Артур і мініпути

РОЗДІЛ 16

Попереду видніється зелений пагорб, в центрі якого — велика чорна діра. Поряд лежить металева кришка: певно, при потребі діру закривають нею. Повернувшись до діри спиною, гамуль відриває від землі передні лапи і випрямляється, щоб скинути свій вантаж у діру, що дуже нагадує сміттєву яму.

— Оце те надійне місце? — із сумнівом запитує Барахлюш. Йому вже набридли такі пригоди.

Десятки трубочок-«гармошок» безладно сиплються в яму. Важко навіть уявити, що чекає на наших мандрівників, коли й вони опиняться там.

«Гармошки» шелестять при падінні, розкочуються в різні боки і зупиняються. Нарешті настає тиша. Тиша, наскрізь пронизана тривогою.

— Чувак наказував нам не ворушитися. Тому треба сидіти тихо і чекати, доки він за нами прийде! — голосом повелительки наказує Селенія.

Механічна рука, схожа на руку людини, підхоплює «гармошку» і ставить її на жорстку поверхню. Це звичайний стрічковий транспортер. Коли на ньому збирається достатня кількість «гармошок», він починає рухатися і відвозить їх. Наші мандрівники не можуть зрозуміти, як їм краще розміститися — їхню «гармошку» весь час трясе, хитає, придавлює, перевертає…

Механічна рука продовжує свою роботу: вона завантажила чергову партію «гармошок» — і транспортер повіз їх далі… Ось він зупиняється. Інший механізм вкладає в кожну «гармошку» сяючу кульку, і «гармошки» стають схожими на китайські ліхтарики. Наші герої вискакують зі свого прихистку і ховаються в ліхтариковому лісі, що виростає поруч.

«Гармошки»-ліхтарики випромінюють тепле рудувате світло.

Останній автомат підхоплює смугасті «ліхтарики» і підвішує їх на довгий дріт, якому не видно кінця-краю. Виходить чудова гірлянда.

Ця гірлянда рухається вперед. Друзі теж змушені рухатися: вони біжать, нагинаючись якомога нижче, щоб не потрапити на освітлений простір. Коридор із гірляндою приводить їх до входу у велику залу, та вони не поспішають туди увійти. Добре було б переконатися, що там небезпечно.

Артурові очі поступово звикають до яскравого світла, і він здогадується, що таємнича дорога привела до… нічного клубу, влаштованого на старому програвачі. Гірлянди смугастих ліхтариків, розвішані вздовж стін і натягнуті між стовпами, що огороджують танцювальний майданчик, освітлюють приміщення приємним м'яким сяйвом. На поверхні програвача вистачає місця і для бару з довгою стійкою та кількома столиками для відвідувачів, які бажають усамітнитись і поспілкуватися спокійно. Там же й гігантський музичний центр. Придивившись, Артур розуміє, що головною частиною центру є стара головка звукознімача, на якій (о диво!) збереглася голка із сапфіровим наконечником.

Клуб явно популярний: більше половини місць за стійкою зайняті осматами.

Скоцюрбившись у темряві коридору, Артур з друзями з цікавістю оглядають нічний заклад.

— Ой, я більше не можу ховатися, — скаржиться Артур, намагаючись поворушити занімілою ногою.

— Рвешся до світла? — єхидно запитує Селенія. Повернувши голову, вона кивком показує на загін осматів, що саме ввалились у двері — навпроти.

— Рвусь, але, мабуть, доведеться трохи зачекати, — усміхається Артур.

Нарешті ще з одних дверей, певно, службових, з'являється їхній знайомий кльовочувак. За ним іще один — вищий на зріст, ширший у плечах та із ще страшнішою зачіскою. Хоча, по правді, ту копицю кісок зачіскою назвати важко. Але вираз обличчя і поведінка високого засвідчують, що він — начальник знайомого кльовочувака.

— Аж ось ви де! — вигукує кльовочувак, розгледівши в темряві три скоцюрблені постаті. — Можна виходити!

Занімілі кінцівки не слухаються Артура — він робить кілька кроків, як носатий Піноккіо на своїх прямих ногах, і, не втримавшись, падає. Позаду лунає єхидний сміх принцеси. Але й вона падає поруч. І ніхто вже й не дивується, коли Барахлюш теж опиняється на підлозі.

Отож потерпілі сидять на підлозі, розтираючи руки-ноги, а над ними, похитуючись, стоїть знайомий кльовочувак. Він устиг, певно, випити чогось міцнішого, аніж вода із потічка, і тепер йому все подобається.

— Оце їх скрізь розшукують осмати? — із сумнівом запитує начальник.

— Ага! А хіба що? — дивується чувак.

— Та якісь вони не дуже… — задумливо промовляє кльовочувак-начальник, уважно розглядаючи усіх трьох. — Але хай буде — я сам з ними розберуся. А ти тусуй звідси! Завтра на роботу!

Знайомий кльовочувак, похитуючись, залишає клуб.

