Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Ще ніколи злочинний розум не отримував стільки схвальних відгуків.

«Огидно чудово». Independent

«Швидко, смішно і захоплююче». Daily Mail

«Шалені персонажі... доводить, що ельфи по суті не кращі за нас... а воюють навіть брудніше». Times

«Неймовірне поєднання реальних, придуманих та ельфійських гаджетів. Від лазерних пістолетів до стирачів пам’яті, від дивних транспортерів до антирадіаційних костюмів. Поряд із ними екіпіровка Джеймса Бонда — дитячі іграшки». Guardian

«Захоплюючий сюжет і кмітливі діалоги, поєднані з цілою низкою незабутніх персонажів... перетво­рюють читання книги на величезне задоволення». Financial Times

«Колфер... може змусити вас сміятися двічі: спер­шу від нищівного задоволення від дотепного тексту, а вдруге від надзвичайної енергії гумору». Sunday Times

«Сподобається хлопчикам будь-якого віку». Daily Telegraph

«Читачі не встоять — сюжет захопить їх у полон». ТЕS

«Ан Фан», Найтсбрідж

ВИБУХ Батлерової звукової гранати зніс двері кухні, розкидав металеве приладдя, немов то була суха трава. Акваріум розбився, і все, що від нього ли­шилося, — калюжа, уламки плексигласу і здивовані омари. Вони повзали серед цього безладу з підняти­ми клішнями.

Працівники ресторану лежали на підлозі, зв’язані й мокрі, але живі. Батлер їх не звільнив. Істерика йому зараз не потрібна. Розбереться з ними пізніше, коли загрозу буде нейтралізовано.

Старенька ворухнулася, сіпнулася в бік дверей. Дворецький перевірив її зіниці. Під лобом, не сфо­кусовані. Безпечна. Але все одно револьвер у жінки забрав. Зайва обережність не завадить. Сьогодні це правило знову підтвердилося. Якби мадам Ко поба­чила, що сьогодні сталося, вона власноруч би вивела його тату про закінчення курсу.

Кімната була чистою, але охоронця все одно щось турбувало. Військова інтуїція не давала йому спокою, колола, як зламана кістка. Батлер знову пригадав ма­дам Ко, свого сенсея з Академії. Головна функція охо­ронця — захищати свого начальника. Начальника не можна пристрелити, якщо ви закриваєте його собою.

Мадам Ко завжди називала працедавця начальником. Бо з начальником у дружні стосунки не вступають.

Цікаво, чому на думку спало саме це правило. Чому саме воно, з кількох сотень, які мадам Ко на­магалася запхати йому в голову? Власне, це очевид­но. Він порушив перше правило особистого захисту, залишивши свого начальника незахищеним. Прави­ло друге: Не розвивати до начальника емоційну при­хильність. Тут він теж облажався. Він так прив’я­зався до Артеміса, що це почало впливати на його спостережливість.

Він так і бачив перед собою мадам Ко, нічим не примітну жінку в костюмі хакі, що для всього світу була лише звичайною японською домогосподаркою. Але скільки домогосподарок цієї національності мо­жуть так швидко нанести удар, що аж повітря свис­тить? Ти зганьбив себе, Батлере. Зганьбив своє ім’я. Краще б уже ти пішов чоботи латати. Твого на­чальника уже нейтралізували.

Батлер рухався немов уві сні. Повітря наче утри­мувало його, не давало бігти до дверей кухні. Він знав: щось має статися. Арно Блант — професіонал. Може, й пихатий — цей гріх часто трапляється серед охоронців, — але все одно професіонал. Такі ніколи не забувають про вушні тампони, якщо існує ймо­вірність стрілянини.

Під ногами сковзали кахлі, але Батлер знав, як із цим упоратись: він нахилився вперед і поставив гумові підошви чобіт трохи під кутом. Його непошкоджені барабанні перетинки зловили вібрації з боку зала. Розмова. Артеміс до когось звертався. Арно Блант, хто ж іще. Уже пізно.

