Артур і мініпути

РОЗДІЛ 1

… От і сьогодні день має бути теплим і сонячним. Довкола все цвіте і пахне. По ясно-блакитному небу навколо бігають маленькі кучеряві хмаринки, ніби пустотливо доганяючи одна одну.

Отже, ранок видався просто чудовий — саме такий, яким і має бути перший ранок літніх канікул.

У цю ранішню годину, коли навіть птахи можуть трохи побайдикувати, ніщо не віщувало якихось жахливих подій… А вони мали ось-ось статись.

У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюркотить вузенька річечка, стоїть незвичний для тутешніх місць будинок. Він великий, дерев'яний і пофарбований у світлий колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мереживною решіткою, а вхід прикрашають портал і колони. Такі будинки, які більше схожі на невеликі палаци, колись споруджували багаті колоністи на островах південних морів. Довкола будівлі — сад, що тягнеться до самого берега річки. Поблизу будинку — просторий сарай, переобладнаний під майстерню, а позаду — великий резервуар для зберігання запасів води.

Неподалік, під кронами дерев, ніби маяк, височіє вітряний двигун, споруджений винятково для втіхи мешканців будинку. Бо вітри в цих краях навдивовижу ласкаві.

І все ж — хоча про це поки що ніхто не знає — саме сьогодні спокій цього мирного куточка буде порушено.

З оглушливим гуркотом відчиняються двері будинку і на ґанок вилітає поважна огрядна пані.

— Арту-у-у-р-ее! — гукає вона так, що з дерев падає листя.

Поважній пані давно за шістдесят, і чорна сукня, оздоблена чудовим мереживом, не приховує її роздобрілих форм. Проте її це аніскільки не бентежить, як і звання «бабусеньки».

Пані одягає рукавички, кокетливо торкається капелюшка і сильно смикає шнурок великого дзвона, що висить при дверях.

— Артуре! — гучно повторює вона таким же командним голосом, але ніхто так і не відгукується.

— Куди він подівся? І де пес? Що, пес також зник? — невдоволено бурчить літня пані.

— Альфреде! — так само гучно, але марно кличе бабусенька. Пес не подає радісного гав-гав…

Вона дуже не любить запізнюватися. Проте нічого не вдієш, і бабусенька нетерплячим кроком повертається в будинок.

Якщо зовні будинок більше нагадує палац, то всередині він обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком. Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ, який покриває стіни будинку, оповивають усі полички, крісла й дивани. Паркетна підлога вилискує від воску.

Бабусенька взуває повстяні капці і, продовжуючи обурюватись, прямує через вітальню до сходів, що на другий поверх.

— Незабаром ви й самі переконаєтесь, який це чудовий сторожовий пес! Господи, де були мої очі, коли я брала цього пса? — бурчить вона. — Цікаво, що й де стереже цей пес? Його ж ніколи не буває вдома! До речі, як і Артура! Вони обоє — як протяг: просвистів — і нема його!

Бабусенька відчиняє двері в кімнату онука.

В кімнаті панує порядок — навіть не подумаєш, що тут мешкає маленький хлопчик. Проте придивившись, зрозумієш: порядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зроблених, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати іграшками.

— Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними бігати цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствує поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушає далі коридором.

— Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь ласка, але ж з'явися хоча б на кілька хвилин! Так чинять усі діти! — вигукує вона. І раптом завмирає. Їй щось спадає на думку. Затамувавши подих, вона прислухається: в будинку панує повна тиша.

— Тиша… Вже цілих п'ять хвилин минуло… Цікаво, де ж він може бавитися так тихо…, як мишка…, в якому куточку?.. — шепоче бабусенька, поковзом рухаючись у м'якеньких капцях углиб коридору.

Вона добирається до останніх дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонено», і тихенько прочиняє їх, щоб не сполохати непроханих гостей.

На біду, двері зрадливо риплять.

Бабусенька аж розгубилася, ніби це вона заскрипіла зубами, а не заржавілі петлі дверей.

Вона обережно заглядає в заборонену кімнату.

