Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 11: БАГАТО МУЛЬЧА

Лос-Анджелес, США

МУЛЬЧ Діггумс перебував поряд із квартирою оскароносної актриси. Звіс­но, вона не знала, що він там. І хто б сум­нівався, що наміри в нього були недобрі.

Якщо вже народився злодієм, то злодієм і помреш. Не те щоб Мульчу потрібні були гроші. Він добре нагрів руки на справі з Артемісом Фаулом. Вистачи­ло, щоб зняти пентхауз у Беверлі-Хіллз. У квартиру він поставив домашній кінотеатр, величезну колек­цію дисків і заповнив холодильник в’яленою ялови­чиною — цього мало б вистачити на все життя. На­стала пора відпочинку.

Але життя вносить свої корективи. Воно відмовляється сидіти собі тихенько в куточку. Звички, надбані за кілька століть, нікуди не поділися. Передивившись

половину фільмів про Джеймса Бонда, Мульч зрозу­мів, що сумує за старими добрими часами. І дуже ско­ро мешканець пентхаусу почав виходити на нічні прогулянки. Як правило, закінчувалися такі прогу­лянки в чиємусь домі.

Спочатку Мульч просто заходив, насолоджувався знайомим відчуттям перемоги над охоронними сис­темами Людей Бруду. Потім почав прихоплювати трофеї. Дрібнички — кришталевий кубок, попіль­ничку, кота, якщо був голодний. Дуже скоро Мульчеві схотілося колишньої слави і його запити зросли. Злитки золота, діамантові яйця, пітбулі, якщо дуже хотілося їсти.

З «Оскарами» все почалося випадково. Прихопив одну статуетку просто із цікавості, коли завітав до Нью-Йорка. За найкращий сценарій. Наступного ранку новина про викрадення була на сторінках усіх газет. Можна подумати, що він поцупив не позоло­чену фігурку, а обікрав банк. Мульч, звісно, був задо­волений. Він уже знав, як коротатиме ночі.

Тижні два потому Мульч викрав «Оскара» за най­кращий саундтрек і спецефекти. Газети збожеволіли. Вони навіть прізвисько йому придумали: Грауч, на честь «Оскара» Грауча — відомого персонажа з «Маппет Шоу». Коли Мульч читав про себе в газе­тах, у нього від задоволення аж пальці на ногах вору­шилися. А гном, що ворушить пальцями на ногах, — те ще видовище. Вони у них такі ж спритні, як і пальці на руках, з двома суглобами. Про запах кра­ще не говорити. Мульч зрозумів свою місію. Він має зібрати повний комплект нагород.

Шість місяців Грауч працював по всіх Штатах. Він навіть зробив вилазку в Італію, щоб привезти «Оска­ра» за найкращий фільм іноземною мовою. Він за­мовив спеціальну шафу зі склом, що затемнювалося, ТІльки-но натискали кнопку. Мульч Діггумс знову відчув себе сповненим життя.

Звісно, усі володарі «Оскарів» на планеті потрої­ли охорону, а саме це і подобалося Мульчеві. Що за інтерес вдиратися в халупу на березі океану? Найкрутіша охоронна система — ото цікаво! Публіка таке просто обожнювала. Тож Грауч їм це і запропо­нував. Газети раділи. Він перетворився на героя. Вдень, коли він не міг вийти на вулицю, Мульч пи­сав сценарій власних пригод.

Сьогодні важлива ніч. Остання статуетка. За най­кращу жіночу роль. І не якась там стара актриса. Жертвою він обрав палку красуню з Ямайки — Меггі В. Цього року вона отримала «Оскара» за найкра­щу жіночу роль. Зіграла палку красуню з Ямайки. Меггі В. публічно оголосила, що коли Грауч захоче взяти щось із її квартири, він отримає значно біль­ше. Хіба Мульч від такого відмовиться?

Знайти будинок було дуже легко. Десятиповер­хова коробка зі скла і сталі на бульварі Сансет — від Мульчевої квартири зовсім недалеко. Отже, дочекавшись похмурої ночі, безстрашний гном зі­брав інструменти і приготувався до крадіжки зі зло­мом, що увійде в історію.

Меггі В. жила на останньому поверсі. Підніматися сходами або ліфтом — неспортивно. Потрібно якось залізти по стіні.

Готуючись до справи, Мульч два дні нічого не пив. Пори у гномів призначені не лише для виведен­ня поту, вони можуть ще й добре вбирати вологу. Дуже зручно, якщо вас на кілька днів завалило в пе­чері. Навіть якщо не можна напитися ротом, кожен сантиметр шкіри вбирає вологу. Коли гномові хоті­лося пити, от як зараз Мульчу, пори відкривалися і починали всмоктувати все що можна. Дуже зручно, якщо вам, скажімо, потрібно залізти по стіні багато­поверхівки.

