Чорна рада

Ніжинська чорна рада: хто переміг, хто програв

Якщо на Правобережжі у владі домінували консервативні елементи, то на Лівобережжі спостерігалася інша картина. Після того, як Юрій Хмельницький у жовтні 1660 р. пішов на угоду з польським королем, він фактично став гетьманувати на правому березі.

Натомість ситуація на лівому березі Дніпра була непростою. «В основі конфлікту, — пише Віктор Горобець, — довкола якого на початку 1660-х рр. сконцентровано всі політичні події на Лівобережжі, була проблема чергового перерозподілу чільних місць на політичному олімпі козацької України. На них, за відсутності «старинного» козацтва й покозаченої шляхти, які в більшості залишалися з Юрієм Хмельницьким, претендували, з одного боку, «ошляхетнона» за способом життя козацька старшина Лівобережжя, яка за роки революції не лише пробилася на горішні щаблі службової ієрархії Війська Запорозького (принаймні місця «другого ешелону» належали їм), а й зібрала непогані статки на відносно спокійних землях Задніпров’я; з іншого — старшина козацька, яка з різних причин цього не досягнула, але так і не розпрощалася з мріями надолужити втрачене, скориставшись невдоволенням козацьких мас, породженим швидким збагаченням вчорашніх бойових побратимів»[199].

Варто зазначити, що до козацької революції Задніпров’я чи то Лівобережна Україна була регіоном, де розташовувалися великі магнатські господарства, зокрема Яреми Вишневецького та Юрія Немирича. Ці господарства швидко розвивалися й давали гарні прибутки. Революція призвела до їхньої ліквідації. Натомість багатства землевласників-магнатів опинилися в руках революціонерів — переважно вихідців із козацького плебсу. Проте на ці експропрійовані багатства претендувала й радикально налаштована козацька чернь, якій від них мало що дісталося. Адже власності на всіх ніколи не вистачає. Враховуючи анархічні й розбійницькі тенденції, притаманні запорізькому козацтву, цілком зрозумілим виглядає його бажання пограбувати «своїх», які під час революції отримали «все».

У цих процесах помітну роль відігравала Запорізька Січ. З цього приводу істо­рик Віктор Брехуненко писав наступне:

«...Національно-визвольна війна середини XVII ст. різко поглибила поділи, зробивши невідворотним появу властиво запорозького товариства з відчуттям своєї замкнутості. Небачені раніше кар’єрні та майнові можливості у відновленій Українській державі вимили із Запоріжжя рештки більш-менш тямущого елементу. Січ остаточно перетворилася на осідок люмпенізованих низів, вороже налаштованих до спроб будь-кого навести лад і легких на підйом унаслідок намов, демонструючи тим своє анархічне та охлократичне налаштування. А глибока козацька традиція, коли відсутність представників Січі на загальній раді підважувала легітимність рішень останньої, давала в руки запорожців готовий інструмент для маніпулювання та розхитування човна.

Найгірше, що на Січ торували дорогу не тільки ті, хто не зумів вписатися в державні порядки Гетьманщини, а й понад міру амбітні старшини, невдоволені своїм статусом в еліті Української держави. Іван Брюховецький, Петро Суховій, Михайло Ханенко, Іван Сірко та їм подібні з’являлися на Запорожжі, щоб потім псувати кров кожному з гетьманів та заради гетьманської булави кидати Україну в черговий вир братовбивчої війни і торгувати інтересами Гетьманщини у стосунках з Московією, Річчю Посполитою, Кримом. Сусіди радо користали з розхристаності Запорожжя»[200].

Ці слова належать досліднику, який апологетично ставиться до феномену українського козацтва. Загалом із цими міркуваннями можна погодитися. Лише треба мати на увазі, що Запорізька Січ ніколи не була «державотворчою силою». З самого початку вона виникла як «антисистемна структура», що була опозиційно налаштована до державних інституцій. Такою, власне, вона була за часів Речі Посполитої, потім — Гетьманщини. Такою залишалася й до кінця свого існування, поки не була знищена Російською імперією. Зрештою, українські козацькі Січі не змогли повноцінно вписатися в державні структури Кримського ханства (Олешківська Січ) та Османської імперії (Задунайська Січ).

Українська Гетьманська держава формувалася не стільки завдяки Запорізькій Січі, скільки всупереч їй. «Матрицею» для формування цієї держави стало, як уже говорилося, реєстрове козацтво, що, своєю чергою, мало попередником козацькі загони прикордонних старост. Тому козацькі літописи й «Історія русів» часто іменує козацькими гетьманами Остафія Дашкевича, Предслава Лянцкоронського, Бернарда Претвича, котрі якраз і були такими старостами. До речі, ці діячі, наскільки можна судити, не належали до осіб руського, власне українського, походження. Принаймні про двох останніх можемо це сказати. Сумнівно також, що за життя Дашкевича, Лянцкоронського й Претвича іменували козацькими гетьманами. Але такими вони постали в козацькій історичній пам’яті. І це є своєрідним свідченням того, звідки пішла козацька державницька традиція.

Конфлікти між «державними» реєстровими козаками й анархічними запорожцями виникали постійно. Але на початку 60-х років XVII ст., коли козацька революція досягла апогею, вони стали особливо помітними. І саме Ніжинська чорна рада 1663 р. продемонструвала ці конфлікти в усій красі.

