Чорна рада

(Не)щасливий Іван Брюховецький

Ставши гетьманом, Брюховецький здійснив низку змін, які б мали сприяти утвердженню його влади. Зокрема, розосередив нових, поставлених із запорожців полковників по головних містах Лівобережної України, надавши кожному по сто чоловік[273]. Також були створені нові полки — Стародубський, Сосницький, Зіньківський і Глухівський, керівні посади в яких теж зайняли люди Брюховецького[274].

Полковником ніжинським, який вважався одним із провідних полковників Лівобережжя, новий гетьман зробив згадуваного Матвія Гвинтовку, що відзначився в передвиборних баталіях, підтримуючи Брюховецького. Саме він здійснював напади на статечних козаків, які підтримували Сомка. Полковником чернігівським став запорожець Трохим Миколаєнко, прилуцьким — Данило Пісоцький, переяславським — Данило Ярмоленко (Єрмоленко), лубенським (лохвицьким) — Гнат Вербицький, київським — Василь Дворецький, стародубським — Іван Плотник (Терник). На своїх посадах лишилися тільки ті полковники, які підтримували Брюховецького: гадяцький — Василь Шиман-Шиманський, миргородський — Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем’ян Гуджол.

Відбулися й помітні зміни в складі генеральної старшини. Так, посаду генерального обозного зайняв Іван Цісарський, наказного обозного — Павло Животовський, генерального писаря — Степан Гречаний, генеральних суддів — Пет­ро Забіла та Юрій Незамай, генеральних осавулів — Степан Афанасьєв (Степан Опанасович Іванів) та Пархом Нужний, генерального хорунжого — Іван Попов, генерального бунчужного — Григорій Витязенко та генерального підскарбія — Роман Ракушка-Романовський. Також впливові місця в службовій ієрархії Війська Запорозького посіли низові козаки: Степан Красна Башта, Гаврило Годуненко, Степан Чернець та Омелько Серденя[275].

Почалася експансія запорожців на Лівобережжя, де вони намагалися встановити зв’язки із антистаршинськими елементами. Загалом «якобінський переворот», здійснений ними на Лівобережній Україні, виявився успішним. Правда, не слід забувати, що ця успішність була зумовлена військовою допомогою московітів.

Тому новий гетьман, добре знаючи Запорожжя, боявся, аби воно знову не стало центром антигетьманської опозиції. І намагався зробити так, щоб запорожці не контактували з царськими урядниками[276].

Не менш важливим кроком в утвердженні влади Брюховецького стала розправа із супротивниками, які належали до табору Сомка. 18 вересня 1663 р. у Борзні були страчені: наказний гетьман Сомко, полковник ніжинський Василь Золотаренко, полковник чернігівський Іоаникій Силич, полковник лубенський Стефан Шамрацький, полковник переяславський Опанас Щуровський, осавул полковий ніжинський Павло Килдій, секретар наказного гетьмана Кирило Ширай. До Сибіру потрапили генеральний писар Михайло Вуяхевич, полковники київський Семен Третяк, іракліївський Матяш Папкевич, прилуцький Дмитро Чернявський, осавул полковий переяславський Семен Кульженко, осавул Леоній Бут, писар полковий Хома Тризна та писар гродський переяславський Самійло Радич, сотники Іван Воробей, Прокіп Кульженко[277]. Разом з неугодними Брюховецькому козацькими старшинами до Москви відіслали і настоятеля Лубенського Мгарського монастиря ігумена Віктора Загоровського[278]. Отже, новому гетьману та його прихильникам вдалося обезголовити й нейтралізувати людей, які могли б створити йому опозицію. Наскільки можна судити, мали ці люди чималий військовий та управлінський досвід — на відміну від запорізьких нуворишів. Певно, могли б вони послужити розбудові гетьманської державі. Але їхні досвід і вміння виявилися непотрібні.

Жорстока розправа з представниками козацької еліти Лівобережної України не могла не викликати негативної реакції в старшинських колах. Згадуваний Патрік Гордон писав, що цими незадоволеними були чимало знатних козаків, які бачили в особі потерпілих заслужених, добрих воїнів, котрі захищали царські інтереси на лівому березі Дніпра[279].

Звісно, Брюховецький вів боротьбу також із противниками московітів. У жовтні 1663 р. він спалив Кременчук, який не визнавав владу московського царя. При цьому новообраний гетьман писав до Олексія Михайловича, що він «зрадників зо три тисячі вбив, а декого живцем упіймав»[280].

Відразу ж на початках свого гетьманства, в 1663—1664 рр., Брюховецький зіштовхнувся з серйозною проблемою — потужною агресією польського війська, на чолі якого стояв сам король Ян Казимир. Тетяна Таїрова-Яковлева вважає, що, власне, обрання цього діяча гетьманом підштовхнуло поляків до воєнних дій[281].

