Артур і мініпути

РОЗДІЛ 10

Король сидить на троні і вдаряє скіпетром об підлогу.

— Нехай підійде названий вище Артур! — велить він.

Сторожа з обох боків проходу розступається — і хлопчик виходить наперед. Погляди мініпутів звернені на Артура. Він боязко йде майданом.

Натовп зустрічає його вигуками схвалення і здивування. Хтось усміхається. Хтось, навпаки, мимрить щось під ніс. Артурові не по собі: він би із задоволенням дременув кудись, подалі від цього юрмовиська.

Селенія, схрестивши руки на грудях, презирливо поглядає на новоявленого рятівника: щось не схоже, що він упав з неба, — радше скажеш, що випав із гнізда.

Барахлюш боляче штурхає сестру в бік. © http://kompas.co.ua

— Він чудовий, правда? — шепоче він. Сестра байдуже знизує плечима.

— Не кращий і не гірший за інших, — відповідає вона братові і відвертається.

— Вітаю вас, принцесо Селеніє, — Артур густо червоніє і кланяється, минаючи дівчину. Він навіть не наважується підняти на неї очей, коли йде до королівського трону. Скромний і чемний хлопчик справляє враження на принцесу, але вона нізащо в цьому не зізнається.

Королю Артур теж припав до душі, але правила королівського етикету забороняють йому говорити компліменти гостям.

Тільки кріт Миро поза етикетом.

Він підходить до хлопчика і сердечно потискує йому руку:

— Я був другом Арчибальда. І маю за честь познайомитися з його онуком! — промовляє він схвильовано.

Артур так вражений останніми подіями, що його не дивує кріт, який уміє говорити.

— Миро! Облиш! — повеліває король, стурбований дотриманням правил етикету.

Маленький кріт тільки лапами розводить, ніби вибачається, і знову стає на своє місце.

Артур підходить до короля і ввічливо вклоняється.

— Отже, мій хлопчику, ми тебе слухаємо! — говорить король, намагаючись приховати своє зацікавлення: що ж повідає цей маленький прибулець із великого світу?

Артур хоробро починає розповідати:

— За два дні до нас у сад прийдуть люди і все зруйнують. Вони знесуть дім і вирубають сад. А це означає, що і ваш світ, і мій будуть знищені — по них покладуть асфальт.

Над майданом зависає важка тиша.

— Ще одна загроза, про яку ми й не здогадувалися, — шепоче король. — І яка страшна!

Тут вибухає Селенія: вона не поступиться славою цьому малюкові! Повернувшись до Артура, вона упирає в нього свій тоненький пальчик.

— Ага! Так це ти з'явився нас порятувати? Думаєш, що коли зменшився до двох з половиною міліметрів, то ти на це здатний? — зневажливо запитує вона.

Артур здивований: він поспішав до них із чистими намірами, уже майже закохався в оце дівчисько, а воно насміхається з нього! Хоча, краще не звертати уваги…

— Щоб зупинити злих людей, потрібно їм заплатити, — продовжує хлопчик. — Ось мій дідусь чотири роки тому пішов до вас. Він хотів знайти скарб і віддати борги. Я хочу продовжити пошуки, — знічено закінчує Артур.

І зараз йому видається, що мета стає недосяжною… Це раніше, в теплому ліжку, розглядаючи дідусеву книгу, він думав, що її легко досягти…

— Твій дідусь був визначною особою, — говорить король задумливо, поринаючи у спогади. — Він багато чого нас навчив. Це він показав Миро, як передавати на віддаль зображення і керувати променем світла.

Миро зітхає і ствердно хитає головою. А король продовжує далі:

— Потім він вирушив шукати скарб. Побував на всіх сімох континентах нашого світу і нарешті знайшов його… на Забороненому континенті… в центрі Некрополіса…

Мініпути, що сидять на трибунах, одразу ж уявляють те страшне місто, схоже на справжнє пекло, і починають голосно клацати зубами від жаху. Король додає:

— Некрополіс контролюється могутнім військом осматів, а на чолі того війська — Жахливий У.

Почувши про Жахливого У, хтось на трибуні знепритомнів.

— На превеликий жаль, з того королівства темряви ніхто ніколи не повертається, — сумно завершує король.

