Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці

ГЛАВА 7: КРАПКИ ПОЄДНУЮТЬСЯ

Поліцейська Плаза

РУТ наставив на Холлі командирсько­го пальця.

— Вітаю, капітане. Тобі вдалося загу­бити технологію ЛЕП.

Холлі була до цього готова.

— Це не моя провина, сер. Людину було замесмеризовано, а ви наказали мені не лишати транспор­тер. Я не мала контролю над ситуацією.

— Десять із десяти, — прокоментував Фоулі. — Гарна відповідь. До того ж, «Сейфетінет» самоліквідується, як і все, що я відправляю в польові умови.

— Замовкніть, цивільний, — гримнув командир.

Але в його голосі не було злості. Він відчував по­легшення, як і всі інші. Нападу з боку людини уда­лось уникнути, усі залишилися живими.

Вони зібралися в конференц-залі, де зазвичай проводилися цивільні засідання. Як правило, такі важливі брифінги відбувалися в операційному цент­рі, але ЛЕП іще не були готові показати Артемісу Фаулу нервовий центр своєї оборонної системи.

Рут натиснув на кнопку інтеркому на столі.

— Трабле, ти тут?

— Так, сер.

— Добре, слухай. Хочу, щоб ти підняв хлопців. Посилай команду до глибоких тунелів. Подивимось, чи зможемо ми знищити гоблінські банди. У нас іще багато нез’ясованого: не знаємо, хто стоїть за Б’ва Келл, і навіщо їм це потрібно.

Артеміс знав, що не повинен нічого казати. Чим скоріше він виконає свою частину угоди, тим скорі­ше він дістанеться Арктики. Але вся ця паризька справа була дуже підозрілою.

— Нікому не здається, що все занадто гладенько? Саме так, як би вам того хотілося. Не кажучи вже про те, що нагорі можуть бути інші замесмеризовані люди.

Рутові не сподобалося вислухувати зауваження від Хлопчика Бруду. Особливо від цього Хлопчика Бруду.

— Слухай, Фауле, ти зробив те, що ми просили. Паризький канал знищено. Більше незаконних ван­тажів звідти не буде, запевняю тебе. Власне, ми по­двоїли охорону в кожному підйомнику, навіть у тих, що не працюють. Важливо те, що хто б там не вів торгівлю з людьми, він не сказав їм про Народ. Звіс­но, проведуть розслідування, але то вже наші про­блеми. Тож не суши через це свою юну голову. Зосе­редься на тому, як відростити вуса.

Не встиг Артеміс відповісти, як утрутився Фоулі.

— Щодо Росії, — сказав він, квапливо втискую­чись між хлопцем і командиром. — Маю ниточку.

— Ти відстежив електронного листа? — увага Ар­теміса миттєво переключилася на кентавра.

— Саме так, — підтвердив Фоулі й увімкнув лек­ційний модуль.

— Але ж воно знищилося. Його не можна відстежити.

Фоулі хмикнув.

— Знищилося? Не сміши мене, хлопче. Ех, ви, люди і ваші комунікаційні системи. Ви досі користує­тесь кабелем. Якщо його послали, я можу відстежити.

— Тож де ти його знайшов?

— Кожен комп’ютер має підпис. Він такий само унікальний, як відбитки пальців, — продовжив Фоу­лі. — 1 мережі також. Лишають мікросліди, в залеж­ності від віку кабелю. Усе на молекулярному рівні, і якщо запакувати гігабайти даних у маленький ка­бель, то якась його частина зноситься.

Батлерові набридло.

— Слухай, Фоулі. Час дуже важливий. Життя пана Фаула може висіти на волоску. Тож переходь до суті, поки мені терпець не урвався.

Кентавр мало не розреготався. Той хлопець жар­тує, еге ж? Потім пригадав, що охоронець зробив із Кельповим загоном і вирішив переходити до го­ловного.

— Добре, Людино Бруду. Слухай.

Ну, майже до головного.

— Я прогнав файл через свої фільтри. Залишки урану вказують на північ Росії.

— Теж мені, вразив.

— Я іще не закінчив, — сказав Фоулі. — Дивись і вчись.

Кентавр збільшив на екрані супутникове фото по­лярного кола. З кожним натисканням клавіші виді­лена територія ставала крупнішою.

