Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 9: НЕБЕЗПЕЧНІ НЕБЕСА

Командний пункт операції, Поліцейська Плаза

ФОУЛІ сидів перед обчислювальною машиною ЛЕП і чекав на результати свого останнього дослідження. Глибо­ка лазерна чистка гоблінського транспортера виявила один повний і один частковий відбитки пальців. Повний відбиток належав йому. Це дуже легко пояснити, адже Фоулі власноруч оглянув усі деталі транспортера. Частковий відби­ток міг належати зраднику. Недостатньо, щоб ідентифікувати ельфа, який передавав технології ЛЕП до Б’ва Келл, але вистачить, щоб виключити всіх невинних. Після перехресної перевірки всіх, хто мав доступ до деталей транспортера, Фоулі отримав коротенький список. Кентавр гордовито

тряхнув хвостом. Геній. Немає сенсу це прихову­вати.

Зараз комп’ютер обробляв особисті файли і по­рівнював відбитки пальців із контрольним зразком. Фоулі лишалося нетерпляче перебирати пальцями і чекати на звістку від наземної команди. Магма уже заспокоїлася. Дуже незвично. Незвично і навряд чи випадково.

Підозріливі думки перервав знайомий голос.

— Пошук завершено, — сказав комп’ютер тоном Фоулі. Так, трохи пихатий, то й що? — Триста сорок шість варіантів виключено. Лишилося сорок мож­ливих.

Сорок. Непогано. Їх можна легко допитати. От іще одна можливість використати ретаймер. Та був іще один спосіб звузити коло пошуків.

— Комп’ютере, перевір персонал третього рівня.

До третього рівня належали всі, хто мав доступ до утилізаційних плавильних печей.

— Перевіряю.

Звісно, комп’ютер виконував команди лише тих ельфів, на розпізнавання голосу яких його було за­програмовано. Щоб перестрахуватися, Фоулі закоду­вав свої особисті дані та інші важливі файли на комп’ютерній мові, яка походила від давньої кентаврської.

Усі кентаври були трохи параноїками, і не без під­став, адже їх лишилося менше сотні. Людям удалося

перебити всіх їхніх родичів-єдинорогів. Під землею лишилося шість кентаврів, які вміли читати кентаврською, і лише один, хто зміг би розшифрувати комп’ютерний діалект.

Кентаврська мова була однією з найстаріших пи­семних мов. Вона існувала вже понад десять тисячо­літь. Тоді люди вперше почали полювати на міфіч­них істот. Перші слова «Сувою Капали», єдиного вцілілого манускрипта кентаврською, гласив:

«Слухайте попередження мудрих:

На землі починається ера людей.

Тож ховайтеся, ельфи,

Знайдіть собі притулок під землею».

Кентаври славилися своїм інтелектом, а не пое­зією. Але Фоулі відчував, що ці слова сьогодні так само актуальні, як і кілька століть тому.

По скляній перегородці постукав Каджон. Техніч­но Каджон не мав доступу до командного пункту, але Фоулі його пускав. Не міг утриматися, щоб не підколоти колишнього командира. Після невдалої спроби усунути Рута з поста командира Рекона

Каджона повернули до лейтенантів. Якби родина в нього була не така впливова, його б і зовсім вики­нули. Можливо, це було б на краще. Принаймні, не доводилося б вислуховувати знущання Фоулі.

— Потрібно, щоб ти підписав кілька електронних форм, — сказав лейтенант, не підводячи очей.

— Жодних проблем, командире, — гмикнув кен­тавр. — Як там змови й інтриги? Ніякої революції сьогодні вдень не заплановано?

— Просто підпиши форми, — протягнув цифрову ручку Каджон. Рука в нього тремтіла.

«Цікаво, — подумав Фоулі. — Ця розбита мушля колись була одним із поважних ельфів у ЛЕП».

— Ні, серйозно, Каджоне. Ти відмінно справля­єшся з доставкою форм на підпис.

В очах у лейтенанта промайнула підозра.

— Дякую, сер.

Губи Фоулі розтягнулися в посмішці.