У той час на лівому березі гетьманська влада опинилася в руках Якима Сомка (бл. 1619—1663) — типового представника місцевої старшини.

Про цю особу варто сказати кілька слів. Походив він із міщанського роду, який мешкав у Переяславі. Його рідна сестра Ганна (про це вже йшлося) вийшла заміж за Богдана Хмельницького. Не дивно, що Сомко опинився в оточенні останнього. Виконував деякі його військові та дипломатичні доручення. Був сотником Переяславського полку. Як посланець Богдана Хмельницького їздив до Москви в 1654 р. Звісно, для виконання цих дипломатичних доручень потрібен був певний рівень освіченості. Поширеною є думка, ніби Сомко навчався в Києво-Могилянській академії. Однак документальних свідчень про це немає. Тому версія про його навчання в цьому навчальному закладі видається не дуже правдоподібною[201]. Однак можемо припустити, що він навчався в школі-дяківці в Переяславі, де освоїв церковнослов’янську грамоту. Такі школи в той час існували не лише при храмах у містах, а й навіть у селах. Подібної освіти загалом вистачало, щоб вести переговори з московітами, серед яких було не так то й багато грамотних людей.

Сомко був впливовою особою у своєму рідному Переяславі. Відіграв певну роль у тому, щоб відома козацька рада 1654 р., де було прийнято рішення про союз із Московією, відбулася саме в цьому місті. Богданові Хмельницькому йшлося про те, аби забезпечити спокійне проведення такого непростого дійства, оскільки далеко не всі представники козацької старшини готові були йти під московську руку. Існувала небезпека, що хтось із них може підбурити населення того міста, де буде відбуватися рада. Хмельницький вибрав Переяслав, у якому жили представники клану Сомків, тобто його родичів, а полковником був Павло Тетеря, котрого, судячи з усього, він давно знав і на якого міг сміливо спертися. Ці люди забезпечували на Переяславській раді «правильне голосування» й лояльність козаків та міщан.

Сомко за часів Виговського ви­явився «не при ділі». Навіть, остерігаючись переслідувань, подався на Дон, де шинкував горілкою[202]. До речі, цей факт у його біографії свідчить про плебейство Сомка. Сумнівно, що людина, яка походила зі шляхетського середовища, могла б займатися такою «неблагородною» справою.

Будучи опозиційно налаштованим проти Виговського, Сомко вів боротьбу за повалення цього гетьмана. Об’єктивно така діяльність посприяла приходу до влади Юрія Хмельницького. Хоча Сомко сам виявляв бажання отримати гетьманську булаву. Однак це йому не вдалося.

Після того, як Юрій Хмельницький присягнув польському королеві, Сомко пішов до нього в опозицію. 23 жовтня 1660 р. цей діяч у якості полковника переяславського заявив про свою вірність московському царю перед князем Борисом Мишецьким. Відбулося це на його батьківщині — в Переяславі. Взагалі Переяслав був одним із осередків козацького москвофільства. Недаремно ж тут відбувалася Переяславська рада! Тепер це місто ніби стало столицею Лівобережної України, яка орієнтувалася на Москву і протистояла козацькому Правобережжю із гетьманською столицею в Чигирині.

Тоді ж Сомко починає боротьбу проти козацьких частин, які підпорядковувалися Юрію Хмельницькому. У листопаді 1660 р. йому вдалося взяти під контроль Прилуки й Лубни. Але це був тимчасовий успіх. Незабаром Сомко цей контроль утратив.

Узимку й навесні 1661 р. він, відбивши наступ правобережних полків, підтриманих коронними військами й татарськими ординцями, спромігся навернути на свій бік південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький, Миргородський, а пізніше Полтавський. А наприкінці квітня цього ж року Сомко скликав у селі Бикові під Ніжином старшинську раду, щоб отримати санкцію від лівобережного козацтва і закріпити за собою гетьманські повноваження.

У роботі Биківської ради взяли участь представники лівобережних полків — Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Чернігівського та частини Полтавського. Вперше і востаннє у виборах гетьмана брали участь й представники слобідських полків (Охтирського, Острогозького та Сумського), які не підлягали гетьманській владі, а перебували під командою білгородського воєводи. Від останнього вони й отримали дозвіл на участь у виборах гетьмана. Ймовірно, московіти сподівалися, що участь представників цих полків допоможе забезпечити правильний для них вибір. Зрештою, на раді в Бикові був присутній й представник царського уряду[203].

У Бикові більшість підтримала Сомка. Однак представники одного з найбільших правобережних полків, Ніжинського, наполягали на кандидатурі свого полковника Василя (Васюти) Золотаренка. З Биківської ради почалася тривала політична боротьба на Лівобережжі[204].

Як справедливо відзначає Віктор Горобець, політичні програми Сомка та Золотаренка «мало чим відрізнялися одна від одної. Обоє старшин виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московського царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Богдана Хмельницького. Отож у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному — представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних угруповань старшини Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату»[205].

Помітна роль у цій боротьбі належала церковному чиннику. Полковника Золотаренка підтримував ніжинський протопіп Максим Филимонович. Останній у 1654 р. супроводжував старшого брата Василя Золотаренка, Івана, в поході на біло­руські землі. Тут він нав’язав контакти із московськими урядовцями. А з часом став «вухами й очима» московітів на українських землях[206]. Цей священнослужитель і підтримав Василя Золотаренка, завдячуючи чому той почувався впевнено та претендував на посаду гетьмана[207].

