Артур і мініпути

РОЗДІЛ 8

Нарешті мініпут бачить те, що шукав, — велике око позирає на нього із лінзи чарівної труби.

— Арчибальд? — питає він не зовсім упевнено.

Артур від здивування остовпів. Це створіннячко ще й розмовляє!

— Е-е-е… мені… ні, — затинаючись, ледве вимовляє хлопчик.

— Назви себе! — нагадує йому воїн-матасалай.

Артур здригається: перед ним така велика мета, а часу обмаль!

— Я його онук — мене звати Артур.

— Сподіваюсь, Артуре, ти знаєш, навіщо тобі потрібно проникнути до нас, — каже мініпут. — Рада забороняє входити у світлові двері будь-кому. Вони відчинені тому, кому це справді необхідно.

— Мені дуже, дуже потрібно! — схвильовано починає Артур. Його голос здається якимось… чужим. — Сад хочуть вирубати, кущі скосити, траву вирвати! Через два дні тут не буде нічого — ні будинку, ні саду, а значить і… мініпутів!

Мініпут на драбинці захвилювався:

— Що ти, приятелю! Ти такий же жартівник, як і твій дідусь?

— Ні, мені не до жартів. Це новий власник. Він хоче спорудити на цій землі нові висотні будинки! — пояснює Артур.

— Висотні будинки? — перепитує Барахлюш і в його очах застигає жах. — А що це таке — висотні будинки?

— Це такі великі будівлі із бетону. Вони стоятимуть там, де нині сад, — відповідає хлопчик.

— Але це жахливо!!! — злякано скрикує Барахлюш.

— Так, жахливо, — погоджується Артур, — і нас може порятувати тільки дідусів скарб, який він заховав десь у саду. Тоді я зможу заплатити борги, і нас більше ніхто не зачепить.

Барахлюш приймає Артурову відповідь:

— Це й справді чудова ідея!

— Але щоб знайти скарб, я повинен потрапити до вас, — додає хлопчик. Та його співрозмовник не бачить нічого спільного між загрозою знищення саду і бажанням Артура проникнути в країну мініпутів.

— Зрозуміло, і все ж спочатку треба зібрати раду, всім пояснити, в чому річ, потім обговорити…

— Через два дні не треба буде нічого — ні ради, ні обговорення, — перебиває його Артур. — На той час вас просто не буде — ви всі загинете!

Барахлюш замислюється — нарешті він розуміє, про що попереджає хлопчик.

Артур запитально дивиться на вождя. Він дуже старався бути переконливим! Здається, навіть дещо нафантазував.

Вождь підіймає вгору великий палець — все було на найвищому рівні.

— Як тебе звати? — запитує Артур міні-пута, розглядаючи його через лінзу труби.

— Барахлюш, — відповідає крихітка.

— Барахлюше, майбутнє твого народу — у твоїх руках! — урочисто завершує Артур.

— Мініпут мало не падає з драбинки: певно, така відповідальність звалилася на нього вперше.

— Справді. Так. У моїх руках. Треба діяти! — мимрить він собі під носа. Крихітка так крутиться і розмахує руками, що зрештою не втримується на верхньому щаблі і падає, щоправда, нічого не пошкодивши — ні рук, ні ніг, ні голови.

— Треба попередити раду! Але ж вона в^ке зібралася на королівську церемонію! Мене повісять, якщо я порушу її правила!

— Барахлюш розмовляє сам із собою, але достатньо голосно. Він завжди так робить, коли шукає правильне рішення.

— Поспішай, Барахлюше, бо немає часу, — нагадує йому Артур.

— Так, звичайно! Нема! — хвилюючись, повторює мініпут. Покрутившись ще трохи на місці, він раптом пірнає у вузьку щілину, дуже схожу на тунель крота.

— Король мною пишатиметься! Але якщо я порушу порядок церемонії, він мене порішить на місці! — вигукує Барахлюш.

Вождь бонго-матасалай усміхається і підходить до Артура.

— Ти був переконливий, мій хлопчику!

— Сподіваюсь, я довів йому, що мені необхідно потрапити в його світ, — невпевнено відповідає Артур…

Тим часом Барахлюш, промчавши тунелем, вбігає у велику печеру — справжній підземний ґрот.