— Уран означає Сєвєроморськ. Або інше місце в радіусі п’ятдесяти миль. Мідний дріт у кабелі зі старої системи. Початок двадцятого століття. Част­ково відновлений. Таке може бути лише в Мурман­ську. Легко, немов крапочки поєднати.

Артеміс посунувся вперед.

— У цій мережі двісті вісімдесят чотири тисячі миль. — Фоулі довелося зробити паузу, бо він розре­готався. — Телефонні мережі. Варвари.

Батлер виразно хруснув кістками пальців.

— Еге ж. Отже, двісті вісімдесят чотири тисячі миль телефонних мереж. Я написав програму, щоб відстежити наш файл. Два можливих варіанти. Один — Палац правосуддя.

— Навряд чи. Інший?

— Інша лінія зареєстрована на Михайла Вассікіна, що мешкає на проспекті Леніна.

У Артеміса аж дух перехопило.

— А що ми знаємо про Михайла Вассікіна?

Фоулі поворушив пальцями, немов піаніст перед грою.

— Я провів власне розслідування. Люблю пере­глядати інформацію з різних агенцій Людей Бруду. В декількох навіть про тебе згадували, Батлере.

Охоронець спробував зробити невинний вигляд, але в нього не дуже вдало це вийшло.

— Михайло Вассікін — колишній кагебешник, те­пер працює на мафію. Офіційно це називається хулі­ганством. Бандюк. Не дуже високий рівень, але й не остання людина. Бос Вассікіна відомий під прізвись­ком Бритва. Основне джерело прибутку цієї гру­пи — викрадення європейських бізнесменів. За останні п’ять років вони викрали п’ять німців і од­ного шведа.

— Скільки повернулося живими? — запитав Ар­теміс майже пошепки.

Фоулі звірився зі статистикою.

— Жодного. А у двох випадках навіть посередни­ки зникли. Вісім мільйонів доларів викупу вилетіло в трубу.

Батлер ледь утримався на крихітному ельфійському стільці.

— Годі розмов. Гадаю, саме час познайомити пана Вассікіна з моїм другом, паном Кулаком;

«Мелодраматично, — подумав Артеміс. — Але на­віть я не сказав би краще».

— Так, старий. Ти швидкий. Але мені не дуже кортить опинитися в списку зниклих посередників. Ті люди кмітливі. Тож ми маємо бути кмітливішими. Ми маємо переваги, яких не мали наші попередни­ки. Ми знаємо, хто викрадач, знаємо, де він мешкає, і найголовніше, ми маємо ельфійську магію. — Арте­міс подивився на командира Рута. — Ми ж маємо ельфійську магію, чи не так?

— Маєш одного ельфа, — відповів командир, — Не можу змушувати жодного з моїх людей їхати до Росії. Але можу відпустити охочих. — Він глянув на Холлі. — Як уважаєш?

— Звісно, я їду, — відповіла Холлі. — Я ж найкра­щий пілот транспортера, якого ви маєте.

Лабораторії «Кобой»

У підвалі лабораторій «Кобой» розташувався полі­гон. Опал спеціально збудувала його для своїх по­треб. Сюди перенесли її ЗD проектор і гіроскопи, стіни були абсолютно звуконепроникні. Можна було упустити слона за двадцять метрів звідси, і жоден сейсмограф не зареєстрував би майже ні­чого.

Створені ці лабораторії були для того, щоб було де випробовувати лазери «Софтноузи» до початку операції. Але Брайар Каджон проводив тут більше часу за будь-кого. Здавалося, він спускається сюди кожної вільної хвилини, щоб віртуально зчепитися зі своїм ворогом, командиром Джуліусом Рутом.

Коли його знайшла Опал, він палив зі свого при­зового «Софтноуза Редбоя» в ЗD версію старого фільму з Рутом. Зворушливо. Але вголос вона нічого не сказала.

Каджон зняв навушники.

— Ну? Хто помер?

Опал передала йому відеопланшет.

— Щойно отримали з наших камер-шпигунів. Каррере, як завжди, все зіпсував. Усі вижили, але, як ти і попереджав, Рут підняв своїх хлопців. А тепер він іще погодився ескортувати людей на північ Росії, за полярне коло.