Мульч зняв взуття і рукавички, начепив крадено­го ЛЕПівського шолома і поліз.

Підйомник Е93

Від погляду командира у Холлі волосся на потилиці ворушилося. Вона спробувала не звертати на нього уваги і думати про те, як би не розбити посольський транспортер об стіни тунелю.

— Тож увесь цей час ти знала, що Діггумс живий?

Холлі взяла лівіше, щоб не зачепити напіврозплавлену скелю.

— Не була впевнена. Тож лише одна із теорій Фоулі.

Із пасажирського відсіку до них обізвався Ар­теміс.

— Гей ви, двоє! Ви ж маєте працювати як одна команда.

— Розкажи мені про теорію Фоулі, капітане, — на­казав Рут і пересів на сидіння другого пілота.

Холлі увімкнула омивач зовнішніх камер тран­спортера. Позитивний і негативний заряди відштов­хували частки пилу з лінз камер.

— Смерть Мульча здалася Фоулі підозрілою, адже в копанні тунелів йому не було рівних.

— Чому ж він мені нічого не сказав?

— То лише припущення. Я вас дуже поважаю, ко­мандире, але ж усі знають, як ви сприймаєте припу­щення.

Рут неохоче кивнув. Це правда. На припущення в нього не було часу. Або давай докази, або геть із кабінету.

— Кентавр провів дослідження у свій вільний час. Насамперед він зрозумів, що золота повернулося не так і багато. Ми мали отримати половину викупу, а, за підрахунками Фоулі, на візку не вистачало де­сятків зо два злитків.

Командир відкусив кінчик сигари. Підозри ви­никли не порожньому місці: зникле золото, Мульч Діггінс за кілька метрів від нього. Два та два — чотири.

— Як ви знаєте, за стандартними процедурами в ЛЕП ми маємо обробляти всю нашу власність, включаючи золото для викупу, рідиною на основі солініума. Тож Фоулі провів перевірку на солініум і виявив його сліди по всьому Лос-Анджелесу. Особ­ливо в готелі «Кроулі» в Беверлі-Хіллз. Він зламав готельний комп’ютер і з’ясував, що у пентхаузі меш­кає такий собі Ленс Діггер.

— Діггер? — ворухнув Рут вухами.

— Так, — кивнула Холлі. — Не просто збіг. Фоулі звернувся до мене, і я порадила йому зробити кілька супутникових світлин, а вже потім іти до вас. Але...

— Пана Діггера не дуже легко відловити. Пра­вильно?

— Саме так.

Обличчя у Рута з рожевого стало помідорним.

— Негідник Мульч. Як йому це вдалося?

Холлі знизала плечима.

— Припускаємо, що він переставив іридо-камеру на око якоїсь дрібної тварини, можливо, кролика. Потім підстроїв катастрофу в тунелі.

— Отже, ми спостерігали за смертю якогось кро­лика?

— Точно. Теоретично.

— Я вб’ю його, — вигукнув Рут і стукнув кулаком по панелі управління. — Чи може це корито летіти швидше?

Лос-Анджелес

На стіну Мульч заліз без особливих зусиль. Там було кілька зовнішніх камер, але іонний фільтр на шоло­мі показував, де саме вони були. Визначити, де у ка­мер мертва зона, було зовсім не складно.

Через годину Мульч уже був у квартирі Меггі В. на десятому поверсі. Скло на вікнах було вкрите потрійним куленепробивним шаром. Кінозірки. Усі вони параноїки.

Звісно, до вікна кріпилися і датчики сигналізації. А на стіні причаївся сенсор руху, схожий на заморо­жену курку. Цього Мульч і очікував.

Гном розтопив скло пляшечкою поліроля для скель, яким чистили діаманти в шахтах. Люди обрі­зають і шліфують діаманти, щоб ті сяяли. Таке мар­нотратство! Викинути у сміття половину камінця!

Далі Грауч оглянув кімнату через іонний фільтр, аби дізнатися радіус дії сенсора руху. Червоний про­мінь указував, що сенсор було спрямовано на двері. Ну і нехай. Мульч ходитиме попід стінами.

Пори досі вимагали вологи, тож гном легко проповз уздовж сталевих полиць по периметру ві­тальні.

Наступний крок — знайти «Оскара». Заховати його могли де завгодно, навіть у подушці Меггі В., але починати потрібно з кімнати. Ніколи не знаєш, де тобі пощастить.

Мульч увімкнув рентген-фільтр, перевірив, чи не­має в стіні сейфа. Нічого. Обстежив підлогу. Люди порозумнішали. Під смугастим килимом висвітився металевий куб. Легко.

Грауч підкрався до сенсора руху і дуже обережно повернув прилад так, щоб той дивився в стелю. Під­лога безпечна.