— На здоров’я. І така опухла голова тобі ні до чого.

Каджонова рука потяглася до нещасного лоба. Слова кентавра зачепили за живе.

— Ой. Болісна тема. Вибач.

У глибині Каджонових очей спалахнула іскра. Фоулі мав би насторожитися. Але його увагу відвер­нув сигнал комп’ютера.

— Список завершено.

— Вибачте, командире. Важливі справи. Пов’яза­но з комп’ютером, тож ви не зрозумієте.

Фоулі повернувся до плазмового екрана. Дове­деться лейтенанту почекати підпису. Мабуть, то одне із замовлень на частини транспортерів.

Теленькнув дзвіночок. От воно! Частини тран­спортерів! Зрадник серед співробітників! Той, хто затаїв образу. У Фоулі аж лоб намок від поту. Це ж очевидно.

Він подивився на плазмовий екран, щоб побачити те, що і так уже знав. На моніторі було лише два імені. Першого, Бома Арбля, можна було відразу виключи­ти. Офіцер Служби Вилову загинув під час перегонів до ядра землі. Друге ім’я мало не вистрибувало з екра­на. Лейтенант Брайар Каджон. Понизили і відправи­ли до служби утилізації майже в той самий час, коли Холлі перевели до старого термінала. Сходиться.

Фоулі зрозумів, що коли він за десять секунд не підтвердить повідомлення, комп’ютер прочитає ім’я вголос. Тож, ніби нічого не сталося, натиснув «вида­лити».

— Знаєте, Брайаре, — сказав він, — усі ті слова про вашу голову — то ж просто жарт. Так я намагаюся виразити співчуття. Власне, в мене є мазь...

У кентаврову потилицю уперлося щось холодне і металеве. Фоулі передивився багато детективів і чу­дово знав, що то таке.

— Лиши свою мазь собі, віслюче, — засичав йому на вухо Каджон. — Мені здається, незабаром і з твоєю головою щось скоїться.

Потяг хімзаводу «Маяк», північ Росії

Перше, що відчув Артеміс, — ритмічне постукуван­ня, пульсація вздовж хребта. «Я у спа-салоні у Блекроку, — подумав він. — Ірина масажує мені спину. Саме те, що потрібно. Особливо після тієї пригоди з потягом... Потяг!»

Він явно іще у вагоні потяга хімзаводу «Маяк». Його підкидало і торсало, тому що потяг мчав по рейках. Артеміс насилу розплющив очі, приготував­шись до неймовірного болю. Але з подивом зрозу­мів, що з ним усе гаразд. Навіть більше, ніж гаразд. Пречудово, якщо чесно. Мабуть, через магію. Певне, Холлі зцілила численні подряпини і синці, поки він лежав непритомний.

Усі інші такими бадьорими не були. Особливо ка­пітан Шорт, яка іще не отямилася. Рут накрив свого офіцера шубою.

— Отямився, еге ж? — сказав він, навіть не гля­нувши на хлопця. — Не знаю, як ти взагалі зміг за­снути після того, що накоїв.

— Накоїв? Але ж я вас урятував... Принаймні, до­поміг.

— Так, допоміг, Фауле. Допоміг і собі, відібравши у Холлі магію, поки вона була непритомна.

Артеміс застогнав. Мабуть, це сталося, коли вони впали. Магія якось перетекла до нього.

— Здається, я розумію, що сталося. То був...

Рут застережливо підняв палець:

— Нічого не кажи. Великий Артеміс Фаул нічого випадково не робить.

Артеміс підвівся на коліна.

— Із нею ж не може статися нічого серйозного. Просто перевтома?

Раптом обличчя Рута опинилося за сантиметр від нього, і було воно таким червоним, що на ньому можна було яєчню смажити.

— Нічого серйозного! — просичав командир із такою люттю, що важко було розібрати слова. — Ні­чого серйозного! Вона втратила вказівного пальця на правій руці! Відрізало дверима. Її кар’єру закінче­но. І через тебе у Холлі не вистачило магії, щоб зупи­нити кровотечу. У неї зовсім не лишилося сил. Вона порожня.