Артур розгублений.

— Ну, що скажеш? Ти не передумав? — з викликом запитує Селенія.

Барахлюшу набридло її нахабство і він рішуче стає між нею і Артуром.

— Не чіпай його! Він тільки-но дізнався, що його дідусь загинув… Йому й без тебе гірко!

Слова принца відлунюють у голові Артура: дідуся нема — він загинув… Хлопчик відчуває, що його починають душити сльози. Барахлюш розуміє, що бовкнув зайве.

— Слухай-но… Я не те хотів сказати… Він… Від нього немає звісток… Хоча звідти й справді ще ніхто не повертався…

Упоравшись із сльозами, він говорить здавленим голосом:

— Мій дідусь живий! Я в цьому переконаний!

Король підводиться з трону і підходить до хлопчика. Йому хочеться по-батьківськи заспокоїти Артура і сказати, щоб не тішив себе марними сподіваннями.

— Дорогий Артуре, боюся, що Барахлюш має рацію… Якщо твій дідусь потрапив у кігті Жахливого У чи до його осматів, ми, напевно, вже не побачимо його…

— Та ви що?! У, звичайно, негідник, проте не ідіот! Навіщо йому вбивати дідуся? Навпаки, йому вигідніше тримати його при собі, тому що дідусь все знає і може зробити будь-який винахід! Він геній! Він може розв'язати найскладніші проблеми!

Король замислюється. Такого він не припускав.

— Я піду в Королівство темряви, звільню дідуся і знайду скарб! Навіть якщо доведеться видерти кігті цьому мерзотнику Упиреві!

Артур так розхвилювався, що не помітив, як вимовив заборонене ім'я. Те ім'я, яке несе нещастя. А нещастя приходить саме — його не треба кликати. Звідкілясь здалеку чути сигнал тривоги, і на майдан вибігає королівський охоронець.

— Тривога! Ворог біля головних воріт!

Усі щодуху втікають — штовхаються, топчуть тих, хто слабший. Тільки король велично прямує до головних воріт. Селенія торкається руки зніченого Артура. А той дуже знічений, бо вважає себе винним — мініпути запанікували, почувши про Жахливого У…

— Ти чудово відсвяткував своє прибуття! — вкрадливо говорить принцеса, вирішивши підсипати отруту маленькими дозами. — Хіба тебе не попереджали, що не можна вимовляти вголос це ім'я?

Нещасний Артур ладен крізь землю провалитися, але земля тверда…

— Та попереджали…

— Але пан, певно, вважає, що для нього закони не писані, — єхидно зауважує принцеса і йде, щоб не чути ні виправдання, ні вибачення.

Артур стоїть як закам'янілий, а потім з люттю починає тупотіти ногами: сам винен — треба було краще стежити за своїми словами! Якби був стриманіший, не вимовив би цього мерзенного імені!

Перед головними ворітьми зібрався величезний натовп. Королівська сторожа прокладає дорогу для Його Величності. Услід за королем пробігають — Селенія і Барах л юш. Миро обертає руків'я, що стримить із стіни, і над воротами, як перископ, висувається велике дзеркало. Поруч у стіні відкривається маленький дзеркальний люк, у якому відбивається все, що видно у великому дзеркалі.

Кріт уважно вивчає все, що діється за ворітьми.

Дорога, яка веде до міста — то рівна, то у вибоїнах, — біжить удалеч і губиться в темному тунелі. Ніби все спокійно. Щоб перевірити околиці, Миро повертає дзеркало.

І раптом у дзеркалі видно чиюсь руку. Мініпути нажахано ойкають. Миро опускає дзеркало нижче — і тепер у ньому всі бачать мініпута, який лежить на землі.

— Та це ж Гандоло! Човняр з Великої ріки! — дивується один із вартових.

Король просить Миро збільшити зображення лежачого й уважно розглядає його обличчя, брудне від пилу й поту.

— Це й справді він! Неймовірно! А ми вважали, що він загинув у Заборонених землях! — хитає головою король.

— Виходить, звідти можна повернутися, — насмішкувато зауважує Селенія.

— Воно, звичайно, так! Але в якому стані?! Мерщій відчиняйте ворота! — наказує король.

