Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

глава 13: У ПРОЛОМ

Під лабораторіями «Кобой»

ТРАНСПОРТЕР ЛЕП має форму краплини. Знизу в нього допоміжні дви­гуни, а ніс може різати сталь. Та наші ге­рої аж ніяк не в ЛЕПівському транспор­тері, вони в розкішному посольському лайнері, для якого комфорт важливіший за швидкість. Ніс у цьо­го транспортера нагадував скоріше зад гнома. М’я­систий, на вигляд дорогий, а двигуни добре піді­йшли б, щоб підсмажити шашличок.

— Отже, ви кажете, що щілина розкриється на кілька хвилин, і я маю в неї залетіти. Оце й увесь план? — спитала Холлі.

— Найкращий з усіх, що ми маємо, — похмуро відповів Рут.

— Ну, принаймні сидітимемо на м’яких сидіннях, коли нас розчавить. Ця штука неповоротка, як носо­ріг на трьох ногах.

— Звідки мені було знати? — огризнувся Рут. — Я ж думав, що ми просто собі з’їздимо туди-сюди. Стереосистема тут просто неперевершена.

Батлер підняв руку.

— Слухайте! Що це за шум?

Вони прислухалися.

Щось гуркотіло внизу, немов велетень прочищав горло.

Холлі глянула на камери.

Магма, — оголосила вона. — Гарненький такий сплеск. За хвилину підсмалить нам пір’я у хвості.

Скеля перед ними розкрилася і застогнала, роз­ширюючись і втягуючи в себе повітря. Ніби ошкіри­лася велетенська паща з чорними зубами.

— Почалося. Летимо, — поквапив Мульч. — Роз­лом закриється швидше, ніж хробакова...

— Коридор іще дуже вузький, — обірвала його Холлі. — Це ж транспортер, а не жирний гном із по­цупленими крилами.

Мульч був занадто переляканий, щоб ображатися.

— Просто рушай. Поки стіни розійдуться, ми під­летимо ближче.

Зазвичай Холлі чекала, доки Рут не дасть зелене світло. Але на таких справах вона розумілася краще. Ніхто не сперечатиметься з капітаном Холлі Шорт, як правильно керувати транспортерами.

Скеля здригнулася і відчинилася іще на метр.

Холлі зчепила зуби.

— Тримайте ваші вуха, — сказала вона і дала мак­симальне прискорення.

Пасажири схопилися за ручки крісел, і багато хто заплющив очі. Артеміса серед них не було. Він так і не зміг цього зробити. В польоті через небезпечний тунель на шаленій швидкості було щось хворобливо-приваблююче. Вони не знали, що чекає на іншо­му боці, бо хіба ж можна довіритися слову гнома- клептомана?

Холлі зосередилася на інструментах. Камери і сен­сори на корпусі передавали інформацію на монітори і колонки. Сонар немов сказився — пищав так швид­ко, що сигнали майже зливалися в неприємне скав­чання. Галогенові фари також передавали зображен­ня на монітор, а лазерний радар малював на темному екрані голографічну картинку скелястої поверхні. Було ще і кварцове лобове скло. Але через шар пилу і уламків нічого не можна було розгледіти.

— Температура піднімається, — пробурмотіла Хол­лі, глянувши на монітор заднього виду. Там спалах­нув розжарений стовп магми.

Вони відчайдушно мчали вперед. За ними розлом уже закривався, попереду він іще розширювався. Гуркіт стояв пекельний. Грім у мильній бульбашці.

Мульч затулив вуха.

— Наступного разу виберу «Хоулерс Пік».

— Замовкни, заарештований, — гримнув Рут. — Це ти запропонував.

Сварку перервало жахливе скреготіння. На лобо­ве скло посипалися іскри.

— Перепрошую, — вибачилася капітан Шорт. — То була наша комунікаційна антена.

Вона перевернула апарат боком, щоб протиснути­ся крізь вузький прохід. Поверхню скелі оплавила магма. Стіни почали зближатися, нерівні краї уже чіплялися за транспортер. Позаду них розлом із гур­котом закрився. Немов ляснув у долоні якийсь веле­тень. Батлер дістав «Зигзауер». Зброя втішала.

І раптом вони пролетіли, вискочили в печеру з трьома титановими стрижнями.

— Ну от, — видихнув Мульч, — стрижні фунда­менту.

Холлі підвела очі до неба.

— Ти такого не казав, — простогнала вона, готую­чи посадочні магнітні затискачі.

Мульч намалював іншу діаграму. Цього разу вона нагадувала гадюку.

— Нас веде дурень з олівцями, — підозріло спо­кійно сказав Рут.

— Я вже далеченько вас завів, Джуліусе, погодь­ся, — не поліз за словом у кишеню Мульч.

Холлі допивала останню пляшку мінеральної води. Добру третину з неї вона вилила собі на голову.

— Навіть не думай прибіднятися, гноме, — по­радила вона. — Наскільки я зрозуміла, ми застрягли в центрі Землі. Виходу немає. Комунікацій також.

Мульч зробив крок назад.

— Бачу, ви трошки напружені після перельоту. Давайте всі заспокоїмось, гаразд?

Ніхто не заспокоївся. Навіть Артеміс був трохи збентежений. Батлер досі не опустив «Зигзауера».

— Найважче позаду. Ми вже під фундаментом. Єдиний вихід звідси — вгору.

— Справді, заарештований? — спитав Рут. — І як саме ми просуватимемося вгору?

Мульч витяг із кулера морквину і тицьнув у діа­граму.

— Тут у нас...

— Змія?

— Ні, Джуліусе. Це один зі стрижнів фундаменту.

— Стрижень із чистого титану, врізаний у непри­ступну скелю?