Саме Максима Филимоновича московські урядові кола вирішили використати для того, аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Діонісія Балабана. 4 травня 1661 р. митрополит Пітірим Крутицький, тодішній намісник московського патріаршого престолу, висвячує ніжинського протопопа Максима Филимоновича під іменем Мефодія на єпископа мстиславського й оршанського та проголошує намісником Київської митрополії[208].

Цей акт виглядав як порушення церковних канонів (правил). По-перше, існував на той час київський митрополит Діонісій Балабан, обраний духовенством і мирянами та висвячений Константинопольським патріархом. По-друге, Київська митрополія підпорядковувалася не Московському, а Константинопольському патріархату. Тому висвячення Мефодія в Москві було неправо­мірним.

Аби виправдати цей сумнівний акт, московський цар Олексій Михайлович направив грамоту до Константинопольського патріарха, де писав, що в українських інтересах треба було висвятити на єпископа місцевого священнослужителя, який би міг козаків «на істину направити»[209]. Отже, політична доцільність виявилася більш важливою, аніж церковні канони.

1661 рік виявився для Сомка успішним. Його владу визнали в низці важливих полкових міст — у Лубнах, Гадячі, Миргороді, Зінькові[210].

У кінці 1661 — на початку 1662 р. Сомку довелося захищати Переяслав від військ Юрія Хмельницького та його союзників — татар. Найдовша осада цього міста тривала з жовтня по грудень 1661 р. Однак взяти його противникам Сомка так і не вдалося. Це підняло авторитет цього діяча, зробило лідером в очах як лівобережної старшини, так і московських військ, що знаходилися на українських теренах. Тому логічним виглядало те, що 16 квітня 1662 р. на раді в Козельці (зараз це районний центр у складі Чернігівської області) група старшин (переяславський полковник Семен Гладкий, сотник чернігівський Василь Болдаківський, полковники миргородський Павло Ілляшенко, лубенський Андрій Пирський, зіньківський Василь Шимон, прилуцький Федір Терещенко, іракліївський Матяш Папкевич) обрали гетьманом Сомка[211]. На виборах був присутній намісник митрополичої кафедри Мефодій, але не було представників царського уряду. Мефодій навіть провів урочисте богослужіння з нагоди обрання провідника Війська Запорозького в місцевому соборі, хоча сам закликав старшину не поспішати з виборами. Відсутність на раді представників царя дала підстави для московітів не визнавати новообраного гетьмана. Хоча в документах, які укладали Богдан, а потім Юрій Хмельницькі з царем така норма не була передбачена[212].

Насправді то був лише формальний момент, який намагалися використовувати московські урядовці, щоб не визнавати Сомка гетьманом. Новий козацький зверхник їх не дуже влаштовував. Ще напередодні Козелецької ради Сомко в листі до білгородського воєводи Григорія Ромодановського поставив вимогу вивести московські війська з Гадяча та деяких інших міст України, де не передбачалося їхнє розміщення[213]. Незважаючи на те, що така вимога була цілком законною, вона викликала незадоволення у московітів. Останні, не звертаючи увагу на домовленості, прагнули поступово інкорпорувати українські землі, зробити їх своїми.

Нічого дивного, що Ромодановський проігнорував законну вимогу Сомка. Незадовго після Козелецької ради козаки вигнали московських ратних людей із Гадяча, Зінькова, Груні та інших лівобережних містечок. Чи мав стосунок Сомко до цієї акції, чогось певного сказати не можемо. Принаймні єпископ Мефодій, інформуючи про цю подію царських урядників, про причетність Сомка нічого не говорить[214]. Проте ця акція могла кинути тінь на новообраного гетьмана.

Перемога військ, очолюваних Сомком, над військами Юрія Хмельницького під Каневом у липні 1662 р., здавалось би, лише підсилила його позицію. Але якщо Сомку посміхалася фортуна на полі бою, то у війні інтриг успіх наказному гетьману не сприяв.

«...Яким Сомко, — відзначав Віктор Горобець, — взявши ...різкий тон у взаєминах із російською адміністрацією, не подбав належно про підтримку своїх дій всередині України чи хоча б у середині козацької старшини... Сомко... почав активно зміцнювати гетьманську владу та робив спроби подолати старшинське свавілля. Зважаючи на дисципліну у Війську Запорозькому, поглиблення відцентрових тенденцій у політиці, посилення проявів отаманства та анархії, кроки новообраного гетьмана були хоч і потрібні, але викликали неминучий супротив тих, проти кого були спрямовані, — заслужених полковників. Їх усіх ображало стрімке сходження Сомка по ієрархічній драбині Війська Запорозького. Жоден із них не бажав, аби його владу в полку якимось чином обмежували»[215]. Чимало полковників вважало, що вони нічим не гірші Сомка, а може, й кращі. Зрештою, статус новообраного гетьмана не був чітко визначений. Тому його кроки щодо посилення гетьманської влади сприймалися як самоуправство.

Ніжинський полковник Василь Золотаренко після Козелецької ради пішов у опозицію до Сомка. Він дотримувався думки, ніби той здобув гетьманську булаву незаконно. У листі до царя полковник писав, що наслідки Козелецької ради можуть мати негативні наслідки[216]. Щоправда, Сомко із Золотаренком скоро знайшли спільну мову, примирилися.