— Втратила палець? — приголомшено повторив Артеміс.

— Не сказати, щоб утратила, — поправився ко­мандир, помахавши під носом у хлопця відрізаним пальцем, — Потрапив мені в око, коли відскочив.

Око в Рута уже почало наливатися синім.

— Якщо ми негайно повернемося, ваші хірурги зможуть пришити його на місце?

Рут покачав головою.

— Якби ж ми могли повернутися. Щось мені під­казує, що ситуація під землею зовсім не така, як під час нашого від’їзду. Якщо гобліни послали по нас

команду снайперів, можеш не сумніватися, внизу щось коїться.

Артеміс розгубився. Холлі врятувала їм усім жит­тя, а він так їй відплатив. І хоча особисто його не можна було звинувачувати в тому, що сталося з Хол­лі, все це відбулося тоді, коли рятували його батька. Він має сплатити борг.

— Скільки? — кинув хлопець.

— Що?

— Скільки минуло?

— Не знаю. Хвилина.

— Тоді ми маємо час.

— Час для чого? — не зрозумів командир.

— Щоб урятувати палець.

Рут потер поранене плече — згадку про подорож уздовж потяга.

— Цікаво, як ми це зробимо? Магії в мене ледь вистачить на месмер.

Артеміс заплющив очі. Зосередься.

— А Ритуал? Має ж щось бути.

Магія народу походить від землі. Щоб відновити сили, їм доводиться час від часу проводити особли­вий ритуал.

— Як можна тут провести Ритуал?

Артеміс замислився. Минулого року, готуючись до викрадення, він запам’ятав значні частини Книги Народу.

Твій дар походить від землі.

Їй маєш бути вдячний ти.

Візьми зернятко.

І коли зійдуться дуб, повний місяць

І вода, що повертає, Ти сховай зернятко Неподалік.

Дар поверни у землю.

Артеміс перекотився по підлозі та взявся обшуку­вати комбінезон Холлі.

У Рута мало серце не зупинилося.

— Заради бога, Хлопче Бруду! Що ти робиш?

Артеміс навіть не обернувся.

— Минулого року Холлі втекла, бо в неї був жо­лудь.

Командирові вдалося опанувати себе.

— П’ять секунд, Фауле. Говори швидше.

— Такий офіцер, як Холлі, не забуде того, що ста­лося. Я майже певен...

Рут зітхнув.

— Чудова думка, Хлопчику Бруду. Але жолуді ма­ють бути свіжопідібраними. Якби не блокада часу, годі нічого б не спрацювало. Максимум два дні. Чув, що Фоулі з Холлі подавали прохання на розробку спеціального контейнера для жолудів, але Рада від­мовила. Вирішили, що то нісенітниці.

Для командира то була довга промова. Він не звик пояснювати свої вчинки. Але в глибині душі у нього теплилася надія. Може... Холлі ніколи не вагалася, коли доводилося трохи порушувати правила.

Артеміс розстебнув блискавку туніки капітана Шорт. На її шиї на золотому ланцюжку висіло два мі­ніатюрних предмети. Примірник Книги, ельфійської Біблії. Артеміс пам’ятав, що торкатися його без дозво­лу власника аж ніяк не можна. Був і ще один предмет. Маленька плексигласова сфера, наповнена землею.

— Це проти правил, — зауважив Рут, але не сказа­ти, щоб він дуже засмутився.

Холлі поворушилася, повертаючись до тями.

— Гей, командире, що у вас з оком?

Артеміс не звернув на неї уваги і розбив сферу об підлогу вагона. На долоні опинилася купка землі із жолудем.

— Лишається його закопати.

Командир перекинув Холлі через плече. Артеміс намагався не дивитися на те місце, де в неї був указівний палець.

— Тож час сходити з потяга.

Артеміс подивився на арктичний пейзаж за вік­нами. Зійти з потяга не так легко, як здавалося.

Батлер причаївся біля люка, не зводячи очей із гоблінів.

— Приємно бачити, що ти в формі, — сухо заува­жив Артеміс.