Мульч відкинув килим, помацав поверхню чутли­вими пальцями ніг. Здається, колодок тиску немає. Він згорнув килим і побачив люк. Неозброєним оком його важко було помітити. Але Мульч був справжнім професіоналом, і око в нього було озбро­єне збільшувальним об’єктивом ЛЕП.

Гном підчепив люк нігтем і відкрив кришку. Сейф його розчарував. Усередині навіть прошарку свин­цю не було. Через рентген-фільтр легко побачити механізм. Проста комбінація. Лише три цифри.

Мульч вимкнув фільтр. Що за радість ламати за­мок, який можна бачити наскрізь? Він приклав до дверцят вухо, крутнув диск. Через п’ятнадцять се­кунд сейф під ногами відчинився.

Виблиснув золотом «Оскар». І тут Мульч припус­тився великої помилки. Він розслабився. Подумки він уже повернувся до власної квартири і випив літ­рів зо два крижаної водички. А якщо злодій розсла­бився, йому прямий путь до в’язниці.

Мульч забув перевірити, чи немає інших пасток, і витяг статуетку. Якби він не втратив пильність,

побачив би, що від підніжжя «Оскара» тягнувся дріт. Коли статуетку зсунули з місця, спрацювала сигна­лізація.

Підйомник Е93

Холлі виставила автопілот на три тисячі метрів під землею. Вона відстебнула ремінь безпеки і приєдна­лася до інших.

— Дві проблеми. По-перше, якщо ми опустимося нижче, нас побачать радари, якщо вони й досі пра­цюють.

— Чому мені не хочеться почути про другу? — зітхнув Батлер.

— По-друге, ця частина підйомника зробилася непридатною, коли ельфи покинули Арктику.

— Що це означає?

— Це означає, що технічні тунелі частково зава­лилися.

— То в чому справа? Проб’ємося через завали.

Тепер зітхнула Холлі.

— Чим проб’ємося, командире? Це дипломатич­ний транспортер. Гармат на ньому немає.

Батлер дістав із кишені два предмети, схожі на ку­рячі яйця.

— А це що таке? Фоулі сказав, що вони стануть у нагоді.

Артеміс застогнав. Якби він не знав, що дворець­кий у нього — хлопець серйозний, присягнувся би, що той із них глузує.

Лос-Анджелес

— Ой, — видихнув Мульч.

За мить гра перетворилася на дуже небезпечну ситу­ацію. Щойно спрацювала сигналізація, двері кімнати відчинилися і всередину забігли дві величенькі німецькі вівчарки. Бойові собаки. За ними увійшов хазяїн — кремезний чоловік у захисному костюмі. Його ніби об­вішали матами. Схоже, психіка у собак нестабільна.

— Милі песики, — сказав Мульч і почав тихенько розстібати клапан на штанях.

Підйомник Е93

Холлі легенько натиснула на важіль і підвела тран­спортер ближче до стін шахти.

— Ближче не можна, — сказала вона в мікро­фон. — Іще кілька сантиметрів, і повітряні потоки розмажуть нас по скелі.

— Повітряні потоки? — пробурчав Рут. — Ти ні­чого про них не казала, коли я вилазив.

Командир лежав на крилі транспортера і намагав­ся наблизитися до його краю. В кожному чоботі у нього лежало по бомбі.

— Вибачте, командире, хтось має керувати цією пташкою.

Рут щось пробурчав собі під ніс і просунувся ще трохи. Турбулентність у транспортері, що летить на скаженій швидкості, дуже сильна, але й повітряні Потоки будь-якої миті можуть скинути командира у прірву. Ні те, ні інше йому не подобалося. Єдине, що втішало, — думка про те, що скоро він обхопить своїми пальцями Мульчеве горло.

— Іще один метр, — прохрипів Рут у мікрофон. На щастя, в транспортері була своя комунікаційна система. — Іще метр, і я це зроблю.

— Не можна, командире. Ви не витримаєте.

Рут ризикнув заглянути у прірву. Скелясті стіни сягали далеко вниз, і кінця їм не було видно. Десь унизу спалахувала помаранчева магма земної кори. Божевілля. Має ж існувати якийсь інший спосіб! За­раз він був не проти навіть над землею пролетіти.

І тут Джуліусові Бугу було видіння. Може, тому ви­ною сірчані випаровування, стрес чи голод. Але коман­дир заприсягнувся би, що перед ним з’явилося облич­чя Мульча Діггумса, немов вигравіруване на камені Гном курив сигару і самовдоволено посміхався.

Командир схаменувся. Щоб його переміг злочи­нець? Не бувати такому.

Рут підвівся, витер спітнілі долоні об комбінезон. Повітряні потоки смикали за пальці, немов привиди пустували.

— Готові збільшити дистанцію між нами і май­бутньою діркою? — рявкнув він у мікрофон.