Був проти рішення Козелецької ради і єпископ Мефодій. Він радив московським урядникам не поспішати із затвердженням гетьмана Сомка, а прислати в Україну своїх представників для проведення ради, на якій би обрали гетьмана[217].

Після ради в Козельці відбулася ще старшинська рада в Ніжині. На ній Сомко був відсутній, приславши сюди військового писаря. І все ж його обрали гетьманом. Сомка підтримали Ніжинський, Чернігівський, Лубенський, Переяславський і Прилуцький полки. Проти виступили Полтавський, Зіньківський та Миргородський[218]. Як бачимо, Сомко користувався значною підтримкою серед лівобережної старшини.

Цей гетьман, який мав статус наказного, власне тимчасового, був не лише прихильником сильної авторитарної влади, де би полковники корилися главі Гетьманату. Він також пропонував упорядкувати станові відносини: «...козаки... по своїм реєстрам переписати, а селяни самі переписані будуть: реєстрові козаки стануть государеві служити, а з селян стануть збирати государеву казну й хлібні запаси». Невпорядкованість цих відносин, зокрема щодо козаків, на думку Сомка, веде до усобиць: «...все пропадає, називаються всі козаками, на службу не йдуть, а государеві казни не платять...; а як неприятель наступає, то чимало козаків реєстрових не хочуть государю служити і міщани не хочуть податків платити, в ту пору бігають на Запороги, та лише на себе рибу ловлять, а кажуть, що начебто супроти ворога ходили»[219].

Лівобережний наказний гетьман діяв приблизно в тому ж руслі, що і його конкурент із правого берега — Тетеря. І один, і другий намагалися посилити свою владу, а також відповідних гетьманських інституцій, вибудувати владну ієрархію. Також і правобережний, і лівобережний гетьмани прагнули приборкати Запорізьку Січ, яка залишалася основним осередком анархії й бунтів. Але якщо в Тетері була певна зовнішня підтримка — з боку польського короля й кримського хана, то Сомко такої підтримки не мав. Йому доводилося розраховувати лише на власні сили, які були обмеженими.

Попри промосковську орієнтацію Сомка й значної частини лівобережної старшини, відносини між московітами й українцями були непростими. Недовіра між ними, що дала про себе знати під час осінньої кампанії 1660 р., з часом лише посилилась. Це було обумовлено, зокрема, чинниками економічного характеру. У той час у Московії у зв’язку з фінансовими проблемами почали випускати мідні гроші, вартість яких була малою. Московські ратники намагалися за продовольство й фураж розплачуватися такими грошима. Однак українське населення ці гроші не хотіло брати. Через це московіти не мали нормального продовольчого забезпечення. Це штовхало їх на вчинення грабежів, а то й убивств. Архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель у листі від 16 червня 1661 р. до царя Олексія Михайловича скаржився на безчинства московських ратників: «Неможливо нам описати обрáз та насильств, які починили ратні київські люди нам, обителі святій Печерській, у різночасся. Це є багатьом відомо, що численні вотчини і хутори Пресвятої Богородиці раніше є від них розорені, церкви розрушені, престоли перекинені, пресвяті тайни із посудин викинені, священики оголені, а інші на смерть побиті, а піддані наші від убозтва та нажитків своїх розорені, а інші помучені й попечені, а іншим руки й ноги відсічено, ще інші на смерть побиті. Також у самій святій обителі і в бóльницях хлібні запаси, яких сміємо лічити на 2400 рублів, сильно потравлені, крім запасів, із нашого містечка забрані. З цього нам відомо є, що за зволенням своїх начальних ратні люди те чинять і за нашим чолобиттям їх не карають й управи святої не чинять»[220].

Московіти Сомку не довіряли. Царські воєводи, які знаходилися в Україні, закидали Олексія Михайловича скаргами на цього гетьмана. Вони вважали, що він зважиться на зраду[221]. Проти Сомка інтригував запорозький кошовий отаман Іван Брюховецький (1623—1668), звинувачуючи його у зв’язках із Тетерею. Золотаренко, примирившись із Сомком, з часом змінив свою орієнтацію. Така непевність була притаманна для цього діяча. Золотаренко почав теж говорити, що Сомку довіряти не можна, він контактує з Тетерею. І що його можна визнавати гетьманом лише до загальної (чорної) ради, участь у якій би взяли старшини й прості козаки[222]. Це, відповідно, було на руку московітам. Царський уряд Сомка не затверджував і не вважав повноправним гетьманом.

Головним суперником Сомка за гетьманську булаву став Іван Брюховецький. Саме йому судилася роль Робесп’єра козацької революції.

Про походження цієї особи не маємо певної інформації. Супротивники Брюховецького, Сомко й Золотаренко, закидали йому «польське походження». Мовляв, він був римо-католиком, вихрестився на православного й приєднався до козаків. Чи це було справді так, підтверджень немає. Принаймні немає відомостей про польський шляхетський рід Брюховецьких. Та все ж...

Неподалік Львова з XV ст. існувало село Брюховичі. Прізвище Брюховецький ніби вказує на походження людини із цього села. Можливо, його предки справді походили звідси. І не виключено, що належали до дрібних землевласників. Така незаможна галицька шляхта відносно легко приєднувалася до козацького стану. Їй, власне, не було багато що втрачати — зате відкривалася перспектива здобути маєтності з допомогою козацької шаблі. До таких дрібних галицьких шляхтичів, що стали козаками, належав і відомий козацький полководець Петро Конашевич-Сагайдачний, і Михайло Хмельницький — батько Богдана Хмельницького. Таким міг бути й батько Івана Брюховецького — Мартин. Це, звісно, гіпотеза, яка не має документальних підтверджень, але яка все ж видається цілком вірогідною.