Батлер проскочив через службові двері зі швид­кістю, якій би позаздрили олімпійські чемпіони. Мозок почав прораховувати варіанти, щойно очі по­бачили картину: Блант вистрілив. Тут уже нічого не можна було вдіяти. Лишалася єдина можливість. І Батлер ухопився за неї без жодних вагань.

У правій руці Блант тримав пістолета з глушником.

— Ти перший, — сказав він хлопцеві, — Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

Просто з повітря матеріалізувався Батлер. Здава­лося, він заповнив собою цілу кімнату, кинувся на­зустріч кулі. Якби він був трохи далі, кевлар, із якого був зроблений його бронежилет, витримав би, але Блант вистрілив майже в упор, тож куля з тефлоно­вим покриттям пройшла крізь бронежилет, як роз­жарена кочерга крізь сніг. І увійшла в груди Батлера лише на сантиметр нижче серця. Рана була смер­тельною. І поруч не було капітана Шорт, яка б могла зцілити його своєю магією.

Інерція самого Батлера у поєднанні із силою кулі кинула його на Артеміса, і обидва завалилися на візок із десертами. Хлопця майже не було видно, з-під тіла охоронця виглядав лише носок одного черевика.

Дихання у дворецького стало поверхневим, очі затуманилися. Але він іще був живий. Мозок вироб­ляв електричні сигнали, і в голові крутилася одна- єдина думка: захистити начальника.

Арно Батлер охнув від несподіванки, і Батлер ви­пустив на звук шість куль. Результатом пострілів він був би розчарований, якби побачив. Але одна куля знайшла собі ціль і зачепила Блантову скроню. Той одразу втратив свідомість. Струс мозку гарантова­но. Арно Блант приєднався до інших членів своєї команди, що лежали на підлозі.

Більше нічого не можна було зробити. Артеміс або лишився живий, або ні. Якщо ні, то Батлер усе одно не зміг би виконати умови свого контракту. Усвідомлен­ня цього принесло йому неймовірний спокій. Більше ніякої відповідальності. Можна жити лише своїм жит­тям, нехай його і лишилося кілька секунд. І до того ж, Артеміс був не просто начальником. Він був частиною життя охоронця. Його єдиним справжнім другом. Ма­дам Ко, може, і не сподобалося б таке ставлення, але вона нічого не могла з цим зробити. Та й ніхто не міг.

Десерти Артемісу ніколи не подобалися. І ось він лежить серед еклерів, чізкейків і меренг. Костюм без­надійно зіпсовано. Звісно, мозок хлопця чіплявся за ці факти, аби не думати про те, що сталося. Але тіло вагою в дев’яносто кілограмів важко було ігнорувати.

На щастя, Батлер штовхнув Артеміса на другу поли­цю візка, а сам лишився нагорі, на полиці з морозивом.

Наскільки хлопець зрозумів, торт «Чорний ліс» значно пом’якшив падіння, і йому вдалося уникнути серйоз­них пошкоджень внутрішніх органів. Але до костопра­ва все одно доведеться завітати. Може, і Батлерові теж, незважаючи на те, що той був дужим, мов троль.

Артеміс виповз із-під свого дворецького. Куди б він не поставив руку чи ногу, усюди вибухали ріжки з кремом.

— Знаєш, Батлере, — пробурчав підліток, — я мушу ретельніше вибирати собі ділових партнерів. І дня не минає, як ми стаємо жертвами змови.

Хлопець із полегшенням побачив на підлозі не­притомного Арно Бланта.

— Іще одним злодієм менше. Чудовий постріл, Батлере, як завжди. До речі, я вирішив надалі на кожну зустріч надягати куленепробивний жилет. Тож, твоя робота трохи полегшиться, еге ж?

Саме цієї миті Артеміс помітив сорочку Батлера. У нього перехопило подих, немов хтось невидимий ударив його в сонячне сплетіння. Його вразила не ді­рочка в жилеті, а кров, що з неї витікала.

— Батлере, ти поранений. Тебе підстрелили. Але чому ж кевлар?..

