Артур і мініпути

РОЗДІЛ 11

У Селенії відлягло від серця. Її полегшене зітхання по-зрадницьки видає почуття. Батько тільки усміхається в бороду. Він уже здогадався, що дівчинка небайдуже ставиться до юного героя.

Зрозумівши, що король спіймав її на гарячому, принцеса миттєво хмурнішає.

— Ну, і що далі? — крижаним тоном питає вона.

— Я ж нічого не сказав! — виправдовується батько, піднімаючи вгору руки і визнаючи владу принцеси.

Із кабіни центру керування Миро доброзичливо усміхається завислому під стелею Артурові.

— З цього парубка будуть люди! — бурчить він задоволено й одразу ж запитує в мегафон:

— Гей, Артуре! Як справи?

— Чудово! — відгукується хлопчик. Він уже не має сил триматися, але ніколи в цьому не зізнається.

Висіти Артуру лишилося недовго. Як тільки його голос підхоплює луна, корінь не витримує ваги і тріщить. О-о-о, Артурів крик можна зрівняти тільки з вигуками Тарзана.

Та Миро не ловить ґав, а обвертає руків'я і важелі на пульті керування. Із стіни висувається дзеркало. Як простягнута долоня, воно підхоплює Артура. Хлопчик поковзом пливе з одного дзеркала на друге, а Миро висуває все нові «долоні», аж доки хлопчик не опиняється на землі. До речі, йому до такого пересування не звикати — у школі всі перила виковзані його сідничками.

Миро і король з полегшенням зітхають. Селенія також не приховує своєї радості.

Спираючись на палицю, з якою він так і не розлучився, Артур стає на ноги. Здається, він заробив багато бойових синців. А здалеку взагалі можна подумати, що це якийсь дідусь із костуром.

— І справді мініпут! Навіть чимось схожий на тебе! — звертається до короля Селенія, сміючись. Підбіг Барахлюш, щоб підбадьорити друга.

— Ну, як? Нічого не зламав? — питає він.

— Ніби все на місці. Тільки спина задерев'яніла! — відповідає Артур і намагається вирівнятися.

Барахлюш пирскає в долоню.

Комарів над містом поменшало. Із них, мабуть, тільки двоє особливо лютих, які не дістали ніяких ушкоджень, жадають реваншу. І саме вони після складного віража раптово приземляються біля Його Величності. Селенія стає на захист батька, а двоє осматів наближаються до неї, витягнувши з піхов мечі.

— Нумо, сюди, дитинко! Короля нам і задарма не треба! Ми за тобою полюємо! — криво посміхаючись, вигукує один із них.

— Вам не дістати ні його, ні мене! — відповідає відважна принцеса і підносить кинджал із мишачого зуба.

Осмати тільки зареготали і кинулися на неї. Їхній крик і справді наводить жах, а ось мечами вони володіють так собі, тому поодинці не нападають. Ось і зараз вони з обох боків оточили Селенію.

Дівчинка вправно відбивається, але кинджал проти мечів — заслабка зброя: він випадає з її рук і відлітає вбік. Вона нагинається за ним і… падає. І двоє осматів з мерзенними посмішками стають над нею.

— Хапай її! — командує один.

— Ти щось сказав?.. — лунає голос Артура в них за спинами. Осмати оглядаються і бачать хлопчика з палицею.

— І вам не соромно двом нападати на слабку жінку? — чемно питає Артур.

— Ні! — гаркає осмат, і почухавши потилицю, заходиться диким сміхом.

— Ганьба! Чого ж ти не шукаєш сильнішого суперника? — з викликом промовляє хлопчик і міцніше стискає в куках свою вірну зброю.

— А ти що, бачиш такого? — питають осмати один в одного й одразу ж відповідають: — Ні!

Зневажений Артур вдихає побільше повітря і, виставивши палицю, кидається на них. У відповідь здоровенний осмат вихоплює меч — і хлопчик бачить, як гостре лезо розрубує його палицю навпіл. Втративши зброю, він зупиняється.

— Розбирайся з ним, а я візьмусь за дівчисько! — кричить другий осмат.

Артур аж закипає від люті. З самого початку його знайомства із країною мініпутів він тільки те й робить, що зазнає нападів. І вже стомився. Де ж той Господь Бог, що має захистити людей від усього злого?! Де ж ті дорослі, що постійно нагадують про справедливість і про те, що треба не чинити зла? Чому ж вони не допоможуть йому? Хіба після цього їм можна довіряти?

Відступаючи, Артур натикається на великий камінь. Із нього стримить меч. Нема часу на вагання — хлопчик хапає меч за руків'я. «Господи, нєв^кє Ти мені подав знак?!» — ледве встигає подумати він. Артур тягне меча на себе — і він виходить із каменя, як ніж із масла.

Король не вірить своїм очам. Селенія ошелешена…

— Оце так! — дивується Миро.

Осмати підозріливо поглядають на Артура, бо до них ще не дійшло, як він міг здійснити таке чудо. Але ж вони воїни, а не мислителі. І ці двоє знову атакують.