— Саме він. Хіба що не з такого вже чистого ти­тану.

Артеміс кивнув.

— Так я і думав. Підрізав кутки, так, Мульче?

На обличчі Мульча не з’явилося ані краплі каяття.

— Ви ж знаєте правила? Стрижні із чистого тита­ну? Та ви хоча б уявляєте, скільки вони коштують? Наші підрахунки полетіли би до біса. Тож ми з кузе­ном Нордом вирішили забути про титановий напов­нювач.

— Але ж ви чимось заповнили стрижні? — втру­тився командир. — Кобой, мабуть, сканером переві­ряла?

Мульч винувато кивнув.

Ми вставили туди каналізаційні труби на кіль­ка днів. На сонограмі все було чисто.

У Холлі аж подих перехопило.

— Каналізація? Ти хочеш сказати, що...

— Ні. Уже ні. То було сто років тому, і зараз усе перетворилося на ґрунт. І дуже непоганий, скажу я вам.

На Рутовому обличчі можна було скип’ятити чималий казан води.

— Ти хочеш, щоб ми пролізли через двадцять метрів... гною?

Гном знизав плечима.

— Мені що до того? Лишайтеся тут навічно, якщо не хочете. Я лізу в трубу.

Такий поворот подій Артемісові не сподобався. Бігав, стрибав, отримав поранення. Гаразд. Але ка­налізація?

— Такий у тебе план? — тільки і спитав він.

— Що сталося, Хлопчику Бруду? — ошкірився Мульч. — Боїшся забруднити ручки?

Артеміс знав, що то лише слова. Та доля правди в них була. Він глянув на свої тонкі пальці. Учора вранці то ще були пальці піаніста з наманікюреними нігтями. Сьогодні це вже руки будівельника.

Холлі поплескала Артеміса по плечу.

— Добре, — сказала вона. — Ходімо. Чим скоріше врятуємо наш світ, тим швидше повернемося до ря­тування твого батька.

Холлі помітила, як хлопець змінився на обличчі. Немов риси відразу не вирішили, як їм розташувати­ся. Вона замовкла, зрозуміла, що сказала. Для неї слова були лише простим засобом підбадьорити. Офіцер таке щодня проголошує. Та здається, Арте­міс не звик працювати в команді.

— Навіть не думай, що я тобі на дружбу набиваю­ся. Просто коли вже я дала слово, я його дотримую.

Артеміс вирішив не відповідати. Сьогодні йому вже перепало.

*

Вони спустилися із транспортера по складаному трапу.

Артеміс ступив на поверхню і пройшов повз ка­міння й уламки будівельного сміття, яке лишилося сто років тому після Мульча та його кузена. Печера освітлювалася зоряною фосфоресценцією скелі.

— Це місце — справжнє геологічне диво, — ви­гукнув хлопець. — Тиск на такій глибині мав би нас уже розчавити, але ми живі.

Він опустився на коліна, щоб роздивитися гриби, що пробивалися крізь іржу.

— Тут навіть життя існує.

Мульч витяг із-поміж валунів рештки молотка.

— Ось де він! Ми трошки перестаралися з вибу­хівкою, коли пробивали шахти для цих стрижнів. Щось із наших інструментів... аж сюди залетіло.

Холлі перелякалася. Досі Народ ставився до за­бруднення з огидою.

— Ти тут стільки законів порушив, Мульче, на­віть пальців не вистачить, щоб усі порахувати. Коли отримаєш два дні фори, тікай швидше, бо я особисто тебе шукатиму.

— Ми на місці, — заявив Мульч, не звертаючи уваги на її погрози. Коли ти вже стільки їх вислухав, то однією більше або однією менше — немає ніякої різниці.

В одному зі стрижнів зяяла дірка. Мульч ніжно потер металеві краї.

— Лазерний ніж для діамантів. Маленька ядерна батарея. Така крихітка будь-що розпиляє.

— Пам’ятаю цю штуку, — сказав Рут. — Ти тоді мені мало голову не відтяв.

Мульч зітхнув.

— Старі добрі часи, еге ж, Джуліусе?

У відповідь отримав стусана.

— Менше говори, більше їж землю, заарештований.

Холлі поклала руку на отвір.

— Повітряна течія. Повітря, що надходить згори, мабуть, вирівняло за всі ці роки тиск у печері. Саме тому ми зараз і не розплющені.

— Зрозуміло, — в один голос сказали Батлер із Ру­том. Іще одна брехня в довгому списку.

Мульч розстебнув клапан на штанях.

— Я ритиму вгору і буду чекати на вас там. Роз­чищайте як можете. Розкидатиму перероблений ґрунт убік, щоб він не завалював тунель.

Артеміс застогнав. Думка про те, що доведеться лізти через перероблений Мульчем ґрунт, була про­сто нестерпною. Тримався він лише тому, що згаду­вав про батька.

Гном зробив крок до стрижня.

— Відійдіть, — попередив він і розкрив щелепи.

Батлер швиденько відскочив. Не хотів, щоб його знову збило з ніг, як минулого разу.

Мульч зник у середині титанової колони. За мить від нього і сліду не лишилося. Труба сповнилася дивними неапетитними звуками. На металеві стіни полетіли грудки землі. З дірки посипалося сміття. Загуло сконденсоване повітря.

— Дивовижно, — захоплено вигукнув Артеміс. — Що б я зробив із десятьма такими, як він. Форт Нокс не встояв би.

— Навіть не думай, — застеріг його Рут і повер­нувся до Батлера. — Що ми маємо?

Охоронець дістав пістолета.

— Один «Зигзауер» із дванадцятьма обоймами. Оце й усе. Пістолет буде в мене, оскільки я єдиний, хто може його підняти. Ви двоє беріть що знайдете.