Охоронець не відповів, та й у тому не було потре­би. Артеміс знав ядерну фізику краще, ніж фахівці. Якщо чесно, він часто викладав в Інтернеті лекції під псевдонімом Еммсі Сквайр. Отже, прискорення кулі виявилося завеликим, щоб жилет його витримав. До того ж, куля була, мабуть, укрита тефлоном.

У глибині душі Артемісові хотілося обхопити охоронця обома руками і плакати над ним, як над братом. Але це бажання він придушив. Думати зараз потрібно швидко.

Роздуми перебив Батлер.

— Артемісе... це ви? — сказав він, через силу ви­мовляючи слова.

— Так, я, — відповів Артеміс, і голос у нього трем­тів.

— Не хвилюйся. Джульєтта вас захистить. Із вами все буде гаразд.

— Нічого не кажи, Батлере. Лежи і не ворушися. Рана не серйозна.

Батлер щось прохрипів. Мабуть, хотів розсмі­ятися.

— Ну гаразд, дуже серйозна. Але я щось приду­маю. Просто лежи і не ворушись.

Зібравши останні сили, Батлер підвів руку.

— Прощавайте, Артемісе, — сказав він. — Друже мій.

Артеміс схопив руку. З очей полилися сльози. Не­стримно.

— Прощавай, Батлере.

Очі у євразійця стали спокійними.

— Артемісе, називай мене... Домовиком.

Почувши це ім’я, Артеміс зрозумів дві речі. По- перше, його вірний союзник називався на честь сло­в’янського духа-охоронця. По-друге, випускники Академії мадам Ко ніколи не відкривали своїх справжніх імен своїм начальникам. Це допомагало суворо дотримуватися етикету. І Батлер ніколи б не порушив цього правила... Якби це й досі мало значення.

— Прощавай, Домовику, — схлипнув хлопець. — Прощавай, друже.

Рука впала. Батлера не стало.

— Ні! — закричав Артеміс, відступивши.

Це не правильно. Не так усе мало скінчитися. Чо­мусь він завжди уявляв, що вони помруть разом, — у якомусь екзотичному місці, не в змозі впоратися з нездоланними труднощами. Може, на схилах про­будженого Везувію, або на берегах величного Гангу. Але разом, як друзі. Ураховуючи все, через що вони пройшли, Батлер просто не міг померти від руки якогось другосортного качка.

Одного разу Батлер уже мало не помер. Рік тому він бився з тролем із тунелів під Небесним містом. Тоді своєю ельфійською магією його врятувала Холлі Шорт. Але зараз поруч не було жодного ельфа, який би зміг урятувати життя Батлера. Час перетворився на ворога. Якби Артеміс мав трохи більше того часу, він би придумав, як зв’язатися з ЛЕП і переконати Холлі знову скористатися своєю магією. Лишалося хвилини чотири, доки мозок Батлера не відключить­ся. Дуже мало. Навіть для такого генія, як Артеміс. От би купити трохи більше часу. Або вкрасти.

Думай, хлопче, думай. Подивись, як можна ско­ристатися ситуацією. Артеміс витер з очей сльози. Він у ресторані. Тут подають морепродукти. Усе марно! Нічого тут не вдієш. Якби вони були в якійсь лікарні, він би щось зробив. Але тут? Чим можна було скористатися тут? Духовки, раковини, каструлі. Навіть якби в нього були всі необхідні інструменти, він іще не закінчив курс медицини. Та й запізно вже було звертатися до традиційної хірургії, хіба приду­мали метод трансплантації серця менш ніж за чоти­ри хвилини.

Минали секунди. Артеміс сердився сам на себе. Час проти нього. Час — його ворог. Час потрібно зупини­ти. В мозку Артеміса електричним розрядом нейронів спалахнула думка. Нехай він і не може зупинити час, але він може затримати Батлера. Процес ризикова­ний, звісно, але це єдиний шанс, що в них лишився.

Артеміс ногою зняв візок із гальма і покотив його до кухні. Кілька разів довелося зупинятися, аби при­брати зі шляху непритомні тіла.

