Артур і мініпути

РОЗДІЛ 5

Артур сидить у вітальні і також розгортає аркуш. Це портрет мініпутської принцеси Селенії. Мініпути — тільки на них він може сподіватися.

А судовий виконавець ще не пішов.

— Сума, яку ви не можете повернути, мізерна, але закон є закон. Тому я змушений описати майно, щоб ліквідувати заборгованість у три євро.

У судових виконавців і псів із породи пітбулів є дві спільні риси: вони ніколи не відпускають пійману жертву і радісно посміхаються, коли бачать її страждання.

Ввічливий полісмен Мартен вважає за свій обов'язок втрутитися.

— Вибачте, ця сума така незначна, хіба не можна просто зарахувати її? — принижується він перед чиновником.

Той вагається.

— Звісно… Але в постанові сказано «внести всю суму». А якщо я не виконаю постанови, то мене притягнуть до відповідальності.

— Я вас розумію, — зітхає бабусенька. — Що ж, проходьте…

— Хвилиночку! — вигукує Мартен. Він дістає із гаманця три євро і дає їх виконавцеві. — Тепер сума повна!

Чиновник зовсім розгубився. На його обличчі здивування: той, хто потрапляє в халепу, здогадується про це останній.

— Це… Це, звичайно, порушення процедури, але, зважаючи на обставини, я згоден!

Бабусенька ледве стримується, щоб не кинутися на шию люб'язному полісмену, і тільки почуття власної гідності не дозволяє їй цього зробити.

— Щиро дякую вам, офіцере, я поверну борг, як тільки зможу! — велично промовляє вона.

— Які дрібниці, мадам Сюшо! Коли повернеться ваш чоловік, думаю, він і розрахується, — дуже ввічливо відповідає Мартен.

І обидва полісмени підштовхують судового виконавця, щоб він більше не затримувався.

— Досить, сьогодні ви добряче попрацювали! Пора й додому!

— Моє шануваннячко, мадам! — лунає з темряви голос судового виконавця.

Бабусенька зачиняє двері і знеможено опускає руки.

Біля Артура озивається телефон. Хлопчик знімає слухавку.

— Алло! Артуре, дорогенький, це мама! Як справи? — чути рідний голос, що весь час переривається.

— Все чудово! — нарочито бадьоро відповідає Артур. — Ми з бабусенькою живі-здорові!

Розмахуючи руками, бабуся поспішає до онука у вітальню: її жести означають, щоб хлопчик не сказав батькам нічого зайвого.

— Що ти сьогодні зробив корисного? — питає мати задля годиться.

— Ми прибирали! — відповідає Артур. — Знаєш, у старих будинках завжди багато речей, які давно нікому непотрібні, а вони все лежать та й лежать і тільки місце займають. Ми з бабусенькою вирішили позбутися їх.

— Артуре, прошу, не дратуй батьків! — голосним шепотом наказує бабуся.

Хлопчик кладе слухавку.

— Артуре, ти не захотів розмовляти з мамою?

— Ні, просто зв'язок перервався, — відповідає хлопчик і рушає до сходів.

— Ти куди зібрався? Зачекай, мама зараз ще раз зателефонує!

Артур зупиняється на сходах і з гіркотою дивиться на бабусеньку.

— Вони обрізали телефон! Ти не розумієш, що відбувається? Ти потрапила у пастку! Але я не дозволю їм тебе принижувати! Цей дім нікому не віддам!

Такий монолог Артур запозичив із якогось пригодницького фільму. Якби він був трохи старшим і носив капелюха, то виглядав би не гірше Індіани Джонса.

Бабусенька підходить до телефону, знімає слухавку і переконується, що зв'язку немає.

Може, просто пошкоджена лінія. Так буває під час грози…

— Дощу не було вже понад місяць, — нагадує Артур, збігаючи сходами угору.

У двері хтось стукає.

— Ось бачиш, це, напевно, ремонтник, — бадьоро каже бабуся.

Підійшовши до дверей, вона відчиняє їх і бачить на ґанку людину в комбінезоні.

— Добрий вечір, мадам! — промовляє чоловік і трохи піднімає на знак поваги фірмового кашкета.

— Ох, як ви вчасно! — радіє бабусенька. — У нас пошкоджено телефону лінію.

— Співчуваю вам, мадам, — ввічливо відповідає чоловік. — Але я не з телефонної компанії, а з електричної. — І щоб переконати бабусю, він вказує пальцем на емблему, вишиту на комбінезоні. — Я прийшов попередити вас, що скоро за борги вам відключать електрику.

І він вручає бабусі рахунок. Це ще один папір до колекції рахунків…

Артур заходить у спустошений кабінет. Тут лишилося кілька дрібничок та ще письмовий стіл, крісло і дідусів портрет.

Засмучений хлопчик сідає в крісло і починає знову перечитувати гасло, яке вантажники не вважали за потрібне зняти. Звісно, шматок тканини нічого не вартий, а поради, як відомо, не мають ціни.

«Слова одні часто приховують слова інші», — вголос промовляє Артур.

Ось вона, загадка, і він мусить її розгадати!

— Допоможи мені, дідусю! Якщо одні слова приховують слова інші, то які слова сховані за цим гаслом?