— А я? — подав голос Артеміс, хоча і знав від­повідь.

Батлер зустрівся поглядом зі своїм працедавцем.

— Хочу, щоб ви лишилися тут. Це воєнна опера­ція. Вас можуть убити.

— Але...

— Моя робота — захищати вас, Артемісе. А зараз це найважливіше місце на планеті.

Артеміс не сперечався. Власне, він уже і сам усе зрозумів. Іноді бути генієм — важкий хрест.

— Добре, Батлере. Лишуся тут. Доки...

Батлер із підозрою примружив очі.

— Доки що?

— Доки щось не придумаю, — посміхнувся Арте­міс.

Поліцейська Плаза

Ситуація в Поліцейській Плазі була критичною. Капітан Кельп зібрав рештки своїх людей за барика­дою із робочих столів. Гобліни стріляли крізь двері, а магії у санітарів уже не лишилося. Отже, відтепер поранені лишатимуться пораненими.

Члени Ради ховалися за солдатами. Усі, крім коман­дира Вінйайї, яка попросила видати їй електричну гвинтівку. Досі вона ще жодного разу не промахнулася.

Техніки скорчилися за своїми столами, намагаю­чись розгадати комбінацію, яка б відкрила доступ до командного пункту. Але Трабл на них не розра­ховував. Якщо Фоулі зачинив двері, то їх ніхто не відчинить.

Тим часом усередині кабінки кентавр лише стис­кав кулаки в розпачі. Яка жорстокість із боку Каджо­на — дозволити Фоулі дивитися на бійку крізь бластове скло.

Надії немає. Навіть якщо Джуліус і Холлі отримали повідомлення, уже запізно щось робити. Губи і горло у Фоулі пересохли. Нічого в нього не лишилося. Ані комп’ютера, ані інтелекту, ані сарказму. Нічого.

Під лабораторіями «Кобой»

Щось стукнуло Батлера по голові.

— Що то було? — прошипів він до Холлі, яка ліз­ла замикаючою.

— Не питайте, — прохрипіла капітан Шорт. На­віть крізь фільтри шолома запах був не дуже при­ємним.

За кілька століть уміст колон ферментизувався, але сморід був такий самий, як і в день закладення. Може, навіть гірший. «Принаймні, — подумав Бат­лер, — нам не доведеться це їсти».

Рут ліз першим, ліхтарі на шоломі висвітлювали тунель. Стрижень ішов під кутом у сорок п’ять гра­дусів, поверхня його була вкрита канавками, що мали утримувати залитий титан.

Мульч добряче попрацював, щоб пробитися крізь трубу. Але ж перероблене сміття і ґрунт мали кудись подітися. Треба віддати належне гномові, жувати він намагався ретельно, щоб не було грудочок.

Загін похмуро просувався вгору, намагаючись не думати, через що вони, власне, лізуть. Коли вони діс­талися гнома, той тримався за живіт, зігнувшись від болю.

— Що таке, Мульче? — спитав Рут, і в його голосі почулися нотки співчуття.

— Угору, — простогнав той. — Швидко вилазьте!

Очі у командира в паніці розширилися.

— Усі нагору! — скомандував він.

Вони з’юрмилися на вільному клаптику за гно­мом. Саме вчасно. Мульч розслабився, випустив гази, і якби вони були в цирку-шапіто, шатер знесло би. Гном закрив щелепи.

— Значно легше, — зітхнув він. — У цьому ґрунті багато повітря. Не могли б ви не світити мені в об­личчя? Ви ж знаєте, як я не люблю світло.

Командир послухався і переключився на інфра­червоне світло.

— Отже, ми нагорі. Що робитимемо? Здається, рі­зак ти із собою не прихопив?

Гном посміхнувся.

— Не переживайте. Гарний злодій завжди планує повернутися. Ось дивіться. — Мульч показав на ді­лянку титану, що нічим не відрізнялася від сусідніх. — Поставив латку минулого разу. Це гнучка пластинка.

Рут змушений був посміхнутися.

— Який ти хитрий. Як же виходить, що ми тебе ловимо?

— Щастить вам, — буркнув гном і ткнув ліктем у латку.

Вона відвалилася, і відкрилася сторічна дірка.

— Прошу до лабораторій «Кобой».

Вони пролізли в погано освітлений коридор. Біля стін у чотири ряди стояли навантажені візки. Освіт­лення було мінімальним.

— Мені знайоме це місце, — завважив Рут. — Я тут був, коли приходив з інспекцією для дозволу на зброю. Через два коридори комп’ютерний центр. Маємо реальний шанс щось зробити.

— А як там ДНК-гармати? — поцікавився Батлер.

— Проблема, — зізнався командир. — Якщо гар­мата тебе не впізнає, ти мертвий. їх можна запрогра­мувати на знищення цілого виду живих істот.

— Проблема, — погодився дворецький.

— Готовий заприсягнутися, що вони не актив­ні, — продовжив Рут. — По-перше, якщо тут повно гоблінів, вони навряд чи зайшли з головного входу. І по-друге, якщо в усьому звинувачують Фоулі, Ко­бой удаватиме, що зброї в них немає так само, як і в ЛЕП.

— Яка стратегія? — спитав Батлер.

— Незрозуміло, — відповів командир. — Щойно повернемо за ріг, опинимося на всіх камерах. Тож біжимо так швидко, як можемо, і збиваємо все на своєму шляху. Якщо воно має зброю, конфіскуємо. Мульче, ти лишаєшся тут і розширюєш тунель, мож­ливо, нам доведеться швидко тікати. Готові?

Холлі простягнула їм руку:

— Панове, приємно було попрацювати разом.

Командир і охоронець її потисли.

— Навзаєм.

