Просто ти маєш рацію, ото й усе.

Гном примружився.

— Я маю рацію? Ти перед свідками кажеш, що я маю рацію?

— Звісно, маєш. Кидати тебе на лінію вогню — це порушення всіх прав у нашій Книзі. Тож замість того, щоб зробити тобі фантастичну пропозицію, я просто накину до твого терміна сотні зо дві років і накажу зміцнити охорону по максимуму, — Рут по­мовчав і випустив в обличчя Мульча клубок диму, — в «Хаулерс Пік».

Під шаром бруду Мульч зблід.

— «Хаулерс Пік»? Але ж це...

— Тюрма для гоблінів, — закінчив за нього ко­мандир. — Знаю. Але для таких винахідливих утіка­чів, як ти, Рада зробить виняток. Я докладу всіх зу­силь, щоб їх переконати.

Мульч без сил опустився на стілець. Це не добре. Останнього разу, коли він сидів в одній камері з гоблінами, було не дуже весело. Хоча то й було у Полі­цейській Плазі. У звичайній в’язниці він і тижня не протримається.

— Тож яку пропозицію ви маєте?

Артеміс посміхнувся: командир Рут виявився ро­зумнішим, ніж був на вигляд.

— Ага, зацікавився?

—- Можливо. Але не обіцяю.

— Добре. Умови мої. Навіть і не думай торгувати­ся. Ти пробираєшся до лабораторій «Кобой», а я даю тобі два дні фори, коли все скінчиться.

Мульч аж рота роззявив. Ото пропозиція! Ма­буть, у них дуже скрутне становище.


Поліцейська Плаза


У Поліцейській Плазі вирували пристрасті. В двері дерлися монстри. В буквальному сенсі. Капітан Кельп бігав між кабінками і намагався підбадьорити своїх людей.

— Не хвилюйтеся, хлопці, двері «Софтноузами» вони не проб’ють. Тільки ракетою...

Цієї самої миті шалена сила вигнула двері. Немов дитина на папірець дмухнула. Двері витримали. Ледь-ледь.

Із залу нарад квапливо вийшов Каджон, на грудях у нього виблискував командирський жолудь. Урахо­вуючи його відставку, він увійшов в історію як єди­ний командир ЛЕП, якого призначали двічі.

— Що то було?

Трабл збільшив зображення на моніторі. Перед входом стояв гоблін із велетенською тубою на плечі.

— Якась базука. Схоже, стара широкоствольна гармата «Софтноуз».

Каджон стукнув себе по лобі.

— Не кажіть мені. Вони ж давно мали бути зни­щені. Чортів кентавр! Як йому вдалося поцупити стільки зброї з-під мого носа?

— Не звинувачуйте себе, — заспокоїв його Трабл. — Він нас усіх надурив.

— Скільки ми зможемо витримати?

Трабл знизав плечима.

— Недовго. Кілька ударів. А може, в них була лише одна ракета.

Слова не справдилися. Двері здригнулися знову. Від мармурових колон полетіли кам’яні крихти.

Трабл підвівся з підлоги, в глибокій рані на його лобі уже світилися блакитні іскорки магії.

— Санітари, перевірте, чи є поранені. Зброю уже зарядили?

Пришкутильгав Граб, зігнутий під вагою двох електричних гвинтівок.

— Готово, капітане. Двадцять дві одиниці зброї. На двадцять пульсів кожна.

— Гаразд. Тільки найкращі снайпери. Жодного пострілу без мого наказу.

Граб кивнув. Обличчя в нього було похмуре і бліде.

— Добре, капрале. Можете йти.

Коли брат відійшов так, що нічого вже не почув би, Трабл тихо зізнався командирові Каджону:

— Не знаю, що і сказати, командире. Вони підри­вають Атлантичний тунель, тож допомоги звідти че­кати не можна. Установити пентаграму навколо них, щоб зупинити час, ми не можемо. Ми оточені, сили ворога значно більші за наші, зброї в них також на­багато більше. Якщо Б’ва Келл підірвуть двері, за се­кунду все скінчиться. Маємо потрапити в команд­ний пункт. Як там справи?

Каджон покачав головою.

— Техніки над цим працюють. Там сенсори на кожному сантиметрі поверхні. Вгадати код можна лише випадково.

Трабл потер утомлені очі.

— Мені потрібен час. Має ж бути якийсь спосіб їх затримати.

Каджон витяг із туніки білий прапор.

— Такий спосіб є...

— Командире! Вам не можна виходити. Це само­губство.