— Я знаю, де північ Росії, — огризнувся Каджон. Він помовчав, почухав лоба. — Це може обернути­ся на нашу перевагу. Маємо ідеальну можливість усунути командира. Якщо на шляху не буде Джу­ліуса, ЛЕП перетвориться на купку смердючих хробаків. Особливо якщо врахувати, що всі систе­ми комунікації вимкнуться. А вони вимкнуться, еге ж?

— Звісно, — відповіла Опал. — Датчики перешкод підключені до сенсорів підйомників. Уважатиметься, що всі перешкоди на трансмітерах через вивер­ження магми.

— Чудово, — кивнув Каджон, скрививши губи, що майже нагадувало посмішку. — Хочу, щоб зараз усю зброю ЛЕП було виведено з ладу. Не можна ли­шати Джуліуса переваги.

Коли лабораторії «Кобой» удосконалювали зброю і транспорт ЛЕП, до кожного приладу припаяли кри­хітний жучок. Власне, здебільшого він складався із ртуті або гліцерину, які детонували, коли отримували сигнали певної частоти з передатчика «Кобой». Клас­тери ЛЕП одразу ж ставали непотрібними, а Б’ва Келл лишалися озброєними до зубів лазерами «Софтноуз».

— Уважай, що вже зробили, — сказала Опал. — Ти певен, що Рут не повернеться? Він зіпсує нам увесь план.

Каджон витер «Редбой» об штани.

— Не переймайся, дорогенька. Джуліус не повер­неться. Ну а тепер, коли я знаю, куди він вирушив, підготуємо йому веселеньку зустріч. Гадаю, наші лускаті друзі охоче допоможуть.

Найсмішнішим було те, що Брайарові Каджону навіть не подобалися гобліни. Більше того, він від­чував до них відразу. У нього шкіра від них чухалася. Не подобалися ані луска, ані смердюче дихання, ані очі без повік, які гоблінам доводилося облизувати роздвоєним язиком.

Але вони мали те, що було так потрібно Каджоно­ва гору м’язів.

Уже кілька століть тріада Б’ва Келл вешталася по­близу кордонів Небесного міста, паплюжила те, що не можна було вкрасти, і грабувала туристів, які ви­явилися такими дурними, щоб зійти з натоптаної стежки. Але справжньої загрози для суспільства вони ніколи не становили. Щойно вони починали дошкуляти, як командир Рут посилав до тунелів своїх хлопців приструнчити злодіїв.

Одного вечора звільнений Брайар Каджон увій­шов до «Другої шкіри», славнозвісної гоблінської забігайлівки, поставив на барну стійку дипломат із золотими злитками і сказав:

— Хочу поговорити з тріадою.

Каджона обшукали і зав’язали очі. Коли пов’язку зняли, він стояв у темному складі, стіни якого заросли мохом. За столом навпроти нього сиділи троє при­старкуватих гоблінів. Він упізнав їх, бачив раніше на знімках. Скален, Спута і Флебум. Стара гвардія тріади.

Золота й обіцянки збільшити золотий запас ви­стачило, щоб розпалити їхню цікавість. Свої перші слова Каджон ретельно продумав.

— Генерали, маю честь вітати вас особисто.

Гобліни гордо розправили старі зморщені груди.

Генерали?

Решта зустрічі пройшла гладенько. Він «допомо­же» організувати Б’ва Келл, спрямувати і, найголовніше,озброїти гоблінів. Коли настане слушний час, вони повстануть і скинуть Раду та її лакеїв — ЛЕП. Каджон пообіцяв: перше, що він зробить на посту генерал-губернатора, — це звільнить із в’язниці всіх гоблінів. І зовсім не зашкодило, що він трохи при­правив свою промову гіпнотичним месмером.

Проти такої пропозиції гобліни не встояли. Золо­то, зброя, свобода братам і, звісно, можливість по­квитатися з ненависними ЛЕП. У Б’ва Келл навіть і думки не промайнуло, що Каджон може зрадити їх так само легко, як і ЛЕП. Вони були тупі, як хробаки, і такі ж короткозорі.

Каджон зустрівся з генералом Скаленом у таєм­ній кімнаті під лабораторіями «Кобой». Після про­валу Люка настрій у ельфа був препоганий, він був ладен накинутися з пазурами на будь-якого ворога. Але існував іще план Б... Б’ва Келл ніколи не були проти когось убити. Байдуже кого.