Дідусь мовчить.

Бабусенька, глянувши на рахунок, повертає його службовцю електричної компанії.

— І… коли ж електрику мені відключать? — спокійно запитує вона.

— Гадаю, незабаром, — відповідає службовець. І в ту ж мить у будинку гасне світло.

— І справді не забарилися! — філософськи реагує бабуся. — Постривайте, я сходжу за свічкою.

А хлопчик у кабінеті теж запалює свічку. Коли мешкаєш далеко від міста, треба завжди мати свічки про запас. У пустелі темряви вогник свічки — як оаза.

Артур ставить свічку на стіл, а сам відходить далі, щоб ще раз прочитати гасло.

В ньому криється ключ до розгадки.

— Ну, пора, — говорить він сам собі, — зараз я мушу обов'язково відгадати цю загадку.

«Слова одні… приховують часто… слова інші…»

Полум'я висвічує смужку тканини з буквами. Вона стає прозорою, і Артурові здається, що на звороті є якийсь інший напис.

Він бере свічку в руку, стає на крісло і освітлює зворотний бік тканини. Несподівано на ній проступають інші слова. Одні слова приховували інші! Артур аж сяяв від радості:

— Нарешті!

Проте час не чекає і радіти ще рано! Він водить свічкою вздовж тканини і поволі читає написане на звороті. Йому вчувається дідусів голос, ніби він повернувся до свого кабінету.

«Мій дорогий Артуре, я завжди вірив у тебе: ось ти й розгадав мій простенький ребус».

— Нічого собі — простенький, — заперечує хлопчик.

А голос діда продовжує:

«Ти кмітливий, і тобі вже років десять, не менше. А я… Якщо ти читаєш ці слова, то мене, можливо, вже й нема на цьому світі».

Артур завмирає. Тільки-но дідусь з ним розмовляв, як живий, і ось тобі на — знову помер! Ні, так не буває!

«Тобі доведеться виконати складне завдання: ти повинен завершити мою справу. Якщо, звичайно, захочеш».

Артур дивиться на портрет. Хіба він може підвести дідуся?

— Я згоден, дідусю, — голосно обіцяє хлопчик і читає далі.

«Іншої відповіді я й не чекав, Артуре. Ти ж мій онук».

Артур усміхається: значить, дід був ще й провидцем.

— Дякую, — відповідає хлопчик і читає дідові настанови далі: «Щоб потрапити до країни мініпутів, тобі потрібно знати, коли відкривається туди прохід. А це відбувається раз на рік. Щоб вирахувати день, треба взяти всесвітній календар і визначити десяту повню. В десяту повню рівно опівночі відчиняються світлові двері до країни мініпутів».

Артур не вірить своїм очам. Невже і схований скарб, і мініпути, і принцеса Селенія — все правда?

Він зіскакує з крісла, відчиняє шухляди в пошуках календаря. На щастя, антиквара не зацікавило це видання. Артур починає підраховувати повні.

— … Сім… вісім… дев'ять… десять! Потім дивиться, на коли випадає довгоочікувана повня.

— Ой! — злякано вигукує він. — Це ж… сьогодні!

Хлопчик вискакує в коридор і дивиться на стінний годинник: двадцять три години тридцять хвилин.

— Через тридцять хвилин! — скрикує він.

При світлі свічки бабуся підписує папір для службовця електричної компанії.

— Ось і все. Рожевий примірник — для вас. А синій — для мене. Один для дівчаток, другий для хлопчиків, — намагається жартувати службовець, але жарт нікому підхопити. Бабуся мовчить, як шмат мармуру.

— Щоб вам знову включити електрику, треба прийти в центральну контору, яка працює з дев'ятої ранку до шостої вечора, і принести квитанцію про сплату.

— Так, зрозуміло, — відповідає бабуся. Несподівано вона цікавиться:

— Скажіть, а чому ви прийшли так пізно? Робочий день закінчується о шостій — самі ж сказали!

— Знаєте, я не в курсі, — довірливо повідомляє службовець. — Це вони наполягли, щоб я зайшов до вас саме сьогодні. І заплатили мені за потрійним тарифом! Певно, там в ГЕКД хтось хоче вам насолити…

— В ГЕКД? — перепитує бабуся.

— В Генеральній електричній компанії Давидо, — пояснює службовець.

— Ну, тоді все зрозуміло, — усміхається бабуся.

Лунають звуки, що нагадують стукіт молотка.

Службовець тривожно озирається і знову намагається пожартувати:

— Бачите, не я один працюю понаднормово!

— Та ні, тут нікого немає. Це привиди, — говорить бабуся так переконливо, що ніхто б не наважився їй заперечити. — У нас їх багато. Отже, біжіть швидше додому, бо привиди дуже не люблять людей у формі.

Службовець зблід від жаху — його фірмовий комбінезон і справді схожий на форму!

— Ну, я пішов! — гукає він, спритно долаючи віддаль від ґанку до свого автомобіля.

Усміхаючись, бабусенька гримає дверима, зачиняючи їх після стількох відвідувачів. Вона піднімає голову і прислухається, намагаючись зрозуміти, хто це так гупає у стіни.