— Можливо, — погодився командир. — Але якщо я не піду, за кілька хвилин ми всі будемо мертві. А так збережемо час, принаймні щоб попасти в ко­мандний пункт.

Трабл обміркував слова командира. Іншого спо­собу не було.

— Що ви їм запропонуєте?

— В’язнів у «Хоулерс Пік». Може, домовимося про контрольоване звільнення.

— Рада ніколи на таке не погодиться.

Каджон гордовито випрямив спину.

— Зараз не час для політики, капітане. Настав час для дій.

Якщо чесно, Трабл зацікавився. То був зовсім не той Брайар Каджон, якого він знав. Хтось пересадив цьому ельфові хребта.

Щойно призначений командир націлився на жолу­ді на лацкани. У Трабла з’явилося почуття, якого він іще ніколи не мав до Брайара Каджона. То була повага.

— Відчиніть двері, — наказав командир метале­вим тоном. Фоулі сподобається, коли він побачить на камері. — Піду побалакаю з рептиліями.

Трабл виконав команду. Якщо вони виберуться із цієї халепи, він простежить, щоб Каджона нагороди­ли посмертним «Золотим Жолудем». Як мінімум.

Незареєстрований підйомник, під лабораторіями «Кобой»

Атлантичний транспортер повільно летів величез­ним підйомником, тримаючись ближче до стін. Так близько, що навіть фарбу з корпусу могло здерти.

Артеміс висунув голову з пасажирського відсіку.

— Це справді необхідно, капітане? — спитав він, коли вони вже вкотре мало не розбилися. — Чи ви просто вихваляєтеся?

Холлі підморгнула:

— Гадаєш, я схожа на пілота-хвалька, Фауле?

Довелося Артемісу зізнатися, що не схожа. Капі­тан Шорт була надзвичайно привабливою і водночас небезпечною. Як «чорна вдова». Артеміс уважав, що вступить до періоду статевої зрілості місяців через вісім, тож підозрював, що саме із цієї причини ди­виться на Холлі в такому ракурсі. Добре, що ельфійці було вже вісімдесят років.

— Промацую поверхню, щоб знайти ту сумнівну шпарину, про яку торочить Мульч, — пояснила Холлі.

Артеміс кивнув. Гномові теорії. Дуже вони не­ймовірні, щоб бути правдою. Він повернувся до кор­мового відсіку, щоб іще раз вислухати Мульча.

На підсвіченій стіні гном накреслив примітивну діаграму. Якщо чесно, шимпанзе і ті мали більше хисту. І до того ж були не такі уїдливі. Замість указки

Мульч узяв морквину, точніше, кілька морквин. Гномам подобається морква.

— Це лабораторії «Кобой», — сказав він, пережо­вуючи овочі.

— Це? — не повірив Рут.

— Розумію, Джуліусе, що намальовано дуже схе­матично.

Командир аж підскочив із крісла. Якщо не знати його, можна було б заприсягтися, що то все через гномові гази.

— Дуже схематично? Це ж просто прямокутник!

Але Мульча це анітрохи не збентежило.

— Не дуже це і важливо. От що важливо.

— Крива лінія?

— Це розлом, — образився гном. — Будь-кому зрозуміло.

— Будь-кому в дитсадочку. Отже, розлом. То й що?

— У цьому вся штука. Розумієте, зазвичай розло­му там немає.

Рут мало не задихнувся. Щось він зачастив зади­хатися. Але Артеміс раптом зацікавився.

— Коли з’являється розлом?

Але Мульч не збирався отак одразу відповідати.

— Ми, гноми, знаємося на камінні. Споконвіку риємо тунелі. — Рут почав вистукувати дріб на руків’ї електричного кийка. — Чого не розуміють ельфи, так це того, що каміння живе. Воно дихає.

Артеміс кивнув:

— Звісно. Розширюється від тепла.

Мульч тріумфально відкусив моркву.

— Точно! І, звісно, навпаки. Стискається від хо­лоду, — Тепер навіть Рут слухав. — Лабораторії «Кобой» збудовано на твердій мантії. Три милі скелі. Проникнути всередину неможливо, не вистачить боєголовок. Та й Опал Кобой може помітити.

— І що нам допоможе?

— Коли скеля охолоджується, у ній з’являється тріщина. Я працював над фундаментом. Веде цей розлом прямо під лабораторії. Там іще трохи до­ведеться пройтися, але ви принаймні будете всере­дині.

На обличчі командира читався скепсис.

— Як же Опал Кобой досі не помітила цього роз­лому?