Наші мандрівники підводяться з підлоги і струшують з себе пил. Як тільки підлеглий кльовочувак виходить, начальник його стає зовсім іншою людиною. На його устах виграє привітна усмішка, що їй позаздрив би й рекламний агент.

— Друзі мої! — вигукує він і розкриває обійми назустріч розгубленим мандрівникам, демонструючи два ряди бездоганних зубів. — Ласкаво просимо в ЯМА-БАР-КЛУБ!

Мандрівники та їхній новий покровитель сідають за столик. До них одразу підлітає рахітичного вигляду комарик — він несе в лапках чотири склянки.

— Усім — Вогняного Джека! — командує начальник, щоденний гість клубу.

— О так! Так! — нетерпляче вигукує Барахлюш.

Вогняний Джек — традиційний напій мініпутів, але дітям його не наливають, бо він доволі міцний, і Барахлюш поспішає скористатися ситуацією, щоб нарешті його скуштувати.

Комар по черзі опускає у склянки клієнтів свій хоботок. З нього виривається струмінь пінистої червоної рідини і, вдарившись об дно склянки, починає булькати, а потім загорається. Начальник здуває полум'я, як звичайно здувають піну з кухля пива.

— Хай вічно живуть сім континентів! — проголошує кльовочувак-начальник, піднімаючи склянку і закликаючи своїх гостей підтримати тост.

Мандрівники гасять полум'я у своїх склянках і навхильці випивають вогняну рідину. Тільки Артурова склянка залишається повною.

Хлопчикові хочеться подивитися, як подіє напій на його друзів.

— Ух, клас! — захоплюється Барахлюш.

— І так втамовує спрагу, — підтримує його Селенія.

— Це улюблений напій моїх дітей, — повідомляє чувак-начальник.

Тепер усі погляди звернені на Артура: він так і не випив. Троє прихильників Вогняного Джека поглядають на хлопчика з неприхованою жалістю і зверхністю.

— За Сім Континентів! — пересилює себе Артур і випиває все до дна. Як і його друзі — одним духом!

Недобрі передчуття не підвели Артура: одразу ж обличчя хлопчика стає червоним, як помідор. Артурові здається, що він проковтнув шматочок розплавленої лави. Немає нічого дивного в такій реакції: мініпути готують цей напій із гіркого перцю, віскі та цукрового сиропу.

— Так… зви… чайно… — затинаючись, промовляє він залишками свого голосу, — ччччуудово… тамує ссспрагу!

Барахлюш, засунувши пальця у склянку, підбирає останні краплі і старанно їх злизує.

— Здається, сюди ще домішали яблуко! — з виглядом знавця зауважує він.

— Звичайно, палючого яблука! — Артурів язик заплітається, але він удає, що нічого не сталося.

Поруч із їхнім столом зупиняється група осматів. Вони уважно все оглядають, ніби когось розшукують. Від страху Селенія аж поменшала.

— Не турбуйтеся! — заспокоює гостей чувак. — Це вербувальники. Вони переконують слабких клієнтів підписати контракт на службу у війську Жахливого У. Та вони вас не зачеплять — ви ж зі мною.

Нашим друзям дуже хочеться почуватися в безпеці, тому вони вірять новому знайомцю на слово.

— Чому осмати ніколи не намагалися вас завоювати? — цікавиться Селенія, бо не приховує недовіри до чувака.

— О, це дуже просто пояснити! Ми виробляємо дев'яносто відсотків коренів, які йдуть на виробництво курива для армії осматів. І нині вояки й дня не проживуть без нього. Але тільки ми вміємо це робити. Кльовочуваки працюють лише на себе! Під наглядом вони нічого не вирощуватимуть!

Такий бізнес здається Селенії не дуже порядним і підозрілим.

— А корені якого дерева ви використовуєте? — запитує вона.

— Ну, це залежить для чого… Липи, ромашки, вербени… Сировина натуральна! — з притиском каже він, супроводжуючи свої слова такою широкою усмішкою, що кожен мініпут з нормальними розумовими здібностями зрозуміє, що новий знайомець бреше на всі заставки. — Хочете скуштувати? — звертається він таким тоном, яким змій, мабуть, пропонував першим людям яблуко спокуси. І одразу ж витягує цигарки.

— Ні, дякуємо, пане…

— Друзі кличуть мене Максом, — каже чувак і показує всі зуби. — А як вас звати?

— Мене звати Селенія, я донька СВИСТОКРИЛА ДЕ СТРІЛОБАРБА, п'ятнадцятого імператора цього імені, що править Першим континентом.

— Bay! — захоплено вигукує кльовочувак, вдаючи здивування. — Вибачте, я не впізнав вас, Ваша Високосте! — І нахиляється, щоб поцілувати їй руку.

Селенія відсмикує руку, але щоб не виглядати неввічливою, робить нею помах, вказуючи на своїх супутників:

— Це мій брат, СОМОНО ДЕ СТРІЛОБАРБ де Барахлюш. Але ви можете називати просто Бюш.