— Звісно, командире, — відповіла Холлі. — Щой­но ви повернетесь до нас, як ми відлетимо далі.

— Добре! Лишаймося на зв’язку.

Рут дістав дротик. Титановий кінчик легко заче­питься за розколини в камені. Командир знав, що заряду всередині гачка вистачить, щоб роздробити скелю. П’ять метрів. Не дуже тут розбіжишся. А коли і стрибнеш, то втриматися буде дуже важко, адже на поверхні скелі немає жодної ручки.

— Ну ж бо, Джуліусе, — посміхнулося обличчя Мульча. — Подивимось, який вигляд ти матимеш, коли тебе розмаже по стіні.

— Стули пельку, заарештований, — рявкнув ко­мандир. І стрибнув, замахнувшись у порожнечу.

Назустріч йому вилетіло кам’яне обличчя і виби­ло з легенів геть усе повітря. Рут зціпив зуби від болю. Лишається сподіватися, що кісток він не пере­ламав, тому що після подорожі до Росії магії в нього не залишиться навіть для того, щоб ромашку вирос­тити, не кажучи вже про зцілення зламаних ребер.

Лобовий прожектор транспортера висвітлив міс­це, де в шахту колись виходив тунель гномів. Тут може бути слабке місце. Рут вставив заряд у ямки на швах.

— Іду до тебе, Діггумсе, — пробурмотів він і роз­давив детонатори.

Лишається тридцять секунд.

Рут прицілився в крило транспортера другим дротиком. Легке завдання. Таке він робив, іще коли був курсантом. На жаль, на симуляторах не було по­вітряних потоків.

Не встиг командир вистрелити, як вихор газу під­хопив задню частину транспортера і розвернув його на сорок градусів праворуч. Дротик промахнувся на метр. Він полетів у прірву і потягнув за собою ко­мандира. У Рута було два варіанти: він міг змотати трос портативною лебідкою, що кріпилася до паску, а міг відчепити дротик і спробувати вистрілити но­вим. Джуліус відчепив трос. Швидше взяти новий. Чудовий план, якби він уже не використав гачок, коли вони вибиралися з-під льоду. Пригадав це ко­мандир рівно через півсекунди після того, як попро­щався з дротиком.

— Дарвіт, — вилаявся він і похлопав по паску, сподіваючись знайти там інший дротик, якого, він тепер точно знав, там не було.

— Проблеми, командире? — запитала Холлі, і го­лос у неї був напруженим.

— Не лишилося дротиків, а снаряди я уже заклав.

Запала коротка тиша. Зовсім коротка. Для довгих розмірковувань не було часу. Рут подивився на свій місяцеметр. Двадцять п’ять секунд.

Холлі заговорила, і в її голосі не відчувалося ані ентузіазму, ані впевненості.

— Е-е... командире? На вас є щось металеве?

— Так, — відповів спантеличений Рут. — Значок, пряжка, бластер. А що?

Холлі підвела транспортер на міліметр ближче до стіни. Іще ближче — і вони просто загинуть.

— Скажімо так... Чи дорогі вам ваші ребра?

— А що?

— Здається, я знаю, як вас звідти витягти.

— Як?

— Сказати я можу, але вам не сподобається.

— Кажи, капітане. Це наказ.

Холлі сказала. Рутові не сподобалося.

Лос-Анджелес

Гном випустив гази. Не дуже приємна тема для роз­мови. Навіть гноми її уникають. Не одна жінка-гномиха сварила вдома свого чоловіка, що той не лишив га­зів у тунелі. Але факт лишається фактом. Генетично гноми схильні до метеоризму, особливо коли їдять глину в тунелі. їхні шлунки можуть переробити кілька кіло землі за секунду, бо гноми мають особливу систе­му травлення. Рота вони роззявляють дуже широко. А багато землі — багато й повітря. Усе воно має ку­дись подітися, тож вирушає на південь. Якщо сказати пристойно, то тунель позаду гнома знову завалює зем­лею. Мульч уже кілька місяців не їв землі, але трохи газу в нього іще лишилося. Так, про всяк випадок.

Пси приготувалися нападати. Із їхніх роззявлених пащ капала слина. Зараз його розірвуть на шматоч­ки. Мульч зосередився. Зі шлунка пролунало знайо­ме булькання, немов там боролися двоє велетнів. Гном зчепив зуби. Вибух обіцяє бути потужним!

Хазяїн собак дмухнув у свисток. Пси рвонули впе­ред, немов зубасті торпеди. Мульч випустив гази, що пробили дірку в килиму і підкинули його аж до стелі, до якої тут же присмокталися спраглі пори. В безпе­ці. На якийсь час.

Німецькі вівчарки дуже здивувалися. Вони пере­пробували чимало істот у харчовому ланцюгу. А тут щось новеньке. І не сказати щоб приємне. Ви ж не забули, що собачі носи набагато чутливіші, ніж людські?