— Я б не сказав, що він такий уже й помітний.

— Наскільки широкий?

Мульч знизав плечима.

— Не знаю. Метрів п’ять. У найширшому місці.

— Вистачить, щоб цілий день просидіти.

— Але розлом не відкривається на цілий день, — утрутився Артеміс. — Так, Мульче?

— Цілий день? Якби ж то. Я б сказав... Дуже при­близно...

Із Рута знову мало не повалила пара. Не подоба­лося йому чекати.

— Кажи, заарештований, а то ще додам опіків на спину.

Мульч надув губи.

— Не кричи, Джуліусе, у мене від тебе борода скручується.

Рут відкрив кулер, холодне повітря залоскотало обличчя.

— Гаразд, Мульче. Скільки?

— Три хвилини максимум. Останнього разу я там був із крилами і в скафандрі. Мало не розчавило і не підсмажило.

— Підсмажило?

— Можна здогадатися? — спитав Артеміс. — Роз­лом відкривається, коли скеля достатньо стиснула­ся. Якщо це розлом на стіні підйомника, то він з’явиться за мить до виверження магми.

Мульч підморгнув:

— Розумний хлопчик. Якщо тебе не розчавить скеля, то спалить магма.

Із колонок пролунав голос Холлі:

— Я щось бачу. Може, тінь, а може, просто тріщи­на у стіні підйомника.

Мульч станцював танок перемоги, дуже задоволе­ний собою. «Ну, Джуліусе, можеш говорити що зав­годно. Правда знову на моєму боці! Ти мені винен, Джуліусе, ти мені винен».

Командир потер носа. Якщо повернеться живим, більше з поліцейського відділку ані ногою.


Лабораторії «Кобой»


Лабораторії оточили гобліни Б’ва Келл. Озброєні до зубів, із висунутими язиками. Каджон промарширу­вав крізь кільце, за ним стежили десятки барелів. ДНК-гармати поки що стояли без діла. Тільки-но Каджон зрозуміє, що Б’ва Келл свою справу зроби­ли, гармати запрацюють.

Командир пройшов до внутрішніх помешкань і опустився на коліна перед Опал і генералами Б’ва Келл. Коли солдатів відпустили, Каджон піднявся на ноги і перетворився на командира.

— Усе відбувається за планом, — заявив він, по­тріпавши Опал по щоці. — Через годину Небесне місто стане нашим.

Генерала Скалена його слова не дуже переконали.

— Воно стане нашим іще раніше, якщо ми мати­мемо кілька бластерів Кобой.

Каджон зітхнув.

— Ми вже обговорювали це, генерале. Через сигна­ли дестабілізації всі наші «Нейтрино» вийшли з ладу. Якщо ви матимете бластери, у ЛЕП вони також будуть.

Скален зашарудів у кутку, облизнув зіниці.

Звісно, це не єдина причина, чому вони не давали гоблінам «Нейтрино». Каджон не мав наміру озбро­ювати групу, яку збирався зрадити. Щойно Б’ва Келл скинуть Раду, Опал поверне силу ЛЕП.

— Як ідуть справи?

Опал крутнулася на кріслі, підгорнула ноги.

— Чудово. Двері знесли через кілька хвилин після того, як ти пішов... вести переговори.

Каджон посміхнувся.

— Добре, що я вийшов раніше. Мене могли пора­нити.

— Капітан Кельп зібрав усіх, хто лишився в опе­раційній залі, навколо командного пункту. І Рада там також.

— Прекрасно, — кивнув Каджон.

Інший генерал Б’ва Келл, Спута, стукнув кулаком по столу конференцій.

— Ні, Каджоне. Аж ніяк не прекрасно. Наші бра­ти марнують час у «Хоулерс Пік».

— Терпіння, генерале Спута. — Каджон поклав руку на плече гобліна. — Щойно Поліцейську Плазу захоплять, ми відкриємо камери «Хоулерс Пік».

Але всередині у нього все кипіло. Дурні створін­ня. Як вони йому не подобалися! Одягалися в роби, зшиті зі своїх скинутих шкур. Огидно. Каджону не терпілося активувати ДНК-гармати і на кілька со­лодких годин зупинити їхню балаканину.

Він перехопив погляд Опал. Вона знала, про що він думає. Вишкірила свої маленькі зубки. Що за ча­рівно-порочне створіння! Саме тому її доведеться позбутися. Опал Кобой не задовольнить друга роль.

Він підморгнув їй.

— Скоро, — сказав одними губами. — Скоро.

Загрузка...