Меч у руках Артура легкий, як пір'їнка.

Хлопчик без зусиль махає ним над головою і кидається в бій. Звісно, він часто уявляв себе відважним рицарем на турнірі, але ніколи не тримав у руках меча, навіть іграшкового. А зараз він так завзято наступає, що ніхто не сумнівається в його здібностях тренованого фехтувальника чи кіногероя.

Миро навіть вийшов із-за пульта керування, щоб помилуватися Артуром.

Тут як тут і Барахлюш.

— І хто ж його навчив так класно битися? — дивується юний принц.

— Це меч обдарував його талантом, — відповідає Миро. — Він помножує силу справедливого.

Обидва осмати вже вичерпали свій запас прийомів і прийомчиків — їхні рухи стають все невпевненішими. Тільки Артур жодного разу не промахнувся: його суперники тримають у руках залишки грізної зброї. І вони здаються на милість переможця.

Артур зупиняється і з гордою усмішкою звертається до них:

— На коліна! І просіть вибачення у принцеси!

Осматам такий розвиток подій не до вподоби, і вони біжать до своїх комарів. Та Артур проворніший. Він підскакує до комарів і відсікає їм передні лапи. Осмати падають, перекочуються і таки стають на коліна.

— Ану вибачайтеся! — грізно наказує Артур.

Селенія підходить до полонених — вигляд у них жалюгідний.

— Вибачайте… — затинаючись починає один.

— … принцесо! — заїкаючись, завершує другий.

Селенія задирає носика так, як це роблять тільки принцеси.

— Сторожа! Заберіть цих полонених у центр оновлення! — наказує король. І прилюдно сторожа конвоює осматів до їхнього нового життя.

Король наближається до Артура, щоб привітати його з перемогою.

— А що це за центр оновлення? — першим починає Артур. Йому зараз не до компліментів.

— Мені не зовсім подобається цей заклад, — відповідає Його Величність, — але я змушений його тримати. Там полонених для їхнього ж блага піддають особливій терапії, після чого вони стають звичайними мініпутами. Щоправда, на конкурси краси після всіх процедур вони не поїдуть…

Артур дивиться услід полоненим, намагаючись уявити, як можна зробити цих потворних гібридів нормальними мініпутами, нехай і не дуже вродливими. До нього підходить Барахлюш і плескає по плечу.

— Ти хоробрий воїн! Ти здорово бився!

— Це не я — це меч. Він легенький і ним дуже просто оволодіти, — скромно відповідає Артур.

— Ще б пак! Це ж чарівний меч! Він уже багато років намертво запаяний у камінь, а ти прийшов і витягнув його! — хвилюючись, пояснює Барахлюш.

— Ти бач! А я й не знав! — здивовано вигукує хлопчик, оглядаючи свою нову зброю.

А юний принц Барахлюш захоплено вигукує:

— Слава Артурові!

Увесь майдан аплодує і скандує ім'я нового героя. Артур уперше відчуває на собі такий вияв уваги. Він піднімає руки, вклоняється і пірнає за широку королівську спину.

Скориставшись моментом, Селенія звертається до батька:

— Зараз, коли меч уже вийшов із каменя, не можна гаяти жодної хвилини! Сподіваюся, ти не заперечуєш, щоб я нарешті викликала на двобій Жахливого У?

Король поглядає на своїх радісних і безтурботних підданих, усвідомлюючи, що тільки справжня принцеса здатна кинути виклик Жахливому У. Або справжній принц. Але Барахлюш ще недоріс. Значить, виконати цю місію доведеться Селенії. Звісно, йому шкода відпускати доньку в таку небезпечну мандрівку, але решта підданих такі легковажні, що жоден не зможе дійти до Забороненого міста.

Король ласкаво дивиться на принцесу. На зріст вона вже вища за нього. Якщо чесно, то й відважніша.

— На жаль, мені доведеться тебе відпустити, доню! Бо вже настає твій час правити королівством, а це значить, що тільки ти мусиш битися із Жахливим У. І я певен у твоїй перемозі!

Селенія мало не співає від радощів, однак правила поведінки королівських осіб та їхня відповідальність перед світом зобов'язують її стримувати почуття.

— Я відпускаю тебе за однієї умови, — каже король.

Селенія здивована:

— І що ж це за умова?

— З тобою піде Артур. Він відважний і кмітливий, у нього щире серце і справедлива душа.

Король говорить зрозуміло, без недомовок. Сперечатися з ним не варто. І Селенія це розуміє. Опустивши очі, принцеса погоджується.

— Я пишаюся тобою, доню, — задоволено каже король. — Я певен, разом у вас все вийде.

Ще годину тому Селенія сприйняла б побажання батька за образу, але зараз… Відмовлятися від такого супутника просто нерозумно.

Але якщо по-правді, то в крижане серце принцеси увірвався теплий вітерець ніжного почуття, що зароджується до Артура. Проте вона в цьому нікому не зізнається.