На користь наведеної гіпотези вказує інте­рес Брюховецького до Гадяча. Це місто перебувало у володіннях чигиринського старости Яна Даниловича — полонізованого руського магната з Галичини. На службі в цього можновладця певний час знаходився Михайло Хмельницький. Міг йому служити й батько Брюховецького, перебуваючи в Гадячі. Перша згадка про це місто відноситься до 1634 р. Тут, імовірно, народився Іван Брюховецький. Датою його народження вважається 1623 р. Оскільки є відомості, що в 1668 р., на час смерті Брюховецького, цьому діячу було 45 років[223].

На можливість народження Брюховецького в Гадячі опосередковано свідчить те, що тут мешкала його сестра[224]. Це місто він зробив своєю резиденцією, будучи ще «запорізьким гетьманом».

Не виключено, що родини Хмельницьких і Брюховецьких, які походили з одного регіону й перебували на службі в одного пана, приятелювали. Адже це були не лише люди одного соціального статусу, а й земляки. Земляцтво в той час високо цінувалося! До того ж це були земляки, які опинилися на чужих землях. А це не могло їх не зближувати. Чи не цим пояснюється стрімка кар’єра Брюховецького за часів Хмельниччини?

Тоді він опинився в стані повстанців. Був записаний у 1649 р. до Чигиринської сотні[225].

За часів гетьманства Виговського Брюховецький виконував дипломатичні функції — був відряджений до Варшави[226]. Це дає підстави вважати, що він належав до освічених людей. Принаймні мав знати латинську мову. Проте сказати щось певне, де Брюховецький навчався, не можемо. Можливо, після навчання в школі він міг проходити вишкіл при якомусь магнатському дворі. Така практика, як зазначалося, в той час була поширеною щодо дітей із шляхетських родин. Тому Брюховецького, котрий мав знати звичаї при дворах великих можновладців, залучали до дипломатичних місій. Але ми знову тут вступаємо в царину гіпотез, які хоча й виглядають достовірно, але не мають документального підтвердження.

Зрештою, можливо, Брюховецький і не перебував на навчанні при якомусь магнатському дворі. Дітей з дрібношляхетських родин, які покозачилися, не обов’язково посилали на такий вишкіл. Принаймні Богдан Хмельницький, наскільки можемо судити з його біографії, не перебував на такому навчанні, а майже відразу після студій у єзуїтському колегіумі опинився на військовій службі. На українському пограниччі якраз така служба часто й була «школою». Навіть траплялося, що для «шляхетської дрібноти» з цього регіону «школою» ставала Січ Запорізька. Наприклад, такою вона постає у відомій повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». І хоча цей твір був міфологічним, але він уміло передавав «дух» козацьких часів, деякі його реалії.

Загалом можемо констатувати, що Брюховецький належав до еліти гетьманської України. Однак це була «еліта другого сорту», яка виконувала роль слуг при гетьманах. Проте, будучи людиною амбіційною, цей чоловік прагнув більшого. Перебуваючи при гетьманських дворах, він з часом сам почав думати про гетьманську булаву.

Проте до гетьманської влади вирішив йти дещо нетрадиційним шляхом. У 1659 р. Брюховецький став кошовим отаманом на Січі[227]. Не виключено, що він уже раніше мав січовий досвід. У 1660 р. Юрій Хмельницький, виступаючи в похід на Чуднів, залишив його намісником чигиринським. Після того, як під Чудновом гетьман зазнав поразки від поляків і перейшов на їхній бік, Брюховецький утік до стольника й воєводи князя Бориса Мишецького під Лохвицю і розповів, що їде до Москви, аби сповістити про зраду Юрія Хмельницького[228]. Перехід його на бік московітів у такий відповідальний момент значно підняв імідж цього діяча в їхніх очах.

Брюховецький знову подався на Запорізьку Січ, де перебував у 1662—1663 рр.[229]. Восени 1662 р. на Січі його проголосили кошовим чи то запорозьким гетьманом. То була справжня новина — такого титулу донедавна не надавали нікому.

Робилося це з відповідним прицілом — у перспективі запорізький ватаг мав стати повним гетьманом. Своєю резиденцією, як уже зазначалося, він зробив Гадяч. То було не лише «родинне місто» Брюховецького. Не останню роль відігравало розташування Гадяча. Знаходилося це місто неподалік московського кордону й контролювалося московітами. Там же й перебував єпископ Мефодій[230], що для запорозького гетьмана було чималою підмогою. Із цим ієрархом у Брюховецького почали складатися доволі приязні стосунки. Запорозький гетьман вирішив використати Мефодія у політичних іграх — почав вести переговори щодо свого одруження із дочкою єпископа[231]. Мефодій, зі свого боку, був радий, що такий значний чоловік пошлюбить його дочку і всіляко сприяв цьому претенденту на гетьманську булаву.

Сомко протестував проти обрання Брюховецького гетьманом на Запоріжжі, заявляючи, що там гетьманів ніколи не було. І мав рацію. Також він був проти того, аби духовенство, зокрема єпископ Мефодій, втручалися в гетьманські вибори[232]. Сомко чудово розумів, що цей ієрарх, який до того ж мав особистий інте­рес у підтримці запорозького гетьмана, може йому серйозно «сплутати карти».

