Артур і мініпути

РОЗДІЛ 12

У тунелі, яким ідуть наші мандрівники стає все холодніше, темніше і страшніше. Стіни і стеля вологі, а кожна крапля, що падає вниз, гримотить, як бомба, що розірвалася.

— Селеніє, я боюся! — шепоче Барахлюш і тулиться до сестри.

— То повертайся додому! Ми потім тобі все розповімо, — зверхньо відповідає вона. — Може, й ти хочеш повернутися? — питає вона Артура.

— Нізащо на світі! — упевнено відповідає Артур. — Я буду з тобою, щоб… захищати тебе!

Селенія миттєво вихоплює з його рук піхви з мечем і пристібає до свого пояса.

— З цим мечем мене ніхто не зачепить. Отже, не турбуйся! — насмішкувато звертається вона до хлопчика.

— Але ж це Артур дістав меча з каменя, значить зброя належить йому! — хоче встановити справедливість Барахлюш.

— Ага, дістав! І що далі? — зневажливо говорить принцеса.

— Та нічого. Ти хоча б подякувала йому.

Селенія зводить очі до неба, точніше, до склепіння тунелю.

— Я вдячна тобі, Артуре, за те, що ти дістав могутній меч, який — ти, певно, і сам здогадуєшся може належати тільки членові королівської родини. А ти не король, наскільки я знаю, і, мабуть, ніколи ним не станеш. Я не помиляюся? — ніби виспівує принцеса.

— Та ні… — розгублено відповідає Артур.

— Отже, могутній меч носитиму я, — упевнено заявляє дівчинка і пришвидшує ходу.

Хлопці тільки переглядаються. Так, у товаристві такої особи можна сподіватися на будь-які вибрики.

— Нам треба піднятися нагору і скористатися громадським транспортом — так ми виграємо час, — заявляє Селенія командирським тоном, який не допускає заперечень.

Вона ставить ніжку на вузлуватий корінь, підтягується, як гімнастка, і через щілину в стелі тунелю вибирається назовні.

Троє мандрівників стоять в густому трав'яному лісі — безмежному, як джунглі. Насправді це частинка нескошеного газону…

Вікна будинку розчинені навстіж. Легенький ранковий вітерець залітає в спальню до бабусеньки і лагідно пестить щоки. Вона прокидається, але очі не хочуть розплющуватися…

— Оце заснула! — каже вона, розтираючи скроні.

Взувши теплі капці, бабусенька прямує в Артурову кімнату. Вона обертає ключ, прочиняє двері і зазирає всередину.

Артур спить, загорнувшись з головою у ковдру, і бабусенька вирішує не тривожити онука: нехай ще додивляється сни. Тихо зачинивши двері, вона спускається сходами.

На ґанку молочник уже залишив дві пляшки молока. Отже, Давидо ще його не дістав. Цей добрий знак тішить бабусю, і вона із задоволенням підставляє обличчя сонячним променям. День буде чудовий. Над садом і над річкою — яскраве блакитне небо. Бабусі здається, що ось-ось розквітнуть дерева, як це було навесні. Та не всі дерева в саду зустрічають радісно новий день. Одне, видно, вже ніколи не потішить ока: в нього вперся старенький «шевроле».

Побачивши це, бабусенька аж підстрибує від здивування.

— Я що — не поставила машину на гальма? От порожня голова!

Звикнувши до думки, що для мініпутів шматок газону — безкрайній ліс, ми загляньмо в його гущавину, де стеблинки і травинки ростуть угору, як вікові дуби.

Між стовбурами цих гігантських дерев і пробираються наші герої. Попереду, звичайно, Селенія. Вона швидко знаходить потрібну стежку, ніби це не дрімучий ліс, а королівський парк. За нею йде Артур, а за ним плентається Барахлюш. Він увесь час відстає і мало не падає від утоми.

— Селеніє! Чи не можна трохи повільніше? Ну хоч трішечки! — скиглить брат.

— Нізащо! Не треба було напихати в наплічник різного мотлоху!

— Я взяв усього потроху і тільки те, що знадобиться в дорозі, — виправдовується Барах люш.

Назустріч мандрівникам рухається стоніжка. Селенія не має наміру поступатися дорогою навіть перед цим повзучим хмарочосом.

Артур злякався. Він уперше бачить таку гігантську ракоподібну тварину: кожна нога — як екскаваторний ківш. А принцеса ніби й не бачить небезпеки.

— Слухай-но, обійдімо це страховисько, — намагаючись бути спокійним, звертається до дівчинки Артур.

— Не турбуйся! — відповідає замість сестри Барахлюш. — Краще поглянь, який у мене є ножик! Скільки в ньому лез і різних штучок! Цілих триста! Це мені на день народження подарували.