Така думка не видається безпідставною. По-перше, поява козацького гетьмана на Лівобережжі, посадженого при допомозі московітів, нівелювала владу козацького очільника на Правобережжі Павла Тетері, підтримуваного поляками. Гетьманство Брюховецького ніби легітимізувало владу московітів на Лівобережжі. По-друге, очільники Речі Посполитої сподівалися, що вибори на Чорній раді «плебейського гетьмана», викликавши незадоволення козацької старшини, призведуть до підтримки нею польської експансії.

Правда, похід поляків на Лівобережну Україну мав також інші причини. Становище короля Яна Казимира було непевне. Проти нього вибухнув «рокош Любомирського». Оскільки опозиціонер Єжи Любомирський займав високу посаду польного гетьмана й користувався помітною підтримкою в середовищі польської еліти, ситуація видавалася загрозливою для короля. Аби погасити цей рокош, Яну Казимиру необхідна була переможна війна[282]. І в оточенні короля визріла думка, що таку війну можна провести на Лівобережній Україні, оскільки вона виглядала як «слабка ланка». А з Лівобережжя польські війська мали податися на Москву й взяти її.

5 серпня 1663 р. у Львові Ян Казимир проголосив початок походу проти Московії, котрий, як говорилося в королівському універсалі, мав на меті вирвати з рук московітів Україну — «цю зіницю ока Польської Корони». Уже наступного дня армія, котра нараховувала близько 34—35 тисяч чоловік, виступила в похід[283]. До неї приєдналися також козаки з Правобережної України й кримські татари. Це була серйозна сила, яка викликала переполох як на Лівобережній Україні, так і в Московії.

У жовтні 1663 р. король перебував у Білій Церкві. Довідавшись про те, Брюховецький вивів свої війська з Кременчука й Гадяча і попросив допомоги в білгородського московського воєводи Григорія Ромодановського. Проте останній надавати війська на підтримку гетьмана не поспішав. Брюховецький навіть звертався за допомогою в Москву.

Самі ж мобілізаційні можливості козацької армії виявилися незначними. З інформації царського воєводи Кирила Хлопова, який був добре обізнаний у справах Гетьманату, картина вимальовується далеко не найкраща: «...при гетьмані немає зібраного війська, і радий би він був старатися, але козаки його не слухають, ніде не збираються; й через те гетьман не хоче йти до Ніжина, Переяслава та Києва, а хоче бути у містах в осаді до приходу государевих багатьох ратних людей». Водночас зазначалося, що серед козаків спостерігаються хитання[284].

Отже, становище Брюховецького було непевне. Судячи з наведених свідчень, поставлені ним із запорожців полковники не мали авторитету — козаки їх не слухалися. Тому великі центри Гетьманату (Ніжин, Переяслав, Київ) він не міг контролювати. Під його владою знаходилися Гадяч, Полтава та інші території, що прилягали до кордону з Московською державою.

Також Брюховецький не був певен у лояльності до нього козацького війська, яке він мав під своїм керівництвом. У відповідний момент воно могло відійти від нього. Такі речі уже траплялися в історії Гетьманщини. Звісно, Брюховецький пам’ятав Ніжинську чорну раду, коли чимало козаків відступилися від наказного гетьмана Сомка. То чому вони зараз, коли зросла польська загроза, не могли зробити те саме з Брюховецьким? Через те гетьман, аби цього не сталося, вирішив розпустити основну частину козацького війська, а самому з вірними йому козаками засісти в замках і чекати московських військ.

Таку тактику можна вважати виправданою. Вона дала непоганий результат — польські війська застряли на теренах Лівобережної України, здійснюючи облогу низки великих міст. І все ж ця тактика похитнула авторитет гетьмана в очах московської влади. Її представники бачили, що з Брюховецьким немає чого церемонитися. Адже він погано володіє ситуацією. Тому йому можна сміливо виставляти вимоги щодо обмеження автономії козацької держави.

Водночас описувана тактика Брюховецького засвідчила, що справді на Лівобережжі козаки не збиралися чинити польським військам великого опору. Більше того — серед них могло знайтися багато таких, які б перейшли на бік поляків.

Окрім того, міщани Лівобережної України відверто заявляли, що не проти піддатися польському королю. Самого ж Брюховецького охопила паніка — він ладний був навіть перевести своє майно, скарби на російську сторону[285].