До ресторану квапилися машини «швидкої допомо­ги». Очевидно, вибух привернув увагу. Лишилося кілька хвилин, і йому доведеться вигадувати для поліції якусь історію... Краще зникнути... Відбитки пальців не про­блема, адже в ресторані було кілька десятків відвідува­чів. Лишається тільки вибратися звідси раніше, ніж тут з’являться найкращі лондонські поліцейські.

Усе кухонне обладнання було зроблено з іржо­стійкої сталі. Плити, витяжки, робочі поверхні — після вибуху все було завалено уламками. В раковині тріпотіла риба, по кахлевій підлозі повзали омари, зі стелі скрапували залишки страв.

Ось воно! В дальньому кінці кухні. Ряд морозиль­ників, таких необхідних у ресторані морепродуктів. Артеміс підштовхнув візок плечем, спрямувавши його до морозильників.

Найбільший із них був зі спеціальними розсувни­ми дверцятами, як то часто буває у великих рестора­нах. Артеміс швидко розчинив дверцята, повикидав звідти лососів, морських окунів і хеків, укритих інеєм.

Кріогеніка. Єдиний їхній шанс. Наука про те, як заморозити тіло, доки медицина достатньо еволюці­онує, щоб його оживити. Щоправда, медична спілка цей метод не сприйняла, але щороку мільйони фун­тів стерлінгів поступали від ексцентричних багатіїв, яким хотілося мати більше ніж одне життя, аби ви­тратити всі свої гроші. Як правило, кріогенні камери повинні відповідати певним стандартам, але у Арте­міса не було часу думати про ті стандарти. На деякий час морозильник згодиться. Необхідно тримати го­лову Батлера в холоді, аби зберегти клітини мозку. Доки функції мозку не порушені, його теоретично можна оживити, навіть якщо серце не б’ється.

Артеміс підштовхнув візок до морозильника і за допомогою срібного блюда переклав тіло дворець­кого на кригу. Ноги довелося підігнути, але тіло вліз­ло. Артеміс завалив свого товариша зверху льодом, а потім виставив температуру на термостаті на мінус чотири, аби уникнути пошкодження тканин. Облич­чя Батлера майже не було видно.

— Я повернуся, — сказав хлопець. — Спи.

Сирени були вже близько. Почувся скрегіт коліс.

— Тримайся, Домовику, — прошепотів Артеміс і зачинив дверцята.

Артеміс вийшов через задні двері та змішався з юрбою місцевих жителів і туристів. Поліція фото­графуватиме натовп, тож хлопець не затримався по­руч із рестораном і навіть не оглянувся назад. Він пройшов до найближчого торгівельного центру і сів за столик у кафе.

Після того як він переконав офіціантку, що не шу­кає мамусю і має достатньо готівки, щоб заплатити за горнятко чаю, Артеміс дістав мобільний телефон і вибрав номер в меню швидкого набору.

Йому відповіли після другого дзвінка.

— Вітаю. Говоріть скоріше, ким би ви не були. Наразі я дуже зайнятий.

Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду. Суро­вий голос у Барра з’явився завдяки ножу, приставле­ному до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кро­вотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити борг.

— Інспекторе Барр, це Артеміс Фаул.

— Артемісе, як справи? І як там мій старий друг Батлер?

Хлопець потер лоба.

— Боюсь, йому зовсім недобре. Потрібна ваша послуга.

— Заради нашого велетня все що завгодно. Чим можу допомогти?

— Ви чули щось про стрілянину в Найтсбріджі?

Запанувала тиша. Артеміс почув, як задзижчав факс і хтось відірвав папір.

— Так. Щойно надійшла інформація. В одному з ресторанів розбили кілька вікон. Нічого серйозно­го. Кілька туристів у шоковому стані. Згідно з попе­реднім звітом там сталося щось на кшталт локалізо­ваного землетрусу, якщо цьому можна вірити. Там зараз дві наші машини. Ти ж не хочеш сказати, що за всім тим стоїть Батлер?

Артеміс набрав повітря.

— Потрібно, щоб ваші люди трималися подалі від морозильників.

— Дивне прохання, Артемісе. А що в морозиль­никах такого, чого мені не можна бачити?

