Артур і мініпути

РОЗДІЛ 6

Артур несамовито заганяє цвях у стіну. Звісно, він це робить молотком.

— Двадцять вісім… двадцять дев'ять… тридцять! Хух! Тепер можна й відпочити.

Останній удар такий сильний, що від стіни відлітає невелика дощечка. До її внутрішнього боку прикріплено стрижень — це дверцята манюсінького тайника.

Артур просовує руку в отвір і витягає звідти аркуш паперу, на якому написано:

«Чудово! Ти розгадав і другу загадку. Лишилася третя, остання. Старий радіатор опалення. Обертай кран праворуч стільки разів, скільки букв у твоєму імені. Потім оберни на чверть у зворотному напрямку».

Хлопчик присідає біля підвіконня, дістає рукою до радіатора і починає обертати кран.

— Артур! А-р-т-у-р! — він рахує дуже уважно, бо часу обмаль, а помилитися не мо-экна.

Так… А зараз чверть оберта у зворотному напрямку!

Виконавши усі дідусеві інструкції, він зупиняється. Завжди треба бути готовому до несподіванки! І ось вона — до кабінету заходить бабусенька. Артур зривається з місця як ошпарений.

— Що ти тут майструєш? Навіщо так стукав молотком? — невдоволено запитує бабуся. Після тяжкого дня і стількох неприємних новин вона хоче швидше опинитися в ліжку.

— Я… мені… лагоджу радіатор у дідусевому кабінеті, — виправдовується Артур.

— А навіщо цим займатись уночі? Та ще й улітку? — з недовірою запитує бабуся, бо відчуває: онук, як завжди, шукає пригод на свою голову.

— Ти ж сама казала, що зима приходить зненацька, — викручується хлопчик.

— Звісно, казала так, але в листопаді! — не заспокоюється бабуся. — А зараз кажу, що вже майже дванадцята ночі і давно пора спати. І потім: ти знову бавишся в дідусевому кабінеті, хоча я просила тебе цього не робити.

— Чому? Адже тут тепер порожньо, — заперечує Артур.

Бабуся розуміє, що її вимога вже не має значення, але принципово не хоче поступитися:

— Так, звичайно, тут майже зовсім немає речей, але залишилися спогади… І мені не хочеться, щоб ти їх розтривожив! — хитрує вона.

Підійшовши до столу, бабусенька відриває з календаря черговий аркуш і кладе його в коробку з написом: «Дні без тебе». Таких аркушів назбиралося багато.

— Годі балачок! Іди до своєї кімнати! Артурові не хочеться, та нічого не вдієш.

Бабуся замикає двері і забирає із собою ключа, щоб повісити його біля свого ліжка під балдахіном.

Потім вона заходить до Артурової кімнати. Хлопчик уже одяг піжаму і ліг. Бабуся поправляє на ньому ковдру.

— Хочеш, розповім тобі коротеньку історію, хвилин на п'ять, — люб'язно пропонує, бабуся, щоб пом'якшити свою суворість.

— Ні, дякую, я стомився, — відповідає Артур і заплющує очі.

Бабусенька здивована, але не наполягає. Узявши свічку, вона повертається до себе. Кімнату освітлює лише місяць, що зазирає у вікно.

Тільки двері за бабусею зачинилися, хлопчика з ліжка як вітром здуло.

— Ну ж бо, Артуре, настала твоя пора!

Він прочиняє двері і прислухається. Із ванної кімнати чути, як шумить вода: бабусенька вирішила скористатися останньою можливістю помитися під гарячим душем. Хлопчик прослизає в бабусину спальню. Він хоче пробратися так, щоб навіть дошки не зарипіли під ногами.

Підійшовши до ліжка, Артур стає навшпиньки і знімає із цвяшка ключ. Не відводячи очей від ванної, він задкує до дверей.

І раптом натикається на щось велике і м'яке. Він аж скрикує від несподіванки. Але це не щось, а хтось! А насправді — це його бабусенька, і вона теж уміє хитрувати. В цьому ділі в неї досвіду на п'ятдесят років більше, ніж в онука.

— Ти мене налякала, — ображається Артур. — Я гадав, що ти у ванній…

— А ось і ні! Я ходила у вітальню за снодійним — ніяк не засну, — повідомляє вона, показуючи пляшечку. — А тобі раджу повернутися до себе і спати, доки я не примусила тебе випити цілу пляшечку снодійного!

Вона забирає ключа, і Артур змушений іти до своєї кімнати.

Бабусенька зітхає, вішає ключа на цвях і йде до Артура. Хлопчик лежить у ліжку, натягнувши ковдру на голову.

— Спи, вже майже дванадцята…

— Я знаю, — відповідає Артур, і його аж лихоманить від жаху. Якщо він сьогодні не знайде скарбу, то другої можливості в нього вже не буде!

— Твої двері я замикаю, щоб не блукав уночі, як сновида.

Артур мало не плаче, та бабусенька вдає, що не чує відчайдушного сопіння онука. Тільки-но стих шурхіт ключа, хлопчик зриває ковдру і зіскакує з ліжка. Роздерти простирадло вздовж і зв'язати його шматки — не проблема. Лишається відчинити вікно, закріпити цей імпровізований канат і спуститися по ньому вниз. Втеча вдалася! Кілька секунд — і Артур на землі.

Бабусенька ставить свічку на тумбочку біля узголів'я. Світить вона ледве-ледве, але побачити стрілки на годиннику можна: за чверть дванадцята. Бабуся відраховує три краплі снодійного у склянку води… Вона відкидається на подушку, кладе окуляри на тумбочку і чекає, коли ж прийде сон.