Щоправда, в цій ситуації радикал Брюховецький лишався вірний собі, захотівши зіграти на соціальних протиріччях у стані правобережних козаків, які підтримували польське військо. З цією метою із Гадяча 31 жовтня 1663 р. він видав універсал до «всієї старшини і черні, братії нашої милої, лицарського і посполитого люду, що живе у містах і селах по той бік Дніпра», закликавши їх «як єдиновірну і єдиноутробну братію... вигодувану правовірними персами тієї ж святої Східної Церкви, матері нашої, від Бога побажавши братського з’єднання...». Хоча універсал ніби адресувався й старшині, проте основна увага приділялася черні, тобто простим козакам, закликаючи їх не виконувати наказів командирів. Брюховецький писав: «Бачимо ми те добре і ясно чуємо, що ви братія наша мила, чернь, на нас своїх рук піднімати не хочете, і не прагнете невинну братерську кров пити, але що до цієї внутрішньої війни вас примушують ваші кровопивці старші, які замисливши вольності козацькі знищити заради свого панства і шляхетства, короля ляхів і поганців татар затягнули, щоб Україну лядською і татарською шаблею викоренити, і як по цей, так і по той бік Дніпра, російську землю спустошити, і замість хвали Божої в церквах Божих, устами правовірних християн проголошеної, спустошені простори для диких тварин та рикаючих звірів залишити...» Справді, чим не революційна прокламація, варта пера більшовицьких пропагандистів?! Відповідно, Брюховецький закликав козаків Правобережжя відступитись і «від поганців, і від ляхів, які були б раді, щоб жодного на світі русина і козака не було» та спільно з ним, «озброївшись Богом і його святою правдою, при військах від православного спадкового російського монарха, від його царської пресвітлої величності, пана нашого милостивого, нам на допомогу відправленим...» виступати[286].

Як бачимо, в цьому універсалі маємо низку «потрібних» ідеологем. Це і гноб­лення козацькою старшиною, яка служить полякам, простих козаків. І намагання поляків знищити як козаків, так і загалом русинів. І заклик захистити свою православну віру, яка водночас є й вірою московського монарха. Звідси православно-політичне москвофільство Брюховецького.

При цьому лівобережний гетьман ніби й не помічав тих суперечностей, які є в його універсалі. Так, хвалячи царя та його військо, він позитивно згадував про калмиків, які воювали на боці московітів. Але ж ті до православних не належали, а традиційно дотримувалися буддійських вірувань, тобто, з точки зору православних, були ще більш невірними, аніж католики-християни. Цікаво також, що універсал був написаний... польською мовою. Тобто заявляючи про ворожість поляків, Брюховецький був не проти використати їхню «ворожу мову». Щоправда, він датував цей документ не григоріанським, як це було в католиків, а юліанським календарем, яким тоді продовжувала користуватися православна церква. Це була ознака православності лівобережного гетьмана.

У непростій ситуації, коли Лівобережжю загрожувало вторгнення польських військ, Брюховецький займався зміцненням особистої влади. Зокрема, спробував обмежити свого колишнього союзника — єпископа Мефодія, опіка якого була вже йому непотрібною, навіть зайвою. Це він почав робити незадовго після Ніжинської чорної ради. Уже в серпні 1663 р. Брюховецький почав дискредитацію Мефодія в очах московських урядників. Зокрема, звинувачував його в користолюбстві, в тому, що він хотів одружити свого сина на якійсь «лядській дівці» заради пожитків, а також... свою дочку на Брюховецькому. Гетьман звинувачував єпископа у розкраданні коштів, наданих царем для ремонту Софійського собору, та інших гріхах. Навіть ставив питання про обрання нового київського митрополита[287]. Конфлікт між цими двома впливовими можновладцями Лівобережжя розгортався й набував гостроти.

Тим паче, що він мав не лише політичні чи економічні аспекти, а й аспекти особистісного, точніше родинного характеру. Гетьман відмовився одружуватися на дочці Мефодія, вирішивши, що цей шлюб йому не потрібен. А це не могло не розсердити впливового ієрарха. Треба враховувати, що в той час питання родинні в житті людей стояли якщо не на першому, то на одному з перших місць. Брюховецький, використовуючи шлюбну стратегію, на цей раз вирішив узяти більш «високу планку».

У вересні 1663 р. гетьман відправив до Москви посольство на чолі з київським полковником Василем Дворецьким, який входив до кола найбільш довірених його осіб. Посольство мало повідомити, що взимку до царської столиці прибуде сам Брюховецький, аби бачити «государеві пресвітлі очі». Також повідомлялося, що він хоче одружитися «на Москві», тобто жительці Московії. Висловлювалися наступні вимоги до претендентки: вона має бути вдовою московського народу, йому «у версту, тому що він є лисим»[288].

З допомогою такого шлюбу Брюховецький збирався «вполювати двох зайців». По-перше, одружившись на жительці Московії (зрозуміло, знатного роду), гетьман засвідчував свою лояльність до царя й царських урядників. Тому міг претендувати на те, що саме він, а не єпископ Мефодій, стане «царським оком» на теренах України. По-друге, одружившись на вдові, яка мала би володіти чималими статками, Брюховецький збирався покращити своє матеріальне становище, яке на той час, імовірно, виглядало не найкращим чином.

Такі дії гетьмана не могли не викликати відповідної реакції єпископа Мефодія, який активно втручався в світські справи. Зокрема, піклувався про те, аби московським ратним людям поставляти хлібні припаси, які збиралися з українського населення. Проте це не входило в плани Брюховецького, котрий хотів зміцнити гетьманську владу й дбав про її фінансову основу.