Охоронець посміхнувся.

— Я теж радий вас бачити, Артемісе.

— Ну? Що ти там бачиш? — перервав обмін лю­б’язностями Рут.

Батлер опустив свою руку на плече молодого ха­зяїна. Поговорити можна було і пізніше.

— Гобліни зникли. Цікаво. Двоє опустилися, щоб перевірити, як у нас справи, а третій вистрілив їм у спину.

Рут кивнув.

— Боротьба за владу. Гобліни — вороги самим собі. А зараз нам потрібно вистрибнути з потяга.

— Десь через півкліку ще один поворот, — сказав Батлер. — Найкращий для нас варіант.

— Тож сходимо? — спитав Артеміс.

Батлер вишкірився.

— Сходимо — це дуже м’яко сказано.

Артеміс простогнав. Отже, доведеться знову біга­ти і стрибати.

Командний пункт

Мозок у Фоулі шкварчав, як слимак в олії. У нього ще лишався вибір, адже Каджон його не підстрелив. А от коли вистрілить, варіантів уже не буде. Магії у кентаврів не було. Ані краплинки. Розраховували лише на мозок. Ну і на те, що зможуть затоптати во­рога копитами. Але у Фоулі було таке відчуття, що Брайар так просто його не прикінчить. Захоче по­знущатися наостанок.

— Гей, Фоулі, — сказав лейтенант. — Чому б тобі не увімкнути інтерком? Подивишся, що відбувається.

Фоулі і так здогадувався, що відбувається.

— Не хвилюйся, Брайаре. А то смикнешся нена­роком.

Каджон розреготався. Він значно повеселішав.

— Брайаре? Тож ми тепер на ти? Ти навіть не уяв­ляєш, у яку халепу ти вскочив.

Фоулі вже уявляв. За тонованим склом техніки ЛЕП прилипли до моніторів, намагаючись вичисли­ти зрадника. Вони навіть не підозрювали, яка драма відбувається за кілька метрів від них. Фоулі їх бачив і чув, а вони його — ні.

І винуватити кентавр міг лише себе. Саме він на­поліг, щоб командний пункт збудували за такими параноїдальними стандартами. Титанова кабінка з куленепробивними вікнами. І не було в цій ка­бінці жодного кабелю, навіть з оптичного волокна, який би поєднував пункт із зовнішнім світом.

Абсолютно непідступний. Хіба що відчинити две­рі, щоб кинути в обличчя ворогу кілька образ. Фоулі застогнав. Мама завжди казала, що язик — його во­рог. Та не все ще втрачено. У нього ще лишилося кілька козирів у рукаві. Плазмова підлога наприклад.

— Тож заради чого це все, Каджоне? — запитав кентавр, піднімаючи копита з плитки. — І, будь лас­ка, не кажи, що ти хочеш управляти світом.

Каджон посміхався. То була його зоряна мить.

— Не одразу. Можна почати з підземних жителів.

— Чому?

У Каджонових очах спалахнуло божевілля.

— Чому? І ти питаєш мене чому? Я ж був перли­ною Ради! Через п’ятдесят років я став би її голо­вою! Аж тут з’явився Артеміс Фаул. За один день усі мої мрії розбилися. Мене скалічили і скинули! І все через тебе, Фоулі. Через вас із Рутом! Тож єдиний шанс повернути моє життя в нормальне русло — знищити вас обох. Тебе звинуватять в організації гоблінських нападів, а Джуліус із ганьбою загине. А як бонус я отримаю Артеміса Фаула. Я про таке навіть і не мріяв.

Фоулі хмикнув.

— Ти справді вважаєш, що можеш перемогти ЛЕП оберемком «Софтноузів»?

— Перемогти ЛЕП? Навіщо це мені? Я тепер ге­рой. Буду ним. А ти перетворишся на злодія.

— Це ми іще побачимо, бабуїне, — сказав Фоулі та натиснув на кнопку, що передавала інфрачервоний сигнал до приймача в підлозі. За десять п’ятих се­кунди потаємна плазмова мембрана нагріється. Іще через півсекунди по плазмі, немов пожежа, пробі­жить розряд нейтрино і вразить кожного, хто стоїть ногами на підлозі. Теоретично.