Просторе горище, колись переобладнане на кабінет, нагадує лавку лахмітника. Або, якщо хочете, кабінет, господар якого полишив заняття наукою і захопився безладним колекціонуванням. По обидва боки письмового столу височать масивні книжкові шафи: їхні полиці всуціль заставлені старовинними книгами у шкіряних палітурках. Над столом натягнуто шовкову тканину на якій вишито:

Так, скидається на те, що наш учений-колекціонер ще й філософ.

Бабусенька обережно протискується поміж зваленими в купи старовинними речами, серед яких переважають різні африканські дивовижі. Скрізь стримлять списи, що нагадують пагони бамбука. Стіна завішана незліченною кількістю африканських масок. Проте впадає в око їх нестача: цвях у центрі стіни стримить без маски.

Отже, в кімнаті хтось побував! Бабусенька зупиняється, прислухається… І чує хропіння! Ще кілька кроків — і вона знаходить Артура, який спить просто на підлозі. Обличчя хлопчика сховане під африканською маскою, тому хропіння звучить глухо і лунко.

І, звісно, поруч із хлопчиком лежить Альфред і в такт хропінню б'є по масці хвостом.

Побачивши таку зворушливу картину, поважна пані вмить забула про свій гнів.

— Але ж ти міг би озватися, коли я кличу вас! Більше години шукаю! — пошепки дорікає бабусенька псу, не бажаючи будити Артура. Альфред винувато поглядає на бабусеньку.

— Думаєш, якщо вибачився, то можна далі чинити неподобство? Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли ви заходите в дідусеву кімнату і торкаєте його речі! — продовжує сварити бабусенька пса, обережно знімаючи маску з обличчя Артура.

Хлопчик, який спить під маскою, схожий на лукаве янголятко. І, поглянувши на нього, бабусенька відчуває, що її сварливий настрій тане, як сніг на сонці. Боже мій, яке ж гарненьке це хлоп'ятко, коли спить! Так і хочеться поцілувати кожну веснянку на його личку, погладити маленьку чубату голівку! Що за чарівне створіння! А який невинний вираз обличчя в цього сплячого янголятка, не обтяженого ніякими турботами!

Бабусенька розгублено зітхає: ось уже кілька років усе її життя присвячене цьому хлоп'яті.

Піймавши спрямований на внука захоплений погляд бабусеньки, Альфред починає ревниво скавчати.

— Ну ти й безсоромний! Тобі треба зараз сидіти тихо, як миші, — суворо говорить бабуся псу, і Альфред її розуміє.

— Прокидайся, Артуре! — промовляє бабуся, ласкаво поплескавши його по щоці. Проте у відповідь хлопчик сопе ще дужче.

Бабуся рішуче підвищує голос.

— Ну ж бо, Артуре, вставай! — гримотить вона так, що з-під даху озивається луна.

Хлопчик схоплюється і все ще в полоні сновидіння продовжує командувати:

— Всі до мене! Триматися разом! Альфреде, швидше! Займаємо кругову оборону!

Він захоплений пригодами, які йому наснилися, і зовсім не хоче прокидатися. Розмахуючи руками, він рветься вперед: йому ще сниться атака.

Бабусенька хапає хлопчика за плечі і ласкаво, але енергійно струшує його.

— Заспокойся, Артуре! Це я, бабусенька! — голосно і виразно промовляє вона. Упізнавши її голос, онук нарешті прокидається.

— Вибач, бабусенько, мені здалось, що я все ще в Африці.

— Бачу, бачу, — усміхається бабусенька. — Ну і як пройшла подорож?

— Чудово! Разом з дідусем ми гостювали в одного африканського племені. Це були дідусеві друзі, — помовчавши, додає Артур.

Бабусенька, як завжди, приймає умови гри, які пропонує онук.

— Несподівано на нас напала величезна зграя левів — кілька десятків. Вони оточили нас!

— О, Господи! І як тобі вдалося вислизнути від них? — вдавано хвилюється бабусенька.

— Я нічого не міг вдіяти, все придумав дідусь, — скромно відповідає Артур. — Він натягнув величезне полотно прямо посеред савани!