Узимку 1663/64 р. гетьману не вдалося приїхати в Московію. Це обумовлювалося тим, що на цей час припав пік військової експансії поляків на Лівобережну Україну. Зате пізньої осені 1663 р. відбувалися переговори між Брюховецьким та представниками царя в Батурині. Звісно, польська експансія послаблювала позицію гетьмана. Однак він і козацька старшина не особливо йшли на поступки московітам, відстоюючи свої, передусім матеріальні, інтереси. Сторону Московії представляли Дементій Башмаков та Євстрат Фролов. Із Брюховецьким вони зустрілися 17 листопада 1663 р. На переговорах був відсутній єпископ Мефодій. Гетьман зумів своїми доносами нейтралізувати цього ієрарха в очах московітів. То була тактична перемога Брюховецького. Щоправда, Мефодія на переговорах представляв ніжинський протопіп Семеон Адамович. Але це, звісно, було не те, якби на них був присутній сам єпископ.

Представники царя вимагали, аби гетьман і старшина письмово підтвердили Переяславську угоду, укладену восени 1659 р. від імені царя Олексієм Трубецьким і всім Військом Запорозьким. Однак старшина виступила проти. Її мотивація переважно зводилася до того, що раніше українська сторона не знала таких розорень від неприятеля, тому виконувати цей договір, передусім фінансову частину, неможливо. Говорилося також те, що цей документ не відповідає договору Богдана Хмельницького з московським царем, оскільки до нього зробили додатки після «зради» Івана Виговського.

Зрештою, під тиском московітів гетьман і старшина погодилися підписати Переяславську угоду 1659 р., хоча й залишили за собою право її дещо скорек­тувати.

За результатами переговорів, які завершилися 21 листопада, були ухвалені т. зв. Батуринські статті, які складалися з п’яти пунктів і стосувалися, зокрема, утримання московських військ на українськіх землях за рахунок місцевих податків. Однак два пункти старшина відмовилася підписуватись. Один із них стосувався втікачів із Московії на українські землі. Другий передбачав упорядкування реєстру та збирання податків і зборів, які йшли на оплату козакам. Також заперечення викликав пункт про передачу прибутків від млинів на утримання московських військ, що перебували в Лівобережній Україні.

Батуринські статті, які стали додатком до підписаної старшиною Пере­яславської угоди 1659 р., хоча й не були повністю підтримані старшиною, проте створили небажаний прецедент. Адже в них ставилося питання про утримання московських військ на українських землях за рахунок місцевих податків, що, з одного боку, сприяло посиленню тут московської експансії (до того ж за рахунок українських ресурсів), а, з другого, звужувало фінансову базу Гетьманату. Цей прецедент пізніше активно використовувала московська дипломатія[289].

Незважаючи на серйозну підготовку, похід польських військ під проводом короля Яна Казимира на Лівобережну Україну загалом виявився невдалим, що врятувало Брюховецького від краху. Якраз коли велися переговори між гетьманом і царськими послами в Батурині, ці війська вступили на Лівобережжя. Просуваючись на схід, вони не зустрічали серйозного опору. Майже без бою взяли такі міста, як Остер, Борзну, Козелець, Короп. Правда, добре укріплений Ніжин був готовий до оборони, тому поляки разом зі своїми союзниками татарами його штурмувати не наважилися. На початку 1664 р. поляки й татари підійшли до містечка Салтикова Дівиця, яке було обнесене оборонним валом. Ян Казимир, окрилений попередніми успіхами, наказав жителям цього міста підкоритися й відчинити браму. Однак вони відмовилися це зробити й вирішили боротися до кінця. Що розлютило короля, який наказав узяти місто штурмом. У Літописі Самовидця так розповідається про цю подію: «...и пришовши до Солтиковой Дівиці, над Десною рікою, которая не хотіла ся здати и поклонити, приступом доставали, где немало жолнірской піхоти легло, килка дній достаючи. А же напотом люде в осаді сидячіе видят, же трудно видержати, бо юже місто доставали, тилко в самом замочку, — просили о милосердя. А любо обецали показати над ними милость, еднак же не додержали: бо упавши в замок, многих постинали, а иних в полон татаре побрали і внівец обернули»[290].

Наступні спроби Яна Казимира захопити Чернігів, Глухів, Батурин і Новгород-Сіверський зазнали невдачі. Ці міста добре підготувалися до оборони, а їхні мешканці вже не вірили словам короля про збереження життя у разі покори.

Лівобережний похід 1663—1664 рр. став для Яна Казимира провальним. Він не лише не повернув під його владу втрачені короною півтора десятиліття тому українські землі, але й послабив становище монарха всередині держави. Жодного великого міста королівським військам під час цієї кампанії здобути штурмом не вдалося. А це реально був програш. Єдине збройне захоплення не дуже важливої в стратегічному відношенні Салтикової Дівиці стало для польського війська сумнівною перемогою, після якої наступили поразки[291].

Фактично цей похід поставив крапку на спробах поляків оволодіти Лівобережжям, посприявши розколу України на дві частини — «московську» й «польську». Можливо, якби не кривавий штурм Салтикової Дівиці і не жорстока розправа з її мешканцями, події могли б розвиватися інакше. Поляки мали можливість очистити від московітів і військ їхнього прихильника Брюховецького Лівобережну Україну. Натомість їм довелося забиратися звідси.