Вартові кидаються до важких засувів, тільки Артур тривожно дивиться у дзеркало. Тут пахне хитрістю, а може, й небезпекою. Напруживши зір так, що очі ось-ось засль-озяться, він нарешті помічає, що дорога рухається!

— Стійте! — кричить він так, що у вухах лящить. Всі завмерли від несподіванки.

Король здивовано дивиться на хлопчика.

— Ваша Величносте, ви придивіться — дорога ворушиться!

Король приглядається до зображення у дзеркалі і з полегшенням зітхає:

— Ворушиться… Ну то й що? Це вітер… Потім ми підметемо дорогу, — бадьоро зауважує король.

— Ну що ви, Ваша Величносте! Це ж дорога не справжня, а намальована! Вона таїть якусь небезпеку! Мій дідусь так само хитрував, захищаючись від хижаків, — пояснює Артур.

— Але ми ж не хижаки! — заперечує Селеній. — І, звичайно, не полишимо нещасного помирати під стінами міста! Якщо йому пощастило врятуватися і втекти із Заборонених земель, він розповість нам багато цікавого і корисного. Відчиняйте! — наказує вона.

Тим часом Гандоло повільно повзе до воріт. Він щось шепоче. Але ніхто не може зрозуміти слів. А бідака уперто повторює:

— Не відчиняйте воріт! Це пастка!

Тим часом сторожа виконує наказ і вже майже зрушила важкі засуви…

Однак ніхто не поспішає вийти за ворота і допомогти човняреві. Тоді Селенія гордо виходить наперед і, кинувши презирливий погляд у натовп, рішуче прямує на допомогу.

— Обережно, доню моя! — гукає услід їй король.

— Якби осмати десантувалися, ми б їх. уже давно виявили! — самовпевнено заявляє принцеса.

Справді, на дорозі ні душі. Але це тільки на перший погляд. Артур переконаний, що ворог влаштував на дорозі пастку.

Легеньке ворушіння дороги, яке король легковажно списав на подув вітерця, продовжується, і це неспроста.

Селенія вийшла за ворота…

— Не йдіть сюди, принцесо! — намагається зупинити її нещасний Гандоло, але голосу його майже не чути.

Селенії здається, що він благає про допомогу…

Артур не витримує, вихоплює з рук вартового факел, підбігає, замахується і кидає його на дорогу. І дорога спалахує, як солома від блискавки.

Всі заніміли. Артур казав правду! Це не дорога, а величезне розмальоване полотно, під яким ховається загін осматів. Прикрившись ним, вороги непомітно підійшли до самого міста.

— О, Боже ж мій! — перелякано вигукує Селенія, бачачи, як вогонь пожирає розмальовану тканину. Артур підбігає до неї і відштовхує вбік, далі від полум'я. Потім бере за ноги човняра і тягне його до воріт.

— Селеніє! Отямся! Утікай звідси! — кричить Артур.

Але принцеса біжить йому на допомогу і хапає пораненого під пахви.

— Зачиняйте ворота! — наказує переляканий король.

Артур і Селенія біжать щодуху, але бідака Гандоло занадто важкий.

Полотно догорає. Вітер роздуває вогонь і підіймає дим, тому осмати не наважуються атакувати — їм перешкоджає вогняна завіса. Щоправда, ця перешкода швидко зникне.

— О, Боже ж мій! — знову вигукує Селенія: оглянувшись, вона побачила вороже військо.

Осматів і справді зібралося не менше сотні — усі вони дуже страшні. Їх створив Жахливий У, шляхом схрещення кількох жахливих тварюк — мерзенних, гидких і кровожерливих. Хоча ці виродки ніби й живі істоти, та насправді вони особливі автомати, або скорочено — осмати. Вони озброєні до зубів і майже в кожного є меч. Зараз осмати принесли із собою знамениті «сльози смерті» — маслянисті крапельки нафти, обплетені мотузками. Ці «сльози» вкладають у рогатку, запалюють мотузку і вистрілюють. Вогняна кулька злітає і падає, підпалюючи все на своєму шляху. Інколи осмати кидають «сльози» як гранати — тоді теж усе палає.

Осмати мають крилатих коней — це спеціально дресировані комарі. Їх у ранньому віці оперують, вилучаючи мозок. Хоча вилучати там нічого… Комарі і без операції не мають кебети в голові. Комарів-коней привчають ходити в упряжі і слухатися вершників.

