Артур і мініпути

РОЗДІЛ 18

Голос Темрякоса чути скрізь — навіть у підвалі, де сидять наші мандрівники.

— Чуєте? — штовхає друзів Барахлюш. — Правду кажуть, що він не людина.

— Сподіваюся, що ні Макс, ні господар не постраждають через нашу втечу, — непокоїться Селенія.

— Не турбуйся, — відповідає Артур. — Макс просто геніальний брехун! Та й Лайтмен із господарем викрутяться.

Селенія зітхає. Вона не звикла відступати. А тим більше — утікати від небезпеки. Однак Артур має рацію — утрьох їм цю банду не побороти.

— Гаразд, досить відпочивати! — командує Артур і тягне Селенію за рукав. Принцеса чи не вперше не протестує, а бере за руку Барахлюша і мовчки йде за Артуром. І ось вони втрьох рушають довгим коридором, якому не видно кінця.

Спочатку йдуть уздовж брудно-сірого бордюра, що весь просякнутий вологою. Він відокремлює прохід від бетонної стіни. Потім, уже в кінці коридору, натрапляють на величезний литий металевий люк у стіні. Отож за нею може бути труба, в яку зливають нечистоти.

Внизу люка є невеличкий отвір. Якщо дуже постаратися, то в нього можна пролізти. Підтягнувшись, Селенія зазирає туди. Стіни підвалу чи труби, що за кришкою люка, покриті липкою смердючою грязюкою — труба нафтогону і то, мабуть, набагато чистіша. Та відступати не можна.

— Ось. Це тут, — промовляє Селенія.

— Тут що? — відгукується Артур, вдаючи, що не розуміє. Йому так не хочеться, щоб підтвердилися здогади.

— Пряма дорога до Некрополіса, — відповідає Селенія. За залізною кришкою панує морок. Неможливо навіть роздивитися, куди веде ця гидка дорога — вниз, у безодню, чи тягнеться далі.

— Невідомо, що нас чекає там. Ще жоден мініпут не повернувся зі страшного Забороненого міста. Тому добре поміркуйте, перш ніж іти зі мною, — каже принцеса, скочивши на землю.

Друзі перезираються. Вони ще не забули, які пригоди довелося пережити за час спільної мандрівки.

Артур поглядає на Селенію. І йому здається, що він бачить її востаннє.

Селенія усміхається, але очі її блищать від сліз. Їй дуже хочеться підбадьорити своїх супутників, та слова десь загубилися…

Артур поволі просовує руку в діру, ніби намагається намацати кінець їхнього нелегкого шляху.

— Я не залишу вас на півдорозі. Я йду з вами, — рішуче говорить він. І простягає принцесі руку.

Селенію аж злихоманило — вона б і на шию кинулася Артурові, якби не пам'ятала про королівський етикет. Тому кладе свою маленьку долоньку на його руку. Барах л юш накриває її своєю долонею.

Отже, вони — одна команда. І підуть разом до кінця, і допомагатимуть одне одному в біді… До речі, біда їх так і не полишила. Точніше, вона поряд.

Набравши в легені побільше повітря, Селенія підтягується, просовує голову і плечі в похмуру діру. Якусь мить вона нерішуче повисає, а потім змахує ногами і зникає в липкій безодні. Затиснувши носа пальцями, Барахлюш пірнає за сестрою.

Артур усе ще не рухається з місця. Йому так не хочеться лізти в ту гидотну діру! Він не має ні сил, ні бажання рятувати примхливу принцесу і вислуховувати теревені її братика. А може, це йому сниться? І зараз прикинеться звичайним хлопчиком — і не буде поруч ніяких мініпутів…

За стіною чути плямкітливі звуки. Ні, це не сон: його друзі вже прокладають шлях у непролазній грязюці. Пора отямитися! І, присоромивши себе за слабкість, Артур з войовничим вигуком лізе в діру.

— Ну, постривай, Упиряко! — кричить він, стрибаючи в морок.

Ось знову хлопчик вимовив заборонене ім'я! Будемо сподіватися, що цього разу фортуна йому усміхнеться.