І вони пішли коридором. Дві сотні гоблінів проти трьох віртуально неозброєних героїв. Буде гаряче.

Внутрішні помешкання лабораторії «Кобой»

— Вторгнення! — потерла долоні Опал Кобой. — У лабораторіях сторонні.

Каджон підійшов до плазмового екрана.

— Бачу, це Джуліус. Дивовижно. Здається, ваша команда перебільшила, генерале Спута.

Спута сердито облизнув зіниці. Лейтенант Найл утратить шкіру ще до сезону линяння.

Каджон прошепотів на вухо Опал:

— Можемо активувати ДНК-гармати?

Піксі покачала головою.

— Не так швидко. Вони запрограмовані на ДНК гоблінів. Знадобиться кілька хвилин.

Каджон повернувся до чотирьох гоблінських ге­нералів.

— Накажіть одному загону підходити ззаду, а ін­шому — з боків. Оточимо їх біля дверей. Із пастки їм не вибратися.

Каджон кинув погляд на монітор.

— Так навіть краще, ніж я планував. Отже, мій любий друже Джуліусе, настала моя черга тебе обра­жати.

Артеміс вирішив зайнятися медитацією. Саме час зосередитися. Він сів на каміння, схрестивши ноги, і став уявляти різноманітні стратегії, які можна було б застосувати в Арктиці.

Якщо мафія не розправиться з полоненим іще до того, як до них доберуться Артеміс із командою, план може бути лише один. І дуже ризикований. Ар­теміс занурився глибше в думки. Має бути якийсь спосіб.

Його відволікла какофонія звуків із титанової ко­лони. Немов в оркестрі фальшивив фагот. Мабуть, гномові гази. Непогана акустика.

Потрібна свіжа думка. Вистачить однієї, що про­дереться крізь трясовину, на яку перетворився мо­зок, і врятує.

Через вісім хвилин його знову відволікли. Цього разу не газ. Крики по допомогу. Мульч у біді. У ньо­го щось болить.

А не тиснув Артеміс тому, що скосив очі на лазер, якого приставили йому до лоба.

Лейтенант Найл, який власне і тримав зброю, не міг повірити своєму щастю. Він один спіймав двох порушників, плюс викрив місце проникнення. Хто сказав, що відставати, аби уникнути бійки, погано? Для нього все обернулося якнайкраще. Стане пол­ковником, ще і третьої шкіри не скине.

— Піднімайся! — наказав він і видихнув язичок синього полум’я. Навіть через перекладач наказ про­лунав дуже по-рептильски.

Артеміс повільно підвівся, не відпускаючи Мульчевої ноги. Клапан на гномових штанях відкрився.

— Що з ним не так? — нахилився Найл ближче.

— Щось з’їв, — відповів Артеміс і натиснув на суглоб.

Виверження, що стало результатом цієї маніпу­ляції, збило гобліна з ніг і відкинуло в коридор. Таке не кожного дня побачиш.

Мульч піднявся на ноги.

— Дякую, хлопче. Я вже думав, помру. Мабуть, щось тверде проковтнув. Граніт або діамант.

Артеміс кивнув. Заговорити він іще був не го­товий.

— Ті гобліни такі дурні. Бачив вираз його об­личчя?

Артеміс похитав головою. Іще не готовий.

— Хочеш сходимо подивимось?

Безтактний гумор вивів Артеміса із заціпеніння.

— Той гоблін... Не думаю, що він був один.

Мульч застебнув клапан.

— Еге ж. Тут їх цілий загін пробіг. Ті вояки, мабуть, бігли подалі від бойових дій. Типово для гоблінів.

Артеміс потер скроні. Він має якось допомогти друзям. У нього ж найвищий IQ у Європі.

— Мульче, у мене до тебе важливе питання.

— Давай. Я тобі винен, ти ж урятував мій зад.

Артеміс обхопив гнома за плече.

— Я знаю, як ти заліз до лабораторій «Кобой». Але ж повернутися тим самим шляхом ти не міг: по­трапив би просто в полум’я. Тож як ти вибрався?

Мульч ошкірився.

— Дуже просто. Активував сигналізацію, потім вийшов у формі ЛЕП, у якій я, власне, і зайшов.

Артеміс спохмурнів.

— Не годиться. Має бути інший спосіб. Має бути.

ДНК-гармати явно були не налаштовані. Настрій у Рута покращився, аж раптом почувся гуркіт чобіт, які прямували просто до них.

— Дарвіт! Помітили. Ви двоє ідіть уперед. А я їх утримуватиму, доки зможу.

— Ні, командире, — сказав Батлер. — Я вас дуже поважаю, але ж ми маємо лише одну одиницю зброї, і з нею я зможу більше, ніж ви. Я зустріну їх, коли вони виходитимуть із-поза рогу. А ви спробуйте від­чинити двері.

Холлі відкрила рота, щоб заперечити. Але ж хто заперечуватиме чоловіку такого зросту?

— Гаразд. Хай тобі щастить. Якщо тебе поранять, лежи і не ворушись, доки я не повернуся. Чотири хвилини, не забудь.

Батлер кивнув.

— Не забуду.

— І ще, Батлере.

— Так, капітане.

— Те невеличке непорозуміння минулого року. Коли ви з Артемісом мене викрали.

Батлер підвів очі до стелі. Він би подивився на свої чоботи, але там була Холлі.

— А-а... Я хотів поговорити...

Просто забудь. Урешті-решт, ми квити.

— Холлі, ходімо, — наказав Рут. — Батлере, не під­пускай їх дуже близько.

Батлер стиснув у пальцях пістолет. Зараз він був схожий на озброєного ведмедя.

— Не підпущу. Заради їхнього ж добра.

Артеміс заліз на один із візків, постукав по тру­бах, що протягнулися під стелею вздовж коридора.

