Чоловіки без жінок та інші оповідання

Гонка з переслідуванням

Вільям Кемпбелл ще з Піттсбурґа змагався з комедійною трупою у гонці з переслідуванням. Коли відбувається гонка з переслідуванням — на велосипедах, — учасники стартують одне за одним через певний проміжок часу. Вони їдуть дуже швидко, бо гонка зазвичай обмежена короткою дистанцією, і якщо хтось один сповільнить рух, наступний учасник тут же наздожене його, подолавши відстань, що відокремлювала їх на старті. Як тільки котрогось із велосипедистів «піймають», він вилітає з гонки і мусить злізти з велосипеда й покинути доріжку. Якщо ніхто з учасників не піймався, перемогу здобуває той, хто відірвався від решти на найбільшу відстань. Якщо в гонці з переслідуванням тільки двоє учасників, один зазвичай наздоганяє іншого в межах шести миль. Комедійна трупа піймала Вільяма Кемпбелла у Канзас-Сіті.

Вільям Кемпбелл сподівався триматися трохи попереду від комедійної трупи аж до Тихоокеанського узбережжя. Допоки він випереджав її в ролі антрепренера, йому платили. Коли комедійна трупа наздогнала його, він лежав у ліжку. Лежав у ліжку й тоді, коли керівник трупи зайшов до його кімнати; а коли той пішов, він вирішив, що може ще трохи полежати. У КанзасСіті було дуже холодно, і він не квапився йти на вулицю. Йому не подобалося Канзас-Сіті. Він дістав з-під ліжка пляшку й приклався до неї. Від випитого полегшало на шлунку. Містер Тернер, керівник комедійної трупи, не захотів випити разом з ним.

Розмова між Вільямом Кемпбеллом і містером Тернером вийшла трохи чудернацька. Містер Тернер постукав у двері. Кемпбелл гукнув: «Заходьте!». Ввійшовши до кімнати, містер Тернер побачив одяг на кріслі, відкриту валізу, пляшку на стільці коло ліжка й людину, яка лежала на ліжку, з головою накрившись покривалом.

— Кемпбелл, — сказав містер Тернер.

— Ти не можеш мене звільнити, — мовив Вільям Кемпбелл з-під покривала. Під ним було тепло, біло й затишно. — Ти не можеш мене звільнити тільки тому, що я зліз із велосипеда.

— Ти п’яний, — сказав містер Тернер.

— Це точно, — відповів Вільям Кемпбелл, говорячи просто через покривало й торкаючись тканини губами.

— Бовдур, — сказав містер Тернер.

Він вимкнув світло. Жарівка горіла всю ніч. А вже настала десята ранку.

— П’яний бовдур. Коли ти дістався до міста?

— Вчора ввечері, — відповів Вільям Кемпбелл через покривало. Йому подобалось так говорити. — Ти колись розмовляв через покривало?

— Не грай вар’ята. Тут нема нічого смішного.

— А я й не граю. Я просто говорю через покривало.

— Я бачу.

— Можеш іти, Тернере, — сказав Кемпбелл. — Я більше на тебе не працюю.

— Ти вже й це знаєш.

— Я багато чого знаю, — відповів Вільям Кемпбелл. Він стягнув з голови покривало й подивився на містера Тернера. — Я стільки всього знаю, що можу дивитися тобі в очі. Хочеш почути, що я знаю?

— Ні.

— То й добре, — сказав Вільям Кемпбелл. — Бо насправді я нічого не знаю. Я просто так сказав.

Він знову натягнув покривало на голову.

— Як добре під покривалом, — мовив він.

Містер Тернер стояв біля ліжка. Це був чоловік середнього віку, з черевцем і голомозий, який мав чимало всяких справ.

— Ти б зупинився тут, Біллі, й підлікувався, — сказав він. — Якщо хочеш, я можу тебе влаштувати.

— Не хочу я лікуватись, — відповів Вільям Кемпбелл. — Не треба мені ніякого лікування. Я й так щасливий. Я все життя щасливий.

— Скільки це вже триває?

— Оце так питання! — Вільям Кемпбелл вдихав і видихав через покривало.

— Скільки ти вже пиячиш, Біллі?

— Хіба я не робив свою роботу?

— Робив. Я просто питаю, скільки ти вже пиячиш, Біллі?

— Не знаю. Але мій вовк уже вернувся, — він торкнувся покривала язиком. — Тиждень, як вернувся.

— Та що ти вигадуєш!

— Нічого не вигадую. Мій любий вовчик. Як тільки я випиваю, він виходить з кімнати. Терпіти не може спиртного. Бідолаха, — він крутив язиком по покривалу. — Гарний вовчик. Такий, як і завжди.

Вільям Кемпбелл заплющив очі й глибоко вдихнув.

— Тобі треба лікуватися, Біллі, — сказав містер Тернер. — Кілі тобі сподобається. Там непогано.

— Кілі, — повторив Вільям Кемпбелл. — Це недалеко від Лондона.