Вогняний Джек добре діє на Артура, бо він вирішує знайомитися сам.

— А я — Артур! Із великого будинку! А навіщо ви порозпилювали всі мої соломинки? — раптом запитує він. Хлопчик аж занадто осмілів.

— Що поробиш? Бізнес! Осмати попросили нас відрізати від них «гармошки», а прямі труби спускати вниз по Чорній ріці, що тече через Некрополіс.

Почувши назву міста, мандрівники стрепенулися.

— Ми саме туди прямуємо! — відверто повідомляє принцеса. — Ви можете нам допомогти?

— Хочете потрапити в Некрополіс? Ви часом не поїхали мізками? Туди, можливо, й дійдете, а от назад чи й виберетеся. Навіщо вам це гибле місце? — здивовано запитує кльовочувак.

— Ми повинні знищити У, доки він не знищив нас, — довірливо говорить Селенія.

— І все?

— І все! — підтверджує принцеса. Макс замислюється.

— А чому У розшукує вас? — цікавиться він. Усі кльовочуваки дуже допитливі.

— Це давня історія… Скажу коротко: через два дні я стану повнолітньою, вийду заміж і успадкую трон свого батька. Жахливий У цього не хоче. Він знає, що коли я прийду до влади, то він ніколи не завоює нашу країну. Так сказано в давньому пророцтві.

Макс і справді зацікавився розповіддю принцеси. Особливо тією частиною, в якій ідеться про заміжжя.

— І яке ж ім'я того щасливця нареченого?

— Не знаю. Я ще не вибрала, — гордовито відповідає Селенія.

Відчувши, що він може влаштуватися королівським зятем, Макс знову так солодко заусміхався, що й сліпий би побачив на його обличчі нещирість. Артур теж відчуває якусь каверзу за цією посмішкою, хоча дія алкоголю ще триває.

— О'ЛЯ'ЛЯ! Не поспішайте, друже! — вимовляє не зовсім тверезим голосом, упираючись пальцем у могутні груди кльовочувака. — Ми тут з особливо важливим завданням! І воно ще не виконане!

— Перед особливо важливим завданням треба добре розслабитися і відпочити! Ще всім по Джеку! Для бадьорості! Я пригощаю! — пропонує кльовочувак на радість Барахлюшу.

Доки все той же рахітичний комар наповнює склянки, Макс біжить до диск-жокея, що прилаштувався біля важеля головки звукознімача.

— Лайтмен! Ану, запускай свою штуковину! — наказує йому кльовочувак.

Лайтмен розштовхує двох розтріпаних кльовочуваків, що хропуть біля стінки про-гравача.

— Гей, хлопчики! Настав час розважити наших клієнтів!

Чуваки розплющують очі, поволі підводяться і потягуються так, ніби їхні тіла — з киселю. Перевалюючись з ноги на ногу, вони підходять до великої електричної батарейки і котять її до батарейкоприймача. Як тільки батарейка стає на місце, танцювальний майданчик заливає яскраве світло і вініловий диск починає крутитися. Лайтмен штовхає голку звукознімача, аж доки вона зупиняється на його улюбленій пісні. При перших же акордах стає зрозуміло, що диск-жокей полюбляє сучасну музику.

Макс повертається до Селенії і намагається виглядати джентльменом.

— Потанцюймо? — чемно пропонує він. Селенія усміхається, Артурові ж не до сміху.

— У нас попереду довга путь, Селеніє! — поривається переконати він дівчину. — Тобі треба відпочити!

Артурові й самому дивно, що він ревнує примхливу принцесу до чувака який невідь-звідки взявся!

— Нічого. Ще відпочину! — відповідає Селенія і йде до танцю. Їй не танцювати хочеться, а розізлити Артура.

Як тільки Макс і Селенія починають танцювати, швидка мелодія змінюється повільною.

— Бюше! Та зроби щось! — умовляє приятеля Артур. — А раптом він викраде її?

Замість відповіді Барахлюш з бульканням випиває свою склянку Вогняного Джека.

— А що я вдію! — розводить руками юний принц. — Що мені їх усіх — перестріляти? — пропонує він, витягнувши вперед руки, ніби тримає автомата. — Через два дні їй виповниться тисячу років. Вона вже доросла дівчинка!

Артур дуже розлючений, але… Барахлюш тим часом вивчає кльовочуваків, що натовпом стоять біля барної стійки. Несподівано він помічає, що в одного відвідувача на поясі висить такий самий ніж, як був у нього. І навіть не такий самий, а той самий!

— Ось він — мій ножик! — схоплюється Барахлюш. — Зараз я скажу йому кілька теплих слів!

Рішуче відсунувши стільця, принц робить крок уперед, потім розвертається, опо-рожняє склянку сестри і занадто упевненою ходою прямує до барної стійки.

Артур лишається сам. Йому гірко й важко на серці. Зненацька приходить несподіване рішення: він хапає склянку і одним духом випиває її. Саме так дорослі допомагають собі забути зраду. В кіно…