— Полотно? Яке полотно? — питає бабусенька.

Артур біжить до полиць, зіскакує на ящик і тягнеться до книг. Знайшовши потрібну, він витягає її і швидко розкриває на відомій йому сторінці.

— Ось таке! Бачиш? На тому полотні він намалював непрохідні джунглі і затягнув ним наш табір. І дикі звірі не змогли нас знайти, бо ми стали невидимками, — пояснює хлопчик.

— Невидимками… Але ж звірі мають нюх і могли вас знайти за запахом! — заперечує бабусенька.

Артур вдає, що не чує бабусиних слів. Тоді вона вирішує повернути онука із країни мрій на землю.

— Ага, до речі, чи приймав ти сьогодні душ?

— Знаєш, я саме йшов у душ, але натрапивши на оцю книгу, зачитався і забув, куди йшов. Тільки поглянь, які тут малюнки! Хіба ж можна від них відірватися? Тут намальовані всі дідусеві винаходи, створені для тих загадкових племен, яких він зустрів у Африці!

Бабусенька байдуже поглядає в бік книги: не казати ж онукові, що вона давним-давно знає зміст усіх дідусевих книжок напам'ять!

— Звісно, — вдаючи невдоволення, бурчить вона, — значно цікавіше вигадувати різні витребеньки в Африці, ніж відремонтувати власний будинок.

Артур знову заглиблюється в книгу.

— Ти лишень поглянь! Він вирив глибо-кий-глибокий колодязь і зробив із бамбука водогін, по якому вода з колодязя передавалася на відстань понад кілометр!

— Гаразд, це, безперечно, добре, але ж римляни винайшли водогін задовго до твого дідуся, — нагадує бабусенька.

— Які ще римляни? Я не чув ніколи назви цього племені! — щиросердо зізнається Артур.

Певно, в підручнику з історії хлопчик перегорнув цілий розділ.

Бабусенька з усмішкою куйовдить волосся онука.

— Це плем'я жило дуже давно, в Італії. — починає пояснювати вона. — Вождя племені звали Цезарем.

— А, той самий, якого назвали на честь салату із сухариками і куркою? — зацікавившись, запитує Артур.

— Так, саме на честь салату, — усміхається бабусенька. — А зараз постав книгу на місце і ходімо: потрібно поїхати в місто і дещо купити.

— Отже, сьогодні можна не приймати душу? — радісно кричить Артур.

— Ні, не можна! Просто душ приймеш, коли ми повернемося. А зараз швидко — прибирати!

Артур акуратно розставляє зняті з полиць книги, а бабусенька вішає на цвях африканську маску. Як і всі решта, це маска воїна: його дерев'яне обличчя дивиться на бабусю гордо і трохи зверхньо. Колекцію подаровано її чоловікові, дідусеві Артура, на знак непорушної дружби. Бабуся дивиться на маски і згадує пригоди, які їй довелось пережити в Африці разом із її дорогим Арчибальдом. А потім… потім Арчибальд безслідно зник.

Її охоплює туга, і вона глибоко зітхає.

— Бабусенько, а чому дідусь зник? — голосно запитує Артур. І це повертає поважну пані в дійсність.

Вона переводить погляд на Артура: хлопчик стоїть під дідовим портретом, на якому той зображений у мисливському костюмі і в колоніальному шоломі. Таким Арчибальд звичайно вирушав до Африки.

Але вона не знає, що відповісти онукові. Рятуючись від гірких спогадів, бабуся підходить до вікна, відчиняє його навстіж і вдихає свіже повітря.

— Мені також хотілося б знати, чому…, — знову зітхає вона, зачиняючи вікно. І продовжує стояти, мовчки дивлячись через скло в сад.

Маленький садовий гномик, який гордо примостився біля підніжжя могутнього дуба, що розлігся над садом, весело усміхнувся їй.

Скільки спогадів береже цей дуб! Він, певно, краще розповів би про її чоловіка, ніж вона. Це був улюблений дуб Арчибальда, і він часто сидів під ним, розмірковуючи над черговими неймовірними проектами. Арчибальд казав, що дуб старший за нього на триста років, і тому в нього можна багато чого навчитися.