Чоловік іще кілька разів дмухнув у свисток. Але контроль, який він мав над собаками, кудись подівся тієї самої миті, коли Мульч зіпсував повітря. Щойно носи у собак прочистилися, яки вони почали скака­ти і клацати зубами.

Мульч зіщулився. Пси розумніші за пересічного гобліна. Через кілька хвилин вони додумаються за­лізти на меблі та стрибати звідти.

Гном поліз до вікна, але чоловік був уже там і за­крив отвір своїм тілом. Мульч помітив, що чоловік потягнувся до зброї на поясі. Це вже серйозно. У гномів багато цікавих рис, а от куленепробивності серед них немає.

Ситуація ускладнилася. На порозі з’явилася Меггі В., у руках у неї була хромова бейсбольна бита. Такою Меггі В. публіка не бачила. На обличчі в неї була зелена маска, а під кожним оком лежало по па­кетику чаю.

— Ми вас спіймали, пане Грауч, — сказала вона. — І ваші трюки вам не допоможуть.

Мульч зрозумів, що його кар’єра Грауча скінчила­ся. Втече він чи ні, але ще до світанку поліція переві­рить кожного карлика в місті.

Лишилося розіграти останню карту. Мовні здіб­ності. Кожна міфічна істота має здібність до мов, оскільки всі вони походять від гномської. Навіть мова американських собак.

— Аф, — прогарчав Мульч. — Аф, р-р-раф-ф-ф, р-р-раф-ф-ф.

Собаки заклякли. Один — навіть у стрибку, і тієї ж миті звалився на свого напарника. Кілька се­кунд вони жували один одному хвіст, потім зрозумі­ли, що до них гавкає істота зі стелі. Акцент у неї був жахливий, мабуть, середньоєвропейський. Але гово­рив він пристойною собачою.

— Аруф? — спитав собака номер один. — Що ти сказав?

Мульч показав на чоловіка в матах.

— Вуф арфі ар-руф-ф! У того чоловіка велика кістка під сорочкою, — прогарчав він. (Ви ж зрозумі­ли, що це переклад.)

Німецькі вівчарки кинулися до чоловіка. Мульч вислизнув через дірку, а Меггі В. так заверещала, що в неї порепалася маска і з очей відвалилися чайні па­кетики. І хоча Грауч розумів, що він щойно перегор­нув останню сторінку цієї пригоди, статуетка «Оскара» в кишені зігрівала йому душу.

Підйомник Е93

До вибуху лишилося двадцять секунд, а командир ще й досі висів на стіні шахти. Крил у нього не було, та навіть якби і були, не вистачило б часу, щоб їх вине­сти. Якщо вони негайно не врятують Рута, вибухом його скине просто в безодню. І магія на розтоплено­му камінні не працювала. Лишився один варіант. До­ведеться Холлі скористатися затискачами.

Усі транспортери обладнані запасними шасі для приземлення. Якщо вузли доку не спрацюють, мож­на скористатися магнітними затискачами. Вони прилипнуть до будь-якої металевої поверхні доку й утримають транспортер. Також затискачі можуть знадобитися в невідомому місці: магніти відшука­ють металеві елементи і прилипнуть до них, як сли­мак до винограду.

— ОК, Джуліусе, — сказала Холлі. — Не ворушіться.

Рут зблід. Джуліусе. Холлі назвала його Джуліу­сом. Усе дуже погано.

Десять секунд.

Холлі кинула погляд на невеличкий монітор.

— Випускаю док-затискачі.

Із гуркотом відчинилися ґрати.

На моніторі з’явилося зображення командира. Навіть звідси видно було, як він переживає. Холлі направила червоний хрестик на груди начальника.

— Капітане Шорт, ви абсолютно впевнені?

Холлі не звернула уваги на слова.

— Відстань п’ятнадцять метрів. Умикаю магніт.

— Холлі, може, я спробую стрибнути. Я зможу. Переконаний, що зможу.

П’ять секунд.

— Випускаю шасі.

В основі затискача спалахнуло шість зарядів, із паза вилетів диск, за ним потягнувся полімерний кабель.

Рут відкрив рота, щоб вилаятися, але в груди йому ударився магніт, і в тілі не лишилося жодної молеку­ли повітря. Щось хруснуло.

— Змотуйте! — кинула Холлі в мікрофон і руши­ла транспортер із місця.

Командира, немов серфінгіста-екстремала, потяг­ло за ним.

Нуль секунд. Заряди вибухнули, і дві тисячі кіло­грамів щебеню приснуло в порожнечу. Крапля в оке­ані магми.

Через хвилину командир уже лежав у госпіталь­ному відсіку посольського транспортера. Дихати було боляче, але це не могло зупинити потік слів.