— Здається, ці труби проходять крізь усю будів­лю. Що це таке? Вентиляція?

— Якби ж то, — гмикнув Мульч. — Це плазмовод для ДНК-гармат.

— Чому ж ти через нього не вліз?

— Улізеш, аякже, коли в краплині плазми стільки заряду, що вистачить, аби підсмажити троля.

Артеміс торкнувся метала долонею.

— А якщо гармати не активовані?

— Коли їх вимкнуть, плазма перетвориться на ра­діоактивні помиї.

— Радіоактивні?

Мульч замислено пригладив бороду.

— Власне, Джуліус щось казав про те, що гармати вимкнули.

— Як можна в цьому переконатися?

— Можна відкрити цю панель, яку не можна від­крити, — гном провів пальцями по вигнутій поверх­ні. — Ага, подивись! Мікроскопічний замочок. Щоб обслуговувати гармати. Навіть плазму потрібно пе­резаряджати. — Він показав на малюсіньку дірочку в металі. Вона запросто могла зійти за пилинку. — А тепер дивись, як працює справжній майстер.

Гном сунув у дірку одну з волосинок бороди. Коли її кінчик знову з’явився, Мульч волосинку висмик­нув. Вона померла, щойно вийшла з волосяної сум­ки, застигла і залишилася такою, якою була в середи­ні замка.

Мульч затамував подих і повернув імпровізова­ного ключа. Замок відкрився.

— Ось, мій хлопчику, що значить талант!

Усередині труби пульсувало помаранчеве желе. Іноді із глибини вилітали іскорки. Плазма була за­надто щільною, щоб витекти з отвору, і утримувала циліндричну форму.

Мульч уважно подивився на тремтячий гель.

— Так, вони дезактивовані. Якби ця речовина була живою, ми б уже мали добрячий загар.

— А іскри?

— Залишковий заряд. Можуть полоскотати, але великої шкоди не заподіють.

Артеміс кивнув.

— Добре, — сказав він і застебнув шолом.

Мульч побілів.

— Ти ж несерйозно, Цуценя Бруду? Знаєш, що станеться, коли гармати активують?

— Намагаюсь про це не думати.

— Думай не думай — усе одно, — похитав головою гном. — Гаразд. Маєш проповзти тридцять метрів, а в шоломі повітря лише на десять хвилин. Тримай фільтри закритими. Повітря може стати трохи за­тхлим, але все одно це краще, ніж плазма в легенях. І візьми оце. — Він витяг із замка застиглу волосину.

— Навіщо?

— Щось мені підказує, що ти захочеш вийти з ін­шого боку. Чи ти про таке не подумав, юний генію?

Артеміс кивнув. Не подумав. Отже, героїзм — це не лише сліпе кидання в бій.

— Повертай обережно. Пам’ятай, що це волоси­на, а не метал.

— Повертати обережно. Зрозумів.

-— І не вмикай світло. Галоген може активувати плазму.

У Артеміса голова пішла обертом.

— 1 обов’язково оброби тіло піною, як тільки змо­жеш. Антирадіаційна каністра блакитного кольору. Шукати не доведеться — вони понатикані по всіх лабораторіях.

— Блакитні каністри. Щось іще, пане Діггумс?

— Ну, бувають іще плазмові змії...

У Артеміса аж коліна підкосилися.

— Ти серйозно?

— Ні, — зізнався Мульч, — несерйозно. Отже, за один раз ти проштовхнешся на півметра. Тож рахуй до шістдесяти і вилазь звідти.

— Трохи менше за півметра, я би сказав. Може, шістдесят три рази. — І він поклав волосинку в на­грудну кишеню.

Мульч знизав плечима.

— Як хочеш, хлопче. Шкіра твоя. А тепер іди!

Гном зчепив пальці, і Артеміс поліз до труби. Він мало не передумав, але пан Діггумс його підштовх­нув. Хлюпнув помаранчевий гель, і за секунду тіло хлопця зникло.

Плазма обхопила його, немов жива істота. За одяг зачепилися бульбашки повітря. Ногу вжалила залишкова іскра, тіло пронизав гострий біль. Хто сказав, що іскри лоскочуть?

Артеміс висунув голову з помаранчевого гелю. Мульч показав йому великого пальця. Та ще й смі­ється, як ідіот. Артеміс вирішив, що коли все скін­читься, гном за все заплатить.

Хлопець поповз навпомацки. Один раз відштов­хнувся, другий...

До шістдесят третього ще дуже далеко.

Батлер підняв «Зигзауер». Кроки наближалися, від металевих стін відбивалася луна. З-поза рогу ви­тягнулися тіні, обігнали своїх власників. Охоронець прицілився.

З’явилася голова. Жаб’яча. Облизнула зіниці. Бат­лер натиснув на курок. Куля пробила дірку завбільшки з диню прямо над головою гобліна. Голова квапливо зникла. Промахнувся Батлер навмисне. Наляканий ворог завжди краще, ніж мертвий. Але ж довго так не триватиме. Кількість пострілів обмежена.

Гобліни посмілішали, підібралися ближче. Батлер зрозумів, що одного з них доведеться підстрелити.

Дворецький вирішив, що настав час для безпосе­реднього зіткнення. Він майже нечутно піднявся з коліна і рушив коридором назустріч ворогу.

На планеті було лише дві людини, що більше за Батлера розумілися на бойових мистецтвах. Один був родичем охоронця. Інший жив на острові в Південно-Китайському морі та проводив свої дні в медитаціях і лупцюванні пальм. Гоблінів варто пожаліти.