Прилаштувавшись на краєчку крісла, Артур був готовий уже вкотре вислухати історію дідусевого зникнення.

— Це сталося пізно вночі, — починає розповідь бабуся, і голос її звучить незвичайно м'яко і сумно. — Ночами дідусь часто сидів під дубом з підзорною трубою і дивився на зорі. А я могла годинами спостерігати за ним із вікна. У місячні ночі він щось шукав, переміщуючись садом, ніби великий нічний метелик, що летить на світло. Тієї ночі, коли він зник, місяць світив особливо яскраво, і весь сад потопав у ньому. Це було… так чудово!

Бабусенька усміхається, знову переживаючи хвилини, які навік запам'яталися їй. І раптом її обличчя суворішає, а настрій псується.

— Уранці, коли я вийшла в сад, тільки його підзорна труба лежала під деревом…, а сам він зник. Відтоді минуло майже чотири роки.

Артур уже не вперше чув цю історію, але щоразу вона викликає в нього незбагнене хвилювання.

— Він просто зник, нічого не сказавши і не лишивши навіть записки?

Бабусенька сумно хитає головою.

— Напевно, йому було потрібно: зникнути, пропасти, нікого не попередивши… Може, це просто його чергова витівка, — сумно усміхається вона.

І щоб прогнати сумний настрій, бабусенька голосно плескає в долоні:

— Все, годі! Бо ми точно запізнимося! Біжи, одягни курточку!

Артур радісно мчить до своєї кімнати.

Тільки діти мають чудову здатність миттєво змінювати настрій. Коли тобі ще не виповнилося й десяти, навіть найнеприємніші спогади не мають влади над тобою. Подумавши так, бабусенька знову сумно усміхається: для неї тягар спогадів часом стає нестерпним.

Бабусенька вкотре поправляє капелюшок. Садовою стежинкою вона прямує туди, де, як вірний ослик, на неї чекає старенький «шевроле-пікап».

Натягуючи на себе куртку, Артур мчить до машини, і як належить пасажирові, підбігає до дверцят.

Поїздка на цьому апараті, цілком достойному першопрохідців космосу, завжди обіцяє йому справжню пригоду.

Бабусенька натискає якісь кнопки, потім із зусиллям навертає ключ запалювання. Повернути його набагато важче, аніж відчинити рипучі дверцята салону.

Мотор фуркає, чхає, гарчить, гурчить — і нарешті машина починає рухатися.

Артур обожнює гурчання старенького дизельного двигуна: воно нагадує гуготіння зіпсутої пральної машини. Якщо пральну машину і цього разу не зможуть полагодити, бабусенька обіцяла віддати її онукові в повне його розпорядження.

Пес Альфред далекий від подібних порівнянь, як загалом і від захоплення автомобілем. Звуки двигуна викликають у пса просто подив.

Бабусенька звертається до Альфреда:

— Чи не важко тобі…, звісно, як виняток… дещо для мене зробити?

Допитливий пес підіймає вухо. За послугу часто перепадає якась винагорода!

— Пильнуй будинок! — тоном повелительки промовляє поважна пані. Альфред загавкав у відповідь, навіть не підозрюючи, що тим самим він уже дав згоду.

— Красненько дякую! Ти дуже люб'язний! — ввічливо відповідає бабуся і легенько веде машину до виїзду із саду.

За ними в'ється хмарка пилу, яка дає змогу зробити висновок, що сьогодні повіває легенький вітерець. Вузенькою доріжкою, що з'єднує будинок на березі річки з усім цивілізованим світом, машина тримає курс у бік зеленої гори.

Містечко, куди їде стареньке «шевроле», невелике, проте дуже затишне. Всі магазини і магазинчики зосереджені вздовж його головної вулиці. Тут можна придбати все: від голки до черевиків. Адже коли мешкаєш далеко від міста, на дрібниці просто немає часу.

Цивілізація ще не встигла повністю заполонити простір містечка, що виникло (і це підтверджує забудова) дуже давно без будь-якого втручання вищих сил. Його вулицями пересуваються і коні, впряжені у вози, і велосипеди, і автомобілі.

