Артур і мініпути

РОЗДІЛ 2

На великій швидкості Артур влітає в будинок, на бігу одягає повстяні капці і поковзом котиться в той кут вітальні, де стоїть телефон.

Схопивши слухавку, він падає на диван.

— Я винайшов водогін, як Цезар! Навіть кращий! Я хочу, щоб бабусина редиска швидше виросла. Якщо її постійно поливати, вона ростиме удвічі швидше! — кричить він у слухавку, навіть не знаючи, хто його співрозмовник.

Оскільки настінний годинник показує четверту, то це може бути його мама.

— Чудово, моє золотце! А хто такий той Цезар? — розгублено запитує мати, намагаючись не потонути в цьому потоці слів і зрозуміти, про що йдеться.

— Це приятель нашого дідуся, — упевнено відповідає Артур. — Якщо ви приїдете до сутінків, то все побачите самі. Ви вже в дорозі чи ще?..

У слухавці знічено мовчать.

— … Ми поки ще в місті.

Артур розчарований, проте не до сліз: адже сьогодні він переможець!

— Гаразд… Нічого. Побачите завтра вранці, — поблажливо каже він.

Материн голос звучить незвично ласкаво, отже не обіцяє нічого приємного.

— Артуре… Милий хлопчику… Ми не зможемо приїхати до тебе, дорогенький.

Артур поник, як повітряна кулька, що наскочила на колючку.

— Тут у місті маємо купу проблем. — продовжує мати. — Завод уже не працює… Тато мусить шукати іншу роботу…

— Тоді нехай приїздить до нас — у саду завжди є що робити, — простодушно зауважує Артур.

— Я кажу про справжню роботу, Артуре, за яку можна отримувати гроші, щоб ми всі троє не сиділи голодні.

Артур недовго розмірковує.

— Слухай! А дідусів водогін! Якщо є вода, то можна вирощувати не тільки редиску!

Ми посадимо корисні рослини. І цим житимемо всі вчотирьох!

— Добре, Артуре, згода. Але ж гроші потрібні не лише на харчі. А за квартиру як заплатити і..?

Ентузіазмові Артура можна позаздрити.

— А чому б нам не оселитись усім у бабусі? Тут достатньо місця, і Альфред зрадіє. І бабусенька теж!

У матері уривається терпець.

— Ти що, Артуре! Не треба говорити дурниці, коли й без того нерадісно! Татові потрібна робота, і ми нікуди не поїдемо, поки він не влаштується! — рішуче завершує вона.

Артур не розуміє, чого мамі не до вподоби його пропозиції. На його погляд, вони цілком нормальні, хоча в дорослих, як відомо, своя незрозуміла логіка.

— О'кей… — сумно відповів хлопчик, — нічого не вдієш.

Неприємних повідомлень більше немає, і мама знову говорить нормальним голосом.

— Навіть якщо ми не можемо приїхати, це не означає, що про тебе забули… Особливо сьогодні, — таємниче шепоче вона. — Тому що… сьогодні твій день на-ро-дження! — каже мама, ніби співає.

— Вітаю тебе, сину! — це батько взяв слухавку.

Артурові зовсім нерадісно. Його «дякую» звучить сумно. Та батько на це не звертає уваги.

— Ти, певно, гадаєш, що ми про тебе забули, так? Ні! В жодному разі! Ми вирішили зробити тобі сюрприз! Десять років — кругла дата. Ти став зовсім дорослим! Моя доросла людинко!

Батьків голос звучить аж занадто бадьоро, проте Артур здогадується, що він вдає веселого. З чого радіти, коли все зле?

Із кухні бабуся жалісливо дивиться на онука. Вона була впевнена, що розмова з батьками тільки зашкодить хлопчикові.

— Тобі сподобався подарунок? — питає батько.

— Дурню, він ще його не отримав! — долинув голос матері. Вона намагається загладити батьків промах.

— Артуре, золотце, я бачилася з бабусею. Завтра ви з нею поїдете до міста, і ти вибереш собі подарунок, який захочеш.

— Але не дуже дорогий, мій хлопчику, — втручається батько.

— Франсуа! — сердиться мама. — Ти що, забув обіцянку?

— Я… я пожартував! Так, так! Вибирай будь-який подарунок, — затинаючись, ніби актор, який не вивчив свою роль, говорить батько.