Полотно догоріло, і командир осматів вирішує йти в наступ. Піднявши клешню з мечем і грізно гукнувши, він мчить уперед.

Сотня осматів, підхопивши бойовий клич, кидається за ним.

— Не відставай, Селеніє! — кричить Ар-тур, бо ворота поволі зачиняються, а над головою вже кружляють перші комарі.

Селенія напружує останні сили — і вони разом із порятованим човнярем встигають вскочити в щілину… Король своїми могутніми руками допомагає варті зачинити ворота. Поки найзатятіші комарі б'ються об високі міські мури, сторожа поспішає поставити засуви на місце. І все ж кільканадцять комарів таки влетіло в місто і тепер вони намотують кола над головами мініпутів.

Жах охоплює мешканців міста — хто втікає від ворогів, хто ховається. Воювати з ними зголошується лише кілька сміливців.

Осмати, що влетіли на крилатих. конях, верещать і вимахують «сльозами смерті», а потім скидають їх на землю, де вони вибухають, як бомби.

— Вперед, Артуре! — кричить Бара-хлюш. — Вперед! Б'ємося до останнього подиху!

— А де ж зброя? — розгублено запитує Артур.

— Як де? Ось! — відповідає Барахлюш і кидає йому палицю. — Я знайду собі ще!

І Барахлюш зникає, «озброївши» хлопчика.

Осмати переможно кружляють над містом і скидають униз свої грізні бомби. Вогненна куля влучає королю у спину — він здригається і розпадається на дві половинки.

Артур з переляку кричить і дивиться на Селенію. Але принцеса незворушна. Вона допомагає підвестися верхній половинці, а нижня тим часом встає сама і навіть топче вогонь…

Та це ніяка не половинка, а якийсь звір, покритий білою вовною, трохи схожий на густошерстого поні. Мініпути називають цих тварин конопсами.

Пальмито — улюблений конопес Його Величності; його тепла і зручна спина служить королю сидінням, а сам Пальмито виконує роль нижньої частини королівського тулуба. Тільки верхи на конопсові король має величний вигляд. А щоб піддані не розгадали обман, король накидає на плечі плащ із хутра конопсів і загортається в нього.

Королю можна поспівчувати — насправді він манюсінький дідусь, значно нижчий за свою доньку, яка зараз турботливо опікується ним.

— Ти нічого не пошкодив? — звертається Його Величність до свого вірного коноп-са. Пальмито заперечно крутить головою і винувато усміхається: це його невдале падіння викрило королівську таємницю.

— Біжи в палац! — наказує король. — Твоє довге хутро може спалахнути в будь-яку мить…

Конопес мнеться: йому не хочеться кидати свого повелителя в небезпеці.

— Я кому сказав?! — наполягає король. Пальмито неохоче розвертається і підтюпцем біжить до палацу.

Його Величність гордо і гідно йде за ним у супроводі Селенії. Як і належать правителю, він повинен сам оцінити ситуацію. Де-не-де почалися пожежі. В небі — під земляним куполом — миготить ескадрилья комарів: на їхніх спинах сидять осмати і скидають униз вогняні «сльози».

— Всі охочі — на захист міста! — гучно закликає король. Незважаючи на невеликий зріст, голос у нього громоподібний!

Мініпути гасять пожежі, яких стає все більше. Біля палацу гурт мініпутів викочує на позицію саморобну катапульту. Командир одягає шолом, сідає до пульта керування і налаштовує приціл. Особливість цієї катапульти полягає в тому, що автоматичний зарядний пристрій безперебійно подає ягоди смородини в дерев'яну ложку. Побачивши комара, командир натискує на важіль. Набій летить у небо, але, на жаль, мимо. Автоматичний пристрій подає в ложку ще одну ягоду…

Миро знову сидить біля пульта керування дзеркалами і перевіряє надійність системи.

Із палацу вискакує Барахлюш з двома маленькими клітками, в кожній сидить по звірятку, схожому на квітку кульбаби, коли вона стає білим летючим пухом. Звірятка, які називаються моль-моль, мають чарівні голоси. Те, що вони співають, — це пісні кохання. Звірятка моль-моль усе життя мають ніжні почуття одне до одного.