Каджон задоволено захихикав.

— Марно. Плазмова плитка не працює.

Фоулі збентежився. На мить. Потім обережно опустив копита і натиснув на іншу кнопку. Та активувала лазер, що наводився на голос. Власне, першо­го, хто заговорить, підстрелить. Кентавр затамував подих.

— Ані плазмової плитки, — продовжив Каджон, — ані голосового лазера. Ти програв, Фоулі. Чомусь мене це не дивує. Я завжди знав, що ти дурний ві­слюк. — Лейтенант сів на стілець і закинув ноги на панель управління. — Тож ти уже здогадався?

Фоулі замислився. Хто це може бути? Хто може подолати його на власному полі? Точно не Каджон. Повний кретин у техніці. Ні, була лише одна особа, здатна розгадати кентаврів шифр і деактивувати всі пристрої безпеки.

— Опал Кобой, — похмуро сказав він.

Каджон попестив його по голові.

— Правильно. Опал поставила жучки, коли онов­лювала ваше обладнання. Коли ти люб’язно попра­цював із документами перед камерою, розшифрува­ти код і перепрограмувати обладнання було дуже легко. І найцікавіше те, що Рада за все сплатила. Опал включила жучки до рахунку. Зараз Б’ва Келл готуються до нападу на місто. Зброя ЛЕП і комуніка­ції не працюють, і у всьому звинуватять тебе, мій ко­питний друже. Врешті-решт, ти ж зачинився в ко­мандному пункті прямо в розпал кризи.

— Ніхто не повірить! — заперечив Фоулі.

— Повірять. Особливо коли ти вимкнеш систему охорони ЛЕП, включаючи ДНК-гармати.

— Цього я не зроблю.

Каджон покрутив у руці чорний матовий пульт.

— Боюся, вирішувати це не тобі. Опал трохи втрутилася у вашу операцію і внесла кілька змін.

Фоулі закляк.

— Ти хочеш сказати?..

— Саме так, — кивнув Каджон. — Нічого не спра­цює, аж поки я не натисну кнопку.

Він натиснув кнопку. І навіть якби у Фоулі була реакція ельфа, він не встиг би прибрати копита з плитки до того, як у нього вдарив плазмовий роз­ряд і вибив зі стільця.

Полярне коло

Батлер наказав усім триматися за його пасок. Кожен мав узятися за окрему ланку. Хитаючись від сильно­го вітру, вони, немов юрба п’яничок, пішли до две­рей вагона.

«Нічого, крім фізики, — повторював Артеміс. — Якщо послабити силу тяжіння, ми не розіб’ємося об арктичну кригу».

Незважаючи на залізну логіку, коли Рут викинув групу в ніч, Артеміс затамував подих. Пізніше він ба­гато разів подумки прокручував цей епізод і розумів, що дуже перелякався.

Повітряний потік перекинув їх через шпали пря­мо у сніговий замет. Антигравітаційний пасок Бат­лер увімкнув за секунду до удару, інакше б вони під­стрибнули, як перша людина на Місяці.

Рут відстебнувся першим і кинувся розгрібати сніг, аж поки пальці не зашкребли кригу.

— Марно, — сказав він. — Кригу я не розламаю.

За спиною в нього пролунало клацання.

— Відійдіть, — наказав Батлер і прицілився з піс­толета.

Рут послухався і прикрив очі рукою. Шматочки льоду можуть так само позбавити очей, як і шес­тидюймові цвяхи. Батлер висадив повну обойму, і у змерзлій землі з’явилося заглиблення. І без того пошарпану групу заліпило мокрим снігом.

Дим іще не розсіявся, а Рут уже схилився над ям­кою. Він поквапив Батлера — лишалися секунди, час Холлі минав. Вони мусять устигнути провести Риту­ал. Скоро буде вже запізно.

Яма була уже чимала, командир зістрибнув униз, зачерпнув розколотий лід. Серед білого з’явилася коричнева пляма.