У такій сприятливій ситуації Брюховецький намагався зміцнити фінансову базу Гетьманату, заодно не забуваючи про себе. Відразу після відходу звідси польської армії він розіслав по лівобережних містах збирачів податків для перепису купців та міщан, аби здійснити пізніше збір коштів у гетьманську скарбницю. Гетьман також намагався підпорядкувати собі міщан. Почав вимагати, щоб ті передали до військової канцелярії всі привілеї, які вони отримали від польських королів[292].

Таким чином, «демократ» Брюховецький, який прийшов до влади, використовуючи революційні й популістські гасла на захист простого народу, відразу ж почав гнобити простолюд. У цьому плані він не відрізнявся від попередників, наприклад, «реакціонера» й представника консервативно налаштованої козацької старшини Івана Виговського, методи діяльності якого часто копіював. Навіть лівобережний гетьман у дечому перевершував своїх попередників у визиску некозацьких верств населення.

Захисником міщан від тиску гетьмана став єпископ Мефодій. Це показово. Як правило, оборонцями простолюдинів від гетьманської «сваволі» ставали московіти та їхні маріонетки. Демократичні верстви були їхніми союзниками в обмеженні гетьманської влади, стримуючи розвиток державних інститутів. Мефодій, зокрема, радив міщанам не передавати гетьманській адміністрації королівських привілеїв. Водночас звинуватив Брюховецького перед московітами в самоуправстві та зловживанні владою. Гетьман відповів Мефодію тим же. Писав доноси в Москву, де звинувачував єпископа в зраді, в тому, що той контактує з близьким до Павла Тетері правобережним духовенством[293].

Чвари між Брюховецьким та Мефодієм демонструють незрілість еліт Лівобережної України в ті часи. Замість того, щоб об’єднати зусилля у відстоюванні прав своєї держави, Гетьманщини, вони поборювали один одного, апелюючи до Москви. На жаль, така практика стала традиційною. Подібні речі зустрічаємо в діяльності наступних гетьманів Лівобережної України. Граючи на протиріччях у таборі українських еліт, Московія отримала змогу обмежувати гетьманську владу й інкорпорувати українські землі.

Ведучи боротьбу з Брюховецьким і бажаючи перехопити ініціативу, Мефодій на початку 1665 р. їде до Москви. У середині березня того року він передає на ім’я царя до Посольського приказу доповідну записку, в якій пропонує провести в Україні низку важливих змін. Зокрема, передавати всі гроші, які збираються у вигляді податків із українського населення, до царської казни, а потім вже витрачати їх на оплату козакам за військову службу та на утримання московських ратників у лівобережних містах.

Тобто пропонувалося руйнування фінансової бази Гетьманату, перетворення Війська Запорозького у формацію, яка б перебувала на утриманні московської влади. Відповідно, гетьман та його інституції втрачали самостійність. Вони стали би частиною московського самодержавного апарату. Звісно, при такому стані речей гетьман і козацька старшина втрачали можливості для наживи.

Єпископ Мефодій був і за те, аби значно посилити військову присутність московітів на українських землях. Пропонувалося цареві ввести додаткові військові загони до Києва, Переяслава, Чернігова й Остра[294] — міст, де влада московітів не була значною.

Це була програма, що значно обмежувала автономію України, перетворювала її в колонію. Але Мефодій цим не переймався. Йому важливо було мінімалізувати гетьманську владу, посиливши свою. Це був недалекоглядний егоїзм одного із чільних представників тогочасної української еліти.

Проти Брюховецького виявилися налаштовані й інші колишні його союзники, зокрема славнозвісний запорозький кошовий отаман Іван Сірко. Контактуючи з білгородським воєводою Борисом Рєпніним, він говорив про підозрілість переговорів гетьмана з кримським ханом. Мовляв, останній пропонував Брюховецькому «жити братерською любов’ю», як це було за часів Богдана Хмельницького, і щоб в українських містах «московських людей не було»[295].

Також спостерігався розкол серед козацької старшини. Брюховецький постійно виявляв патологічну підозрілість, слав наклепи до Москви, час від часу перетрушував власноруч призначену ним же старшину. Чимало полковників і навіть генеральний писар Степан Гречаний виступили за те, аби збір податків на українських землях здійснювали не представники гетьманської адміністрації, а московські воєводи[296].

Одне слово, в опозиції до Брюховецького опинилися й впливовий єпископ Мефодій, і вірні йому православні клірики, і Запорізька Січ, і навіть частина козацької старшини.

