Артур і мініпути

РОЗДІЛ 4

Пікап повільно рухається головною вулицею великого міста. Воно зовсім не схоже на те провінційне містечко, куди бабуся зазвичай їздить за покупками. Тут скрізь сяють вітрини магазинів, метушаться численні перехожі, юрмляться гультіпаки, які ні до чого не прикладають своїх рук. Тут усе виблискує і сяє, все свідчить про багатство.

Бабуся опановує себе: вона повинна поводитися гідно.

Припаркувавши машину, дістає із сумочки візитку і перевіряє адресу. Переконавшись що приїхала правильно, вона прямує до невеличкого антикварного магазинчика. Зовні він начебто маленький, а всередині приміщення дуже довге і здається безконечним через слабе освітлення. Речам тут тісно, багато старовинних і сучасних меблів. Без сумніву, підробні римські божки стоять поряд із справжніми мексиканськими дерев'яними фігурками, а старі серпи чомусь розвішані серед порцелянових тарілок. Старовинні книги у шкіряних палітурках лежать разом із романами в м'яких обкладинках, які купують зазвичай для читання в дорозі.

У глибині магазину за прилавком сидить господар і читає газету. Він схожий і на антиквара, і на лихваря, отже, не викликає довіри.

Господар давно помітив поважну пані, але не хоче навіть підвестися їй назустріч і продовжує читати газету.

— Чим можу вам допомогти? — запитує він, коли бабуся впритул підходить до прилавка.

— Перепрошую, — знічено говорить вона, нервово перекладаючи з руки в руку візитку. — Колись, це було давно, ви заїздили до нас… Тоді ви сказали, що можете придбати старі меблі або дрібнички… Якщо в нас буде потреба…

— Напевно, це саме так і було, — погоджується антиквар.

Зважаючи на те, що антиквар роздав в околицях щонайменше сотню візиток, він не може пам'ятати всіх, кому їх вручав.

— Ось у мене… предмет із приватної колекції, — затинаючись, промовляє бабуся. — Я хочу дізнатися, скільки за нього можуть дати…

Антиквар зітхає, відкладає газету вбік і надягає на ніс окуляри. Слід зауважити, що сьогодні він тільки тим і займався, що оцінював так звані скарби, які мали цінність тільки в очах їхніх власників.

Розгорнувши папір, він узяв у руки маску.

— Це що? Карнавальна маска? — запитує антиквар.

Видно, що він нічого не тямить в африканському мистецтві.

— Ні. Це африканська маска. Вона належить вождю племені бонго-матасалаїв. Такої маски немає ні в кого, — з гордістю промовляє бабуся, хоча в її голосі вчувається гіркота. Адже вона розлучається не тільки з коштовністю, але і з дорогими серцю спогадами…

Антиквар, скидається на те, зацікавився маскою.

— П'ятнадцять євро, — упевнено називає він ціну.

Якби чоловік був уважнішим до клієнтки, він помітив би, що його відповідь приголомшила її. У бабусі аж подих перехопило.

— Та що ви! Це неможливо! Маска унікальна — вона безцінна!

Антиквар перебиває її.

— Вісімнадцять євро. Це все, що я можу запропонувати, — поступається він. — Такі екзотичні речі тепер мало кого цікавлять. Люди хочуть чогось практичного, визначеного, сучасного. Нічого не поробиш! Можливо, ви ще щось маєте?

Бабуся розгубилася.

— Я навіть не знаю… Може…, — бурмоче вона. — А на що нині є попит?

Уперше антиквар усміхнувся.

— Чесно? Книги!

Артур відкидає лопату. Він у відчаї. Альфред, навпаки, страшенно радий: він розкидав на галявині усі кістки, викопані хлопчиком. Сад тепер схожий на мінне поле.

Артур прямує в кухню, наливає склянку води і випиває її одним духом. Заспокоївшись, він дивиться у вікно. Надворі сутеніє.

Хлопчик вирушає до дідусевого кабінету. Виявивши, що двері замкнені, він іде до бабусиної спальні, знімає ключ, який висить поряд із ліжком, і повертається на горище. Відімкнувши кабінет, він запалює венеціанський ліхтарик і сідає біля столу.

З портрета дідусь мовчки усміхається онукові. Хлопчик пильно вдивляється в дідусеве обличчя.

— Дідусю, я не можу знайти твого скарбу! — скаржиться Артур. — Я не вірю, що ти зарив його в саду і не залишив ні записки, ні якогось знаку… Це на тебе не схоже!