— Нічого протизаконного, — пообіцяв Артеміс. — Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті.

Барр не вагався.

— Це не в моїй юрисдикції, але я подивлюся, що можна зробити. Тобі потрібно те, що лежить у моро­зильнику і мені не можна бачити?

Детектив прямо таки прочитав його думки.

— І якомога скоріше. Двох хвилин вистачить.

Барр подумав.

— Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шос­тій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Ма­тимеш п’ять хвилин.

— Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

Кріогенний Інститут «Льодовиковий період», Гарлей Стріт, Лондон

Власне, кріогенний інститут «Льодовиковий період» був розташований не на вулиці Гарлей Стріт. Фор­мально він значився на Дікенс Лейн, славетному ме­дичному бульварі у південній частині Лондона. Але це не завадило головному лікареві Констанц Лейн надрукувати Гарлей Стріт на всіх реквізитах «Льодо­викового періоду». Бо інакше ніякої довіри не буде. Коли заможні класи бачили ці чарівні слова на візитівках, вони аж зі шкури пнулися, аби їхні тендітні тіла заморозили.

Справити враження на Артеміса Фаула було не так просто. Але вибір у нього був невеликий; «Льо­довиковий період» — один із трьох кріогенних цен­трів у місті, і він єдиний мав три відділки. Хоча, на думку Артеміса, слова на неоновій вивісці: «Транс­портери у вічність» — то вже занадто. Їй-богу.

Побачивши будівлю інституту, Артеміс помор­щився. Фасад було облицьовано сяючим алюмінієм, очевидно для того, щоб надати будинку схожість із космічним кораблем, двері нагадували шлюзи ра­кет із дешевих серіалів. Де культура? Де мистецтво? Як такого монстра взагалі дозволили збудувати в іс­торичному центрі Лондона?

У приймальні сиділа медсестра у білій уніформі і чепчику. Артеміс сумнівався, що то справжня мед­сестра, — щось не подобалася йому сигарета у паль­цях із накладними нігтями.

— Вибачте, міс?

Медсестра ледь на нього глянула поверх глянце­вого журналу.

— Так? Когось шукаєш?

Артеміс за спиною стиснув кулаки.

— Так, хотів би побачити доктора Лейн. Вона ж хірург, правда?

Медсестра струсила попіл у переповнену попіль­ничку.

— Це ж не через завдання, яке ти отримав у шко­лі? Доктор Лейн наказала більше школярів не про­пускати.

— Ні, не через завдання.

— І ти не адвокат, так? — із підозрою запитала медсестра. — Бувають такі генії, що отримують дип­лома, коли іще із пелюшок не виросли.

Артеміс зітхнув.

— Я геній. Але навряд чи юрист. Я, міс, ваш клієнт.

Медсестра тієї ж миті перетворилася на саму ча­рівність.

— О, клієнт! Чому ж ви одразу не сказали? Я вас зараз проведу. Чи не бажає містер чаю, кави або чо­гось міцнішого?

— Мені тринадцять, міс.

— Соку?

— Підійде чай. З бергамотом, якщо у вас є. Без цукру: я від нього гіперактивний.

Медсестра терпляче проковтнула сарказм від клієнта, готового заплатити, і провела Артеміса до кімнати очікування, оздобленої, знову ж таки, в космічному стилі. Багато блискучого оксамиту і дивних дзеркал.

Артеміс випив майже половину кухля чогось, що навіть і не нагадувало чай із бергамотом, коли від­чинились двері та увійшла доктор Лейн.

— Будь ласка, заходьте, — висока жінка невпевне­но запросила його до іншого кабінету.

— Мені йти пішки? — поцікавився Артеміс. — Чи ви мене телепортуєте?

На стінах кабінету висіли дипломи і світлини. З одного боку — сертифікати, дипломи і почесні гра­моти. Артеміс підозрював, що більшість із них мож­на було отримати за якийсь тиждень. На іншій сті­ні — кілька фотографічних портретів. Над ними було написано: «Кохання спить». Хлопець мало не пішов геть, але він був у відчаї...