Біля дверей кабінету стояли двоє охоронців Б’ва Келл. Обидва були озброєні по зуби, і обидва були в обхваті як кілька колод. Незважаючи на численні застереження, вони поснули, не знімаючи шоломів, і не побачили, як із-поза рогу вибігли ельфи.

— Ти диви, — розліпив очі один, — ельфи.

— Га? — схаменувся другий, трохи більший за першого.

— Не бійся, — сказав номер один. — У ЛЕП немає зброї.

Номер два облизав зіниці.

— Так, але вони такі набридливі.

І саме цієї миті чобіт Холлі припечатав його до стіни.

— Гей, — поскаржився номер один, піднімаючи гвинтівку. — Так нечесно.

Рут вирішив не витрачати час на махання ногами. Він відкинув вартового на титанові двері.

— Ну от, — видихнула Холлі. — Двома менше. Не дуже складно.

Вона трохи поквапилася із зауваженням, як ви­явилося. В коридорі з’явилася решта загону із двох­сот гоблінів.

— Не дуже складно, — передражнив її командир і стиснув пальці в кулаки.

Артеміс утрачав концентрацію. Іскри почали з’являтися частіше, після кожного розряду йому було дедалі важче зосередитися. Він двічі збивався з рахунку. Зараз п’ятдесят чотири. Чи п’ятдесят шість? Помилка могла коштувати життя.

Він ліз уперед, витягував спочатку одну руку, по­тім іншу, немов плив крізь море гелю. Він майже ні­чого не бачив. Усе навколо було помаранчевим. І єдиним доказом того, що він просувався, було те, що інколи коліно потрапляло в заглиблення, — тут плазма піднімалася до гармат.

Артеміс відштовхнувся востаннє, наповнив леге­ні спертим повітрям. Шістдесят три! Є. Скоро очи­щувачі повітря в шоломі працювати не зможуть, і він дихатиме вуглекислим газом.

Шукаючи замок, Артеміс провів пальцями по внутрішній поверхні труби. Бачити нічого він не міг. Не міг навіть увімкнути світло — боявся активувати плазму.

Нічого. Жодного натяку на замок. Він тут помре на самоті. І ніколи не стане великим. Артеміс відчув, що мозок от-от відключиться, і він полетить по чор­ному тунелю. «Сконцентруйся» — наказав він собі. Зосередься. З’явилася іскра. Срібна зірка на заході. Вона ліниво поповзла по трубі, освітлюючи кожну секцію на своєму шляху.

От він! Отвір замка. На мить освітився іскрою. Артеміс поліз до кишені, немов п’яний плавець, витягнув гномову волосинку. Спрацює? Та навіщо б у цьому замку встановлювати інший механізм?

Артеміс уставив волосинку в замок. Обережно. Спробував щось роздивитися крізь гель. Увійшла? Зда­ється, так. Процентів на шістдесят. Має вистачити.

Він повернув. Дверцята відчинилися. Хлопець уявив обличчя гнома. «Ось, мій хлопчику, що зна­чить талант!»

Цілком можливо, що зовні на нього чекають усі його вороги в підземному світі, наставивши на отвір свою огидну зброю. Але цієї миті Артемісові було байдуже. Він більше не зробив би жодного подиху тут, не витримав би жодної іскри.

Тож хлопець висунув голову на світ божий. Під­няв візор і вдихнув такого солодкого повітря, немов то був його останній подих. На щастя, ті, хто був у кімнаті, дивилися на монітор. На ньому боролися його друзі. І перевага була не на їхньому боці.

Дуже багато, подумав Батлер, коли побачив за ро­гом майже цілу армію Б’ва Келл. Гобліни вставляли в зброю свіжі батареї.

Гобліни ж, щойно помітили дворецького, почали думати щось на кшталт: «О боги, та це ж одягнений троль!» або «Чому я не послухався маму і не кинув цю банду?»

Батлер підскочив і полетів униз. Він приземлився, немов рухнула тонна цегли, хіба що влучив, куди хотів.

Троє гоблінів повалилися і навіть не встигли зрозумі­ти, що на них накинулися. Один вистрілив собі в ногу, а ще кілька попадало на підлогу і вдали, що непритомні.

Артеміс бачив усе на плазмовому моніторі. Разом з усіма іншими присутніми в кімнаті. Для них то була розвага. Телебачення. Коли Батлер упав на го­блінів, генерали поморщились і зацокали язиками. То й що? В лабораторіях були сотні гоблінів, аби сюди вони не потрапили.

Артеміс мав кілька секунд, щоб прийняти рішен­ня. Кілька секунд. І він навіть не уявляв, як користу­ватися всією цією апаратурою. Подивився на стіни, пошукав, чим можна скористатися. Нічого.

Ага. На маленькому зображенні в кутку бокового монітора він побачив Фоулі. Кентавр щось напевне придумав би. Часу в нього було вдосталь. Хлопець розумів, що перетвориться на ціль, щойно вилізе з труби. Його вб’ють без зволікань.

Він виповз із труби, з глухим звуком плюхнувся на підлогу. Наелектризований одяг дуже уповільнював рухи. Голови повернулися до нього, він помітив це кра­єм ока. На шляху виросли постаті. Скільки, він не знав.

Під зображенням Фоулі був мікрофон. Артеміс натиснув на кнопку.

— Фоулі! — прохрипів він і на панель керування скрапнув гель. — Ти мене чуєш?

Кентавр підскочив:

— Фауле! Що з тобою трапилося?

— П’ять секунд, Фоулі. Мені потрібен план, або ми всі загинемо.

Фоулі кивнув.

— План готовий. Виведи мене на всі екрани.

— Що? Як?

— Натисни кнопку конференц-зв’язку. Жовту. Кружечок із рисочками, що від нього відходять. Схоже на сонце. Бачиш?

Артеміс побачив. Натиснув. І щось натиснуло на нього. Дуже боляче.