— Вперед, голуб'ята! Прийшов ваш час! Доведіть, що ви кохаєте одне одного! — Барахлюш, віддаючи одну клітку мініпуту, який виринув з кутка.

— Випускай тільки за моїм сигналом! — наказує принц своєму приятелеві і кудись біжить із другою кліткою.

Командир катапульти посилає новий снаряд у небо, але той знову пролітає мимо цілі. Осмат знижується і скидає на нього «сльозу смерті». І теж не влучає: куля вибухає під ногами Артура в ту мить, коли він пробігає мимо. Вибухова хвиля підкидає його. Хлопчик опиняється на ягоді смородини, що лежить у ложці катапульти.

Спрацьовує пусковий механізм, і ягода з Артуром летить угору.

Командир катапульти раптом помічає, що з катапульти вилетіло два набої. Припавши до вічка, він переконується, що другий набій — це Артур.

Командир остовпів.

— Дивіться! Це Артур! Він летить! Летить! — кричать і розмахують руками вояки. — Але як йому це вдалося?

— Це ми його підняли в повітря! — гордо оголошує командир.

Помітивши, що його наздоганяє ягода смородини, осмат пригинається і уникає удару. Раптом комар підстрибує — і вершник мало не вилітає із сідла. Подивований осмат намагається зрозуміти, що сталося, і бачить Артура. Хлопчик учепився у м'яке пузце комара і хоче на ньому втриматися.

Палиця, яку він не випускає з рук, заважає. Він уже й викинув би її, та помічає лютий погляд осмата. Палиця — єдина зброя хлопчика.

Криво посміхнувшись, осмат дістає величезного сталевого меча, стає на ноги і, балансуючи на спині комара, наближається до Артура, щоб розрубати його навпіл.

Хлопчик також намагається встати, але це не так просто, особливо якщо ти ніколи не займався серфінгом: маневри комара в повітрі нагадують перевертання морського котика у хвилях.

Воїн піднімає свою клешню і з усієї сили замахується мечем. В останній момент Артур пригинається. Ниткоподібна лапа осмата, яку тягне за собою клешня з мечем, по інерції обвивається навколо шиї ворога. Ос-мат хрипить, втрачає рівновагу і падає вниз. Як радіє хлопчик! Але йому доведеться керувати летючим конем…

Зісковзнувши на місце вершника, Артур починає себе заспокоювати: йому не можна впадати у відчай.

— Спокійно! Керувати цим чудовиськом не складніше, ніж бабусиним «шевроле», — переконує він своє перелякане «я», хоча мало вірить словам. — Щоб летіти ліворуч…, треба смикнути за лівий повід!

Артур так і робить, але комар перевертається і летить пузом догори. Хлопчика викинуло із сідла. Він ледве встигає ухопитися за палицю, що заплуталася в поводах.

Комар мчить над містом, як літак-винищувач.

— Тікай, Барахлюше! — кричить Артур. Він ледве не збиває принца ногами. Бара-хлюш падає на землю, а хлопчик уже знову набирає висоту. Він озирається і бачить, що за ним полює ще один грізний осмат.

Миро спостерігає за повітряними пригодами Артура. Зараз він намагається не втратити з поля зору хлопчика і переслідувача.

Артурові так і не вдається повернутися в сідло — він висить на поводах. Осмат летить за ним і вже готовий рубонути його мечем.

Миро обраховує траєкторію польоту обох комарів і, пропустивши Артура вперед, приводить у дію дзеркало, яке вискакує зі стіни просто перед носом нападника. Від несподіванки осмат та його крилатий кінь гальмують, бачать себе у дзеркалі і з переляку падають униз.

Осмати жахливо потворні, тому їм заборонено дивитися на себе у дзеркало, бо вони можуть померти від переляку.

Осмат, що літає найвище, бачить, що сталося з його товаришем, і кидається вниз.

— Не підлітайте близько до стін! — кричить він. — У стіни вмонтовано пастки…

Але він не встигає закінчити фразу. Миро різко викидає дзеркало зі стелі й осмат врізається в нього, вилітає із сідла і стрімголов падає вниз. А комар летить далі без вершника.