На гетьмана тиснула московська влада, яка поставила перед ним вимогу, щоб українські податки надходили до царської казни вже з 20 вересня 1665 р. Брюховецький, своєю чергою, переконував московську сторону, що робити це не можна, оскільки зараз є час військовий. Як компромісний варіант пропонувалося ним на утримання московських ратних людей спочатку збирати непрямі податки — з млинів, відкупів, торгових операцій тощо. При цьому гетьман радив робити це так, аби для населення не було «тягостно»[297]. Правда, таке «народолюбство» було нічим іншим, ніж прикриттям для того, щоб зберегти привілеї гетьманської влади.

У такій непростій ситуації Брюховецький із козацькою старшиною змушений був наприкінці 1665 р. їхати на переговори до Москви. Це був перший випадок, коли український гетьман подався туди. Зрозуміло, робилося це під московським тиском.

Переговори на московській території значно обмежували можливості гетьмана — він змушений був погоджуватися на невигідні для нього умови.

У результаті переговорів були укладені т. зв. Московські статті 1665 р.[298]. Цей документ обмежував фінансову базу Гетьманату. Збір, прийом коштів і збіжжя на зберігання, контроль та дотримання порядку в цій справі мала здійснювати не гетьманська адміністрація, а московські воєводи. Тепер їхня кількість збільшувалася вдвічі. Окрім фінансових справ, до компетенції воєвод входило управління некозацьким населенням українських міст і сіл[299].

Інші пункти Московських статей 1665 р., які стосувалися станових привілеїв козацтва, виглядали більш помірковано. І це зрозуміло. Царській владі не потрібен був конфлікт із козацтвом. Статті підтверджували недоторканність козацького устрою, гарантували козакам та їхнім вдовицям збереження привілеїв, закріплювали право козаків після смерті гетьмана обирати його наступника.

Щоправда, право обрання гетьмана передбачало низку застережень. Здійснюватися воно могло лише з дозволу царя і за присутності на виборчій раді його представників. Гетьманські клейноди до часу виборів нового провідника Війська Запорозького відбирали. Меншу булаву, прапор і гармати вручалися офіційним представником царя новообраному гетьману на виборчій раді, а велику булаву, великий прапор і царську жалувальну грамоту він мав отримувати лише в Москві[300]. І фактично, й символічно гетьман узалежнювався від московського царя.

Брюховецький під час поїздки до Москви, щоб укріпити своє становище й заручитися підтримкою московітів, одружився з небогою голови московських стрільців Івана Єлагіна Дарією Ісканською[301]. Вона належала до родини, яка вважалася московською елітою. Наречена гетьмана не була вдовою. Брюховецький, приїхавши до Москви, дав зрозуміти, що хоче одружитися на «дівиці московського народу», а не на вдові[302]. Чим були викликані такі зміни планів гетьмана?

Причина видається цілком банальною. Звісно, тут не йшлося про якість почуття — лише про розрахунок. У кінці 1663 р., коли Брюховецький заявляв про бажання пошлюбити вдову «московського народу», він, як уже говорилося, не мав великих статків. Перебуваючи два роки на гетьманській посаді, цей козацький очільник помітно зміцнив своє фінансове становище. Тепер він міг обійтися без багатої вдовиці. Бажаною для нього стала дівиця, яка могла би народити йому наступників.

Однак саме з народженням наступників і виникли проблеми. Восени 1666 р. дружина гетьмана мала народити дитину. Проте вона її втратила. Набула поширена чутка, що в цьому винуваті відьми, які «викрали дитя з черева». У Гадячі, де перебувала Дарія, почалися відьмацькі процеси. У злих чарах звинуватили шість жінок, серед яких і дружину гадяцького полковника Семена Остренка (Остренського). Всіх їх шістьох було спалено[303].

З позиції сьогоднішнього дня, такі дії виглядають як дикунські. Але подіб­не дикунство в той час було поширене в європейських країнах. Україна тут не була нічим не гіршою і не кращою Європи. Лише пізніше, в часи Просвіт­ництва, відьмацькі процеси почали сприймати негативно. В українській літературі є блискучий твір, де висміюються такі процеси. Мається на увазі повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Чи був прототипом головного героя цього твору, сотника Забрьохи, гетьман Брюховецький, щось сказати певне не можемо. Адже історії з відьмами Брюховецького й Забрьохи відмінні. Проте прізвища цих героїв дещо співзвучні. Чи випадково?

Але залишимо інтимне життя гетьмана. Звернемо увагу на політичні моменти. Безперечно, одруження Брюховецького на дівиці «московського народу» було прецедентом. Гетьман ніби подавав приклад. Надалі подіб­ні випадки стали нормою. Представники козацької еліти встановлювали родинні стосунки з московітами. А в Коломацьких статтях, які уклав у 1687 р. гетьман Іван Мазепа з московськими правителями, навіть спеціально говорилося про потрібність таких стосунків[304]. Що стало не останнім чинником у справі інкорпорації Лівобережної України до складу Московії. Українська козацька еліта поступово «омосковлювалася», а у XVIII ст. фактично стала частиною російської імперської еліти.