Брюховецький, ставши вождем на Січі, звісно, вдавався до радикальних заяв. Наприклад, говорив, що «велика біда чиниться від старших», «гетьмани і полковники і всі начальники всі міста, місця й млини порозбирали між собою і володіють ними»[233]. Роздавалися обіцянки, що несправедливо нажиті старшиною багатства заберуть в них і дадуть простим козакам. Така соціальна демагогія стала «коником» Брюховецького в політичній боротьбі. Пізніше він її використовував неодноразово.

У 1662 р. запорозький гетьман системно займався дискредитацією Сомка в очах московських урядників та їхніх представників на українських землях. Про зраду наказного гетьмана він говорив білгородському Григорію Ромодановському, полковнику царської армії Григорію Косагову, а також своєму союзнику в боротьбі за гетьманську булаву, єпископу Мефодію[234]. При цьому Брюховецький взагалі пропонував ліквідувати інститут гетьманства, а управління краєм довірити комусь із московських вельмож. «...нам не про гетьманство треба піклуватися, — заявляв він, — тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок більший був і бережіння»[235]. Фактично це була пропозиція звести автономію молодої Української держави нанівець.

І Брюховецький, і Мефодій зверталися до московського уряду з пропозицією провести Чорну раду, на якій і відбулися б вибори гетьмана[236]. Саме Чорна рада давала їм шанс здобути перемогу, оскільки більша частина старшини, як було показано вище, виявляла прихильність до Сомка, неодноразово підтримуючи його на гетьманських виборах.

Натомість Сомко був проти Чорної ради, вважаючи, що обирати гетьмана має козацька старшина. Тим паче він був проти, аби до цієї справи залучали представників черні, які до козаків не належали. Така позиція виглядала як недемократична. Але в тогочасних умовах вона була більш конструктивною.

Брюховецький, намагаючись заручитися підтримкою московітів, обіцяв віддавати гроші, що йдуть на гетьмана, полковників і старшин, у царську скарбницю, аби підняти плату московським ратникам[237]. «А у Війську Запорозькому, — заявляв він, — в них того від віку не було, щоб гетьман і полковники і сотники й усілякі начальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим... по привілеям королівським і володіли»[238]. Насправді це були чергові демагогічні заяви, аби отримати гетьманську булаву при допомозі московітів. Здобувши владу, гетьман «забув» про ці заяви, а намагався всіляко зміцнювати своє становище.

Зрештою, московський уряд дав згоду на проведення Чорної ради в червні 1663 р., на якій передбачалося обрання гетьмана. Місцем її проведення мало стати полкове місто Ніжин[239]. Щоправда, Брюховецький хотів, аби рада відбулася в його «столиці» Гадячі. Це давало би йому значні переваги. Але цар і його підручні, незважаючи на підтримку зазначеного претендента, на таке не погодилися. Ймовірно, намагалися зберігати позірний нейтралітет і не хотіли завчасно дратувати Сомка, щоб той не пішов до них в опозицію. Представником московітів, посланим на цю раду, став царський окольничий, князь Данило Великогагін[240].

Намагаючись надати посольству особливої урочистості й справити враження, московське керівництво не шкодувало витрат на нього. Великогагін віз із собою священні книги, хрести, церковне начиння, коштовне вбрання для священиків і дяків, щедрі подарунки «царським доброхотам» в Україні[241]. Задля успішного виконання покладеної на нього місії голова посольства закупив у Москві воску «на печаті четверть фунта», дві дубових бочки, в які склали грошову казну. Для кращого збереження соболиних шкурок придбали «рогожі» й мотузки. Також купили два луб’яних короба для перевезення церковного начиння й паперів, дубового ящика «на приказні діла», «флягу для чорнила», а самих чорнил один глечик, дві жерстяних ємкості для піску (аби присипати написані тексти), мішечки на ладан, свічки тощо[242]. Одне слово, підготовка велася серйозна. Царському уряду йшлося про те, аби обрати «правильного» гетьмана. А для цього не шкодували засобів, зокрема матеріальних.

Посольство супроводжувала велика кількість ратників — ніби 7—8 тисяч чоловік (щоправда, ця цифра могла бути перебільшена)[243]. Саме військо було чи не найголовнішим «аргументом» при виборі московського ставленика. Власне, цей «аргумент» і спрацював під час Ніжинської чорної ради.

Воєнізоване посольство з Великогагіним не поспішало в Україну. Вибравшись у дорогу десь у кінці березня 1663 р., до Ніжина воно прибуло лише на кінець травня. На довгий час посольство затрималося в Сєвську, що було повітовим містом на околиці Московської держави. Тут голова посольства продовжив закупівлю необхідних йому речей, зокрема канцелярського приладдя. Але не лише це. Показово, що в Сєвську Великогагін прийняв на службу до себе ката. Ним став стрілець Климко Родіонов, якому заплатили рубль[244]. Для простого ратника це були чималі гроші. Найняття на службу ката говорить багато про що. По-перше, посольство на Ніжинську чорну раду фактично розглядалося як військовий похід. Тому треба було утримувати дисципліну серед ратників і жорстоко карати порушників, застосовуючи щодо них смертну кару. По-друге, не виключено, що кат міг призначатися й для страти противників новообраного гетьмана.