Бабусин «пікап» справляв враження «ролс-ройса», в якомусь віддаленому район-чику.

Ось і найбільший магазин містечка — біля нього припаркувалася бабусенька. Велика вивіска повідомляє:

Це значить, що в магазині є будь-які продукти.

Артурові подобається бувати в супермаркеті — єдиному сучасному магазині містечка й околиць. Він порівнює його з великим сонцем, навколо якого обертаються планети.

Планети — це будинки, які схожі на середньовічні замки, а не на сучасні будівлі. В дитячих фантазіях своя логіка, тільки вона не завжди зрозуміла дорослим.

Перш ніж вирушити до магазину, бабусенька знову поправляє капелюшок. Можливо, тому, що перед входом чергує полісмен Мартен.

Мартенові років сорок. Хоча його волосся вже починає сивіти, це не заважає йому бути завжди життєрадісним.

Його погляд, чіпкий, як щелепи гладкошерстого фокстер'єра, пом'якшує широка доброзичлива усмішка.

З нього такий полісмен, як з бабусі балерина, але в цих краях важкувато з роботою.

Мартен поспішає відчинити бабусі дверцята.

— Дякую, офіцере, — промовляє бабусенька. Вона небайдужа до виявів увічливості.

— Прошу, мадам Сюшо. Завжди радий вас бачити. Ви так рідко приїздите в місто, — чарівливим голосом відповідає Мартен.

— І я завжди рада зустрітися з вами, офіцере, — підігрує полісменові бабусенька.

— А вже який я радий, мадам Сюшо!

Справді, такі радощі бувають дуже рідко!

— Вірю, офіцере, — погоджується бабуся.

Мартен мне в руках свого кашкета, ніби той допоможе йому завершити розмову.

— Як ви живете? Чи не сумуєте у своєму великому будинку? Чи все в ньому гаразд?

— Як завжди, повно неполадок, і вони не дають мені сумувати. Та зі мною мій маленький Артур! А коли в домі є мужчина, тоді все гаразд, — усміхається бабусенька і погладжує онука по голові.

Артурові жахливо не подобається, коли його гладять по голові або куйовдять волосся. Йому здається, що так чинять тільки з немовлятами або клоунами.

Різко смикнувши головою, він нагадує про це бабусі. Помітивши, що хлопчик чимось незадоволений, Мартен губиться.

— А… як там пес, якого вам продав мій брат? Добрий сторож?

— Ще й який! Справжній звір! Його не приборкати! — довірливо повідомляє бабуся. — На щастя, мій маленький Артур — великий знавець диких тварин. Він навчився їх дресирувати в африканського племені і тепер випробовує прийоми на Альфреді. І успішно! Пес став зовсім ручний. Проте, може, в ньому ще й дрімає дикий звір… Поспати пес і справді любить, — усміхається бабуся.

Мартен розгублений: він не розуміє, коли бабуся серйозна, а коли жартує.

— Так-так… Я такий радий нашій зустрічі, мадам Сюшо, — бурмоче він і із жалем додає:

— Ну, ось… Прощавайте, мадам Сюшо!

— Прощавайте, офіцере, — ввічливо відповідає бабуся.

Мартен дивиться, як вона входить до магазину, і з полегшенням зітхає.

Артур з усіх сил намагається розчепити два металеві візочки. Вони, певно, закохані один в одного, бо ніяк не хочуть розставатися.

Нарешті він із цією халепою упорався і пішов услід за бабусею, яка поволі рухалася між полиць, уткнувшись носом у список потрібних закупок.

Щоб швидше наздогнати бабусю, Артур розганяє візочок і поковзом летить за нею.

Ось і наздогнав! Він обіймає її за плечі і тихо шепоче на вухо:

— Він що, цей офіцер, упадає за тобою? Бабуся від здивування аж зупинилася.

Вона не чекала від онука таких розмов. Добре, що цього ніхто не почув, окрім неї. Пошепки бабуся відповідає Артурові:

— Слухай-но, що це тобі спало на думку?