Генерал Скален першим помітив істоту, що випо­взла з плазмової труби. Що це таке? Піксі? Ні. Ні! То людина.

— Дивіться! — зойкнув він. — Людина Бруду.

На нього майже не звернули увагу, усі були при­куті до моніторів.

Але не Каджон. Людина в лабораторіях. Як таке могло статися? Він схопив Скалена за плече.

— Убий його!

Тепер слухали всі генерали. Убивство! І їм нічого не загрожує. Можна вчинити, як у старі добрі часи: кігті та вогняні кулі.

Людина потупцяла до однієї з панелей керування. Його оточили гобліни, висунувши від збудження язики. Спута обернув людину, щоб та подивилася в обличчя своїй долі.

Один за одним генерали засвітили вогняні кулі, наблизилися. Але тут сталося таке, що змусило їх за­бути про людину. На всіх екранах з’явилося обличчя Каджона. І керівникам Б’ва Келл не сподобалося те, що він сказав: «Коли ситуація стане зовсім скрут­ною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому зви­нуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумніваюся...»

Спута обернувся до свого спільника:

— Каджоне! Що це означає?

Генерали зробили крок до нього, засичали і за­кричали:

— Зрада, Каджоне! Зрада!

Каджон навіть і оком не змигнув.

— Гаразд, — сказав він. — Зрада.

Каджонові знадобилося лише кілька секунд, щоб зрозуміти, що сталося. Підступний Фоулі! Він якось записав їхню розмову. Як він утомився від цього кентавра. Але має віддати йому належне. Винахід­ливий тип.

Каджон швидко підійшов до панелі керування і вимкнув зображення. Опал не мусить почути те, що він казав далі. Особливо частину про нещасний ви­падок. Ох, не потрібно було цього казати. Та байду­же. Усе йде за планом.

— Зрада! — просичав Скален.

— Гаразд, — зізнався Каджон. — Зрада. — І нака­зав: — Комп’ютере, активуй ДНК-гармати. Автори­зація — Каджон Б, альфа альфа два два.

Опал аж у долоні заплескала. Так, Брайар був огидний, але такий порочний.

В усіх лабораторіях ДНК-гармати ворухнулися у своїх гніздах, почалася перевірка стану. Крім отво­ру в головному кабінеті все було в порядку. Запусти­лася програма, і гармати приготувалися стріляти в кожного, хто мав гоблінську ДНК, зі швидкістю де­сять бластів за секунду.

Швидко та, як і все в лабораторіях «Кобой», ефек­тивно. Менше ніж за п’ять хвилин гармати поверну­лися у вихідний стан. Місію виконано: двісті непри­томних гоблінів.

— Ох, — видихнула Холлі, переступаючи через повалених гоблінів. — Мало не загинула.

— Кому ти розказуєш, — погодився Рут.

Каджон штовхнув ногою непритомного Спуту.

— Бачиш, ти нічого не добився, Артемісе Фау­ле, — сказав він, підводячи «Редбой». — Твої друзі там. Ти тут. Гобліни непритомні, скоро пам’ять у них зітреться під дією певних хімічних речовин. Саме так, як я і планував. — Він посміхнувся Опал, що ди­вилася на них зі свого стільця: — Саме так, як ми планували.

Опал посміхнулася у відповідь.

У якийсь інший час Артеміс зробив би якесь сар­кастичне зауваження. Але зараз його думки були за­йняті неминучою загибеллю.

— А тепер я просто перепрограмую гармати, щоб знищити твоїх друзів, поверну до дії зброю ЛЕП і отримаю владу над світом. І ніхто мене не зупинить.

Звісно, такого казати не можна. Особливо, якщо ти — суперзлодій. Така заява може накликати біду.

Батлер поквапився коридором, щоб наздогнати інших. За кварцовими дверима кабінету він помітив Артеміса. Отже, попри всі його застереження, юний хазяїн умудрився-таки вскочити в халепу. Як охоро­нець може виконувати свої обов’язки, якщо його підопічний тільки й робить, що лізе до клітки з ти­грами, так би мовити?

В організмі Батлера сталося щось схоже на тестостероновий вибух. Від Артеміса його відділяли одні двері. Невеличкі двері, що мали захищати ельфів від променевої зброї. Дворецький зробив кілька кроків назад.

Холлі зрозуміла, про що він думає.

— Навіть не думай. Двері добре укріплені.

Охоронець не відповів. Не міг. Справжній Батлер зник під адреналіном і брутальною силою.

Він закричав і кинувся на двері, зосередивши всю свою силу на трикутнику на плечі. Удар звалив би з ніг гіпопотама середнього розміру. І оскільки двері мали захищати від плазми і помірного фізичного тиску, від Батлера захистити вони не змогли. Мета­левий лист зігнувся, як фольга.

Батлер пролетів півкімнати. За ним заскочили Холлі з Рутом і похапали «Софтноузи» в непритом­них гоблінів.

Каджон швидко смикнув до себе Артеміса.

— Не ворушіться. Або я вб’ю Хлопця Бруду.

Батлер не зупинився. Його останньою свідомою думкою було знешкодити Каджона. Тепер це стало метою його життя. Він біг уперед, розставивши руки.

Холлі у відчаї кинулася до нього і вхопилася за пасок. Охоронець потягнув її за собою, як бляшанку, що чіпляють на машину щойно одружених.

— Батлере, зупинись! — прогарчала вона.

Той не звернув на неї уваги.

Холлі висіла і намагалася гальмувати ногами.

— Зупинись! — повторила вона, і в голосі у неї забринів месмер.

Батлер немов отямився. Він скинув із себе печер­ну людину.