Захеканий Барахлюш нарешті добіг зі своєю кліткою до тунелю, що веде в перехідну залу.

Відпочивши, він витягає свисток і з усієї сили дме в нього. В іншому кінці міста його приятель чує сигнал і відчиняє свою клітку. Самець моль-моль випурхнув на волю і гайнув на пошуки самки.

Крихітне звірятко розгублено перекидається в повітрі. Нарешті він учув нюхом, де його половинка, і стрілою мчить до неї.

Біла грудочка летить над містом. Вона стрімко мчить під носом у комара, і той умить змінює напрямок. Вершник уже не може йому наказувати.

— Ти що — збожеволів, осел летючий?! — сварить осмат коня, який перестав йому підкорятися. І нічого дивного: комарі полюбляють ласувати моль-молями. Як тільки побачать живі ласощі, ніяка сила їх не зупинить. Осмат може смикати за поводи, але шлунок комариний вимагає свого.

— Ще не час обідати, шестиногий ідіоте! — не вгаває осмат.

Та комар не зважає на образи. Зараз він зосереджений тільки на білій смакоті, яка аж проситься йому в пащу. А моль-моль летить прямо в тунель, завузький для такої великої комахи, як комар.

— О ні-і-і! — перелякано волає осмат: він пізно зрозумів, що вскочив у халепу.

Моль-моль пірнає в тунель, де на нього чекає подруга, а комар разом із вершником застряє у вузькому проході і не може зрушити ні вперед, ні назад.

Барах л юш відчиняє клітку. Самець опиняється біля своєї самки, яка кидається в його обійми. Щоправда, своїми маленькими сильними крилятами вони й блохи не обнімуть, але ж так заведено казати…

— Чудово спрацювали, голуб'ята! — хвалить їх задоволений Барахлюш і з кліткою в руках біжить до другого виходу з тунелю.

Артур усе ще метляється в повітрі, і за ним знову женеться вже інший осмат, лякаючи грізним мечем. Осмат наближається, його меч свистить біля Артура. Хлопчик уже передчуває трагічну розв'язку… Удар — Артур підтягує ноги. А меч заплутується в поводах.

— Перепрошую, ви, здається, гарячкуєте, — чемно каже Артур, гадаючи, що ні за яких обставин не можна забувати про ввічливість. Адже осмат зовсім не збирався дарувати йому свого меча!

Щоб визволити зброю, лютий осмат смикає меча вниз. Комар брикається — вершник не втримується в сідлі і повисає в повітрі.

Артур втрачає рівновагу. Він відпускає поводи і падає на спину комара, звідки тільки-но вилетів нападник. Отак! Щоб утриматися, хлопчик намотує поводи на палицю — вона знову стає йому у пригоді.

— Що ж, друга спроба має бути вдалішою, — підбадьорює він себе і обережно тягне тонкий шкіряний ремінець. Комар летить ліворуч!

— Bay! Я це зробив! А зараз — уперед! — радісно кричить Артур і… одразу отримує смородиною в чоло. Від несподіванки і болю він випускає поводи.

— Ура! Я вцілив! — вигукує внизу міні-пут, що стоїть біля важеля пускового механізму.

— Авжеж, дурню, вцілив! В Артура! — відповідає йому командир.

Оглушений Артур і некерований комар стрімко наближаються до ще одного осмата. А той уже розкручує над головою «сльозу смерті».

— Ой! — вигукує хлопчик, ще не відійшовши від удару, і стрибає вниз. Його кінь-комар таранить нападника, «сльоза» вилітає з клешні осмата і вибухає; кілька секунд купка лапок і крилець ще кружляє в повітрі, а потім поволі осідає на землю.

Падаючи, Артур гарячково розмірковує, чи треба було стрибати, адже приземлятися на лапки, як комар, він ще не вміє.

Та йому щастить: він знову опиняється у сідлі, тільки обличчям до хвоста. Поки він розмірковує, яким чином сісти так, щоб керувати летючою потворою, перед ним вибухає «сльоза смерті».

Хто не хоче вірити, нехай не вірить, але знову вибухова хвиля викидає Артура так, що він описує під куполом дугу і щасливо плюхається в сідло, «звільнене» черговим осматом.

А його колишній кінь-комар спалахує і блискавично падає вниз, прямо на короля.