Юний принц дістає з кишені ножик, що дуже нагадує швейцарський, який був і в Артура, і починає пояснювати:

— Ось тут — пилка, ось двостороннє лезо, ось пінцет… А це соломинка для мильних бульбашок, музична скринька, вафельниця… З другого боку є щипці, щоб подрібнювати виноградні кісточки, індикатор восьми запахів, пристосування, щоб посипати тістечка ванільним цукром. А коли допікатиме спека — ось віяло!

Барахлюш натискує кнопку — із корпусу ножика висунулося чудове японське віяло. Вдаючи, що надворі спекотно, мініпут закочує очі і обмахується ним.

— От здорово! Минулого року мені також подарували складаний ножик… Майже такий, як у тебе! — говорить Артур, не відводячи очей від стоніжки, яка не змінила напрямку руху. І стурбовано запитує юного принца:

— А щось у тебе є проти стоніжок?

— Звичайно! — і Барахлюш задоволено називає всі пристосування суперножа: рожоштопор і ножечете, клеєскріпки і розчиномазки, люлькогари і свистовушки, горло-щітки і пастошки, кошівшівки і сумокети, ламповерти і крутожерди…

Він ладен був перераховувати й далі, але Селенії його базікання діє на нерви.

— А чи нема в тебе такого пристрою, щоб заткнути тобі рота? — промовляє вона погрозливо і витягає меча…

Барахлюш ображено знизує плечима, а Селенія підскакує до стоніжки і, як колосся серпом, підрізає їй передні ноги. Від несподіванки тварина стає дибки — підіймає голову разом із частиною тулуба.

А наші герої пірнають під неї, як під естакаду, і йдуть наче в тунелі: над головами довге черево, а з боків колихається густа бахрома численних ніг.

Раптом стоніжка змінює курс на сто вісімдесят градусів: розвертаючись, сотні ніг здіймають таку куряву, що мандрівники починають безперервно чхати. Звуки, що вириваються із черева стоніжки на повороті, нагадують враженому Артурові ревіння «боїнга» перед посадкою. Тільки Барахлюш не дивується. Мініпути часто користуються таким способом пересування, бо під захистом дебелої туші та її численних ніг можна нічого не боятися. Принц на тому розуміється. І він продовжує вихваляти переваги улюбленого ножика:

— У ньому є навіть справжній пилокарст шороборочник, дуже корисний під час полювання пернишатих бандаруксів!

— А що це за птах такий — бандарукс? — запитує Артур, не відводячи очей від навислого черева стоніжки.

— Це не птах, а риба, — відповідає Барахлюш і знову береться вихваляти ножа. — У ньому є перекидний важіль, вибивачка для оксамиту, чистилка для свіжого винограду, мочилка для родзинок, рогатка для полювання на жаб, накафлонник та інша зброя: параблюмбум, антигиромалюгер, дванадцятиударний свисталон і навіть новий двосторонній кармагон…

Стоніжка переходить на галоп і швидко зникає у траві. На прощання вона здіймає таку густу хмару куряви, що наші мандрівники змушені заплющити очі і перечекати, доки вона осяде. Артур полегшено зітхає: цей мініпутський спосіб пересування йому зовсім не до вподоби.

— І нарешті, — Барахлюш підносить догори палець, — мій улюблений предмет — гребінець!

Він натискає на якусь кнопку, і з ножика вискакує маленький гребінець, оздоблений перламутром. Мініпут не приховує задоволення, причісуючи своє непокірне розкуйовджене волосся. Варто зауважити, що дія гребінця на голові Барахлюша непомітна.

— Ну, та-а-ак! Гребінця в моєму ножику не було! — сміючись, вигукує Артур.

Центральний вокзал — місце зустрічі всіх затятих мандрівників-мініпутів, розташований на майданчику серед лісової гущавини. Здалека він скидається на плоский камінь, що лежить на землі. Якщо ж придивитися, то розумієш, що камінь не один — їх два. А в щілині між ними мініпути вибудували вокзал, точніше, привокзальні приміщення. Та ні залізниці, ні якоїсь іншої дороги, яка б відходила від каменя, поки що не видно.

Уздовж кам'яної стійки з кількома віконечками можуть одночасно розміститися кількадесят пасажирів. Зараз там порожньо.

Селенія підходить до віконечка.

Над ним табличка: «Транспорт-експрес у будь-якому напрямку».

— Прошу мені сказати… — зазирає у віконечко Селенія.

Ніхто не озивається. Але через маленьке віконечко видно, що в освітленому смолоскипом приміщенні хтось є.

— Певно, мініпути не дуже люблять мандрувати, — звертається Артур до Барахлюша.

— Спробуєш бодай раз, зрозумієш, чому так мало охочих до подорожей, — насмішкувато відповідає принц.