Артур мовчить.

— Добре, синку, — знову почувся голос батька, — годі розмовляти: телефон не безкоштовний!

Хлопчик чує дзвінкий стук: схоже, батько добре отримав по потилиці.

— Ну, все… До зустрічі, синочку! І щасливо відсвяткувати! — хором завершують обидва — батько й мати.

Артур поволі кладе слухавку. В голові в нього тільки одна думка: його бамбукова паличка із пластиковими соломинками рідніша, ніж ця телефонна слухавка.

Він дивиться на пса, ніби чекає від нього якогось заспокійливого слова.

— Це не голова водогінної компанії, — нарешті повідомляє він Альфредові.

Непомітно підкрадається самотність і навалюється на хлопчика. Вона схожа на велику чорну дірку, в яку Артур дуже боїться впасти.

Альфред подає господареві м'ячика, пропонуючи узгодити нові умови гри. А той ніби не бачить його. Тільки голос бабусеньки приводить хлопчика до тями.

— З днем народження, Артуре! — радісно виспівує бабуся.

Вона несе великий шоколадний торт із десятьма іменинними свічками. Бабусенька рухається в такт Альфредового гавкання: він просто обожнює підспівувати господарям.

Різнобарвні свічки враз освітлюють повеселіле личко хлопчика. Бабуся ставить торт на стіл. А поруч кладе два невеликі пакунки з подарунками.

Оце так! Справжній сюрприз! І дорослі не обмовилися й словом до останньої хвилини!

Захоплений Артур обіймає бабусю:

— Ти найкраща і найдивовижніша з усіх бабусь на світі!

— А ти — найкращий онук. Нумо, гаси свічки!

Артур втягує в легені побільше повітря… І видихає його.

— Свічки такі гарні — нехай ще погорять. А я погляну на подарунки!

— Як забажаєш, — усміхається бабуся. — А ось тобі подарунок від Альфреда!

— Як це приємно, Альфреде, що й ти про мене не забув! — вигукує Артур.

— А хіба ти забуваєш про його день народження? — запитує бабусенька.

Усміхнений Артур дістає із пакунка зовсім новенький тенісний м'ячик. Він зачудований.

— Bay! Я ніколи не мав такого гарного м'ячика!

Альфред гавкає, бо вже хоче бавитися. Артур ладен кинути іграшку псові, але бабуся затримує його руку.

— Я буду безмежно вдячна тобі, якщо ти не гратимешся із псом у будинку, — каже вона.

Артур не заперечує, ховає м'ячика поміж двома диванними подушками, а сам розгортає другий пакунок.

— Це від мене, — підказує бабуся. Вона вибрала для онука маленький спортивний автомобіль. Пружину, що заміняє мотор, приводить у дію ключик. Артур на сьомому небі, Альфред теж.

— Прекрасний автомобіль!

Артур заводить ключем іграшку і ставить її на підлогу. Загуркотівши, як справжня, машинка мчить через вітальню, а за нею радісно скаче Альфред.

Наткнувшись кілька разів на стіни, іграшкова машина зупинилася під кріслом, остаточно змучивши бідолаху Альфреда. Тяжко дихаючи, він сів посеред кімнати.

Артур регоче до сліз.

— Ну, тепер він геть забуде про м'ячика і буде бавитися машинкою!

Милуючись тортом, хлопчик ніяк не наважиться задути свічки.

— Як тобі вдалося спекти такий чудовий торт, адже в нас не працює духовка? — цікавиться Артур.

— Знаєш, я подумала… І скористалася духовкою мадам Розенберг. Вона мені допомогла спекти торт.

— Торт чудовий. Тільки його для нас трьох забагато, — каже Артур.

Бабуся відчуває, що настав час хоча б згладити образу на батьків.

— Не гнівайся на батьків, Артуре. Вони намагаються, щоб усе було добре. І я переконана: як тільки твій батько влаштується на роботу, ми одразу ж побачимо їх в нас.

— Це не вперше… Раніш вони також не приїздили на мій день народження… Ніяка нова робота нічого не змінить, — по-дорослому сумно відповідає Артур.

І бабусі нічим його втішити. Нарешті хлопчик згадує про свічки і знову набирає в легені повітря.

