Артур і мініпути

РОЗДІЛ 3

Сьогодні Артур фантазує — і двері сараю стають важкими масивними воротами, за якими стоїть гоночна машина. Хлопчик відмикає уявні замки і з удаваним зусиллям відчиняє уявні ворота.

Ворота відчиняються — і Артур, ставши на коліна, виводить гоночну машину із гаража.

Двигун потужністю у вісімсот кінських сил умістився під трисантиметровим капотом. Щоб таке собі уявити, треба бути неабияким фантазером, але Артурові фантазії не бракує.

Одним пальчиком він обережно підштовхує машину до виходу із сараю, супроводжуючи свої дії шумовими ефектами: гурчанням двигуна, звуками клаксона та іншим автомобільним ревом, достойним справжнього «феррарі».

Артур говорить за трьох: за водія і штурмана, які вже в кабіні, та за їхнього начальника, який сидить у своєму кабінеті.

— Панове, я хочу одержати повний звіт про нашу всесвітню іригаційну систему, — говорить він голосом гучномовця, який оголошує залізничні станції.

— Буде виконано, шефе! — відповідає хлопчик за водія.

— Будьте уважні за кермом цього нового автомобіля — в нього надпотужний двигун, — додає він голосом гучномовця.

— О'кей, шефе! Не турбуйтесь! — запевняє водій перш ніж покинути місце парку-вання і заглибитись у зарості трави, яких так багато в саду.

Усім тілом бабусенька штовхає вхідні двері. В руках у неї миска з мокрою білизною — вона несе її в інший кінець саду, де натягнуті шнури.

Артур повільно зіштовхує машинку в борозенку, над якою прокладені зрошувальні труби.

— Повідомлення від головної патрульної машини. Поки все нормально! — доповідає водій.

Але він поспішив — перед машиною виникає зовсім новенький тенісний м'яч. Величезний, він загороджує проїзд.

— О Боже! Прямо по курсу перешкода! Це катастрофа!

— Що сталося? Патрульна машино! Відповідайте! — хвилюється шеф із свого кабінету, бо не бачить пригоди.

— Завал! Ні, швидше, пастка! Це рівнинна снігова людина її влаштувала!

Альфред штовхає носом тенісний м'яч і радісно махає хвостом. Він ніяк не може зрозуміти, в яку гру бавиться хлопчик. Артур продовжує говорити за всіх вигаданих учасників гри.

— Центральна станція — головній патрульній машині. Уважно стежте за хвостом снігової людини: це дуже небезпечна зброя! — попереджає хлопчик голосом гучномовця.

— Не турбуйтеся, шефе! Він поводить себе дружньо. Ми проб'ємося! Пришліть підйомний кран!

Рука хлопчика швидко стає стрілою підйомного крана, а сам він починає скрипіти, як лебідка.

Кілька рухів — і м'яч зачеплено.

— Кидай! — командує водій, який сидить за кермом.

Рука Артура випрямляється і відкидає м'яч якомога далі.

Рівнинна снігова людина, звісно, біжить навздогін.

— Дорога вільна, і ми позбавилися від снігової людини! — гордо сповіщає водій.

— Добре спрацювали, патрульна машино! — чути голос гучномовця. — Продовжуйте!

Бабусенька також продовжує свою роботу: завішує простирадлами другий шнур.

Удалині, над вершиною пагорба, з'явилася хмарка куряви — значить наближається автомобіль.

Сьогодні вони не чекають ні поштаря, ні молочника.

— Хто ж це такий? — тривожно думає бабуся.

Артур тим часом разом з новою машинкою патрулює сад. На нього чекають нові несподіванки.

Повернулася снігова людина з м'ячиком у зубах, стала над борозенкою і ось-ось кине знову свою здобич.

Екіпаж автомобіля в паніці.

— О Боже! Нам кінець! — вигукує штурман.

— Ні, ми не відступимо! — кричить водій голосом Артура.

Снігова людина кидає м'ячик. Ні, не м'ячик, а справжню бомбу!

— Швидше, капітане! — благає штурман, бо ми всі загинемо!

