Артур і мініпути

РОЗДІЛ 13

Бабусенька обережно прочиняє двері в онукову кімнату. Хлопчик ще спить, з головою закутавшись у ковдру. Ну й добре. Вона встигла приготувати йому сюрприз. Бабусенька відчиняє двері навстіж і урочисто заходить у кімнату, несучи перед собою на таці розкішний сніданок на чудовому перламутровому сервізі.

Вона ставить тацю на краєчок ліжка, сідає сама і, задоволено усміхаючись, повідомляє:

— Сніданок готовий!

Їй ніхто не відповідає. Поплескавши по ковдрі, бабусенька йде до вікна і розсовує занавіски. Ясне сонячне проміння заливає кімнату й освітлює тацю зі сніданком. Так, бабуся й справді потрудилася!

— Уставай, лінюх! Скільки можна спати! — каже бабуся і, не чекаючи відповіді, зісмикує з хлопчика ковдру.

Ой! Невже онук перетворився на пса? Коли переляк минув, бабуся розуміє, що це Альфред окупував Артурове ліжко і виспався в ньому. Задоволений із свого жарту, пес махає з усієї сили хвостом. Але бабусі не до жартів.

Вона, як молода, збігає сходами, вискакує на ґанок і голосно кличе:

— Артуре!

Сидячи в горіховій шкалалупі, хлопчик цього не чує. Та ще й у цю мить він якраз намагається убезпечити себе від несподіванок і пристібнути ремінь. Тим часом Барахлюш витягує із наплічника маленьку білу кулю, легесеньку, як пух кульбаби, і енергійно нею трясе. Кулька починає світитися. Тоді мініпут випускає її з рук і вона поволі пливе в повітрі, осяваючи кабіну, ніби дзеркальна куля на дискотеці.

— Нічого не вдієш — я захопив лише білу кулю, — виправдовується Барахлюш так, ніби він усіх пригостив червивими яблуками.

Артур у захопленні від кульки — навіть у своїх найфантастичніших мріях він не припускав, що потрапить у таку надзвичайну пригоду!

Через тріщини в шкаралупі він намагається роздивитися, які події розгортаються ззовні. З одного боку до загадкової конструкції, над якою завис горіх-фунікулер, видно прозору прибудову: вона скидається на капітанську рубку пасажирського лайнера. В ній біля пульту керування, перед величезним екраном, стоїть масивне крісло, в якому солодко спить машиніст. Зненацька його щось виштовхує з крісла. Він спочатку підскакує, потім плюхається на сідниці і, ще зовсім сонний, як у лихоманці, починає клацати різними тумблерами. На екрані висвітлюються назви сімох мініпутських континентів і бігає стрілка, що світиться. Поступово вона заспокоюється і повільно сповзає до темної частини екрана, де світиться зловісна назва «Заборонений континент». Складний механізм починає рухатись — а разом з ним і горіх.

— Щось мені невтямки, як це у вас мандрують, — вдавано наївно говорить Артур.

— Та ж елементарно — в горіхах! — знизує плечима Барахлюш. — А хіба є інший спосіб? — Юний принц розгортає карту — на ній зображено всі Сім Континентів. — Ми зараз отут. А нам потрібно туди! — Барахлюш водить пальцем по карті. І вираз його обличчя зовсім не міняється — ніби він планує прогулянку за місто.

Артур схиляється над картою і намагається зрозуміти, в яких саме закутках його саду розташовані континенти мініпутів. Судячи з малюнка, Некрополіс десь неподалік від сараю.

— Ага! Зрозумів! — несподівано вигукує хлопчик. — Некрополіс стоїть прямо під резервуаром з водою.

— Як це — під резервуаром? — раптом захвилювалася Селенія.

— А так. Вода для різних потреб зберігається у великому резервуарі, а він стоїть саме над Некрополісом.

Бабусенька йде до сараю і засвічує лампу. Але в ньому нікого немає.

— Де ж він міг подітися? — запитує вона Альфреда, але той у відповідь весело помахує хвостом. Пес переконаний, що навіть якби він сказав правду, то бабусенька не повірила б.

— А скільки літрів води у твоєму резервуарі? — тим часом цікавиться Селенія.