Гоблін жадав крові. Із пащі в нього виривалися сині спалахи, немов із зіпсованої газової колонки.

— Коли починаємо війну, Каджоне? Скажи коли?

Ельф тримався від генерала подалі. Він мріяв про день, коли ці дурні істоти вже не будуть потрібні.

— Скоро, генерале Скалене. Дуже скоро. Але спершу потрібна ваша допомога. Справа стосується командира Рута.

Жовті очі гобліна звузилися.

— Рут? Ненавиджу його. Можна його вбити? Роз­трощити череп і підсмажити мозок?

Каджон поблажливо посміхнувся.

— Звісно, генерале. Можете зробити все що зама­неться. Коли Рут помре, місто швидко здасться.

Гоблін мало не підстрибував від хвилювання.

— Де він? Де Рут?

— Не знаю, — зізнався Каджон. — Але знаю, де він буде за шість годин.

— Де? Кажи, ельфе!

Каджон поставив на стіл величезний кейс. У ньо­му лежала пара «Кобой Дабл Декс».

— Підйомник 93. Візьміть ось це. Пошліть своїх найкращих хлопців. І накажіть одягтися тепліше.

Підйомник 93

Джуліусові Руту подобалося подорожувати із шиком. Тож цього разу він узяв транспортер Атлантичного посла. Геть усе — шкіра і золото. Сидіння м’якіші за гномові філейні частини, а буфери такі, що відчути можна лише дуже сильний удар. Зайве казати, що Ат­лантичний посол не дуже зрадів, що доведеться відда­вати свого транспортера. Та хіба можна відмовити командирові, пальці якого зробили ямку на трибарельному бластері на поясі. Отже, люди у супроводі двох ельфів піднімалися по Е93 з пристойним комфортом.

Артеміс набрав із кулера негазованої води.

— Незвичний смак, — прокоментував він, — Не скажу, що неприємний, але інший.

— Ти, мабуть, хотів сказати, чиста вода, — допо­могла йому Холлі. — Не повіриш, скільки фільтрів довелося встановити, щоб видалити всі хімікати, що потрапили туди через Людей Бруду.

— Припиніть сваритися, капітане Шорт, — попе­редив Рут. — Ми зараз на одному боці. Давайте пра­цювати злагоджено. А тепер надягайте костюми. Усі. Ми там без захисту і п’яти хвилин не витримаємо.

Холлі відкрила шухляду над головою:

— Фауле, ходи-но сюди.

Артеміс підкорився, на губах у нього з’явилася збентежена посмішка.

Холлі витягла кілька кубічних пакетів.

— Який у тебе розмір? Шостий?

Артеміс знизав плечима. Із системою розмірів Народу він не обізнаний.

— Ти ба! Артеміс Фаул — і не знає? Я думала, ти справжній експерт із життя Народу. Це ж ти викрав нашу Книгу минулого року, еге ж?

Артеміс розкрив пакунок. Той містив костюм із якогось надлегкого гумового полімеру.

— Антирадіаційний, — пояснила Холлі. — Через п’ятдесят років твої клітини мені подякують. Якщо ти залишишся живим.

Артеміс натягнув костюм поверх одягу. Той сів, як друга шкіра.

— Розумний матеріал.

— Меморі-латекс. Набуває форму твого тіла. На жаль, скористатися можна лише один раз. Поно­сив — і викидай.

Батлер брязкотів ельфійського зброєю. У нього її було так багато, що Фоулі довелося позичити «Мунбелт» — пасок, що знижував вагу того, що на ньому кріпилося, на одну п’яту.

— А мені? — спитав Батлер і кивнув на антирадіаційні костюми.

Холлі спохмурніла.

— Такого великого у нас немає. На тобі латекс не розтягнеться.

— Байдуже. Я вже був у Росії. І не помер.

— Поки що. Зачекай-но.

Батлер знизав плечима.

— Які в мене варіанти?

Холлі посміхнулася, і було в її посмішці щось хитре.

— Я ж не сказала, що їх немає зовсім.

Вона полізла до шухляди і витягла флакон зі спреєм. Чомусь ця маленька пляшечка налякала Батлера більше, ніж купа зброї.

— Не ворушись, — сказала ельфійка і націлила носик флакона на охоронця. — Може, воно і смер­дить, немов гном-пустельник, та принаймні твоя шкіра не світитиметься в темряві.