Дідусь на портреті усміхається і… продовжує мовчати.

— Ти що — хочеш сказати, що я не там шукав? — знову звертається до портрета Артур. Йому так важко визнавати свою поразку.

Хлопчик хапає в руки першу-ліпшу книгу і починає перегортати сторінки. За кілька годин таким чином він переглянув майже всі книги, і тепер вони купою громадяться на столі. Надворі сутеніє. Артур смертельно стомився, але на нього чекає ще одна книга — та, яку він вчора переглядав разом із бабусею. Він знову, уже вкотре, розглядає малюнки, на яких зображені чоловіки із племені матасалаїв і мініпутів. Перегорнувши кілька сторінок, хлопчик виявляє малюнок, від якого віє якоюсь незрозумілою тривогою. Як це він учора його не помітив?

На малюнку зображено якусь зловісну постать: її безтілесні форми лише віддалено нагадують людські.

Обличчя в неї немає, а замість очей палають дві червоні цятки. Артур злякався — ніколи в житті він ще не бачив такої потвори…

Під малюнкам цього скорпіоноподібного монстра від руки написано:

Тим часом надворі майже зовсім стемніло. Вдалині, там, де тягнеться ланцюжок пагорбів, заблимали два жовті ока. Це автомобіль висвічує собі дорогу в нічній темряві. Ось він уже звертає на дорогу, що веде до будинку.

Артур нетерпляче перегортає сторінку, бажаючи швидше забути портрет страшної потвори на ім'я Жахливий Упир.

Випадково він розгортає книгу на тій сторінці, де зображена Селенія, принцеса мініпутів.

На цей малюнок дивитися приємно. Артур обережно гладить волосся принцеси і зауважує, що малюнок приклеєний абияк і ось-ось відірветься.

Обережно взявши портрет за краєчок, хлопчик відклеює його від аркуша і підносить до очей, щоб краще роздивитися.

— Сподіваюсь, Ваша Високосте, колись я матиму честь познайомитися з Вами… — тихо промовляє він. — А поки що, дорога принцесо, дозвольте Вас поцілувати. — І він підносить портрет до вуст, як це роблять романтичні кіногерої.

Почувши такі слова, тяжко зітхає Альфред.

— Ти що — ревнуєш?! — насмішкувато звертається Артур до пса. Але пес не реагує, бо в цю мить за вікном чути вищання гальм: це, мабуть, повернулася бабуся. Альфред біжить униз їй назустріч.

Поклавши малюнок у книгу, Артур знову перегортає сторінки і на одній із них бачить те, чого раніше не помічав. Обличчя його радісно сяє.

— Я так і знав! — вигукує він. — Дідусь не міг зникнути, не полишивши ніяких вказівок!

План, знайдений Артуром, був нашвидкуруч намальований олівцем. Під ним є напис, який для певності хлопчик читає вголос:

— Цікаво. Хто такий цей Шекспір? — хмурить чоло Артур. Він бере книгу і починає її повертати так, щоб зрозуміти, в якій точці був дідусь, коли малював план.

— Ось дім… Там північ…, — бурмоче він.

Обережно відклеївши план від сторінки, Артур підходить з ним до вікна. Так і є. Дідусь малював цей план, стоячи саме тут, біля вікна свого кабінету!

Великий дуб, садовий гном, місяць… Усе правильно! — радіє Артур. — Я знайшов! Знайшов!

Від захвату хлопчик скаче по кімнаті, як кенгуру. Потім відчиняє двері, щоб поділитися своєю радістю з бабусею, вилітає в коридор… І мало не збиває з ніг антиквара. У супроводі двох вантажників той прямує до дідусевого кабінету.

— Заспокойтеся, юначе, не поспішайте! — говорить він і обережно відштовхує хлопчика вбік.

Здивований Артур машинально встигає сховати за спину дідусів малюнок.

Антиквар озирається і каже бабусі, яка ледве переставляє ноги в кінці коридору:

— Мадам, кабінет відчинений! Відчинений і, певно, зайнятий!

— Артуре, я ж заборонила тобі бавитися в дідусевому кабінеті! — накидається бабусенька на онука і ввічливо звертається до антиквара:

— Заходьте, прошу вас!

Антиквар хижацьким поглядом обводить кімнату: так стерв'ятник прикидає, чи справді здобич мертва, чи тільки прикидається. Прибулець, завершивши огляд, задоволено посміхається, показуючи бездоганно білі, занадто блискучі зуби, щоб бути справжніми.