— Кілька сотень, — відповідає Артур. Обличчя принцеси хмурніє.

— Здається, я знаю, що він замислив.

— Хто «він»?

— Він — це У, — роздратовано відповідає принцеса. Вона вважає, що всі повинні розуміти її з півслова.

— А-а-а! Ти маєш на увазі плани Упиря? — уточнює Артур, у черговий раз забувши про заборону згадувати ненависне ім'я. Барахлюш і Селенія здригаються. Хлопчик розуміє, що знову провинився.

— Ой! — вигукує він і затуляє долонею рота.

Сказане вголос прокляте ім'я — завжди на біду. Ось і зараз: після Артурових необережних слів почувся глухий звук, ніби десь у бер лозі прокинувся дикий звір.

— От гамуль двогорбий! — вибухає лайкою Селенія. — Тебе що, не вчили тримати язик за зубами?

— Перепрошую… я… мені… — мимрить Артур. У нього аж серце зайшлося.

Машиніст виходить із кабіни, бере слухову трубку і прикладає її до стіни великої вирви, що завершує таємничу споруду. До нього долинає глухе буркотіння. І цей звук наростає!

— Рушаємо в Некрополіс за десять секунд! — вигукує машиніст, одягаючи захисні окуляри.

Барахлюш дістає із наплічника дві м'якенькі рожеві кульки.

— Візьми муф-муфи, щоб заткнути вуха, — пропонує він Артурові.

— Дякую, не треба, — відповідає хлопчик. Він з цікавістю розглядає вібруючу підлогу горіхової кабіни.

— Це ти даремно. Муф-муфи класні, зовсім нові, ними ще не користувалися. Хутро самоочищується, отже, можна використовувати і…

Раптом він замовкає, бо Селенія не витримує і заштовхує муф-муфи йому в рот. Підлога вібрує сильніше, кабіна здригається і, щоб не впасти на підлогу, Артур обома руками вчепився в край лавки. Машиніст клацає тумблерами — індикатор сили досягає позначки «максимально».

Бабусенька в розпачі. Вона тричі обійшла дім і п'ять разів сад. І нікого не знайшла. Жодного сліду немає. Повернувшись на ґанок, вона складає долоні рупором і кличе:

— Артуре-е-е-е!

Кабіну неймовірно трясе, навколо все гуде, проте Артур чує, як удалині хтось його кличе. І не раз. Приклеївшись до тріщини в шкаралупі, він намагається збагнути, звідки ж лунає голос.

— Невже це бабусенька мене кличе? — непомітно для себе вголос промовляє він.

— Поїхали! — відповідає йому машиніст.

Над машиністом автоматично розкривається парасоля, і в ту ж мить з вирви, над якою завис горіх, виривається справжній гейзер. Горіх був припаркований над механізмом автоматичного зрошення. І тепер сильний струмінь води підкидає шкаралупу вгору — подорож починається.

Злетівши на висоту кількох метрів, горіх мчить над садом, неначе літак у небі. В щілину Артурові видно бабусеньку: постоявши на ґанку, вона збирається зайти в дім.

— Бабусенько-о-о! — гукає Артур так, що, здається, тонкі стінки шкаралупи не витримають і розлетяться.

Селенія шкодує, що не тому супутникові заткнула рота муф-муфами.

— Я тут, бабусенько! — знову репетує Артур, однак його голос, вирвавшись назовні, миттєво тане в повітрі.

Бабуся, звісно, нічого не помітила і нічого не почула. Постоявши ще трохи, вона перевірила роботу автоматичної зрошувальної системи і почала послідовно вимикати розб-ризкувачі.

А Барахлюш нарешті виплюнув муф-муфи.

— Це нечесно, Селеніє! Муф-муфам не місце в роті. Через тебе я захотів пити!

— Нічого! Ззовні стільки води, що всієї і не вип'єш! — пирхає Селенія, щось розглядаючи у щілину шкаралупи.

— Скільки нам ще летіти? — запитує Артур.

— Кілька секунд… якщо нічого не завадить, — стурбовано відповідає Селенія.

— Що це значить «якщо нічого не завадить»? — стривожився хлопчик.

