Артур і мініпути

РОЗДІЛ 9

Артур відлипає від труби й дивиться на вождя племені бонго-матасалаї.

— Повірили! — з полегшенням говорить він.

Воїни-матасалаї і не сумнівалися. Тільки Альфред ніяк не втямить: що це за нова гра, в яку бавляться здоровенні привиди, гіпсовий садовий гном, старий килим, підзорна труба та його господар? І чому в цю гру не беруть псів?

Барахлюш влітає до прохідної зали і ніяк не може зупинитися на її ковзькій підлозі.

Нарешті загальмувавши, він з усієї сили б'є у стінки підвішеного до стелі кокона.

— Провідник! Провідник! Швидше прокидайся! — захекано вигукує він, не перестаючи гримати в стінки кокона. Звідти — ні звуку. Барахлюш витягає з кишені ножика з кількома лезами та іншими детальками і, знайшовши серед них якусь штукенцію дивної форми, розпорює шовковий кокон.

Провідник, навіть не прокинувшись, вислизає в дірку і падає на підлогу.

— Ну ти, щоб тебе підняло й гепнуло! — сердито вигукує старий мініпут. — Хто тут бешкетує?

Його борода заплуталася в ногах, а на вухах збилася шерсть. Помітивши юного принца, він радісно вигукує:

— Барахлюше, це ти? Ох ти, маленький розбійнику! Оце так вигадав!

— Яз батьковим наказом. Щодо світлових дверей, — пояснює хлопчик, аж підстрибуючи від нетерплячки.

— Як? Ще один? — бурчить провідник. — І що це всім приспічило проходити саме сьогодні?

— Не вигадуй! Востаннє двері відчиняли три роки тому, — з докором нагадує Барах л юш.

— Ти щось наплутав! Я й заснути добре не встиг, — каже провідник, потягуючись.

— Швидше! Король не може чекати! — підганяє Барах л юш.

— Король, король… А де королівська печатка?

Барахлюш витягає з кишені королівську печатку і подає провідникові.

— Дякую. Це вона і є! — оглянувши печатку, погоджується провідник. Він бере її і вкладає у спеціальне заглиблення у стіні.

— Тепер черга Місяця. Він і справді у повні?

Старий мініпут відсовує маленькі дверцята — вони схожі на пічну заслінку. За ними стоїть дзеркало, в якому відбивається Місяць, величний, осяйний. А головне — повний.

— Так. Ну й красень! — милується провідник.

— Не гайся, сила променя слабшає!

— Та знаю, знаю! Не метушись! — бурчить старий.

Він підходить до трьох кілець — таких же, як і на підзорній трубі. Для мініпутів ці кільця величезні. Тому провідник прямує до обертального механізму і береться за руків'я, що керує першим кільцем.

— Перше кільце — кільце тіла, три оберти праворуч, — промовляє старий.

Перше кільце рипить і обертається.

— Друге кільце — кільце розуму. Три оберти ліворуч, — мимрить він.

Друге кільце поволі обертається. Провідник по-старечому крекче і береться за третє руків'я.

— Третє кільце — кільце душі. Повний оберт…

І він несподівано швидко починає обертати третє руків'я, як торговець лотерейними білетами крутить на ярмарку свій барабан.

Промінь, що поєднує Місяць із ямою, зненацька розбухає, ніби лінія виднокола в тропічну спеку.

— Ну. Тепер тримайся! — велить африканський вождь Артурові.

— Триматися? А за що? — дивується хлопчик.

Та відповіді немає, бо в цю мить він починає стрімко, з шаленою швидкістю меншати. Інстинктивно Артур чіпляється за трубу і притискується до скла, на якому… вміщується увесь цілком.

— Що зі мною відбувається? — перелякано гукає він.

— Ти незабаром потрапиш до наших братів-мініпутів, — здалеку чути голос вождя. — Але знай. У тебе тільки тридцять шість годин, щоб знайти скарб. Якщо післязавтра ополудні ти не повернешся, двері зачиняться на тисячу днів!

Схопившись за голову, Артур відчуває, що вона катастрофічно зменшується.

Скло в об'єктиві стає здоровенним, як хмарочос, а потім м'яким, як желе, і Артур плавно в ньому тоне. Пройшовши через скло, хлопчик падає вниз, торкаючись стінок підзорної труби. Йому здається, що він схожий на ляльку, яка сторчма летить зі сходів…

Далі ніколи було роздумувати — з гуркотом розбивши нижнє скло труби, Артур випав у перехідну залу. Отямившись, хлопчик намагається пригладити розкуйовджене волосся. І тут він помічає Барахлюша — той стоїть на тій же драбинці.

Обидва хлопчики однаково здивовані. Але Барахлюш першим дружньо вітає гостя, махаючи йому рукою.

Артур відповідає також помахом руки.