— Капітане Шорт! — проскреготав він. — Що, в біса, ви собі думали? Мене могло вбити.

Батлер розірвав Рутову туніку і перевірив пошко­дження.

— Могло. Через п’ять секунд ви б перетворилися на місиво. Дякувати Холлі, що ви досі живі.

Холлі підключила автопілот і витягла із аптечки спеціальний пакет. Розтерла його пальцями, щоб ак­тивувати кристал. Іще один винахід Фоулі. Пакет із льодом із цілющим кристалом. Не замінить магію, звісно, але набагато краще, ніж обійми та поцілунки.

— Що болить?

Рут закашлявся. На форму скрапнула кров.

— Усе тіло. Не вистачає пари ребер.

Холлі закусила губу. Вона не була лікарем, а ліку­вання автоматично не відбувається. Усе могло бути набагато гірше. Холлі знала одного віце-капітана, який зламав ногу і знепритомнів. Прийшов до тями з однією ногою, повернутою в інший бік. Операції вона ще не проводила. Коли Артеміс побажав, щоб вона вилікувала депресію його мами, то була інша часова зона. Холлі послала сильний позитивний сиг­нал, кілька іскорок, і через кілька днів із жінкою все було гаразд. Щось на кшталт загальнозміцнюючого засобу. Якби хтось навідався до маєтку через тиж­день, лише б присвиснув.

— Холлі, — простогнав Рут.

— Д-д-добре, — запнулася вона. — Гаразд.

Вона притулила долоні до Рутових грудей, посла­ла в пальці магію.

— Зцілися, — прошепотіла вона.

Командир закотив очі. Магія вимкнула мозок, аби заощадити сили. Холлі приклала до грудей непри­томного офіцера ЛЕП медичний пакет.

— Тримай, — наказала вона Артемісу. — Лише де­сять хвилин. Інакше можна пошкодити тканину.

Артеміс притиснув пакет. Дуже швидко його пальці забруднилися кров’ю. Бажання жартувати ку­дись зникло. Спочатку фізичні вправи, потім рани. Тепер ось це. За останні кілька днів він багато чого дізнався. Майже захотілося назад до Сент-Бартлебі.

Холлі швидко повернулася в кабіну пілота і на­правила зовнішні камери в допоміжний тунель.

У крісло другого пілота втиснувся Батлер.

— Ну? — запитав він. — Що ми маємо?

Холлі посміхнулася. І на кілька секунд на обличчі в неї промайнув той самий вираз, що і в охоронця Артеміса Фаула.

— Маємо велику дірку.

— Добре. Тож відвідаємо старого друзяку.

Холлі схопила важіль.

— Так, — кивнула вона. — Відвідаємо.

Атлантичний транспортер зник у допоміжному тунелі, як морква в глотці Фоулі. А для тих, хто не знає, скажемо, що то дуже швидко.

Готель «Кроулі», Беверлі-Хіллз, Лос-Анджелес

Мульч повернувся до готелю непоміченим. Звісно, цього разу по стіні дертися не довелося. То було б складніше, ніж у Меггі В. Стіни були цегляні, дуже пористі. Пальці висмоктали б усю вологу з каміння, але самі б не прилипли.

Ні, зараз Мульч увійшов до вестибюлю. Чом би й ні? Консьєрж був переконаний, що це Ленс Діггер, відлюдькуватий мільйонер. Коротенький, правда. Але багатий.

— Доброго вечора, Арте, — привітався Мульч із консьєржем, прямуючи до ліфта.

Арт визирнув із-поза мармурової стойки.

— А, пане Діггере, це ви, — сказав він трохи збен­тежено. — Мені здалося, що мить тому ви вже уві­йшли.

— Ні, — посміхнувся Мульч. — Сьогодні я повер­таюся вперше.

— Гм. Може, вітер штору ворухнув.

— Може. Думаю, варто замазати всі дірки у сті­нах. Ураховуючи, скільки я плачу...

— Так, так, — погодився Арт. Він завжди пого­джувався з мешканцями. Політика компанії.

Мульч увійшов у ліфт із дзеркальними стінами і телескопічною указкою натиснув на кнопку пентхауса. Перші кілька місяців він підстрибував, щоб

дістати кнопку, але така поведінка не гідна мільйо­нера. До того ж, Арт за своєю стойкою чув, як Мульч стрибає.

Дзеркальна коробка тихо поїхала вгору, повз неї пропливали поверхи. Мульч ледь утримався, щоб не дістати із сумки «Оскара». У ліфт міг хтось увій­ти. Він зробив великий ковток із пляшки з ір­ландською джерельною водою, що нагадувала чис­ту ельфійську. Щойно він поставить «Оскара» у шафу, як пірне у холодну ванну, щоб утамувати спрагу пор. А то прокинеться вранці прилиплим до ліжка.