М'ячик котиться між стінами борозенки, як камінь у фільмі про Індіану Джонса. Тільки в багато разів менший.

Артур уміло керує машинкою, вона виривається вперед і приземляється на тверде дно канавки.

— Банзай! — несамовито кричить хлопчик, хоча цей японський клич і не відповідає моменту.

Машинка стрімко втікає від м'яча, тобто від каменя. Бо якщо він наздожене, то розтрощить і її, і екіпаж.

Гоночний болід петляє, як літак-винищувач.

Водій ледве утримує в руках кермо. М'яч залишився позаду, проте, на жаль, траншея закінчилася і перед водієм постає непрохідна стіна.

— Нам кінець! — скиглить штурман.

— Піднімемося по стіні! — вигукує хоробрий водій.

Машина повзе вгору по вертикальному схилу і, набравши швидкості, злітає в повітря. Після кількох кульбітів вона падає на землю і там зупиняється.

Маневрування виконане бездоганно!

Артур пишається так, ніби сам винайшов колесо.

— Відмінно спрацювали, капітане, — з захопленням говорить штурман водієві.

— Так, непогано вийшло, хлопчику, — хрипким стомленим голосом відповідає Артур.

Величезна тінь накриває маленький автомобіль. Тінь від автомобіля великого. І він належить панові Давид о.

Він раптово загальмував перед іграшковою машинкою, так що Артур навіть закричав від несподіванки.

Через вітрове скло виглядає задоволений Давидо: він радіє, що злякав хлопчика.

З м'ячиком у зубах підбігає Альфред-рівнинна снігова людина. Відчуваючи, що зараз не до забав, він акуратно кладе м'ячик на землю.

М'ячик котиться до справжнього автомобіля і зупиняється біля дверцят.

В цю мить Давидо відчиняє їх і, не помітивши м'ячика, наступає на нього. Посковзнувшись, він летить перевертом на землю. Навіть Чарлі Чаплін не зумів би впасти смішніше!

Артур теж летить шкереберть — тільки від реготу.

— Головна патрульна машино! Снігова людина тільки-но завалила чергову жертву! — повідомляє із свого кабінету шеф водія.

Альфред гавкає і махає хвостом. Так снігові люди аплодують.

Давидо підводиться з землі, струшуючи з себе пилюку. Помітивши м'ячик, він хапає його і з розмаху кидає в сад. Чути тріск — це відірвався рукав його шикарного піджака.

М'ячик падає в резервуар з водою.

Розізлившись через зіпсований піджак, але задоволений своїм кидком, Давидо єхидно звертається до хлопчика:

— А зараз ваш хід, центральна!

Артур не вважає за потрібне відповідати Давидо. В таких випадках часом достойніше промовчати.

Пан Давидо розвертається на підборах і прямує у глиб саду.

Пес гавкає безперестанку, і бабусенька починає хвилюватися.

Розвішані простирадла відгороджують її від основної частини саду. Щоб з'ясувати, що там діється, бабуся розсовує білизну і натикається на пана Давидо. Обоє аж підскакують з несподіванки.

— Ви мене налякали! — обурено каже бабуся.

— Мені шкода, — лицемірно відповідає Давидо. — Домашні клопоти? Потрібна допомога?

— Ні, дякую. Що вам ще потрібно? — в голосі поважної пані вчувається тривога.

— Я хочу вибачитись. Учора ввечері я погарячкував, і зараз хочу загладити свою вину, — промовляє він загадково. Принаймні слова його мають подвійний зміст.

Підступний Давидо не поспішає розкривати свої карти. Попорпавшись у кишенях, він дістає звідти вчорашній документ.

— Ось, усе виправлено! Всі підписи є!

Взявши прищіпку, він вішає папір на шнур.

— Звісно, ви часу даремно не гаяли! — з огидою зауважує бабуся.

— Це просто вдалий збіг обставин, — у голосі Давидо вчувається награна байдужість. — Уранці в церкві я випадково зустрів управителя…

— Ви ходите до церкви? Чого ж я жодного разу вас там не бачила? — єхидно запитує бабуся.