У ґроті — ціле місто. Це столиця мініпутів, у якій стоїть королівський палац. Барах люш вибігає на головну вулицю, в цей час безлюдну, отже, можна оглянути житла мініпутів. Усі будівлі — із екологічно чистого матеріалу: сухої землі, щільно підігнаних стебел кульбаби, сухого листя, шматочків деревини. Будинки відгороджені низеньким штахетом із зернових лушпинок. Вулиці освітлюють особливі квіти, висаджені вздовж тротуарів. Їхні тичинки сяють у темряві.

Головною вулицею можна потрапити на майдан ради. Там, перед королівським палацом, стоїть напівокруглий амфітеатр, що нагадує римський.

Зараз на трибунах зібралося багато люду — це мініпути прийшли подивитися на церемонію. Отож, щоб добратися до підвищення, де мають розміститися члени ради, Барахлюшу доводиться весь час допомагати собі ліктями. При цьому він ще й чемно вибачається. Роздаючи вибачення направо і наліво, він врешті-решт досягає бажаного.

Арену амфітеатру називають Головним майданом. Посеред нього лежить гігантський Камінь Мудреців, з якого стримить могутній меч. Він і справді чудовий — гартована сталь помережана тонким узором із тисячі загадкових знаків. Однак видно тільки частину меча — другу сховано у глибині каменя.

Перед каменем, схилившись на коліно, стоїть мініпут. Обличчя його не видно, але з обладунку зрозуміло, що це воїн. Довгі по-ножі обхоплюють його ноги до колін, на поясі висять кинджали різної довжини, виточені із мишачих зубів, сумки і підсумки, пошиті із шкірочки кукурудзяних зерен.

Ого-го! Ну, зараз почнеться! — захвилювався Барах люш.

Величезні ворота палацу урочисто відчиняються. Першими на майдан виходять фа-келоносці — два мініпути в барвистих лівреях, що нагадують карнавальні костюми, які раз на рік одягають у Венеції. Лівреї багато розшиті золотими нитками; на головах факелоносців — великі капелюхи, схожі на прозорі кулі, всередині яких сидять світлячки.

Факелоносці стають обабіч помосту.

Зараз — дорогу королю!

Його Величність рухається важко і розмірено. Високий на зріст, він вивищується над своїми підданими, як вихователь дитсадка над своїми підопічними. Руки в короля довгі — до самих литок. Його Величність загорнутий у широкий хутряний плащ, який нагадує шкуру білого ведмедя, і його довга біла борода зливається з білим хутром.

Вік короля визначити важко. Але йому не менше ста років. Його маленьку голову на непропорційно великому тілі прикрашає шапка із дзвіночками, натягнута на самі вуха, тому король більше схожий на блазня, аніж на повелителя.

Король сходить на поміст і зупиняється біля самого краю. Слідом за ним ідуть кілька вельмож, членів ради. Вельможі стають з обох боків помосту. І тільки один із них залишається біля короля. Це Миро, кріт. Його вбрання, певно, виготовили у Вероні ще за часів Монтеккі і Капулетті.

Гострий ніс крота прикрашають окуляри з товстими скельцями, крізь які його сліпенькі очка недовірливо і з тривогою дивляться на світ.

Король підносить до неба свої довжелезні руки — і глядачі, що заповнили амфітеатр, зустрічають його вітальними вигуками. Прислухавшись, можна зрозуміти, що розмовляють вони по-французьки, тільки з особливою вимовою.

— Мій любий народе, простолюдини та вельможі! — по-старечому скрипучим голосом починає говорити король. — Постійні війни, в які були втягнуті наші предки, приносили нам тільки розруху й горе…

Він робить паузу, щоб вшанувати пам'ять загиблих у ті давні жорстокі часи.

— Та одного разу наші мудрі предки вирішили ніколи більше не воювати. Того дня вони замурували в камінь могутній меч.

Широким жестом він запрошує всіх поглянути на камінь з увіткнутим у нього мечем і на схиленого перед ним воїна.

— Цей меч не повинен був би вражати людей, а лишень нагадувати, що всі проблеми можна розв'язати мирно.

Глядачі погоджуються із своїм королем. Тільки Барахлюш, певно, має свою думку. Точніше, він такий схвильований своєю відповідальною місією, що весь час крутиться і підстрибує на місці.

Король продовжує.