Двері Мульча замикалися на кодовий замок. Чо­тирнадцять цифр. Нічого так не допомагає не потра­пити до тюрми, як краплинка параної. Навіть якщо ЛЕП уважали його мертвим. Мульч так і не зміг позбавитися відчуття, що одного дня на порозі з’явиться Рут.

Декор квартири був досить незвичним для люд­ського житла. Багато глини, каміння і води. Більше схоже на печеру, аніж на дорогі апартаменти в Беверлі-Хіллз.

Північна стіна нагадувала цільний шматок чорно­го мармуру. Нагадувала. Якщо придивитися уважні­ше, можна було побачити сорокадюймовий екран телевізора, слот плеєра і панель із тонованого скла. Мульч натиснув на кнопку на пульті, більшим за його ногу, висунулася прихована шафа, і гном набрав на дверцятах іще один складний шифр. Усере­дині стояли три ряди «Оскарів». Мульч поставив Меггіного на оксамитову подушечку.

Змахнув зі щоки удавану сльозинку.

— Я хотів би подякувати Академії, — захихотів гном.

— Дуже зворушливо, — сказав голос за спиною.

Мульч так ляснув дверцятами, що тріснуло скло.

Поруч із купою каменю стояв людський хлопець. У його квартирі! Вигляд у нього був дуже дивний, навіть за людськими стандартами. Був він ненор­мально блідий, із чорним волоссям, худий і в шкіль­ній формі, що мала такий вигляд, ніби він пройшов у ній через два континенти.

Мульчева борода наїжачилася. Від хлопця віяло неприємностями. Гномова борода ніколи не поми­лялася.

— У тебе забавна сигналізація, — продовжив хло­пець. — Подолав її за кілька секунд.

І тут Мульч зрозумів, що він ускочив у халепу. Людська поліція не вдирається в квартири.

— Хто ти, лю... хлопчику?

— Здається, доречніше спитати, хто ти? Відлюдькуватий мільйонер Ленс Діггер? Славнозвісний Грауч? Або, як стверджує Фоулі, засуджений Мульч Діг­гумс, що втік із в’язниці?

Мульч кинувся бігти, випустивши залишки газу, щоб надати прискорення. Він не знав цього хлопця, але якщо його послав Фоулі, то він явно полював на його голову.

Гном рвонув через затоплену вітальню до таємно­го виходу. Саме тому він і вибрав цей будинок. На початку двадцятого століття всі поверхи пронизува­ли широкі димоходи. Коли в п’ятдесятих провели центральне опалення, труби просто забили землею і зверху закрили шаром бетону. Мульч унюхав зем­лю, щойно агент із нерухомості відчинив двері. Ли­шилося відкрити старий комин і зняти шар бетону. Вуаля. Готовий тунель.

На бігу Мульч розстебнув клапан на штанях. Див­ний хлопець навіть не спробував його наздогнати. Навіщо? Бігти гномові не було куди.

Тож гном вирішив наостанок зробити щось ефектне.

— Живим ти мене не захопиш, людино. Передай Фоулі, нехай більше не посилає Хлопців Бруду ви­конувати роботу ельфів.

«От лихо, — подумав Артеміс, потираючи лоба. — Голівуд має багато за що відповісти».

Мульч відкинув від комина кошик із сухими кві­тами і пірнув усередину. Розкрив щелепи і швидко зник під шаром сторічного ґрунту. Не дуже він йому до смаку. Мінеральні й поживні речовини давно вже висохли. Замість них земля пропахла сажею і тютю­ном. Але все одно то була земля, і саме задля неї народжувалися гноми. Тривога покидала Мульча.

Жодна жива істота його не наздожене. Це його коро­лівство.

Гном швидко спускався вниз. Не одну стіну обрушив він на своєму шляху. Щось йому підказувало, що заставу йому ніхто не поверне, навіть коли він і попросить.

Менш ніж за хвилину Мульч дістався підземного гаража. Він стулив щелепи, отряхнув зад і випустив гази, потім виліз крізь ґрати. На нього чекав повнопривідний автомобіль спеціальної конструкції. Заправлений, затемнений і готовий рушати.

— Дилетанти, — кинув гном і витяг ключ, що висів у нього на шиї на ланцюжку.

За метр від нього матеріалізувалась капітан Холлі Шорт.

— Дилетанти? — сказала вона і включила елек­тричний кийок.

Мульч перебрав варіанти дій. Підлога гаража була заасфальтована. Асфальт — смерть для гномів, вони в ньому залипають, наче в клеї. На виході з гаража стояв чоловік-гора. Мульч уже бачив його у маєтку Фаулів. Це означає, що людина нагорі — знаменитий Артеміс Фаул. Вигляд у капітана Шорт був не дуже привітний. Лишався останній варіант. Назад до тру­би. Піднятися на два поверхи і сховатися в якійсь квартирі.