— Виявляючи смиренність, я ніколи не сиджу в перших рядах. До речі, я теж вас там не бачив, — шипить він у відповідь. — А я ось, Наприклад, і мера там зустрів і він теж підтвердив правильність складеного мною акта.

Давидо витягає з кишені ще один офіційний лист і прищеплює його до шнура поряд з першим.

— А ще я зустрівся там з нотаріусом і він також завірив свідоцтво про купівлю будинку, — каже він і вішає в такий же спосіб ще одного листа. — І банкіра та його чарівну дружину я зустрів і банкір підтвердив, що ваш борг перевів на мене…

На шнуру з'являється четвертий лист…

Тим часом Артур намагається видертися вгору по стінці величезного резервуара, Альфред з хвилюванням спостерігає за ним.

Давидо продовжує розвішувати все нові й нові папери:

— … землевпорядник підтвердив межі саду згідно з земельним кадастром, — монотонно, без пауз, промовляє він, — а також префект підписав наказ про звільнення приміщення протягом сорока восьми годин…

І Давидо повісив останній, десятий документ.

— Усього десять! Моє щасливе число! — задоволено завершує він, упевнений, що помстився.

Бабуся ошелешена, пригнічена, розгублена.

— Вуаля. Якщо через сорок вісім годин ваш чоловік не з'явиться, будинок стане моїм, — підводить риску Давидо.

— У вас немає серця, пане, — обурено говорить бабуся.

— Ні! Я ніколи не був жорстоким і саме тому пропонував вам кругленьку суму за цю розвалюху! Але ж ви навіть слухати мене не захотіли!

— Цей будинок ніколи не продавався, пане! — нагадує бабуся.

— Ну то й що? Треба ж колись почати! — цинічно відповідає він.

Перегнувшись через край резервуара, Артур дивиться вниз. Велика чаша заповнена менш ніж наполовину і тенісний м'ячик похитується на воді майже в самому внизу.

Артурові доводиться перекваліфікуватися на каскадера. Умостившись на краю резервуара, він звішує ноги вниз, упирається підошвами в стінку гігантської посудини. Потім обережно нахиляється і простягає руку, щоб дістати м'ячика.

Альфред тривожно скавчить. Цікаво, звідки він знає, що на хлопчика чекають неприємності?

Чути гучний сплеск — це Артур упав у воду.

Зляканий Альфред, підібгавши хвоста, втікає, вдаючи, що має купу справ.

— Навіщо вам цей шматок землі і старий будинок? — запитує бабуся Давидо.

— Я сентиментальний. Усе це колись належало моїм батькам, — холодно відповідає Давидо.

— Я знаю. Адже саме ваші батьки продали цю садибу моєму чоловікові в подяку за його послуги місцевим жителям. І ви хочете піти проти волі своїх загиблих батьків? — запитує бабуся.

— Загиблих? Зниклих! Вони зникли так, як і ваш чоловік, покинули мене самого! — обурено вигукує Давидо.

— Ваші батьки не кидали вас, любий хлопчику, — уточнює бабусенька, — вони загинули на війні.

— Результат той самий! — сердито відбивається ділок. — Полишили мене одного, і я повинен сам давати всьому раду! Отож якщо післязавтра ополудні ваш чоловік не підпише ці папери і не заплатить усі свої борги, я буду змушений вигнати вас звідси. І я не подивлюся, чи встигла висохнути ваша білизна, чи ні!

Задерши підборіддя, Давидо розвертається на підборах і, стягнувши зі шнура простирадло, натягує його на плечі, як плащ переможця. І натикається на змоклого Артура.

— Просушіть його разом із білизною! — насмішкувато каже Дави до бабусі, показуючи пальцем на її мокрого онука.

Хлопчик кидає на супротивника вбивчий погляд, але він не має жодної сили.

Гордовитою ходою пан Давидо прямує до свого автомобіля, гучно гримає дверцятами і вмикає двигун. Мотор реве, колеса крутяться і машина, знявши хмару куряви, зривається з місця. А маленький болід Артура, пролетівши в повітрі кілька метрів і перекинувшись, падає в густу нескошену траву.

За машиною Давидо в'ється хмара куряви і плавно осідає на випрану білизну.