— Біля входу в палац предки наші зробили напис, що став для нас головним заповітом. У ньому сказано: якщо настане день, коли нашим землям загрожуватиме жорстокий завойовник, то чистий душею воїн із справедливим серцем, у якому немає ненависті й помсти, зможе витягти меча з каменя й піти на битву, яку має чесно виграти.

Король робить ще одну, тривалішу паузу і тяжко зітхаючи, завершує:

— І ось, на жаль, цей день настав.

В рядах глядачів зашепотіли. Кожен поспішає розділити спільну біду із сусідом.

Наші шпигуни повідомили, що Жахливий У зібрав численне військо і хоче загарбати нашу землю.

Над майданом прокочується здавлений зойк жаху. Щоб налякати мешканців міста, достатньо навіть одного звуку імені чудовиська — У. А яка б почалася паніка, якби це ім'я прозвучало повністю!

— А зараз прошу вас висловити вашу думку! — звертається король до зібрання. І це стає сигналом до початку такого різноголосся, коли ніхто нікого не слухає, проте кожен говорить що хоче. Це більше нагадує сварку торговок на рибному ринку, аніж на дебати в Національній раді.

— Вони надовго тут застряли? — запитує стурбований Барахлюш у королівського охоронця.

— Аякже! Це ж тільки початок! — весело відповідає охоронець і, позираючи вгору, починає задумливо перераховувати:

— Ще буде підсумковий виступ короля, виступи мудреців, присяга воїна, потім ратифікація королем паперів… а на завершення — буфет! — бадьоро підсумовує він і задоволено усміхається, бо любить добре поїсти.

Розгублений Барахлюш знову починає розмахувати руками.

— О, мій народе! Не можна гаяти часу! — вигукує король, намагаючись втихомирити розбурханий натовп.

— Він має рацію! — погоджується Барахлюш. — Щоб не було запізно!

Король урочисто спускається з помосту і прямує до воїна, шанобливо схиленого перед чарівним каменем. На півдорозі він зупиняється і говорить своїм радникам:

— Настали тяжкі часи, тому я прошу вас не зважати на формальності й одразу ж затвердити володарем могутнього меча ту, хто, на мою думку, має всі необхідні чесноти для небезпечної справи…

Зробивши ще кілька кроків, він знову зупинияється і продовжує говорити. Обличчя його стає надзвичайно лагідним. А голос звучить розчулено:

— … Ту, хто через кілька днів офіційно посяде мій трон — стане на чолі королівства…

Дитинна усмішка молодить короля.

— Сподіваюсь, ви вже здогадалися, що йдеться про мою доньку — принцесу Селе-нію!?

І він ніжно обіймає воїна, який схилився перед чарівним каменем.

Юна дівчина в обладунках воїна поволі, як того вимагає звичай, встає, підіймає голівку — і всі бачать її янгольське личко.

Вона ще прекрасніша, аніж на малюнку в дідусевій книзі. Її волосся із бузковим полиском дивовижно гармонує з мигдалеподібними очима кольору мальдівської бірюзи.

В душі цієї тендітної дівчинки живе неприборканий дух: вона найбільше любить гратися в розбійників та воїнів. Однак ніякі обладунки не можуть приховати її витонченої жіночої фігурки. Вона й справді принцеса: білошкіра, як Білосніжка, вродлива, як Попелюшка, граціозна, як Спляча Красуня, і витівниця, як Робін Гуд із диснеївського мультика.

Король пишається своєю красунею-донь-кою: згадуючи її, він аж багряніє від задоволення.

Глядачі схвально аплодують. Та не слід битися об заклад, щоб стверджувати, що Се-ленію обрали після довгих і зважених роздумів. Перемогла передусім чарівність принцеси, миттєво підкоривши всіх присутніх.

І тільки Барахлюш не реагує на її чари.

— Сміливіше, Барахлюше! — підбадьорює себе хлопчик.

Король підходить до доньки.

— Принцесо Селеніє! Хай не полишає вас переможний дух предків! — урочисто промовляє король-батько.

Селенія наближається до каменя і поволі простягає руку до меча, щоб зручніше вхопити його руків'я.

І в цю мить на арену вибігає Барахлюш.

— Тату! — кричить він. Побачивши його, Селенія від злості аж ногою тупає.

— Ти, Барахлюш нещасний! — шипить вона крізь зуби, бо добре знає, що навіть у такий урочистий момент молодший братик може викинути якогось коника.