— Якщо ми ні в кого не вріжемося! Або нас ніхто не зіб'є!

Артур переконаний, що Селенія даремно хвилюється.

— А хто нас зачепить у чистому небі? — насмішкувато питає він.

— Та хоча б ось той! — відповідає принцеса і відкидається на спинку лавки.

І справді, в цей час із-під струменів води в горіх врізається величезний джміль. Просто тобі лобове зіткнення! Хоча в останню секунду він усе-таки ледь-ледь міняє напрямок польоту і, ковзнувши по стінці горіха, з пошкодженим крилом каменем падає на землю. Горіх теж полетів зовсім в інший бік.

Пасажири запанікували. Така пригода гірша за землетрус.

Горіх кілька разів перевернувся в повітрі, упав на галявину, зарослу густою травою, прокотився кілька метрів і зупинився.

Пасажири попадали на підлогу, але швидко дають собі раду. Барахлюш повідомляє, що всі речі з його наплічника розсипались, тож йому доведеться повзати і збирати речі.

— Ось так завжди! — зітхає він.

— Я сто разів тебе попереджала: не тягни на собі стільки непотрібного мотлоху! — сердиться Селенія.

Артур з полегшенням зітхає: все чудово, він живий і нічого не зламав.

— Послухайте, у вас завжди мандрують таким чином? — уїдливо запитує він.

— На далекі віддалі подорожувати спокійніше, — відповідає принцеса.

— А-а-а-а… — сумнівається Артур. У глибині душі він переконаний, що з горіхами «далекого призначення» може статися і щось гірше…

Селенія визирає у щілину.

— Перечекаємо дощ. Нічого не видно.

Бабусенька спостерігає з ґанку, як автоматичні розбризкувачі по черзі припиняють свою роботу. Настала тиша. Її порушує тільки протяжне бабусине зітхання — вона так і не знайшла онука. Поблукавши ще трохи садовими стежками, бабусенька повертається в дім.

— Все! Дощу нема! Можна виходити, — повідомляє Селенія.

Барахлюш запихає в наплічник останні речі, а його сестра намагається відчинити двері — їх заклинило після падіння горіха.

— Бісів джміль! Він зламав нам двері! їх не можна відчинити!

На допомогу приходить Артур, але і йому не вдається зрушити двері з місця. А ззовні до горіха підповзає земляний хробак гігантського розміру. Горіх йому ні до чого — він хоче поласувати апетитним гнилим листям, що видніється з-під горіха. І хробак штовхає шкаралупу.

— Ну, що там ще?! — тривожно запитує Артур.

— Не знаю, — зізнається принцеса. — Та нам краще піти звідси.

Одним ударом чарівного меча вона розрубує шкаралупу. На біду, удар такий сильний, що дістається і хробаку: дві його половинки підлітають високо вгору. І шкаралупу трясе — усіх трьох підкидає вгору, вони б'ються головами об стелю і падають на підлогу.

Нікому й на думку не спадає, що Селенія зумисне розрубала бідаку. Але наслідки її необачного вчинку незворотні. Звиваючись у повітрі, половинки скручуються, як пружини, а потім випрямляються. Одна половинка-пружинка з такою силою б'є по горіхові, що шкаралупа відлітає на сотні кілометрів… перепрошую, міліметрів. Знову з наплічника Барахлюша все вивалюється на підлогу. Горіх падає на мокру траву, ковзається по ній і сповзає в потічок. А потім пливе по ньому, як маленький кораблик.

Артур відчуває, що його зараз знудить.

— Може, спробуємо зупинитися? — жалібно запитує він.

А тим часом у щілини починає просочуватися вода. Селенія заскакує на лавку з таким переляком, ніби до її ніг підповзли тисячі змій.

— Артуре, це вода! Який жах! Ми зараз потонемо! — галасує принцеса.

— Жах! Жах! — схлипує Барахлюш і тулиться до сестри.

— Що нам робити, Артуре?! Що робити? — в голосі Селенії відчувається відчай.

— Не знаю, що робити далі, а зараз нам треба втікати! — відповідає хлопчик і вихоплює з рук принцеси меча.