— Ви мали рацію, мадам! Усе це надзвичайно цікаво!

Артур непомітно смикає бабусю за рукав.

— Бабусенько, хто ці люди? — перелякано шепоче він.

— Зажди… цей пан приїхав… оцінити дідусеві речі, — знічено пояснює бабуся. — Якщо доведеться переїздити, то нічого весь цей мотлох тягти за собою…

Це вона переконує радше себе, аніж Артура.

Хлопчик просто ошелешений.

— Невже ти сама на це наважилась?

Бабусенька мовчить, а потім, зітхаючи, відповідає:

— На жаль, ми не маємо на що сподіватися.

— Та ні! Маємо! Маємо! — обурюється онук, вимахуючи планом. — Поглянь! Я знаю, де схований скарб! Дідусь залишив нам план! Справжній план!

Бабуся не розуміє, про що йдеться.

— Звідки цей аркуш?

— Він увесь час лежав у книжці, яку ти мені читала вчора!

Але бабуся надто стомилася, щоб поставитись серйозно до фантазій онука.

— Поклади аркуш на місце! — суворо каже вона.

Артур упирається:

— Бабусенько! Ти що — не розумієш? Це ж план. План, як потрапити до мініпутів! Вони десь тут, у нашому саду! Дідусь привіз їх із Африки! І якщо ми зуміємо до них добратися, вони обов'язково вкажуть, де дідусь сховав скарб. І це нас порятує! — радісно завершує хлопчик.

Бабусенька має всі підстави вважати, що її онук, шукаючи скарб, перевтомився і збожеволів.

— Зараз не час для забавок, Артуре! — дорікає вона. — Поклади аркуш на місце і відпочинь!

Хлопчик образився, сльози ось-ось покотяться з очей.

— Ти зовсім не віриш, що скарб існує? Думаєш, що це дідусева вигадка?

Бабуся ласкаво обіймає онука за плечі.

— Артуре, ти вже великий. Невже ти й справді віриш, що в нашому саду живуть крихітні люди? Люди, які тільки й чекають, коли ти прийдеш до них за мішком рубінів?

Слово «рубіни» змусило антиквара озирнутися: він тепер схожий на старого лиса, що вчу яв запах курятини.

— Перепрошую, ви щось сказали?

— Та ні, нічого… я розмовляла з онуком, — відповідає бабуся.

Антиквар продовжує оглядати кабінет, однак слово «рубіни» його просто загіпнотизувало.

— Якщо ви маєте коштовності, — починає він, — то ми, звісно, можемо оцінити…

— Ні, на жаль, коштовностей нема і не буде, — голосом, що не допускає сумнівів у правдивості її слів, відповідає бабуся. І знову звертається до Артура:

— Слухай-но, поклади нарешті малюнок на місце! І швидше!

Доки антиквар читає напис над письмовим столом, хлопчик неохоче виконує бабусин наказ.

Слова одні приховують часто слова інші.

Вільям Ш.

Здається, антиквара цей напис дещо забавляє.

— «Ш.» — це Шопенгауер? — питає він простодушно.

— Ні, «Ш.» — це Шекспір, Вільям Шекспір, — відповідає бабуся.

В Артуровій голові щось клацає, і він знову витягає із книги аркуш, щоб перечитати фразу: «Хто захоче вирушити в країну мініпутів, той довіриться Шекспірові».

— Невже-е-е? — недовірливо тягне антиквар. — Та це майже одне й те ж.

Бабусенька з докором дивиться на нього:

— Звісно, адже ви помилилися тільки на двісті років!

— Хіба? Як швидко летить час! — вигукує антиквар, намагаючись за жартом приховати свою неосвіченість.

— Це правда, час летить дуже швидко, тому поспішіть і вибирайте, бо я можу передумати! — суворо відповідає бабуся.

— Ми забираємо усе! — говорить антиквар вантажникам.

Бабуся заніміла. Артур тихенько знову ховає аркуш у задню кишеню брюк.

— Зачекай! Зачекай-но, малий! Не треба шахраювати! — на обличчі в антиквара — посмішка інквізитора. — Я ж сказав: ми забираємо все!

Артур неохоче витягає аркуш і простягає його антиквару. Той швидко ховає його у свою кишеню.

— От і все гаразд, малий, — задоволено говорить антиквар і гладить хлопчика по голівці.