Опинившись на волі, Артур зі всіх ніг мчить до вхідних дверей. Побачивши хлопчика, Альфред підстрибує від несподіванки. Він охороняє вхідні двері і мимо навіть муха не пролетить, бо ж на те він і сторожовий пес… А тут господар серед ночі як з неба впав.

Вхідні двері замкнені, і Артурові доводиться скористатися собачим лазом. Це знову шокує Альфреда: він ще не бачив, щоб людина по-собачому, спираючись на всі чотири кінцівки, заходила в будинок його законною дірою!

У вітальні Артур за звичкою взувається у повстяні капці. Великий настінний годинник нагадує, що до півночі лишається рівно п'ятнадцять хвилин.

Хлопчик кулею злітає сходами і зупиняється біля дверей бабусиної спальні. Але вона теж замкнена!

— Хай йому біс! — виривається в Артура. В нього ж зовсім немає часу: кілька хвилин — і все!

Хлопчик зазирає в замкову щілину і бачить, що ключ від кабінету висить, як завжди, на цвяху. Вже є шанс!

— Ну ж бо, Артуре, пометикуй, — звертається хлопчик сам до себе.

Раптом він помічає над дверима маленьке віконечко з відбитим краєчком.

Все! Еврика! Освітлюючи собі дорогу кишеньковим ліхтариком, хлопчик біжить у сарай і, вилізши на верстат, хапає вудлище, яке висить на стіні.

Пес знову дивується: господар пролазить з дому і в дім його способом та ще й вудку за собою тягне. Де це він, гав його знає, рибалитиме в таку пізню годину? — запитує себе Альфред, геть збитий з пантелику вчинками господаря.

Артур знаходить у кухні магніт і прив'язує його до кінця вудлища. Тепер — бігом до бабусиної спальні.

— От хитрун! — захоплюється подумки Альфред, проте не розуміє, навіщо господареві цей пристрій уночі у власному домі?

Хлопчик тихенько підтягує до дверей стіл, ставить на нього стілець, обережно залазить наверх цієї піраміди і проштовхує вудлище в розбите віконце над дверима.

Пес здивовано підводить очі догори. Він ніколи не бачив, щоб через бабусину спальню протікала ріка.

Витягнувши руку, Артур обережно підводить кінчик вудлища з магнітом до цвяха, на якому висить ключ. Альфреда мучить нетерплячка. Він хоче все бачити на власні очі, тому кількома стрибками долає сходи і з розмаху падає на найрипучішу мостину.

Артурова піраміда хитається, і хлопчик ледве тримається нагорі. Кінчик вудлища тремтить, магніт зачіпає на поличці пляшечку зі снодійним, вона нахиляється, падає — і вміст її виливається в бабусину склянку з водою.

— Це ти, Артуре? — спросоння запитує бабусенька.

Артур завмирає на місці і подає знаки Альфредові, щоб той не шумів. Пес сидить мовчки, тільки б'є хвостом по підлозі.

Бабусенька прислухається. Стрекочуть цвіркуни, за вікном переквакуються дві жабки. Ніби все спокійно, проте тривога не полишає її.

Вона бере окуляри, встає і підходить до дверей. Прочинивши їх, оглядає сходовий майданчик і самі сходи. Нічого підозрілого, тільки пес сидить мало не під дверима і стукає по підлозі хвостом.

Артур з вудлищем у руці, затамувавши подих, хапає дрижаки: якщо бабуся відчинить двері навстіж, він разом зі своєю пірамідою загримить на підлогу. Пес не розуміє ситуації, але про всяк випадок усміхається бабусі.

— А ти чого тут? — питає вона. — І тобі пора спати. Марш на місце!

Ну ось, тепер усе зрозуміло. Задерши хвоста, пес збігає сходами.

— Чого сьогодні ніхто не може заспокоїтися? Невже це повня так на всіх діє? — каже бабуся, звертаючись до тиші і зачиняючи двері спальні.

Артур переводить подих. Хвалити Бога, що бабуся тільки прочинила двері…

Бабусенька знімає окуляри, бере склянку води, і, морщачись, випиває її до дна.

Ліки діють моментально. Вона падає на ліжко і навіть не встигає накритися ковдрою. А онук продовжує «рибалити» під її голосне сопіння.

Хлопчик підводить магніт до ключа, але цвях не поспішає віддати довірене йому майно.

Пес також швидко повертається на свою попередню позицію, щоб дізнатися, чим завершиться така дивна «риболовля». Два стрибки — і дошка не тільки рипить, а й прогинається, делікатна Артурова споруда здригається, хлопчик не втримує рівноваги…

— О ні!

Піраміду зруйновано! Уламки її летять навсібіч, сидіння від стільця опиняється на Артуровій голові, і тільки пес швидко зорієнтувався — відбіг на безпечну віддаль. Хлопчикові здається, що це землетрус, що зараз вибіжить із спальні бабуся, і тоді… Але бабуся не з'являється. Хлопчик вилазить з-під уламків, виявляє на собі кілька синців, та вони його не зупиняють на шляху до скарбу. Він наважується зайти в кімнату. На щастя, цього разу бабусенька забула замкнути двері. Обережно ступаючи, Артур підходить до ліжка і бачить, що бабуся спить, — чути її мирне похропування.

— Цікаво, вона що — не чула нічого? — дивується Артур, оглядаючи стіни. Він помітив перекинуту на поличці порожню пляшечку з-під снодійного і здогадався, що не три краплі заспокійливих ліків випила бабуся…

Хлопчик бере ковдру, обережно накриває бабусеньку; уві сні її обличчя здається молодшим років на тридцять.

— Спи, бабусенько, хай тобі насниться тільки приємне! — шепоче онук і, схопивши зі стіни ключа, втікає.