Бабусенька аж зігнулася під тягарем неприємностей. Вона поволі йде до ґанку і сідає на східцях.

— Бідний мій Артуре, цього разу мені не вдасться приборкати жадобу цього хижака Давидо, — сумно зауважує бабуся.

— Але ж раніше він був другом дідуся! — відповідає Артур, сідаючи поруч з нею.

— Так було тоді, коли ми тільки повернулися з Африки. Давидо вчепився в дідуся, як реп'ях, і ні на крок не відходив від нього. Проте Арчибальд ніколи не довіряв йому по-справжньому і правильно робив.

— То що, нам доведеться залишити будинок? — з тривогою запитує Артур.

— Напевно, — стомлено відповідає бабуся.

Артур розгублений. Як він житиме без свого саду? Де буде бавитися, куди втікатиме, коли стане сумно? Ні, треба щось придумати!

— А скарб? А рубіни — подарунок матасалаїв? — нагадує він.

Бабуся махає рукою в бік саду.

— Скарб заритий десь там…

— Ти кажеш, що дідусь сховав скарб у саду? — недовірливо запитує хлопчик.

— Так добре сховав, що, навіть перекопавши все, я нічого не знайшла, — відповідає бабуся.

Артур схоплюється на ноги. Схопивши покинуту під стіною лопату, він біжить у глиб саду.

— Ти що зібрався робити, серденько? — гукає йому навздогін бабуся.

— Невже ти вважаєш, що всі сорок вісім годин я сидітиму і чекатиму, доки цей хижий коршун поцупить наш дім? Я знайду дідусів скарб! — відповідає Артур.

З розмаху його лопата вгрузає в порослу травою землю. Хлопчик риє її, як бульдозер. У захоплені від нової гри, Альфред підбадьорює хлопчика дзвінким гавкотом.

Бабусенька усміхається:

— Ну викапаний дідусь!

Охкаючи, вона через силу підводиться зі сходів і заходить у дім, щоб перевдягтися, бо вся в пилюці.

Артур риє вже третю яму. Його чоло вкрилося крапельками поту. Раптом лопата натикається на щось тверде. Альфред загавкав: певно, до чогось принюхався. Хлопчик стає на коліна і руками розгрібає яму.

— Якщо ти нюхом чуєш скарб, то ти й справді найкращий у світі пес! — говорить Артур Альфреду, в якого хвіст закрутився, як пропелер у Карлсона.

Копнувши востаннє, хлопчик дістає якийсь предмет. Пес радий до нестями. І зрозуміло чому, адже це кістка, яку він колись тут зарив.

— Ну ти й канібал! Забирай свій скарб! — вигукує Артур, відкидаючи кістку і беручись копати далі.

Бабуся намагається бути бадьорою. Плеснувши собі в обличчя пригорщу холодної води, вона підходить до дзеркала і бачить стомлене обличчя літньої жінки, змучене давньою журбою. Їй шкода цієї жінки, і вона хоче спитати її, як їй вдається вистояти…

Тяжко зітхнувши, бабуся поправляє зачіску і, по-змовницьки підморгнувши жінці у дзеркалі, прямує в кабінет Арчибальда. Там вона знімає зі стіни одну із африканських масок.

— Мені дуже прикро, Арчибальде, але в нас немає виходу. — звертається до чоловікового портрета на стіні…

Опустивши очі, бабуся виходить з кабінету, виносячи під пахвою африканську маску. І щоб ніхто більше не заходив у кабінет, замикає його на ключ.

Артур, викопавши ще одну яму знову дістає з неї кістку. Альфред щулить вуха і вдає, що це його не стосується.

— Ти що, пограбував м'ясну лавку? — обурено запитує Артур.

З будинку виходить бабуся з пакунком під пахвою.

— Мені потрібно в місто… Дещо купити…, — зніяковіло каже вона.

— Поїхати з тобою? — чемно цікавиться онук.

— Ні, ні! Копай далі! Ти все робиш правильно! Можливо…

Вона поспішно сідає в машину і стареньке «шевроле» рушає з місця.

— Я не баритимусь! — гукає вона, намагаючись перекричати шум мотора.

Машина зникає у хмарі куряви.