— А хіба ні? Тільки тебе побачить, одразу чепуриться, як селезень, а від хвилювання колись з'їсть свого кашкета! Мадам Сюшо, прошу сюди. Мадам Сюшо, прошу туди.

— Артуре! — сухо промовляє бабуся, — замовкни. Ти невихований! Хто тобі дозволив порівнювати людей з качками? — ображено каже вона.

Артур знизує плечима: він не певен, що чинить неввічливо. Він же сказав правду! Ту правду, яку вигадують діти, але яка правдивіша, ніж правда дорослих.

Заспокоївшись, бабусенька починає пояснювати.

— Він усього-на-всього ввічливо поводиться зі мною, як і всі інші мешканці містечка, — каже вона серйозно. — Тут усі любили твого дідуся, бо його винаходи допомагали людям. Твій дідусь завжди допомагав усім — і в Африці, і в інших краях, де йому довелося побувати. А коли він зник, то всі, і Мартен теж, допомагали мені.

Відчуваючи вагомість цих слів, Артур знічується. Він же хотів тільки пожартувати!

— Розумієш, якби до мене так добре не ставились місцеві мешканці, я б ніколи не змогла подолати всі ті нещастя, які звалилися на мене, — зітхає бабуся.

Артур мовчить. Коли тобі десять років, ти не завжди знаєш що відповісти.

Бабуся гладить хлопчика по голівці і вручає йому список покупок.

— Тримай! Ти ж любиш усе вибирати сам. А мені треба навідатися до мадам Розе-нберг. Якщо впораєшся раніше, зачекай мене біля каси.

Артур киває головою на знак згоди: він уже уявляє, як його сталевий корабель вирушить у плавання вздовж довгих рядів полиць.

— Чи можу я купити собі соломинки для коктейлю? — ніби байдуже запитує він.

— Так, моє сонечко, скільки завгодно! Ура! Тепер у нього буде все, що потрібно для щастя. Принаймні на сьогодні.

На дорозі порожньо, але бабуся про всяк випадок поглядає спочатку ліворуч, потім праворуч. Машин тут і справді мало, хіба що проповзе якийсь драндулет, схожий на той, у якому вона з чоловіком у молодості мандрувала столицями Європи та Африки.

Огрядна бабусенька протиснулася в лавку мадам Розенберг, де торгують залізними виробами разом із антикваріатом. Про це свідчить старовинний дзвоник на дверях лавки.

Як чортик із коробочки, з'являється мадам Розенберг.

Слід сказати, що вона вже добру годину сидить біля вікна і дивиться на вулицю, чекаючи, коли ж нарешті прибуде її приятелька.

— Як це він не вчепився за вами? — навіть не привітавшись, питає мадам бабусеньку. Та одразу ж повертається і виглядає за двері.

— Ні, нема нікого. Він же ні про що й не здогадується!

— Ну й добре! Просто чудово! — мадам Розенберг сопучи і йде в глибину лавки.

Схилившись над добротною стойкою із ліванського кедра, вона дістає з-під неї високу коробку і ставить її на прилавок.

— Ну ось! — каже вона, радісно усміхаючись, від чого її обличчя стає таким ласкавим і світлим, як у маленької дівчинки.

— Як я вам вдячна! Ви просто чудова! Навіть не знаєте, як я зобов'язана вам! Скільки з мене?

— Та що ви! Ніскільки! Мені навіть самій приємно!

Бабусенька задоволена її відповіддю, проте, як людина вихована, продовжує наполягати:

— Мадам Розенберг, я не можу прийняти від вас такий подарунок!

Власниця лавки вручає коробку прямо їй в руки.

— Кажу ж вам, ніскільки! І поспішіть, поки він ні про що не здогадався!

І вона просто виштовхує бабусеньку за двері.

Бабусенька примудряється затриматися на самому порозі і вибачливим тоном промовляє:

— Мені незручно… Не знаю, як вам віддячити…

Тут тоненька, як тріска, мадам Розенберг підходить до не обійденої формами бабусеньки, хапає її за плечі і, скільки стає сил, струшує:

— Ви ж чудово розумієте, що допомогти вам у такій важливій і смачній справі — для мене задоволення. Кажу ж вам, краще поспішить сховати коробку.