Барахлюш щось каже йому, розмахуючи руками, але скляні стіни зали не пропускають звуків.

Барахлюш махає руками ще енергійніше, намагаючись щось пояснити Арту-рові.

— Я нічого не чую! — склавши долоні рупором, кричить Артур. Тоді Барахлюш підходить до скла, дихає на нього і на запотілій поверхні малює ключ.

— Який ключ? — дивується хлопчик. І раптом пригадує.

— Ну звичайно ж, ключ! Той самий, який потрібно носити завжди при собі!

І Артур дістає з кишені знайдений у валізі ключ.

Барахлюш радісно киває головою і показує ліворуч — там замок.

Послухавшись мініпута, хлопчик підходить до замкової щілини і тремтячою рукою встромляє ключа. Барахлюш жестами підбадьорює його.

Артур обертає ключ.

Стеля одразу починає різко опускатися вниз. Задерши голову, хлопчик із жахом спостерігає, як величезна маса ось-ось накриє його.

Він у пастці. Стеля його просто розчавить. Артур починає панікувати.

Кинувшись до прозорої стіни, він барабанить по ній, закликаючи на допомогу Барахлюша.

Але мініпут тільки усміхається: мовляв, усе в порядку. І показує підняті вгору два великі пальці.

Нічогенько собі! Артур не може і язиком поворушити — це вже точно його погибель! І він відчайдушно гримає у скло.

— Я не хочу помирати! Барахлюше! Я не хочу помирати зараз! Та ще так ганебно! — кричить він, судорожно хапаючи ротом повітря. А стеля зовсім близько!

Артур широко відкритими очима дивиться на Барахлюша. Шкода, що останній образ, який він забере із собою, буде всього-на-всього обличчя цього бісового коротуна!

Скляна стеля торкається голови хлопчика і він злякано падає на підлогу. Притиснувшись усім тілом до скляної поверхні, він буквально розтікається по ній. Нехай уже розчавлює, проте він завжди зможе сказати, що боровся до останнього подиху.

Коли важка прозора стеля опускається на нього, Артур відчуває, яка вона м'яка, бо огортає все його тіло, як джем ложку. Такою ж м'якою стає і підлога… За якісь дві хвилини, обліплений дивовижним желе, Артур випадає вниз, у кімнату, де на нього чекає Барахлюш.

Розпластавшись на підлозі, обплутаний сотнями липких ниток, ніби його вкинули в чан із жувальною гумкою, хлопчик не може поворухнути ні рукою, ні ногою.

— Ласкаво просимо в країну мініпутів! — радісно вигукує юний принц, ледве стримуючи регіт: у цю мить його гість схожий на великого білого кокона.

Зрозумівши, що всупереч його передчуттям нічого страшного не сталося, Артур починає енергійно борсатися, щоб звільнитися від ниток. Але до нього ще не дійшло, що із звичайного хлопчика він перетворився на мініпута!

— Слухай, Барахлюше, я так перелякався! Я був певен, що загину, і кликав тебе… — Артур замовк на півслові. Він здивовано дивиться на свого нового приятеля: виявляється, вони з Барахлюшем одного зросту!

Все ще боячись повірити в неймовірне, Артур гарячково очищає одяг від липких ниток. І раптом помічає, що й руки, і ноги стали якимись не такими — поморхли, потоншали…

Невже він і справді став мініпутом? Усміхаючись, Барахлюш обіймає приятеля за плечі і підводить до дзеркала.

Артур зачудовано розглядає себе, обмацує, проводить руками по обличчю, навіть щипає, щоб переконатися, що це не сон.

— Оце та-а-ак! — нарешті промовляє хлопчик.

Провідник, який лагодить свій кокон після втручання Барахлюша, усміхається:

— От і все гаразд! Сподіваюся, я можу бути вільним? Піду спати. І біда тому, хто розбудить мене так нахабно, як сьогодні!

Узявши Барахлюшеву драбинку, він залізає в кокон і зашиває його ізсередини. Артур ніяк не може відійти від дзеркала.

— Це й справді неймовірно!

— Гаразд, потім намилуєшся! — хапає його за руку і підганяє Барахлюш. — На тебе чекають!

Вождь племені бонго-матасалаї обережно виймає із землі підзорну трубу, а його побратими акуратно згортають п'ятикутний килимок.

Вождь востаннє нахиляється над ямою.

— Щасти тобі, Артуре! — проникливо говорить він. Потім ставить на місце садового гномика. І маленьке плем'я високих людей безслідно зникає в темряві.

Мотора старенького «шевроле» вже не чути.

Світло фар різко слабне і згасає. Довкола ніч і тиша.

Із вікна другого поверху чути рокотання — так стукають колеса потягу. Це хропе бабусенька, мимохіть випивши цілу пляшечку снодійного.