— Чекай! Спочатку задумай бажання, — нагадує йому бабуся.

Бажання у хлопчика є давно.

— Я хочу, щоб наступного разу мій день народження ми святкували з дідусем!

Бабусенька розчулилася — на її очах заблищали сльози. Вона гладить онука по голівці.

— Сподіваюся, що твоє бажання збудеться, Артуре, — каже вона ласкаво. — Ну а зараз дмухай, бо доведеться смакувати торт з воском!

Доки Артур готується загасити свічки, Альфредові вдається дістати машинку з-під крісла. І раптом за вікном з'являється тінь — така зловісна і грізна, що навіть пес забув про іграшку.

Тінь зникає, а через хвилину відчиняються двері — і не Артур, а вітер умить гасить усі свічки.

Хлопчикові аж подих забило від несподіванки.

Тим часом услід за вітром у дверях з'являється тінь. Ні, це чийсь силует! І він, той силует, постоявши трохи, заходить до кімнати! Стривожена бабуся заніміла.

Тепер незнайомця можна розгледіти: чоловік років п'ятдесяти, ставний, з дуже неприємним обличчям. Одягнений він вишукано, але це ще ні про що не свідчить, тому і бабуся, і онук напружено чекають, що ж їм повідомить незваний гість.

А гість увічливо знімає капелюха і не менш увічливо усміхається, щоб заспокоїти господарів. Усмішка в нього якась вимучена, несправжня.

— Сподіваюсь, я прибув вчасно? — питає він дещо двозначним тоном.

І тут бабуся упізнає голос. Він належить саме панові Давидо, власнику відомої «Корпорації Давидо. Продукти харчування».

— Ні, пане Давидо! Ви прибули невчасно, навіть я б сказала, ЯК ЗАВЖДИ невчасно, — убивчо чемно відповідає бабуся. — Чи ви не знаєте, що коли виховані люди приходять, не попереджаючи, то вони бодай дзвонять у двері?!

— Я дзвонив, — виправдовується Давидо, — і можу це довести.

Він з гордістю демонструє велику тріску.

— Це вона відлетіла від стіни, об яку вдарився ваш дзвін. Він колись упаде комусь на голову, — попереджає пан. — Наступного разу я скористаюся своїм клаксоном — так, у всякому разі, буде безпечніше.

— Я не певна, що вам потрібно ще раз приходити сюди, — відрізає бабуся. — А сьогоднішній візит узагалі недоречний. У нас родинне свято.

Давидо помічає торт із згаслими свічками.

— О, який прекрасний торт! — вигукує він із награним захопленням. — З днем народження, хлопчику! І скільки ж це тобі вже?

Швидко порахувавши свічки, гість зітхає:

— Ох, як швидко летить час! Нещодавно ваш хлопчик був зовсім маленьким і хвостиком бігав за дідусем! Коли ж то було? — промовляє він, щоб роз'ятрити бабусі душу.

— Майже чотири роки тому, — з гідністю відповідає бабусенька.

— Чотири роки? А мені здавалось, що вчора! — з неприхованою зловтішністю каже Давидо.

І, понишпоривши по кишенях, додає:

— Аби ж я знав, то приніс би щось для хлопчика. А поки що…, — він дістає із кишені цукерку і простягає її Артурові:

— Тримай, дитино! З днем народження! Бабусенька сторожко дивиться на онука.

Але той і сам уже зрозумів. Обережно, двома пальчиками, він бере цукерку, ніби отруйну змію.

— О, як приємно отримати від вас дарунок, я безмежно вдячний! — з неперадаваною усмішкою промовляє Артур. — Я збережу її на згадку!

Давидо мовчить. Йому кортить приструнити цього малого нахабу, але ж, на перший погляд, все ніби пристойно…

— Я маю подарунок і для вас, мадам, — нарешті звертається він до бабусі, щоб помститися в інший спосіб.

Бабусенька готова до будь-яких несподіванок.

— Знаєте, пане Давидо, це дуже приємно, що ви уважні до нас, але мені особисто нічого не треба. Я хочу провести цей вечір разом із моїм онуком. І все! Тому скоротіть час вашого перебування в нашому товаристві, бо тут ви гість небажаний.

Ввічливо й відверто бабуся виставляє нав'язливого відвідувача.