І обидві пані обмінюються змовницькими усмішками. Їм обом уже за шістдесят, тому спільну мову вони легко знаходять.

— Гаразд, бувайте! — каже власниця лавки. — Чекаю вас завтра. Ви мені розкажете все, до останньої дрібниці!

Усміхнувшись, бабусенька на знак згоди киває головою.

— Обов'язково! До завтра!

— До завтра! — відповідає мадам Розенберг і прямує до свого спостережного пункту при вікні.

Бабусина машина стоїть неподалік з протилежного боку вулиці. Вона підходить до неї, відчиняє багажник, кладе таємничу коробку, прикриваючи її якимось лахміттям.

— Ох, як це зворушливо! — захоплено вигукує мадам Розенберг.

Коли бабусенька повертається до супермаркету, Артур уже все викладає на стрічку транспортера. Йому подобається складати потяг із пакунків: макарони їдуть за зубною пастою, цукор — за яблучним шампунем.

Бабусенька з острахом позирає на касирку: чи не почне та сваритися за дивовижні конструкції онука, що заважають швидко рахувати?

Касирка, молоденька жіночка у блакитному фірмовому халатику, упіймала її погляд і підморгнула. Покупців нема. І вона може підіграти хлопчикові.

Із візочка дістається пакуночок пласти-кових соломинок для коктейлю.

— Знайшов такі, як хотів? — поцікавилася бабуся.

— Так, так, — відповідає Артур, захопившись процесом викладання покупок.

Бабуся помічає ще один пакунок соломинок.

— Здається, ти не зрозумів, що я написала у списку…

— Я все зрозумів і все придбав! А ти встигла все зробити, що запланувала?

Бабуся раптом знітилася. Дурити дитину дуже важко.

— Гм… так… Утім ні. Розумієш… Це ще не готове. Певно, наступного тижня, — мимрить вона, нервово заштовхуючи в пакет пакунки пластикових соломинок.

Рознервована бабусенька (їй же довелося збрехати!) спочатку не помітила, скільки тих соломинок накупив онук, і спохопилася тільки тоді, коли довелося вкладати в пакет шостий пакунок.

— Артуре! Навіщо тобі стільки?

— Але ж ти сама дозволила придбати скільки захочу. Хіба ні?

— Так, звичайно. Але на таку кількість я не розраховувала, — бурмоче вона.

Навантажені покупками, Артур з бабусею ідуть до машини. Додому стареньке «шевроле» мчить, як кінь на перегонах. Йому хочеться швидше повернутись.

Стомлена машина під'їздить до будинку і зупиняється біля кухонного вікна. Так буде легше перекладати харчі в холодильник.

Артур виймає з машини пакети і складає їх на підвіконня.

Звичайно наш герой полюбляє допомагати бабусі розвантажувати покупки, але сьогодні він хоче швидше завершити цю роботу, щоб зайнятися своїм планом.

Бабусенька відчуває нетерпіння онука і відпускає його:

— Досить, моє золотце, я вже сама упораюсь. А ти йди побався, доки не стемніло.

Артура не треба умовляти. Він хапає свої соломинки і з гавкотом біжить у сад. Ні, гавкає, звичайно, не Артур, а Альфред, бо поділяє радість свого господаря і мчить за ним услід.

Бабусенька задоволена, що внук і пес так швидко зникли. Тепер вона без сторонніх очей витягне свою таємничу коробку і спокійно заховає її в будинку.

Ускочивши в сарай, Артур одразу вмикає довгу люмінісцентну лампу; лампа блимає, потріскує і рівно освітлює просторе приміщення.

Хлопчик виконує обряд, ним же і запроваджений: хапає стрілу, що стримить у стіні біля дверей, і цілиться нею в найвіддаленіший кінець сараю. Стріла летить прямо в ціль — попадає в «яблучко» намальованої мішені.

— Йєс! — вигукує Артур, вимахуючи руками на знак перемоги.

І прямує до верстата, заваленого неймовірно потрібним робочим мотлохом.