Довготривале перебування воєнізованого московського посольства в Сєвську свідчить про невпевненість московітів. Ситуація в Україні для них видавалася не дуже сприятливою. І це справді було так. Їхній претендент на гетьманську булаву не мав переваги над супротивником. Тому московіти хотіли зробити розвідку, а тоді вже йти на українські землі.

Прибувши в Україну, Великогагін почав обдаровувати «потрібних» людей, передусім духовенство. Це супроводжувалося акціями ідеологічного характеру. Так, 21 травня у містечку Борзні, в соборній Свято-Троїцькій церкві, за участю голови посольства та його свити відбувся урочистий молебень за здоров’я государя. Через три дні подібне богослужіння відбулося вже в кафедральному соборі Ніжина. При цьому в Борзні по завершенні служби Великогагін обдарував тамтешнього протопопа і його священнослужителів, давши їм рубль. У Ніжині московський посланець був щедрішим. І це зрозуміло. Адже Чорна рада мала проходити під цим містом, тому важливо було задобрити місцеве духовенство, яке могло вплинути на козаків. Великогагін ніжинському духовенству дав аж три рублі. Навіть малолітньому сину єпископа Мефодія — Костянтину, який навчався в Ніжинській школі грамоти, посланець не поскупився дати «на корм рубль». А коли до Ніжина повернувся сам єпископ Мефодій і під його началом 29 травня, в день ангела «благовірной государині царівни и великія княжни Феодосіи Алексіевни» (царської доньки), відбулося урочисте богослужіння, Великогагін дав на молебень єпископу та протопопу з усією братією п’ять рублів і ще два рублі півчим. Найбільше дісталося єпископу Мефодію. Окрім зазначених дарунків, він отримав від московітів ще 300 рублів[245]. На той час то була величезна сума. Не дивно, що цей святитель тепер ладний був підтримати московського претендента на гетьманство, тобто Брюховецького. Отак працювала політична корупція, а заодно й російська дипломатія у XVII ст.

Щедрі дарунки Великогагіна не видаються випадковими. Сомко мав чималі шанси перемогти Брюховецького. Автор Літопису Самовидця, характеризуючи тогочасну ситуацію, зазначав наступне: «И так тое през цалую зіму колотилося. Едни при Бруховецком заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переясловский, Ніжинскый, Черніговскій...»[246] Це свідчення загалом об’єктивно відображує ситуацію. Більшість полків підтримувала Сомка. Брюховецький же мав підтримку прикордонних з Московією полків, серед яких впливовим і авторитетним був лише Полтавський. Окрім того, не варто забувати, що на радах козацька старшина тричі (!) висловлювала свою підтримку Сомку. Зрештою, він був легітимно обраний і мав статус гетьмана — нехай наказного. До цього варто додати й родинні зв’язки із Хмельницьким. Тому головні козирі були в руках Сомка.

Отже, легітимно його переграти можна було лише з допомогою Чорної ради, забезпечивши підтримку Брюховецького з боку загітованих козацьких низів. Однак не було гарантії, що підтримка плебсу виявиться достатньою. Для цього й потрібне було московське військо, аби прийти на допомогу у відповідну ­хвилину.

Московіти були незадоволені Сомком. Занадто багато почав собі дозволяти наказний гетьман, намагаючись розширити свої права й звузити вплив Москви. Натомість Брюховецький видавався лояльним. Хоча, як уже зазначалося, ця лояльність зумовлювалася моментами політичної кон’юнктури. Чи розуміли це московіти? Можливо — адже в них був уже чималий досвід спілкування з українськими гетьманами, котрі, утвердивши свою владу, намагалися дистанціюватися від Москви. Проте якщо Сомко поступово «ставав на ноги», то Брюховецький не мав великої підтримки й мусив спиратися на Москву. То чому в такій ситуації московітам не підтримати було Брюховецького? Адже тут вони могли отримати певні бонуси.

Буквально за декілька днів до Чорної ради, 13 червня, в Ніжині відбулася подія, що спрацювала проти наказного гетьмана і його союзників. Судячи з документів, ніжинський полковник Василь Золотаренко мав конфлікт із місцевим протопопом Симеоном Адамовичем. Коли ж до Ніжина прибув Сомко, то Золотаренко, ставши союзником наказного гетьмана, підговорив його напасти на двір ніжинського протопопа — що і було зроблено. Очевидно, Сомку незручно було відмовити в такій послузі людині, яка могла надати йому серйозну підтримку. Але такі не дуже продумані дії в остаточному підсумку обернулися проти цього претендента на гетьманську булаву. Священик поскаржився Великогагіну на кривдника. Царський посланець став на бік духовного отця і навіть, як компенсацію за розорення, дав ображеному десять рублів[247].

Загалом такі дії Сомка компрометували наказного гетьмана в очах духовенства, яке хоча й не брало безпосередню участь у Чорній раді, але могло вплинути на його учасників.

Цей епізод показав, що московський посол підтримує людей, ображених Сомком. Тобто він не на його боці. Здавалося, наказному гетьману варто було б зробити деякі висновки. Однак поводився він самовпевнено. Очевидно, не сумнівався в своїй перемозі. Як і його прихильники з табору козацької старшини, котрі поприїжджали на Чорну раду в багатому одязі й з дорогими речами, ніби прибувши на якесь парадне дійство.