— Є! — зрадів він. — Земля!

Батлер опустив слабку Холлі в яму. Вона була схо­жа на ляльку. Маленька і безсила. Рут уклав неле­гальний жолудь до пальців капітана і засунув їх у хо­лодну землю. Зняв із пояса моток скотчу і закріпив пальці так, як було потрібно.

Ельф і двоє людей стояли навколо Холлі та чекали.

— Може не спрацювати, — нервував Рут. — Ми ще ніколи не працювали з консервованими жолудями. Це все Фоулі. Його штучки. Хоча вони спрацьову­ють. Як правило.

Артеміс поклав руку йому на плече. Це все, що він міг зробити. Утішати хлопець не вмів.

П’ять секунд. Десять. Нічого.

Потім...

— Дивіться! — вигукнув Артеміс. — Іскра!

Маленька блакитна іскорка ліниво поповзла по руці Холлі, закружляла навколо вени. Перетнула грудну клітку, побігла до гострого підборіддя і зник­ла між очима.

— Відійдіть, — порадив Рут. — Я бачив, як у Тульсі ельф зцілився за дві хвилини. Зруйнувало цілий порт. Навіть не уявляю, що може статися за чотири.

Вони відступили до краю ями, і вчасно. Із землі потяглися інші іскри. Вони попрямували до руки Холлі й до інших частин тіла, які потребували допо­моги. Пірнали до рани на пальці, немов маленькі плазмові торпеди, аж скотч плавився.

Холлі сіла і незграбно змахнула руками, як лялька. Ноги в неї засмикалися, немов хотіли влучити в не­видимого ворога. Голосові зв’язки видали такий про­низливий звук, що аж крига навколо потріскалася.

— Це нормально? — прошепотів Артеміс, ніби Холлі могла його почути.

— Так, — відповів командир. — Мозок перевіряє систему. Це тобі не подряпини і синці лікувати.

Із кожної пори на тілі Холлі повалив пар, виганя­ючи радіацію. Вона здригнулася і знову впала в кри­жане місиво.

Не дуже приємне видовище. Вода перетворилася на пару, і капітан ЛЕП зник у тумані. Видно було лише її ліву руку, і то пальці майже неможливо було розгледіти.

Раптом Холлі перестала рухатися. Рука завмерла, випала з туману. Арктична ніч знову стала тихою.

Вони підійшли ближче, ступили в туман. Артеміс хотів побачити, що там відбувається, але було трош­ки моторошно.

Батлер набрав у легені повітря і розігнав туман. Усе тихо. Холлі лежить і не рухається.

Артеміс придивився до її темного силуету.

— Здається, вона прокидається...

Договорити йому не дала Холлі. Вона сіла. На віях і волоссі повисли бурульки. Груди її розпирало, не­мов вона наковталася повітря.

Артеміс схопив її за плечі, вперше за все життя втративши контроль над своїми почуттями.

— Холлі! Холлі, поговори зі мною. Твій палець? Усе гаразд?

Холлі поворушила пальцями, стиснула їх у кулак.

— Здається, так, — сказала вона і вдарила Артемі­са прямо поміж очима.

Приголомшеного хлопця відкинуло в замет уже вчетверте протягом дня.

Холлі підморгнула здивованому Батлерові.

— Тепер ми квити, — сказала вона.

Командир Рут не дуже любив спогади. Але відте­пер, коли на нього насідали проблеми, він пригаду­вав цю мить і тихенько сміявся.

Командний пункт

Фоулі прокинувся від болю. То було незвично, бо він навіть не пам’ятав, коли востаннє у нього щось болі­ло. Кілька разів його зачепили коментарі Джуліуса, але фізичного дискомфорту він намагався уникати за будь-яку ціну.

Кентавр лежав на підлозі в командному пункті, вкритий залишками свого стільця.

— Каджоне, — прогарчав він, і наступні дві хви­лини були чутні лише слова, які не можна друкувати в книжках.