Хлопчик відчуває зміни в душі Селенії. Але він занадто недосвідчений, щоб пояснити, що ж сталося. Тому він лише усміхається принцесі, ніби вибачається за те, що їй нав'язали його товариство.

Очі Селенії звужуються, як у кішечки, коли вона ось-ось замуркотить, і вона обдаровує Артура чарівною усмішкою.

Сторожа прочиняє головну міську браму. Щоб переконатися, що на шляху нема нікого, один із вартових просовує голову у щілину, а потім і сам пролазить назовні. Другий вартовий передає йому лук і палаючу стрілу. Розвідник натягує тятиву — стріла летить уперед, освітлюючи дорогу. Потім вона падає і догорає. Навколо тихо. Нічого не спалахнуло…

— Дорога вільна! — кричить вартовий, і важка брама починає повільно відчинятися.

Біля неї великий натовп мініпутів — усім хочеться провести принцесу та її героя.

Артур ховає меча у шкіряні піхви ручної роботи. Ними можна милуватися, як і мечем. Ніжно обійнявши хлопчика за плечі, Миро відводить його вбік.

— Я знаю: ти вирушаєш на пошуки свого дідуся, але… — Він вагається і додає: — Якщо тобі випадково трапиться маленьке кротеня в окулярах, що відгукується на ім'я Мино… Це мій син. Він зник майже три місяці тому… може… осмати…

Миро опускає голову і не може більше нічого сказати.

— Можеш бути певен, — не роздумуючи, відповідає Артур.

Миро тихо усміхається. Цей хлопчисько і справді герой — поривний, енергійний, благородний…

— Спасибі, Артуре! Ти хороший хлопчик!

Барахлюш стоїть неподалік. Біля його ніг лежить туго напакований наплічник. Двоє вартових ледве піднімають його і прилаштовують Барахлюшеві на спині.

— Ти нічого не забув? — насміхається один із них.

— Нічого! А зараз відійдіть!

Хитаючись від надпомірної ноші, яку він добровільно взяв на плечі, принц чомусь крокує назад і, не втримавши рівноваги, падає на спину.

Вартові корчаться від сміху. За ними починає сміятися і король. Селенія ж, навпаки, спохмурніла.

— Батьку! Ти справді дозволиш Барахлюшеві супроводжувати нас? В такому випадку ми йтимемо з черепашачою швидкістю. А часу обмаль!

— Це ж твій брат! І він теж принц! Колись і йому доведеться сісти на трон! — відповідає король. — Нехай навчиться долати перешкоди і виявляти хоробрість.

Селенія ображається.

— Гаразд! Не гаймося! Щасливо! — кидає вона батькові і бадьоро крокує вперед. Минаючи Артура, вона смикає його за рукав:

— Чого стоїш? Рушаймо! Артур біжить за Селенією.

А Барахлюш поспіхом витягає із наплічного мішка кілька непотрібних речей.

— Агов! Зачекайте! — гукає він, прилаштовуючи на плечах трохи «схудлий» мішок. Защепити його він не здогадався. Доки принц наздоганяє друзів, звідти вилітає на дорогу безліч корисних дрібничок.

Селенія веде перед. Вона не має наміру зупинятися навіть через власного брата.

— Гей, ти! Не можеш почекати? — пхикає Барахлюш, але таки наздоганяє сестру.

— Вибач, та якщо ми будемо тягти кота за хвіст, то не встигнемо порятувати свій народ! — промовляє принцеса таким тоном, що її брат остаточно розкисає.

Селенія пришвидшує ходу. Обидва хлопчики напружують сили, щоб не відставати від неї. Попереду тунель. Принцеса відважно ступає в його чорну пащу. За нею поспішає Артур, а за Артуром короткими перебіжками рухається згорблений під вагою наплічника Барахлюш. У тунелі темно, і Артур виходить наперед, бо здогадався захопити смолоскип і сірники. Тепер він очолює маленький загін сміливців. Смолоскип ледве освітлює дорогу…

Юрма мініпутів після прощання з нашими героями розійшлася. Вартові зачинять браму.

Король сумно зітхає.

— Тільки б вони не втрапили в пазурі ос-матів, — шепоче він на вухо Миро. — До речі, про осматів… Як там наші полонені?

— Дуже зіпсовані, але, сподіваюсь, ми зуміємо оновити їх.

А полонені сидять у великій ванні, наповненій кольоровою піною. Навколо ванни походжають симпатичні мініпуточки і час від часу за допомогою різних пристроїв вимірюють температуру води. Якщо вода гаряча, осмати розм'якнуть швидше. Як тільки лунає дзвінок, дівчатка подають осматам бокали з лікувальним питвом, щоб внутрішнє оновлення проходило швидше. Полонені «жадібно випивають рідину з бокалів, отже, ліки смачні.

— Як ви почуваєте себе? — запитують красуні своїх пацієнтів.

— Вищий клас! — відповідають вони в один голос.