Проте зробити це не так просто, бо він не зважає на бабусину ущипливість і знову порпається у своїх кишенях доти, доки не знаходить те, що шукав.

— Ну, нарешті! — він полегшено зітхає, витягуючи вчетверо складений папір. — Оскільки поштар приходить до вас не частіше одного разу на тиждень, я вирішив сам привезти документ, щоб ви на нього недовго чекали. Чим швидше дізнаєтеся його зміст, тим краще буде для вас, — з напускною доброзичливістю говорить він.

Давидо подає папір бабусеньці, і вона, навісивши на носа окуляри, розгортає його.

— Цей документ засвідчує, що ваша угода про купівлю будинку недійсна, бо ви не внесли своєчасно решту грошей, — продовжує він. — Документ складено в канцелярії управителя.

Бабуся читає написане і її обличчя стає все похмурішим.

— Управитель сам займається цією справою, щоб вона не затяглася, — додає гість.

Навіть не читаючи документ, Артур розуміє: справи погані. Він з таким гнівом дивиться на пана Давидо, що той мав би крізь землю провалитися від сорому, якби не був таким самовпевненим. А гість поглядає на Артура очима ласкавої змії.

— Цей документ засвідчує, що ваше право на користування будинком припиняється через два дні. Через три дні дім належатиме мені, в чому ви можете пересвідчитися, прочитавши цей документ. Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, чому я прийшов без запрошення… Мені хочеться почати обживати цей будинок… поступово…

Давидо пишається своєю хитромудрістю і не відчуває жодних докорів сумління.

— Не турбуйтеся, я не буду виганяти вас так, як ви мене. Я дам вам трохи часу, щоб зібрати свої речі.

Бабуся готова до найгіршого.

— Даю вам сорок вісім годин, — холодно кидає Давидо. — А поки що почувайтесь у моєму будинку… як у своєму, — з єхидною посмішкою додає він.

Якби Артур міг стріляти поглядом, цей незваний гість став би схожий на решето.

А бабусенька спокійна. Вона дочитала папір до кінця і замислено сказала:

— Бачите, тут є одна заковика…

Давидо здригається, бо явно не готовий до такого розвитку подій.

— Заковика? Яка?

— Ваш приятель так поспішав догодити вам, що забув про одну деталь.

Тепер уже Давидо захвилювався. Адже відомо: навіть піщинка, потрапивши в запущений механізм угоди, може зупинити його роботу, навіть зірвати.

— Ну і що це за заковика?

— Управитель забув… підписати документ.

І бабусенька повертає гостю папір. Давидо дивиться на нього, як баран на нові ворота. Сказати йому нічого і він тільки хапає ротом повітря, як сом, викинутий хвилею на берег.

Артурові хочеться переможно закричати, але він стримується. Занадто багато честі для цього мерзенного чоловіка. Достатньо йому і зневаги. Бабусенька складає аркуш учетверо, як він був складений раніше, і повертає його панові Дави до.

— Отже, це ви в мене в гостях! Зважаючи на вашу нечувану нетактовність, я даю вам десять секунд на те, щоб ви залишили мій дім. Бо викличу поліцію!

Давидо силкується щось відповісти, але йому бракує слів. Артур бере слухавку.

— Ви вмієте рахувати до десяти? — чемно запитує він.

— Ви… ви ще пошкодуєте, що так нахабно поводитеся! Я вам цього не подарую! — кидає Давидо.

Розвернувшись на підборах, він виходить і так сильно гримає дверима, що його передбачення збувається: дзвін, який висів при вході, падає йому на голову.

Намагаючись уникнути удару дзвона, Давидо врізається в дерев'яну колону і з диким криком відскакує від неї, біжить до сходів, але не втримується на них і скочується вниз, на доріжку, посипану дрібним гравієм.

Охкаючи і чортихаючись, він підводиться, розтирає забиті боки, якось добирається до свого автомобіля і сідає за кермо. Машина різко зривається з місця і зникає у клубках куряви.

Небо рудіє. Сонце поволі ховається за вершину гори — ну прямо як на малюнку, який — уже вкотре! — розглядає Артур. Художник зобразив вечір в африканській савані так майстерно, що хлопчикові здається: він пашить спекою африканського дня, який добігає кінця.