Більшу частину верстата займають розрізані вздовж стеблини бамбука, в кожній половинці яких зроблено безліч дірочок.

Артур радісно висипає на верстат пакуночки із соломинками для коктейлю. Вони різного кольору, різної довжини і товщини. Артур ніяк не наважиться, який пакунок розкрити першим: зараз він схожий на хірурга, який вибирає скальпель для операції.

Нарешті вибір зроблено. Хлопчик витягує соломинку і намагається проштовхнути її в дірочку на бамбуці. Але та занадто вузенька. Тоді Артур дістає швейцарського складаного ножичка з багатьма лезами і розширює дірочку. Тепер соломинка добре припасована!

Обернувшись до пса, якому випала честь спостерігати народження винаходу, Артур гордо проголошує:

— Альфреде, зараз ти присутній при запуску найбільшої зрошувальної системи в нашій місцевості. Такої системи не було ні в Цезаря, ні в дідуся. Це я вдосконалив дідусів задум… І тому водогін — мій, Артурів! Альфред схвально позіхає.

Артур-конструктор чинною ходою йде садом. Він несе на плечі бамбукову жердину, в яку повтикав кілька десятків соломинок.

Бабуся все ще розкладає харчові припаси і дивиться на онука із вікна.

Їй дуже хочеться дізнатися, що там таке вигадав її непосидючий хлопчик, але вона стримується, бо таємнича коробка ще не захована і кмітливий онук може її помітити. А обманювати вона зовсім не вміє…

Артур кладе жердину на маленькі триноги. Під ними проходить борозенка, а внизу її видно ніжно-зелені паростки редиски.

Потім хлопчик біжить до сараю, бере шланг для поливання і розгортає його так, щоб знайти кінець. Кінець знайдено.

Під пильним поглядом Альфреда Артур з'єднує наконечник шланга з бамбуковою жердиною (тобто бамбуковою трубою) і скріплює кольоровим пластиліном.

Потім він повертає трубу так, щоб соломинки звисали прямо над паростками редиски.

— Розумієш, Альфреде, зараз настане дуже важливий момент — запуск системи. Але її треба добре налагодити, щоб не сталося паводку, бо тоді загине весь урожай, — пояснює хлопчик псові.

Урожай редиски Альфреда не цікавить. Він біжить і повертається з м'ячиком у зубах. Запрошуючи Артура побавитися, пес кидає м'ячик у борозенку, де зеленіють паростки.

— Альфреде! Що ти робиш?! — кричить Артур і зразу ж солідним голосом додає: — Стороннім на будівництві не місце!

Хлопчик дістає з канавки м'ячика, замахується і кидає його якомога далі.

Альфред переконаний, що це почалася гра, тому кулею летить за ним.

Приладнавши шланг, Артур побіг до крана, що встановлений на стінці резервуара з водою.

Коли пес із забавкою в зубах повертається, хлопчика вже нема на місці.

Артур поволі відкручує кран.

— Тільки б вийшло, — шепоче він, біжучи знову на грядку.

І тут йому назустріч вилітає Альфред.

Щоб зупинити пса, бо ж він затопче всю редиску, Артур падає з розгону і повзе вздовж бамбукової труби. Альфред зупиняється, але не розуміє, що за нову гру вигадав хлопчик.

Всередині бамбукової труби жебонить вода; вона добігає до кожної соломинки і виливається через неї в борозенку. Кожен паросток редиски отримує свою порцію вологи.

У Альфреда від здивування випадає із зубів м'ячик і він уважно починає розглядати механізм.

— Ура! — радісно кричить Артур. Хапає пса за лапу і довго її трясе.

— Блискуче! Мої вітання! Справді, це чудовий винахід! — голосно виголошує він від імені пса похвалу собі.

На ґанок виходить бабуся — як завжди, коли порається на кухні, — у фартушку.

Артуре! Тобі телефонують! — голосно кличе вона.

Хлопчик відпускає лапу Альфреда.

— Перепрошую! Напевне, це голова водогінної компанії приїхав мене привітати. За кілька хвилин я до ваших послуг.