— Обережно! — вигукує Селенія. Помітивши палаючий факел, що ось-ось упаде на батька, принцеса відштовхує короля вбік і, не втримавшись, падає на нього.

Ошелешений король намагається виповзти з-під принцеси. Комар падає і вибухає — в небо злітають тисячі вогняних друзок.

— З тобою все гаразд, батьку? — с тривогою в голосі запитує Селенія, зводячись на ноги.

— Мабуть, так, — ледве вимовляє король. — Знизу зручніше спостерігати бойові дії, — жартує він, щоб не зізнаватися, що йому важко встати самому. І донька допомагає батькові…

А наш Артур уже звик до стрибків у повітрі. Зараз він сміливо ухопив поводи — і комар слухняно летить то праворуч, то ліворуч. Літун слухняно виконує всі команди, як спортивний автомобіль, за кермом якого сидить сам Шумахер.

— Чудово! Я це зробив! — радіє Артур і тепер уже сам наздоганяє осмата. — Нічогенько собі! — задоволено муркоче хлопчик, почуваючи себе на коні цілком упевнено.

Спостерігаючи за Артуровими кульбітами під куполом ґрота, король каже Селенії:

— Дивись, моя доню! — і пальцем у повітрі виписує траєкторію руху хлопчика.

Юна принцеса підіймає голову вгору і бачить, що наш герой женеться за осматом.

Вона завмирає від здивування, бо ніяк не може зрозуміти: яке почуття сильніше — заздрість чи захоплення.

Пролітаючи над потворою, Артур кашляє, щоб вона звернула на нього увагу. Ос-мат задер голову і від здивування роззявив пащу.

— Ану скуштуй це! — переможно усміхається Артур і кидає в неї ціле гроно «сліз», яке відчепив від сідла. Невдаха випускає поводи, його комар врізається в стіну і вибухає разом із вершником. Як справжній пілот-винищувач, Артур робить крутий віраж і втікає від вибухової хвилі. Король захоплений.

— Ох і сміливець! Ох і бешкетник! Я й сам колись був таким! Але дуже давно, — розсудливо додає він.

— І в тебе й тоді вже була борода! — уколола батька Селенія. Вона, як і всі мініпути, знає, що король дуже пишається своєю бородою, яку викохує з юного віку.

Король знічено кахикає і змінює тему розмови.

— З Артура буде чудовий воїн! І захисник такої красуні, як ти!

— Тату! Я вже велика дівчинка і не потребую гувернантки! — Селенія завжди вміла вдавати ображену.

— А я що кажу? Я нічого…

Артур задер носа від задоволення — він навчився літати на комарі. Зараз він зробить з нього справжнього літака-винищувача.

— Ну, хто на черзі? — хвалькувато питає він.

І не встигає потішитися, як перед носом його комара проскакує моль-моль. Зачарований улюбленими ласощами, комар забуває про вершника, круто повертає і мчить услід. Артур ледве тримається в сідлі.

— Та що це з ним? — дивується хлопчик. Виявляється, він ще не все втямив із секретів верхової їзди на комарах. Даремно Артур смикає поводи — комар не реагує. Доки не вхопить здобич, він не зупиниться.

А Барахлюш нетерпляче чекає на моль-моля в тунелі. Виглянувши назовні, він із жахом бачить, як білу пухнасту грудочку наздоганяє комар, якого осідлав Артур!

— О ні! Я не витримаю! — у відчаї волає Барахлюш.

Миро здалеку бачить, яка небезпека загрожує юному гостю, і, скочивши на крісло, тягнеться до руків'я пульта, щоб підставити хлопчику дзеркало.

— Бідненький! Він же розіб'ється! — з жахом вигукує король.

Навіть Селенія схвильована — уперше вона злякалася за Артура.

— Артуре! — репетує Барахлюш. — Стрибай!

Та хлопчик не чує. Він гарячково смикає поводи. І вони рвуться. Артур відлітає назад і падає з комара вниз.

— Артуре! — гукає Селенія, ховаючи обличчя в долоні.

На щастя, хлопчик ухопився за корінь, що звисав зі стелі.

Моль-моль влітає у вузький тунель, а нахабний комар врізається у стіну і розбивається.