Він заплющив очі й знову розплющив, торкаючись віями покривала.

— Люблю покривала, — сказав він і подивився на містера Тернера. — Послухай, ти думаєш, я напився?

— Так воно і є.

— Ні, не напився.

— Напився до білої гарячки.

— Неправда, — Вільям Кемпбелл обгорнув голову покривалом. — Моє покривальце, — сказав він і легенько на нього дихнув. — Гарненьке покривальце. Ти любиш мене, покривальце, правда? І все це входить в ціну кімнати. Точно як у Японії. Ні, — мовив він. — Послухай, Біллі, дорогенький Пролаза Біллі, я маю для тебе сюрприз. Я не п’яний. Я нашпигався по самі вуха.

— Та ну, — сказав містер Тернер.

— Подивись, — Вільям Кемпбелл підкотив правий рукав піжами і висунув з-під покривала руку. — Глянь сюди.

Уся рука, від зап’ястя до ліктя, була вкрита темно-синіми цятками, оточеними блакитними кільцями. Кільця мало не налізали одне на одне.

— Новий спосіб, — сказав Вільям Кемпбелл. — А пиячу я тільки час від часу, просто щоб вигнати вовка з кімнати.

— Вони й таке лікують, — мовив Тернер на прізвисько Пролаза Біллі.

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбелл. — Нічого вони не лікують.

— Не можна опускати руки, Біллі, — сказав Тернер.

Він сів на ліжко.

— Обережно з моїм покривальцем, — мовив Вільям Кемпбелл.

— У твоєму віці не можна отак взяти й опустити руки і напомповувати себе тою гидотою тільки тому, що десь там не пощастило.

— Це протизаконно. Ти це маєш на увазі?

— Ні, я хочу, щоб ти це поборов.

Біллі Кемпбелл пестив покривало губами і язиком.

— Дороге покривальце, — сказав він. — Я можу цілувати покривало і водночас все через нього бачити.

— Досить вже про те покривало. Не можна звикати до тої гидоти, Біллі.

Вільям Кемпбелл заплющив очі. Його почало нудити. Він знав, що нудота поступово посилюватиметься, але його так і не знудить, якщо нічого не зробити. Саме тоді він запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кемпбелл хильнув із пляшки. То було тимчасове рішення. Містер Тернер спостерігав за ним. Він пробув у тій кімнаті значно довше, ніж мав — справ у нього назбиралась ціла купа, — але він жахався наркотиків, бо день у день жив поряд з людьми, які їх вживали, а що до Вільяма Кемпбелла ставився дуже прихильно, то не хотів покидати його самого. Він дуже його шкодував і був упевнений, що лікування йому допомогло б. Він знав, що у Канзас-Сіті є добрі лікарі. Але вже настав час іти. Він підвівся.

— Слухай, Біллі, — сказав Вільям Кемпбелл, — я хочу тобі щось сказати. Тебе кличуть Пролазою Біллі. Бо ти всюди пролазиш. А мене просто Біллі. Бо я ніколи не міг нікуди пролазити. Не вмію я пролазити, Біллі. Не вмію. Завжди за щось зачіпаюсь. Тільки я намагаюся кудись пролізти, відразу зачіпаюсь, — він заплющив очі. — Я не вмію пролазити, Біллі. Гіршого й не придумаєш.

— Ага, — сказав Тернер на прізвисько Пролаза Біллі.

— Що «ага»? — глянув на нього Вільям Кемпбелл.

— Ти щось казав.

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбелл. — Нічого я не казав. Ти переплутав.

— Ти говорив, що не вмієш пролазити.

— Ні. Не міг я такого казати. Але послухай, Біллі, я тобі зараз скажу один секрет. Кохайся з покривалами, Біллі. Тримайся подалі від жінок, коней і, і… — він затнувся, — орлів, Біллі. Бо як кохатимеш коней, сам коником станеш, а як орлів, то… — він замовк, натягнувши на голову покривало.

— Я мушу йти, — сказав Тернер на прізвисько Пролаза Біллі.

— А як кохатимешся з жінками, то підчепиш якусь заразу, — правив своєї Вільям Кемпбелл. — А як з конями…

— Ти вже про це казав.

— Про що казав?

— Про коней і орлів.

— Ага, точно. А якщо кохатимеш покривала… — він дихнув на покривало й потерся об нього носом. — Про них я нічого не знаю, — сказав він. — Я тільки-но закохався в це покривальце.

— Мені пора, — повторив містер Тернер. — Роботи багато.

— Добре, йди, — відповів Вільям Кемпбелл. — Всі мусять кудись іти.

— Ну, я пішов.

— Добре, йди.

— А ти як чуєшся, Біллі?

— Ніколи в житті не був такий щасливий.

— А чуєшся як?

— Добре. Ти йди. А я ще трохи тут полежу. Встану ближче до обіду.

Та коли містер Тернер прийшов опівдні до кімнати Вільяма Кемпбелла, той спав. Містер Тернер знав, що в житті по-справжньому цінне, тому й не став його будити.