«Омосковлення» Брюховецького виражалося не лише в тому, що він одружився на дівиці «московського народу». Гетьман отримав також боярське звання — ніби ставав для московітів своїм. Навіть підписувався таким чином: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирный холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». Правда, не варто буквально сприймати це вірнопідданське формулювання. Таким був московський політичний етикет. Але й не слід повністю ігнорувати символізм цієї формули. Брюховецький визнавав себе не автономним правителем, який укладав союзницький договір із московітами, а васалом московського царя.

Поїздка Брюховецького до Москви в 1665 р. й укладення там згадуваних Московських статей викликали негативну реакцію в Україні, яку, до речі, передбачав сам гетьман. У цій ситуації він сподівався на підтримку московського війська. Одними з перших, хто запротестував проти цих статей, стали, як не дивно, представники православного духовенства. 22 лютого 1666 р. намісник Київської митрополії, єпископ Мефодій, архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель та ігумени інших монастирських обителей виступили перед київським воєводою Петром Шереметьєвим з протестом проти погоджених з українським гетьманом пункту Московських статей 1665 р., які передбачали висвячення московським патріархом київського митрополита[305]. За повідомленням воєводи, ієрархи протестували «с большой яростью», погрожуючи закритися в монастирях, якщо в Києві буде московський митрополит.

Тим часом московіти намагалися утвердитися на Лівобережній Україні. Майже у всіх великих українських містах розмістилися московські гарнізони. Були значно розширені права царських воєвод, які зосередили в своїх руках низку військових та фінансових функцій (наприклад, збирання податків у царську скарбницю, заготівлю хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування, що в кінцевому результаті вело до посилення податкового тиску.

Незважаючи на перестороги Брюховецького, що різке збільшення поборів із населення призведе до негативної реакції, московські представники поводилися в Україні вкрай некоректно, навіть брутально. Насильства та службові зловживання воєвод, з одного боку, а також намагання старшини зберегти владу в краї, з другого, вели до покозачення населення. Гетьманська адміністрація записувала до козацького реєстру міщан та інших охочих людей. Відповідно, ставши козаком, людина могла уникнути податкового тягаря.

Фіскальна політика московського уряду підривала на Лівобережній Україні авторитет царя Олексія Михайловича, зрештою, як і гетьмана Брюховецького. Московські воєводи, які перебували тут, доносили, що місцеве населення не любить насаджувані московські порядки, як і гетьмана, називає їх негарними словами. Лунали заклики йти на Запорожжя, скинути Брюховецького.

За таких умов у січні 1667 р. Московська держава підписує з Річчю Посполитою в селі Андрусово під Смоленськом перемир’я на тринадцять з половиною років. Представники як лівобережного, так і правобережного козацтва були усунуті від ведення переговорів. Їхні інтереси практично не враховувалися. Згідно з Андрусівським перемир’ям, припинялася польсько-московська вій­на, яка тривала від 1654 р. Московіти отримували Лівобережну Україну, Сіверську землю з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. У складі Речі Посполитої залишалася Правобережна Україна (окрім Києва), а також білоруські землі з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом. Запорозька Січ мала перебувати під владою обох держав. Як компенсацію за втрачені землі Лівобережної України Московія мала виплатити Речі Посполитій один мільйон злотих. На той час це була значна сума. Також Річ Посполита й Московія зобов’язувалися виступати спільним фронтом проти Кримського ханства й Османської імперії[306].

Загалом Андрусівське перемир’я закріплювало існуючий стан речей щодо українських та білоруських територій. Вони були поділені між Московією й Річчю Посполитою. А лінією поділу стала річка Дніпро. Отже, поділ України на Лівобережну й Правобережну став не лише політичною реальністю, а й був юридично оформленим.

Загалом 1667 р. став у плані політичному нещасливим для Брюховецького. Правда, в плані особистому йому пощастило. Того року в нього та його дружини Дарії народилася дочка, яка мала непросту долю[307]. Але це вже окрема тема.

Козацтво Правобережної України, де на той час гетьманом після Павла Тетері став Петро Дорошенко, як і козацтво України Лівобережної, не були задоволені Андрусівським перемир’ям. Дорошенко вирішує позбутися польської протекції і починає шукати турецького покровительства. «...Андрусівське перемир’я 1667 р., — пише Віктор Брехуненко, — не залишило П. Дорошенкові іншого вибору, ніж шукати точку опори в мусульманських сусідах. Перед очима був приклад Молдови, яка попри все зберігала свою державність під протекцією султана. Перед очима були спроби Б. Хмельницького за допомогою турецького протекторату вгамувати апетити Речі Посполитої, а пізніше й Московії. Перед очима було успішне використання Б. Хмельницьким кримсько-татарського чинника для шантажу Московії та підштовхування тієї до визнання Гетьманщини. Зрештою, Стамбул був тоді єдиною потугою, не зацікавленою в поділі України, крім того, він міг приструнити Крим»[308].