Він змахує чарівною зброєю і цілиться туди, куди вже встигла вдарити Селенія. Горіх розколюється навпіл — і обидві половинки пішли в самостійне плавання. Погано тільки, що Артур опиняється в одній, а Селенія з Барахлюшем — у другій.

Спочатку шкаралупка з хлопчиком пливе швидше, але ось Артур з жахом помічає, що його кораблик зменшує швидкість і починає поволі занурюватись у воду. Вузькі щілинки-віконця горіхового фунікулера виявилися якраз на його половинці.

— Артуре, на допомогу! — чути голос принцеси.

Ну ось, прошу! Вони кличуть на допомогу, а на дно йде він. Це йому треба допомагати! Але ж увічливість передовсім!

— Не бійтеся! Я зараз буду з вами! — кричить Артур, стоячи по пояс у воді. — Я добре знаю цей потічок: він незабаром поверне. І зачекаю вас на повороті!

— На якому повороті? — дивується Селенія. — Звідки ти знаєш, що там попереду? — кричить вона, та хлопчик уже не чує.

— До зустрічі! — вигукує він і, помахавши друзям рукою, стрибає у воду. Оглушений хвилею, він спочатку борсається, щоб утриматися на поверхні, а потім збирається з силами і допливає до берега.

— Ну й псих! — із захопленням вигукує Барахлюш, спостерігаючи за приятелем. Уміння плавати не належить до мініпутських чеснот.

Артур виходить на берег і зникає в густій траві.

Принц і принцеса обнімаються й заплющують очі, намагаючись перебороти страх.

— Я не хочу втопитися! — жалібно скиглить Барахлюш.

— Не бійся — не потонеш! Ми врятуємось! — заспокоює брата Селенія.

— Як ти гадаєш? Артур нас покинув? — запитує юний принц.

— Не маю поняття! — сердиться дівчинка. — У мене немає досвіду спілкування з людьми. Можливо, ти маєш рацію… — невпевнено додає вона.

— Ні! — перелякано репетує Барахлюш.

— Звичайно, він… Він зробив багато добра… — задумливо промовляє Селенія і замовкає. І раптом каже: — А якщо він уже вичерпав ліміт добрих справ?

Останню фразу Барахлюш не зрозумів, але сердите обличчя принцеси промовисто свідчить, що перепитувати її — значить «вичерпати ліміт». І він замовкає.

Артур щодуху біжить, перестрибуючи через гілки, нагинаючи траву й ухиляючись від комах. Ніщо його не спиняє. Навіть мурах, які тягнуть мертву гусінь, він легко перестрибує, ніби щодня тренується зі стрибків у висоту.

Шкаралупка підскакує на хвилях, і Барах л юш від жаху повисає на сестрі.

— Господи, зроби так, щоб Артур нас не покинув! Щоб у нього лишився невичерпний ліміт! — шепоче він. В його уявленні ліміт — це богатирська сила, яку мешканці великого світу черпають ложками із спеціальних резервуарів.

Артур біжить так швидко, ніби рятує власне життя. Подолавши дорогу через трав'яні джунглі, він вибігає на вершину обриву.

На повороті з'являється маленьке суденце з переляканими пасажирами. Помітивши Артура, Барахлюш показує на нього пальцем.

— Селеніє! Там Артур! Він нас не покинув!

— От щастя! — повертаючись до свого зверхнього тону, відповідає принцеса.

Добре, що Артур не чує їхньої перепалки. Відійшовши на кілька кроків, він відштовхується від берега і просто злітає в повітря. Спортсмен за такий стрибок точно отримав би титул чемпіона світу, та ще й показали б його у вечірніх новинах.

І наш чемпіон приземляється… Щоправда, при цьому збиває з ніг своїх друзів і плюхається всередину шкаралупи.

— Перепрошую, я не хотів… — чемно звертається він до королівських нащадків.

— Я ж казав, що ти нас не кинеш! — радісно шепоче Барахлюш, розтираючи забиту спину.

— І ти міг таке подумати?! — дивується Артур, а в його голосі чути образу.

— Пречудово! Тепер ми помремо не вдвох, а втрьох! — уїдливо нагадує про себе Селенія.