Артур сидить на ліжку. Його мокре волосся пахне яблуками. На колінах у нього груба книга в шкіряній палітурці. Цю книгу він щоразу читає перед сном.

Поруч сидить бабусенька і розглядає той самий малюнок. Вона якось особливо схвильована.

— Ми щовечора милувалися цим дивовижним заходом сонця… Твоя мама з'явилася на світ у такий час, — розповідає вона хлопчикові.

Артур уважно її слухає.

— Поки я в наметі народжувала твою маму, твій дідусь сидів біля входу і малював цей пейзаж.

Артур уявляє собі дідуся з пензлями в руках і усміхається.

— А що ви робили в Африці?

— Я працювала медсестрою, а твій дідусь був інженером. Він споруджував мости, тунелі, дороги. Ми там і познайомилися. У нас були однакові думки й бажання. Ми дуже хотіли допомогти жителям Африки.

Артур обережно перегортає сторінку і бачить на малюнку напівголих чоловіків з розфарбованими обличчями, амулетами й намистом на міцних шиях. Всі вони — дуже високі й стрункі. Мабуть, їхніми найближчими родичами були — жирафи.

— Хто це? — захоплено вигукує Артур.

— Мисливці із племені бонго-матасалаї, — відповідає бабусенька. — Твій дідусь потоваришував з ними. У цього племені незвичайна історія…

— Історія? Яка історія? — допитується онук.

— Сьогодні вже пізно, Артуре. Завтра, можливо, буде час і я розповім тобі, — стомлено відповідає бабуся.

— Ну, будь ласочка, бабусенько, — жалібно благає хлопчик, скорчивши зворушливу гримаску.

— Мені треба ще посуд помити, на кухні прибрати, — не погоджується бабуся. Однак легше побороти втому, аніж натиск допитливого Артура.

— Будь ласка, всього п'ять хвилиночок… У мене ж день народження! — просить хлопчик так жалібно, що й каміння можна розчулити.

А що казати про бабусю!

— Гаразд, — погоджується вона, — але недовго!

— Добре, добре! — одказує Артур. Так зубний лікар переконує дитину, що їй нічого не болітиме.

Бабусенька умощується зручніше, а онук влаштовується біля неї.

— Бонго-матасалаї завжди були дуже високими — дорослі чоловіки мали зріст метрів зо два або й більше. Звісно, людям такого зросту жилося досить складно, та вони не нарікали. А ще були впевнені, якщо природа створила їх такими великими, отже, вона створила і їхніх маленьких братів — як другі половинки. Адже те, що може зробити велика людина, не зробить маленька. І навпаки.

Затамувавши подих, Артур слухає бабусю, і та, зворушена його увагою, продовжує:

— Китайці називають два природні начала Янь та Інь.

Бонго-матасалаї назвали свої половинки «природними братами». Кілька віків вони шукали свої крихітні половинки, ті самі, які мали принести в їхній світ гармонію.

— І вони їх знайшли? — запитує Артур, стурбований тим, що історія може виявитися надто короткою.

— Триста років шукали вони по всій Африці, а знайшли зовсім поруч — за кілька метрів від себе.

— Як?

— А так! Ті крихітні люди називали себе мініпутами, бо всі вони були заввишки не більше двох міліметрів!

Бабусенька перегортає сторінку, і Артур бачить плем'я, яке відпочиває в затінку під листком кульбаби. Хлопчик від здивування аж рота розкрив. Йому ніхто й ніколи не оповідав про такі загадкові племена: дідуся цікавили тільки його винаходи.

Артур поглядає то на одну сторінку, то на другу, намагаючись порівняти зріст людей обох племен.

— І що… вони змогли домовитися? — несподівано запитує хлопчик.

— Вони чудово домовились! — запевнює його бабуся. — І допомагали одне одному виконувати ті роботи, які не могли виконати поодинці. Коли високі валили дерева, маленькі виганяли зі ствола хробаків. Вони були ніби створені для того, щоб діяти разом. Вони однаково сприймали світ і в мирі та злагоді жили не тільки поміж собою, а й з усіма іншими, хто був поруч.

Бабусина розповідь заворожила Артура. Перегорнувши ще одну сторінку, він побачив малюнок, на якому зображено крихітну істоту надзвичайної краси.