Коли кентавр нарешті випустив пару, мозок у нього запрацював, і він піднявся з плазмової плит­ки. Від хвоста пахло паленим. На сідницях лишиться кілька підпалин. Не дуже приємно для кентавра. В нічних клубах дівчата спершу дивляться саме на них. Не сказати, щоб Фоулі дуже добре танцював. Усі чотири копита у нього були ліві.

Кабінку було замкнено. Міцніше, ніж гномський га­манець, як то кажуть. Фоулі набрав код «Фоулі. Двері».

Комп’ютер не відреагував. Спробував уголос:

— Фоулі. Один два один зірочка. Двері.

Навіть не пікнуло. Він у пастці. Полонений власної системи безпеки. Навіть вікна були затемнені, і він нічого не бачив. Повністю ізольований. Нічого не працювало.

Ну, не зовсім так. Усе працювало, але його доро­гоцінний комп’ютер ніяк на нього не реагував. І Фо­улі добре розумів, що без утручання в систему йому звідси не вибратись.

Кентавр зняв із голови капелюха з фольги, скру­тив його в кульку.

— Ти багато чого для мене зробив! — сказав він і кинув його до кошика зі сміттям.

Кошик розпізнає речовину викинутого і перепра­вить до відповідного контейнера.

На стіні ожив плазмовий монітор. З’явилося збіль­шене обличчя Опал Кобой. І на ньому сяяла найщасливіша усмішка, яку кентавр бачив за все своє життя.

— Вітаю, Фоулі. Давно не бачилися.

Фоулі спробував посміхнутися у відповідь, але вийшло не так добре.

— Опал. Радий тебе бачити. Як предки?

Усім було відомо, що Опал довела батька до бан­крутства. Історія перетворилася на легенду корпора­тивного світу.

— Дуже добре, дякую. «Кумулус» — чудова боже­вільня.

Фоулі вирішив бути відвертим. До такого він не часто вдавався. Але варто спробувати.

— Опал. Подумай, що ти робиш. Каджон неспо­вна розуму. Коли він отримає те, що хоче, обов’язково тебе здихається!

Піксі погрозила бездоганно наманікюреним паль­чиком.

— Ні, Фоулі, ти помиляєшся. Брайарові я потріб­на. Справді. Без мене і мого золота він ніщо.

Кентавр зазирнув в очі Опал. Піксі дійсно вірила тому, що говорила. І як така розумна особа може так помилятися?

— Я знаю, навіщо це тобі, Опал.

— Хіба?

— Так. Іще ображаєшся, що я отримав медаль в університеті.

На секунду Кобой утратила самовладання, і на об­личчі в неї промайнула відраза.

— То була моя медаль, дурний кентавре. Мої кри­ла були кращими за твою іридокамеру. Ти переміг, бо ти чоловік. І це єдина причина.

Фоулі задоволено посміхнувся. Навіть незважаю­чи на те що зараз усе було проти нього, він не міг утриматися від злорадства.

— Тож що тобі потрібно, Опал? Чи ти просто хочеш потеревенити про старі добрі часи?

Опал відпила з кришталевого бокала.

— Просто хотіла сказати, що я за тобою спостері­гаю, тож не роби дурниць. І хотіла показати запис із камер у місті. Щойно зроблений. До речі, Брайар зараз у Раді, висуває проти тебе звинувачення. При­ємного перегляду.

Обличчя Опал зникло, замість нього з’явилися вулиці Небесного міста. Туристичний район, непо­далік від торговельного центру «Спаде Спад». Зазви­чай тут гуляли парочки з Атлантики, фотографува­лися на тлі фонтана. Але сьогодні тут кипіла бійка. Б’ва Келл обстрілювали війська ЛЕП, а ті, схоже, навіть не захищалися. Гобліни палили зі своїх «Софтноузів», а поліція не зробила жодного пострі­лу у відповідь. Офіцери ховалися де могли. Абсо­лютно безпорадні.

Фоулі роззявив рота. Катастрофа. І він у всьому винний. Жертовних козлів живими не лишають. Отже, він має якнайшвидше передати Холлі повідом­лення. Або вони всі загинуть.