На цей самий шлях стає Брюховецький, який бачив, що втрачає підтримку Московії. Намагаючись втримати важелі влади, він спочатку встановлює зв’язки з Дорошенком, а на раді, яка відбулася 1 січня 1668 р., виступає проти союзу з Москвою, за об’єднання з Правобережною Україною[309]. Тоді ж Брюховецький посилає делегацію на переговори до Стамбула, а також намагається укласти союзні відносини із донськими козаками, у яких погіршилися стосунки з московським урядом.

У той час Брюховецький знайшов спільну мову з намісником Київської митрополії, єпископом Мефодієм, із яким в останні роки ворогував. Цей ієрарх також втрачав свою підтримку. У кінці грудня 1667 р. він прибув до Гадяча на переговори з Брюховецьким. Вони зуміли знайти спільну мову і разом виступили проти Московії. До того ж порозуміння було скріплене шлюбом дочки єпископа й небожа гетьмана[310].

На початку 1668 р. почалося повстання на Лівобережній Україні. Чимало московських гарнізонів, налякані ним, пішли з українських земель. До весни 1668 р. владу Москви на Лівобережній Україні фактично було ліквідовано. Залишилося лише декілька московських гарнізонів у великих містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині.

7(17) червня 1668 р. Брюховецький мав зустрітися з Дорошенком біля Диканьки на Сербиній могилі для проведення спільної військової ради. Там він був підступно схоплений людьми правобережного гетьмана й страчений[311].

Дорошенкові не потрібен був конкурент. Він сподівався сам стати гетьманом по обидва боки Дніпра. Очевидно, правобережний гетьман також розраховував, що авторитет Брюховецького невисокий і його страта не призведе до негативної реакції. Однак прорахувався. У Брюховецького все ж було чимало прихильників. А його підступне вбивство не сподобалося багатьом. Проти Дорошенка піднялися запорожці на чолі з Петром Суховієм.

Аби вгамувати ситуацію, Дорошенко організував поховання Брюховецького в Гадяцькій Богоявленській церкві. На могильній плиті покійного була викарбувана епітафія, складена чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. У ній говорилося, що не можна врятуватися від смерті — тут не допоможе ні гетьманство, ні оборона царя. Також вказувалося, що Брюховецький «окрутне-м забитый», «немилостиве єсмь замордов[анн]ий»[312]. Враховуючи високий авторитет Барановича, стає зрозуміло, що вбивство Брюховецького багатьма сприймалося негативно. Тобто далеко не всі вважали його негідником.

Так скінчилося життя героя Ніжинської чорної ради.

Як оцінювати діяння цього гетьмана? У козацьких літописців, зокрема у Григорія Грабянки, він постав у іпостасі негативній. Про це детальніше мова буде попереду. В принципі, козацьких літописців можна зрозуміти. Вони представляли старшинські кола. Брюховецький же в боротьбі за владу використовував популістські антистаршинські гасла, а також здійснив убивства і піддав репресіям представників лівобережної старшини. Оцінки діянь цього гетьмана Грабянкою перейшли в інші козацькі літописи, знайшли відображення і у відомому романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Там взагалі Брюховецький постає як негідник і злочинець, який призвів до руйнації козацького ладу.

Але чи варто повністю приймати таку оцінку? І згадувана епітафія Барановича, і те, що Дорошенко, підступно вбивши Брюховецького, змушений був поховати його з почестями, аби не викликати роздратування, багато про що говорять. Брюховецький мав численних прихильників.

Проведення Ніжинської чорної ради свідчить про неабиякий політичний талант Брюховецького. Він маючи менше шансів для перемоги, зумів переграти свого противника Сомка, заручившись підтримкою московського царя. Очевидно, Дорошенко розумів, що має справу із сильним противником, який готовий був вдаватися до незвичних ходів. Тому і позбувся його.

Але говорячи про талант Брюховецького-політика, варто звернути увагу, наскільки його дії були конструктивними. Якщо оцінювати їх із позиції українських інтересів, власне, з позицій тогочасної гетьманської державної структури, то тут, радше, варто вести мову про деструкцію. По-перше, борючись за владу, Брюховецький значною мірою дезорганізував цю структуру. По-друге, не маючи належної підтримки в боротьбі за гетьманську булаву всередині країни, він апелював до московітів. Сприяння останніх йому коштувало чимало. Гетьман змушений був розплачуватися з московітами, відмовляючись від певних прав своєї держави.

І все ж не варто сприймати Брюховецького як маріонетку Москви. Наприкінці свого правління, як уже говорилося, він підняв повстання проти московітів. Останніх довгий час Брюховецький підтримував, розраховуючи (і не безпідставно!) на їхню допомогу в здобутті й утриманні влади. Коли ця підтримка втратила для нього значення, він пішов на протистояння з ними. Для Брюховецького головним була влада. І заради неї він ішов на компроміси, поступки, союзи. У цьому сенсі, Брюховецького можна вважати «досконалим політиком». Якби не його підступне вбивство Дорошенком, можемо лише здогадуватися, як би далі розвивалися події. Але це вже питання альтернативної історії.

Наразі можемо констатувати, що для Української гетьманської держави Брюховецький став пропащою, деструктивною силою.