Великі блакитні очі під непокірним бузкового кольору чубчиком, рожеві вуста, як шкірка грейпфрута, лукавий, як у лисенятка, погляд і відкрита тепла усмішка, від якої можуть розтанути всі льоди Північного полюсу.

Якби Артур був дорослим, то можна було б сказати, що він з першого погляду закохався в дівчинку на малюнку. Але він ще дитина, хлопчик, тому лише відчуває, як йому щось стискає горло, а в повітрі розливаються неймовірні пахощі.

Бабусенька здогадується, що з ним діється, і задоволено усміхається.

Артур кашляє, щоб прочистити горло. Він намагається витиснути з себе хоч кілька слів.

— Оця, ну оця… Хто вона? — затинаючись, звертається він до бабусі.

— Це донька короля мініпутів, принцеса Селенія, — відповідає бабуся.

— Яка ж вона гарна! — замріяно каже Артур. — Ні, я хотів сказати… оця історія… Вона просто приголомшлива!

— Твій дід був почесним громадянином племені бонго-матасалаїв. Він багато що зробив для них: колодязі, зрошувані поля, дамби. Він навчив їх використовувати дзеркала, щоб спілкуватися на відстані і передавати енергію, — з гордістю розповідає бабуся. — А коли настав час прощатися, люди того племені на знак вдячності подарували дідусеві цілий мішок рубінів, один від одного більший.

— Bay! — дивується Артур.

— Твій дідусь не знав, що робити з цим скарбом. Він хотів одержати зовсім інше, — проникливо шепоче бабуся, — таємницю проникнення у світ мініпутів…

Артур із сумнівом дивиться на бабусю. Потім кидає погляд на портрет принцеси Селенії.

— І що? Вони відкрили йому ту таємницю? — питає він ніби байдуже, а сам відчуває, що бабусина розповідь може змінити все його життя.

— Не знаю, — сумно відповідає бабуся. — Почалася велика війна, я повернулася до Європи, а дідусь лишився в Африці і пробув там усю війну. Цілих шість років ми не мали від нього жодної звістки. Ми з твоєю мамою вже думали, що більше ніколи його не побачимо. Він був хоробрий і ми боялися, що він загине в одній із битв.

Артур мовчить: йому нетерпеливиться дізнатися, що ж було далі?

— І ось одного разу я отримала листа і фотознімок цього будинку. Дідусь писав, що він повернувся і ми всі разом будемо мешкати тут.

— А далі? — нетерпляче запитує Артур.

— Далі… Я знепритомніла від радості! Ця пропозиція була для мене несподіванкою, адже я звикла, що твій дідусь завжди в мандрах.

Артур весело сміється. Він знає, що дорослі завжди щось приховують. Бабуся, напевно, затанцювала від радості.

— А потім? Що ти зробила потім?

— Я поїхала до нього. І ми поселилися в цьому будинку.

— Угууу, — протяжно каже Артур, — який молодець наш дідусь!

Бабусенька встає і забирає книгу.

— А я, як бачиш, усього-на-всього слабохарактерна жінка. П'ять хвилин давно збігли, а ти ще не в ліжку!

Бабуся широким жестом відгортає ковдру, щоб хлопчик швиденько міг сховався під неї.

— Знаєш, — довірливо говорить Артур, кутаючись у ковдру, — я б теж із задоволенням помандрував до мініпутів. Якщо дідусь повернеться, він відкриє мені таємницю?

— Якщо будеш розумником, слухатимеш мене… я спробую домовитися.

Артур цілує бабусеньку в щоку:

— Спасибі, бабусенько! Я знав, що на тебе можна покластися.

Бабусенька мало не тане від таких теплих слів, однак бере себе в руки і твердо говорить:

— Спати!

Артур миттєво повертається на бік, заплющує очі і вдає, що спить.

Бабусенька нахиляється до нього, цілує і вимикає світло. М'яко ступаючи повстяними капцями, вона обходить рипучу дошку в підлозі і йде в кабінет чоловіка. Зайшовши, зупиняється і тяжко зітхає:

— Як нам тебе не вистачає, Арчибальде! Дуже-дуже!

У відповідь — тільки тиша. Вимкнувши світло в кабінеті, вона знову зітхає і зачиняє за собою двері.