Король шукає поглядом молодшого сина.

— Я ось, тату! — кричить хлопчик і підбігає до розгніваної сердитої Селенії.

— Ти вже мене дістав! Не міг зачекати кілька секунд? А потім би клеїв дурня скільки завгодно!

— На мене покладено завдання державної ваги, — заперечує Барахлюш і намагається скопіювати урочистий тон батькової промови.

— Що? А моя місія неважлива? Я повинна витягти меча і йти битися з Жахливим У!

Барахлюш знизує плечима:

— Ти занадто горда, щоб витягти меча. І ти сама це знаєш!

— Слухай-но, пане всезнайко! — єхидно промовляє Селенія, — а може, ти мені заздриш?

— Ніскілечки! — піднявши очі до неба, — відповідає Барахлюш.

— Тихо! Припиніть сварку! — прикрикує на них король. — Ти що собі дозволяєш, Барахлюше? Це ж дуже важлива церемонія! Сподіваюся, що порушуєш її з поважної причини?

— Звісно, батьку! Адже сьогодні відкрилися світлові двері в горішній світ, — відповідає Барахлюш.

— І хто ж прибув цього разу? — питає король голосом оперного тенора.

— Артур — онук Арчибальда! — як відмінник біля дошки, рапортує Барахлюш.

Відповідь викликала серед глядачів бурю емоцій. Арчибальда тут пам'ятають. Але король від цього не в захваті.

— І… що ж потрібно цьому… Артурові? — похмуро запитує він.

— Артур хоче виступити на раді. Він каже, що на нас чигає величезна небезпека, нещастя, і тільки він може порятувати.

Збудження мініпутів ось-ось перейде або в паніку, або в заколот.

Відштовхнувши брата, Селенія підбігає до короля.

— Наше велике нещастя називається Жахливим У і нам не потрібен жоден Артур! Це я, Селенія, принцеса мініпутів, повинна виконати свій обов'язок і захистити наш народ!

Селенія, не чекаючи королівської згоди, підбігає до каменя і хапає меч за руків'я. Її делікатна рука намагається витягти зброю з кам'яного полону.

Але… меч навіть не ворухнувся. Тоді вона береться за руків'я обома руками і тягне його до себе. Результат той же. Меч лишається в камені.

Селенія аж гарчить від злості, впирається в камінь ногами, тяжко дихає… Та все марно. Глядачі знічені. Король розгублений — він намагається приховати своє розчарування.

Задихавшись, принцеса зупиняється, щоб перевести подих.

— А я ж казав, що ти занадто горда! — піддражнює сестру Барах л юш.

— Ну ти й!.. — Селенія кидається на брата з явними намірами задушити нахабу.

— Селеніє! — докірливо вигукує батько. Принцеса зупиняється.

— Доню моя, мені дуже шкода, — із співчуттям каже король. — Ми всі знаємо, як ти любиш наш народ. Але… Твоє серце переповнене ненависті й жадоби помсти.

— Ні, батьку! — мало не плаче Селенія. — Це… це Барахлюш мене розізлив! Як тільки заспокоюся, витягну меча із каменя.

Король скептично дивиться на доньку. Як їй довести, що вона засліплена люттю? Що в її грудях клекоче ненависть? Що поки вона їх не позбудеться, меч не піде їй в руки?

— Що б ти вчинила, якби зараз перед тобою опинився Жахливий У? — несподівано запитує король.

— Ну… я б… повелася з ним так, як він того заслуговує, — упевнено відповіла принцеса, намагаючись погамувати в собі злість.

— А чого він, по-твоєму, заслуговує? — допитується король, випробовуючи доньку на міцність.

— Я б… я б задушила цього негідника своїми руками! За всі його злочини, за ті нещастя, що він завдав нам, а також за…

І раптом Селенія усвідомлює, що король, її батько, заманив її в пастку — і вона в неї потрапила.

— Мені душе шкода, моя доню, але тобі ще зарано братися за цей меч. Бо він тільки тому передасть свою силу, хто буде справедливим до ворога, а не жадатиме помсти, — патетично проголошує король.

— І що ж ти пропонуєш? Нехай цей паскудний виродок убиває нас, захоплює наші землі, грабує житла, а ми мовчки сидітимемо? Сидітимемо, склавши руки? — із запалом вигукує принцеса, прагнучи залучити глядачів на свій бік.