Артур не розуміє, що той має на увазі. Але тут його увагу привертає якась штуковина на стійці, схожа на половинку апельсина. Він колись бачив подібні кнопки в готелях — на них натискали і лунав дзвінок. Хлопчик, не довго думаючи, з усього розмаху б'є по ній. Лунає пронизливий вереск, який переходить у шипіння! Здивований Артур бачить, як штуковина підстрибує і приземляється на тонюсінькі лапки-пружинки. Два повислих на довгих стебелинах очка з гнівом дивляться на Артура.

— Я… мені… перепрошую… мені здалося, що ви — це кнопка дзвінка, — виправдовується хлопчик.

Мабуть, звірятко його зрозуміло, бо образилося і заверещало ще пронизливіше.

— Перепрошую, я не хотів… я не знав, що ви — живий…, — плутається в поясненнях Артур.

Вирішивши більше не розмовляти з такою нетямущою істотою, верескливе звірятко скочило зі стійки і, брикаючи всіма вісьмома ногами, пострибало в гущавину. Над вигнутою спиною, ніби два перископи, оберталися два вирячені ока.

— Ви навіщо лякаєте моїх клієнтелло? — лунає голос й у віконечко визирає дідусь-міні-пут. На ньому комбінезон із пелюсток волошки, а фізіономію прикрашають кошлаті вуса одного кольору з шерстю на вухах. Схоже на те, що він ніяк не освоїть французької, і все збивається на італійську мову.

— Вибачте, будь ласка, я не хотів його образити! — винувато промовляє Артур до поважного мініпута.

Селенія втручається в їхню розмову.

— Перепрошую, ми не маємо часу! Я — принцеса Селенія! — гордовито заявляє дівчинка.

Старий мініпут примружує одне око, напевно, щоб краще її роздивитися.

— Ага! Так це ви! І, мабуть, ваш обалдино-брателліно?

— А до нього вам — зась! — презирливо обриває Селенія дідуся, перш ніж Барах л юш встигає втрутитися.

— Хто ж той третій бешкетелло, що прогнав мого клієнтелло? — невдоволено допитується старий мініпут.

— Мене звати Артур, — ввічливо відповідає хлопчик, — і я розшукую свого дідуся.

— Ці слова пробудили в старого якісь спогади…

— Кілька років тому я перевозив одного дідуселло… Та не згадаю точнелло… Як його званелло?

— Можливо, Арчибальдом?

— Точнелло! Арчибальдо!

— І ви знаєте, куди він вирушив? — з надією в голосі запитує хлопчик.

— Звичайнелло! Цей дивний дідуселло вимагав, щоб я моментанелло відправив його в Некрополіс. Прямо в пащу до осматів! Біднелло, певно збожеволів… — завершує оповідь мініпут.

— Ми теж їдемо туди! — вигукує Артур.

Старий здивовано поглядає на дітей. Їхня мета здається йому якоюсь безглуздою. І він зачиняє віконце.

— Нема квиткелло! — глухо долинає зсередини буркотливий старечий голос.

Та він не знає характеру Селенії. Принцеса мечем вибиває заслінку віконця — і переляканий касир дивиться на неї, як кролик на удава. Його пишні вуса стають дибки.

— Коли найближчий рейс до Некрополіса? — запитує принцеса.

Барахлюш дістає з наплічника товстенний том сторінок у вісімсот, який важить не один кілограм — точніше — грам, бо йдеться про мініпутську книгу.

— Рейс без пересадок за вісім хвилин! — оголошує він, знайшовши потрібну сторінку.

Селенія кидає старому набитий монетами гаманець:

— Три квитки до Некрополіса! У першому класі!

Касир, він же й кондуктор, натискує великий важіль, схожий на стрілку годинника. В жолоб, зроблений з половинки бамбукового стебла — такого, як у Артуровому водогоні, — падає великий лісовий горіх і з гуркотом котиться над головами наших героїв.

Прокотившись над поляною, він зупиняється над якоюсь складною конструкцією, призначення якої навіть для Артура — повна загадка.

Касир-кондуктор виходить із своєї кімнатки і шкандибає до горіха, щоб відчинити дверцята в шкаралупі. Тепер горіх стає подібним до кабіни фунікулера.

Троє мандрівників залазять усередину. Горіх порожній, тільки вздовж стінок тягнуться лавки, виточені із горіхового ядерця. Селенія смикає звисаючу зі стіни горіхову мембрану і та оперізує дівчинку, як ремінь безпеки.

Артур дивиться, як робить Селенія, і повторює її рухи. У нього в голові рояться тисячі запитань, однак він мовчить.

— Компліменто моменто! — говорить кондуктор, зачиняючи дверцята.