Вантажники почали діяти: меблі й решта предметів зникають із шаленою швидкістю. Бабуся спостерігає, як виносять згадки про її молодість, і очі її зрадливо поблискують. Так буває під час пожежі в лісі, коли дим стелиться на всі боки і на очі навертаються непрохані сльози.

Товстун-вантажник хапає портрет Арчибальда. Бабуся перетинає йому шлях і, вчепившись у раму, заявляє:

— Ні! Цього не руш!

Товстун, не відпускаючи портрета, заявляє:

— Ви ж чули: все! Бабуся не відступає:

— А я вам кажу — все, окрім портрета мого чоловіка!

Не чекаючи від поважної пані такого від-пору, вантажник запитально дивиться на антиквара. Той вважає за краще піти на поступки.

— Сімоне! Постав чоловіка мадам на місце! Він же тобі нічого не зробив! — жартує він. — Вибачте, пані! На жаль, фізична сила буває обернено пропорційна розумовим здібностям…

І, забравши портрет у вантажника, торговець вручає його бабусі.

— Ось, мадам! Дарунок фірми! — нахабно каже він.

Тим часом вантажники зносять униз останні коробки. Артур теж біжить униз, бо знає, що основні події відбуватимуться там.

Антиквар відраховує бабусі кілька купюр.

— Триста євро! За все! — гордо говорить він, пишаючись собою.

Поважна пані сумно зітхає:

— Так мало… за цілих тридцять років спогадів!

— Це ж тільки аванс, — підбадьорює її антиквар. — Якщо я все продам, — ви отримаєте щонайменше десять відсотків!

— Ну й добре! — безнадійно змахує рукою бабуся.

— Ярмарок відкривається через десять днів. Якщо передумаєте, у вас ще є можливість усе повернути, — пояснює торговець.

— Ви дуже люб'язні…

Бабусенька відчиняє двері, випроваджуючи антиквара, і зразу ж бачить перед собою малесенького чоловічка в сірому костюмі, а біля нього — двох полісменів.

Той чоловічок у сірому костюмі — судовий виконавець.

— Мадам Сюшо? — ввічливо звертається він до бабусі. І голос його, і тон засвідчують мету прибуття.

— У чому річ? — стривожено запитує бабусенька.

Один із полісменів із-за спини виконавця заспокійливо махає руками. Це Мартен, той самий Мартен, який завжди ввічливо розмовляє з нею біля супермаркету.

Чоловічок у сірому костюмі називає себе:

— Фредерік де Сен-Клер. Судовий виконавець.

Він бачить гроші, які тримає в руках бабуся, і вигукує:

— О! Як доречно! — голос його настільки солодкий, що його можна класти в чай замість варення.

Він починає ритися в сумці — і витягає звідти виконавчий лист.

— Згідно з цим документом ви повинні погасити заборгованість за векселем, виписаним на ім'я Ернеста Віктора Еммануеля Давидо. Сума вашого боргу становить сто вісімдесят п'ять євро, плюс шість відсотків за прострочений платіж, плюс судові видатки. Загальна сума до сплати — двісті дев'яносто євро.

Торгуватися судовий виконавець явно не має наміру.

Бабуся дивиться на гроші, які ще тримає в руці, і простягає їх чиновнику.

Той не приховує здивування — він чекав чогось іншого.

— Дозвольте? — питає він і починає рахувати гроші.

Артур спостерігає цю сцену з вітальні. Він нічому не дивується. Йому просто бридко. Хлопчик розуміє, що бабусю втягують у якесь зачароване коло, звідки нема виходу.

— Не вистачає трьох євро… Може, я помилився… Я можу ще раз порахувати, — каже судовий виконавець.

— Як так? Тільки-но мені заплатили рівно триста євро, — розгублено говорить бабуся.

— Мені порахувати ще раз? — ввічливо запитує чиновник.

Навряд чи, він помилився… Що з ним сперечатися! Бабуся тільки сумно хитає головою.

— Ні. Не турбуйтеся… Ви рахували правильно…

Вантажівка антиквара пронизує ніч, а він від задоволення потирає руку.

— Однак непогану справу я закрутив, похваляється торговець. І шукає в кишені папірець, відібраний в Артура:

— Подивимось, що цей маленький негідник хотів від мене приховати?

Він витягає аркуш, який неохоче віддав йому хлопчик… Це список закупок у супермаркеті…