Амфітеатр схвально гуде. Селенія каже правду.

— І хто ж тоді, на твою думку, нас порятує? — гучно лунає її голос.

— Артур! — упевнено відповідає Бара-хлюш. — Він — наша остання надія!

Селенія зумисне безпорадно піднімає очі до неба. Король мовчить і розмірковує. Натовп мовчить, вичікуючи.

Радники пошепки обмінюються думками. А потім ствердно кивають головами королю, сподіваючись, що їхнє рішення його задовольнить.

Вони не помилилися.

— Зважаючи на те… І в пам'ять про Арчибальда… рада вислухає юнака на ім'я Артур.

Барахлюш радісно вигукує, а його сестра ображено надуває губи.

Натовп на трибунах хвилюється, бо звичний хід церемонії порушено.

— Миро! — кличе король свого головного радника. — Готуйте зв'язок!

Кріт уже напоготові. Скочивши з помосту, він підтюпцем прямує до центру керування і сідає перед дугоподібною стійкою з багатьма руків'ями, великими й маленькими, на кожному з яких написаний свій номер.

Швидко зробивши за допомогою лічильних кісточок потрібні обчислення, Миро обертає руків'я під номером двадцять один. Із стіни виїздить величезне дзеркало в рамі із коріння рослин: воно дуже нагадує дзеркальце заднього огляду в автомобілі. За ним висувається ще одне дзеркало, в якому відбивається перше. Із стелі з'являється третє дзеркало — на нього падають промені світла, відбиті двома першими дзеркалами…

Миро одне за одним обертає інші руків'я і звідусіль висуваються дзеркала, за допомогою яких зображення, одержане на лінзу опущеної в яму підзорної труби, передаватиметься на міський майдан. У цій мудрій системі задіяно з півсотні дзеркал.

Але Миро схопився лапками за нове руків'я — і над майданом зависають чотири кулі. Вони випромінюють сліпучо-яскраве світло, що нагадує світло лампочки в кінопроекторі. Кріт натискує на важіль з наклеєним на ньому кусочком оксамиту і над амфітеатром умить розгортається величезний екран.

Зблизька видно, що він зшитий із сухого кленового листя, як клаптикова ковдра. Проекційна установка готова. Миро натискує ще на одну кнопку і з гуркотом виїжджає останнє дзеркало. На екрані з'являється велике око — те саме, що його побачив Барахлюш у лінзі спущеної в яму підзорної труби.

Це око Артура.

Стоячи біля труби на колінах, Артур невідривно дивиться в об'єктив. Хлопчик зовсім забув, що перебуває все ще у своєму саду. Він почуває себе справжнім мініпутом, якому виявили честь і надали слово на раді перед самим королем!

Артурове око, відбите багатьма дзеркалами, просто гігантське, і король спочатку аж присідає від страху, бо думає, що хлопчик має колосальний зріст.

Селенія на знак протесту повернулась до екрана спиною.

Нарешті король отямився і згадав про свій сан. Він велично відкашлюється, щоб голос зазвучав по-королівськи.

— Кхм! Кхм! Гм! Юний Артуре! Рада слухає вас! Кажіть, але тільки по суті справи!

Схвильований Артур поспішає, тому його промова зовсім не урочиста, а більше схожа на дитячу скоромовку.

— Одна людина хоче знищити сад, у якому ви живете. І все, що є в тому саду. І вас разом зі всім. У вас є одна хвилина, щоб впустити мене у ваш світ, щоб я міг допомогти вам. Якщо ні, то вам не допоможе ніхто.

Слова Артура, як протяг, облітають трибуни глядачів. Король розгублений.

— … Так… коротко… І ясно…

Його Величність позирає на своїх радників, а вони — ні гу-гу. І він приймає рішення сам.

— Артуре! Твій дідусь був великою і мудрою людиною, тому ми довіряємо тобі. Пропустити через світлові двері! — гучно повеліває король, величним жестом підносячи руки до неба, точніше, до земляного купола, який і служить небом для мініпутів.

З радісним лементом Барахлюш мчить знову в тунель, по дорозі давши штурхана Селенії, щоб перестала дутися.

Миро й далі щось ворожить на своєму місці. Екран згортається і зникає в непомітній для стороннього ока ніші.