— От і добре, Чоловік Бруду, — похвалив Ка­джон. — Послухай капітана Шорт. Може, ми до чогось домовимося.

— Аж ніяк, Брайаре, — сказав Рут. — Твоя гра скінчилася, тож відпусти Хлопця Бруду.

Каджон наставив на нього «Редбой».

— Відпущу, авжеж.

Справдився найжахливіший Батлерів кошмар. Його підопічний потрапив до рук психопата, якому не було чого втрачати. А він нічого не міг удіяти.

Задзвонив телефон.

— Це мій, — автоматично сказав Артеміс.

Знову дзвінок. Точно його. Дивно, що телефон і досі працює, коли врахувати, через що йому дове­лося пройти. Артеміс відкрив чохол.

— Так?

Один із тих моментів, коли ніхто не знає, що буде далі.

Артеміс кинув телефон Опал Кобой.

— Це вас.

Піксі вигнулася, щоб його піймати. Каджон на­пружився. Тіло знало, що відбувається, навіть коли мозок іще не здогадався.

Опал піднесла апарат до загостреного вуха.

— Скажеш таке, Фоулі, — пролунав голос Каджо­на. — Думаєш, я ділитимуся владою? Дзуськи! Що­йно ця шарада скінчиться, з пані Кобой станеться нещасний випадок. Може, й кілька...

Опал зблідла.

— Ах ти! — зойкнула вона.

— Вони все підстроїли! — запротестував Ка­джон. — Намагаються підбурити нас одне проти од­ного.

Але по очах у нього було видно, що то правда.

Піксі — злющі істоти, незважаючи на свій розмір.

Вони довго терплять, а потім вибухають. Опал Ко­бой більше не могла втриматися. Вона відштовхну­лася на стільці і полетіла прямо на Каджона.

Той не вагався. Зробив кілька пострілів, але тов­сті подушки захистили пілота.

Опал Кобой накинулася на колишнього партнера. Ельф підняв руки, щоб захиститися, і Артеміс упав на підлогу. Брайару Каджону так не вдалося. Він пе­речепився за бильце і впав прямо на розлючену пік­сі. Вони закружляли по кімнаті, натикаючись на сті­ни, аж поки не попадали у відкриту панель плазмової труби.

Каджонові не пощастило. Плазма була активова­на. Він сам її активував. Але оцінити іронію ситуа­ції не зміг, бо його уже підсмажували радіоактивні іскри.

А от Кобой пощастило. Вона вилетіла з крісла і впала на гумове покриття.

Каджон іще не приземлився, а Батлер уже кинув­ся до Артеміса, нахилився над ним, перевіряючи, чи немає пошкоджень. Кілька подряпин. Неглибо­кі. Нічого такого, із чим би не впоралися блакитні іскри.

Холлі перевірила стан Опал Кобой.

Та розплющила очі. Холлі торкнулася лоба піксі, і очі знову заплющилися.

— Ні, — невинно сказала капітан Шорт. — Поспи.

Рут тільки глянув на Каджона і зрозумів, що нічого перевіряти вже не потрібно. Може, так краще. Аль­тернативою були б кілька століть у «Хоулерс Пік».

Артеміс помітив рух біля дверей. Мульч. Посмі­хався і махав рукою. Прощався, на випадок, якщо Джуліус забув про дводенну фору. Гном показав на блакитну каністру, прикріплену до стіни, і зник.

— Батлере, — прошепотів Артеміс, зібравши останні сили. — Можеш мене побризкати? І можемо тепер їхати до Мурманська?

Батлер розгубився.

— Побризкати? Як побризкати?

Холлі відчепила каністру з антирадіаційною пі­ною, клацнула замком.

— Дозволь мені, — сказала вона, посміхнувшись. — Зроблю тобі таку ласку.

Вона направила на хлопця струю піни, що мала дуже неприємний запах. Через кілька секунд Арте­міс нагадував снігову бабу. Холлі розреготалася. Хто сказав, що працювати в правоохоронних органах не­весело?

Командний пункт

Щойно плазма знищила пульт Каджона, включилася система в командному пункті. Фоулі не став гаяти час, і швиденько активував заспокійливі чіпи, вживлені під шкіру гоблінів. Половина складу Б’ва Келл вийшла з ладу. Потім він перепрограмував ДНК- гармати в Поліцейській Плазі на несмертельні постріли. На все про все йому знадобилося кілька хвилин.

Перше, про що подумав капітан Кельп, як там його підлеглі.

— Відгукніться, — крикнув він, намагаючись пе­рекричати хаос. — Чи ми нікого не втратили?

Ватажки ескадронів по черзі рапортували і під­тверджували, що ніхто не загинув.

— Нам просто пощастило, — завважив один із са­нітарів. — У будинку не лишилося ані краплини ма­гії. Навіть медичних пакетів. Наступний, кого було б поранено, загинув би.

Трабл переключив увагу на командний пункт. По­трібно вирішити ще одну проблему.

Фоулі уже деполяризував кварцове скло і відкрив канал зв’язку.

— Гей, хлопці. То не я. В усьому винен Каджон. Я просто всіх урятував. Послав запис на мобільний телефон. То було нелегко. Ви маєте нагородити мене медаллю.

Трабл стиснув кулаки.

— Гаразд, Фоулі. Виходь і отримаєш медаль.

Може, Фоулі й не завжди міг знайти підхід до людей, але він завжди відчував, коли йому погро­жували.

— Е, ні. Не вийду. Посиджу тут, доки командир Рут не повернеться. Він усе пояснить.

Кентавр знову затемнив вікно і почав перевіряти систему на наявність жучків. Потрібно позбутися всіх подарунків Опал Кобой та очистити систему. А його називали параноїком. Ну, і хто тепер парано­їк, Холлі? Хто параноїк?