— Ніхто не збирається помирати! Ти злякалася малесенького потічка? — запитує Артур.

— Це не потічок! Це справжня бурхлива ріка, а там, унизу, вона стає водоспадом — ми його називаємо Чортовим! — заявляє принцеса.

Здалеку щось шумить, ніби там і справді вхід до пекла. Повітря враз стає вологим. Завіса дрібного водяного пилу щільно оповиває мандрівників.

— Я ніколи не бачив водоспадів, — зізнається Артур.

— Вода спадає, гримотить все грізніше, і згодом удалині з'являються небезпечні пороги. Вони й справді жахають. Проти них Ніагара — мілке джерельце, що жебонить милу пісеньку.

Артур розгублений. Він не передбачав такої перешкоди!

— Ну що цього разу? Перед смертю тобі нічого не прийшло на думку? Наприклад, геніальна ідея? — боляче штовхнувши його в бік, запитує Селенія.

Артур приходить до тями. Його мозок гарячково працює. Озираючись на всі боки, хлопчик помічає колоду прямо перед порогами.

— Чуєш, — звертається він до Барахлюша, — у твоєму чудовому ножику часом немає мотузки?

— Нема! Це ж найменша модель!. Артур пильно оглядає принцесу і зупиняє погляд на її зачісці.

— Йєс! Перепрошую, і, не чекаючи дозволу, висмикує тоненький шкіряний ремінець із її кіски.

— Я ж казав, що він псих! — хихикає юний принц.

Селенія з усієї сили б'є Артура по руці.

— Навіть перед смертю я не дозволю нікому й доторкнутися до мене! — гордовито промовляє вона.

— Та потрібна ти мені… — відмахується Артур. Він такий схвильований, що навіть не помічає двозначності сказаного. — Мені потрібні твої шнурки, щоб сплести мотузку і підтягти наш човник он до тієї колоди. Це наш єдиний порятунок!

Селенія за звичкою вже ладна знову сказати щось ущипливе Артурові, але бачить, що пороги наближаються з шаленою швидкістю, і починає мовчки допомагати хлопчикові виплітати шнурки. Ось уже її зачіска нагадує копицю сіна, зате в Артура кілька шкіряних шнурків. Він зв'язує їх і прикріплює одним кінцем до руків'я меча.

— Барахлюш — перший, Селенія — друга! І поспішайте — в нас кілька секунд! — попереджує Артур.

— А ти певен, що все правильно робиш? — хвилюється принцеса.

— Це, звісно, складніше, аніж метання дротиків, — відповідає хлопчик і цілиться гостряком меча в колоду.

Лезо розсікає повітря — за ним в'ється тоненька шкіряна мотузка. З таким хвостом меч нагадує ракету. Клинок устромлюється всередину колоди.

— Йєс! — вигукує Артур і переможно піднімає руку.

Королівські нащадки здивовано поглядають на нього — вони не вміють таким чином висловлювати радість. Їм це здається занадто примітивним.

Артур швидко підтягує шкаралупу до колоди.

— Барахлюше, давай! — наказує він.

Артур міцно тримає мотузку, а принц залазить йому на плечі і, як мавпа, перебирається на колоду, а звідти — на берег. Хлопчик ледве стоїть на ногах: вутлий човник так і норовить плисти далі.

— Селеніє, ну ж бо! — кричить Артур. А водоспад заглушує його голос.

Принцеса застигла над водою, як статуя. Вона не відповідає: бурхливе видовище заворожило її. Дівчинці здається, що потік поглине її і потягне на дно.

— Селеніє! Не гайся! Мені важко утримувати човна! — гукає до неї Артур.

Принцеса все ж таки наважується відвести очі від ріки і переповзає на колоду. Але при цьому вона послизнулася і мимохіть ударила п'ятою хлопчика просто в щелепу.

— Ну со таке? Свидсе, Селеніє! — підганяє її Артур. Від несподіваного удару він прикусив язика, але принцесі ладен пробачити й не таке…

Тепер йому самому треба залишити човник. Він пірнає у воду — і хвилі понесли кораблик далі. А хлопчик тримається за мотузку і пливе до колоди. Він залазить на неї, мокрий та знесилений, і бачить, як шкаралупку поглинають пороги Чортового водоспаду. Навіть страшно подумати, яка б доля чекала на них, якби вони не зуміли вчасно добратися до берега.