Холлі посміхнулася:

— Ну ж бо, Мульче. Наважуйся.

І Мульч наважився. Він повернувся, заскочив до димоходу, готовий до електричного розряду ззаду. І Холлі його не розчарувала. Як вона могла впустити такий шанс?

Підйомник Е116, під Лос-Анджелесом

Лос-Анджелеський порт містився за шістнадцять миль на південь від міста, прихований за гологра­фічною проекцією піщаної дюни. Рут чекав на них у транспортері. Він уже достатньо видужав, щоб сар­кастично посміхнутися.

— Ну-ну, — рохнув він, піднімаючись із ліжка. До ребер у нього було прив’язано свіжого пакета. — Мій улюблений в’язне! Вітаю із поверненням із мертвих.

Мульч з’їв баночку кальмарового паштету із осо­бистих запасів атлантичного посла.

— Чому ти, Джуліусе, ніколи до мене не завітав? Я ж тобі кар’єру в Ірландії врятував? Якби не я, ви б і не дізналися, що у Фаула є копія Книги.

Коли Рута розпирало од люті, як, наприклад, за­раз, на щоках у нього можна було яєчню смажити.

— У нас була домовленість, заарештований. Ти її порушив. А тепер я поверну тебе назад.

Мульч вискріб залишки паштету пальцями.

— Могли б і соку жуків додати, — прокоментував він.

— Насолоджуйся тим, що маєш, Діггумсе. На­ступного разу їжу тобі подадуть крізь віконце у две­рях.

Гном відкинувся на спинку крісла.

— Зручно.

— І я так гадаю, — погодився Артеміс. — Якась рідка суспензія. Дорога, і це мене не дивує.

— Значно краще в’язничного транспортера, — кивнув Мульч. — Пам’ятаю, як мене перевозили, коли спіймали під час продажу Ван Гога в Техасі. За­пхали у транспортер завбільшки із мишачу нірку. В кабінці поруч сидів троль. Як же він смердів!

Холлі розреготалася:

— Саме так троль і сказав!

Рут розумів, що його провокують, але нічого не міг подіяти.

— Слухай мене, в’язню. Я не для того подолав такий шлях, аби вислуховувати твої балачки. Тож стули пельку, поки я її тобі сам не стулив.

На Мульча його слова не справили ніякого вра­ження.

— Мені просто цікаво, Джуліусе, навіщо ти подо­лав такий шлях? Великий командир Рут позичив по­сольського транспортера, щоб заарештувати малого мене? Не думаю. Що ж відбувається? І навіщо тут ці Люди Бруду? — Він кивнув на Батлера: — Особливо отой.

Слуга вишкірився.

— Пам’ятаєш мене, малий? Здається, я тобі дещо винен.

Мульч затамував подих. Із Батлером вони вже пе­ресікалися. І для людини тоді все скінчилося погано. Гном випустив повний заряд газу прямо на охорон­ця. Для дворецького то було не лише неприємно і принизливо, але ще й боляче.

Уперше Рут повеселішав, хоча посмішка одізвалася болем у грудях.

— Гаразд, Мульче. Ти маєш рацію. Щось таки від­бувається. Щось дуже важливе.

— Так я і знав. І, як завжди, вам потрібно, щоб я зробив брудну роботу. — Мульч потер крижі. — Бу­дете мене ображати, нічого не вийде. Навіщо було лупити мене так сильно, капітане? Тепер лишиться шрам.

Холлі піднесла долоню до загостреного вуха.

— Гей, Мульче, а чи не вдарити тебе іще разо­чок? Як я зрозуміла, ти непогано жив собі на золото ЛЕП.

— Та за ту квартиру з мене мало шкуру не здерли. Одна застава дорівнювала чотирьом твоїм зарпла­там. Бачила, який краєвид? Раніше там жив кіноре­жисер.

Холлі підняла брови.

— Рада, що ти не витратив гроші марно. Не дай боже, викинув би їх на вітер.

Мульч знизав плечима.

— Я ж злодій. Чого від мене чекати? Хочете, щоб я відкрив притулок?

— Ні, Мульче. Як не дивно, але такого я від тебе не чекала.

Артеміс відкашлявся.

— Дуже зворушлива зустріч. Але поки ви обміню­єтеся дотепними ремарками, мій батько замерзає в Арктиці.

Гном застебнув комбінезон.

— Твій батько? Ви хочете, щоб я врятував батька Артеміса Фаула? В Арктиці? — У голосі в нього бри­нів непідробний жах. Гноми ненавиділи кригу май­же так само, як і вогонь.

Рут покачав головою.

— Якби ж то було так просто. Через кілька хви­лин ти теж так уважатимеш.

У Мульча борода аж скрутилася. Як завжди каза­ла його бабуся: «Довіряй бороді, Мульче, довіряй бороді».