Розпластавшись на колоді, Артур сохне і відпочиває.

Селенія ж вилізла на дерево, що прикрило своєю кроною озерце, і його гладінь різко контрастує з непокірними водами потічка. Барах л юш викручує мокрий одяг.

Відпочивши, Артур підводиться, бере в руки меча і трьома стрибками опиняється на березі.

— Все гаразд? — задерши голову, щоб бачити принцесу, питає її.

— Так. Тільки зачіска… — відповідає вона. Артур починає розплутувати шнурки.

— А я так злякався! Ніколи в житті ще не відчував такого страху, як сьогодні! — довірливо зізнається Барахлюш. Він безмежно щасливий, що нарешті стоїть на землі.

Селенія на це не ведеться — їй не хочеться визнавати значення Артурового вчинку.

— Кінець — ділу вінець, — філософськи зауважує вона. — Щоправда, не перебільшуймо небезпеки, адже це лиш вода, — каже принцеса, знаючи, що хлопчики можуть звинуватити її в лицемірстві. Та жоден з них не наважиться цього зробити.

Але на це зреагувало саме небо і покарало Селенію за гоноровість: гілка, на якій вона примостилася, несподівано ламається. Принцеса падає в озеро.

— Артуре! Рятуй! Я не вмію плавати! — верещить перелякана дівчинка, б'ючи безладно руками й ногами по воді.

І хлопчик по-суперменівськи ніби злітає на дерево і з нього пірнає в озеро. На жаль, воно зовсім мілке — Артур боляче б'ється головою об дно.

— Це вже точно псих! — бурмоче Барахлюш, щиро тривожачись за друга. Але трохи подумавши, він раптом випалює: — А якщо він закохався?

Артур підіймається, тримаючись руками за голову. Вода в озерці дістає йому до пупа.

А принцеса все ще пускає бульбашки, бо дуже боїться води. Перелякана, вона не розуміє, що втопитися тут не зможе, навіть якщо дуже цього захоче.

— Не бійся, Селеніє! Тут мілко! Під тобою тверде дно! — підбадьорює її Артур. Він навіть думки не допускає, що міг би покепкувати з пихатого дівчиська.

— Та-а-а-к! Видно, й справді, закохався, — зауважує Барахлюш.

Нарешті Селенія відважується стати на ноги. Відчувши тверде дно, вона випрямляється на повен зріст.

— Ха-ха-ха! Це всього лиш вода! — передражнює принцесу рідний брат, готовий також стрибнути в озерце.

— Я можу забрати свої шнурки? — шипить Селенія і, вихопивши їх із Артурових рук, починає мудрувати над новою зачіскою.

— Послухай-но, Артур сьогодні вже двічі врятував тобі життя! — нагадує Барахлюш принцесі, намагаючись уникнути сварки.

— На його місці так вчинила б кожна вихована людина, — відповідає Селенія. Вона все ще сердиться.

— Мабуть… Але ж бодай на «дякую» він заслужив? — наполягає Барахлюш.

Артур подає знак, щоб він замовк. Але Барахлюш полюбляє дратувати сестру, особливо коли вона забуває про ввічливість.

Нарешті Селенія завершує ворожити над зачіскою — на її голові з'являється споруда, схожа на вороняче гніздо. Принцеса впевнено йде до Артура й вихоплює в нього з рук могутній меч. Якщо він хоч натяком образить її зачіску, вона без жалю рубоне… Та хлопчик мовчить. Зрозумівши, що їй не вдасться зірвати на ньому злість, Селенія вирішує діяти інакше.

— Красно дякую! — сухо промовляє вона без будь-яких почуттів і розвертається на сто вісімдесят градусів.

— Принцеси завжди такі! — знизує плечима Барахлюш.

Артур тепер знає, що легше приборкати бурхливу ріку, аніж зрозуміти, що хоче примхливе дівчисько.

— Ну, ще довго будете там стовбичити? — кличе хлопчиків Селенія.