16 червня почалися «передвиборні маневри» в околицях Ніжина. Сомко зі своїм Переяславським полком розташувався біля Київських воріт. Тут же розмістилися союзні Сомкові полки Лубенський і Чернігівський. Всі вони були при зброї — хоча був царський наказ прибути без неї. До них приєднався й Ніжинський полк під керівництвом Золотаренка. Причому, виходячи з міста в поле, козаки цього полку навіть прихопили із собою артилерію. Московський посол, аби не спровокувати конфлікту, дозволив їм це зробити[248].

Сомко, зустрівшись із Великогагіним, намагався переконати його, що старшинські ради в Козельці й Ніжині вже обрали гетьмана. Залишається лише від царського імені оголосити його. А проведення Чорної ради, наполягав наказний гетьман, є небезпечним і може призвести до кровопролиття — власне, що й сталося. Однак Великогагін не сприйняв цих аргументів. Він сказав, що Чорній раді бути. І кого народ вибере, той і буде гетьманом. Московіти, які в своїй державі й близько не допускали народовладдя, в Україні різко стали демократами. Чому — здогадатися неважко. Це їм було вигідно. Саме з допомогою демократичних процедур вони сподівалися поставити гетьманом свою людину.

Напроти табору Сомка в урочищі Романівський Кут розмістився табір Брюховецького. До нього збиралися запорожці, полки, які не пристали до Сомка, а також чернь.

Локалізація проведення ради мала чимале значення. Від того, біля якого табору вона відбуватиметься, залежало, хто зможе взяти гору. Сомко побачив, що намет царського представника розмістився неподалік табору Брюховецького. Це його не могло не насторожити. Він відправив до князя Великогагіна посланця з вимогою, аби рада проходила біля Київських воріт, де знаходилися його прихильники. Навіть погрожував, що коли отримає відмову, то покине раду й повернеться до Переяслава. Великогагін не звернув на ці погрози уваги. Більше того — своїми ж різкими заявами Сомко лише дратував царського посланця.

Цікаво, що намет Великогагіна, який розташувався біля табору Брюховецького й охоронявся московськими військами, був чорного кольору. Це ніби символ чорної ради — принаймні можна зустріти такі трактування в літературі[249].

16 червня Великогагін повелів Сомку та іншим полковникам прийти до його намету й стати з лівого боку. Це вони повинні були зробити без зброї й пішки. Перед наметом стояв стіл, на якому мали поставити гетьмана й показати його народу. Там же лежала булава.

Сомко та його прихильники прийшли до намету царського посланця, але стали не з лівого боку, а з правого. Вони боялися, що їх спеціально хочуть віддалити й не дати змоги поставити на стіл свого претендента. При цьому Сомкові прихильники прибули на конях, озброєні, пишно вдягнуті. Очевидно, цією пишнотою вони хотіли справити враження своєї вищості на чернь. Однак це, радше, дало зворотній ефект, викликавши заздрість у черні, яка була не проти пограбувати старшин.

16 червня рада так і не відбулася. Князь Великоганін приїхав із Ніжина й подався до намету. За ним пішов Брюховецький. Там вони міркували, як провести потрібне їм рішення на раді[250]. Брюховецький, зокрема, обіцяв перетягнути на свій бік частину прихильників Сомка.

Тим часом напруга наростала. Між конкуруючими сторонами виникали конфлікти. Увечері того дня запорізький гетьман поскаржився Великогагіну, що Сомко захопив у полон декількох його людей та відправив триста вершників навперейми полковнику Матвію Гвинтовці. Після чого Брюховецькому ніби нічого не залишалось, як відправити на допомогу своєму полковнику Гвинтовці полк Парфенія Нужного. Коли ж Великогагін прислав до Сомка майора царського війська з вимогою припинити колотнечу, наказний гетьман запевнив, що нічого такого, як про це розповідав запорозький гетьман, насправді не було. Натомість ніжинський полковник Золотаренко пояснив, ніби він вирядив своїх людей, аби ті відбили захопленого Гвинтовкою в полон його брата[251].

Основні події Чорної ради розгорнулися 17 червня. Якщо вірити офіційному донесенню Великогагіна, то обрання гетьмана пройшла чинно, у відповідності з царським указом. Мовляв, 17—18 червня царський посол з товаришами учинили генеральну раду під Ніжином. На ній були єпископ Мефодій, наказний та запорозький гетьмани, полковники, сотники, старшина, все Військо Запорозьке та міщани. На цьому зібранні була читана царська грамота. Вислухавши її, присутні (хоча між ними й виникали сутички) здійснили обрання «вільними голосами» гетьманом Івана Брюховецького. Після чого відбулося урочисте богослужіння в соборному храмі Ніжина[252]. Реальна ж картина різнилася від цієї ідилії.

З самого ранку 17 червня били бубни й литаври, закликаючи людей на раду. Московське військо зайняло бойовий порядок, охороняючи намет царського посланника. Близько десятої ранку Великогагін зі своїм оточенням пішов до нього. Спостерігаючи, що козаки йдуть на раду озброєними, з прапорами, навіть гарматами, як на війну, він ще раз наказав їм полишити зброю. Брюховецький ніби погодився на це, хоча й вагався, оскільки боявся, що супротивник може нанести йому удар. Сомко ж відмовився роззброюватися. Він бачив, що царський посланець і московське військо на боці Брюховецького. Тому для нього зброя могла стати чи не найсильнішим аргументом.

Ситуація для Сомка і його прихильників складалася не найкращим чином. Брюховецький та його підручні зуміли загітувати частину простих козаків із табору Сомка. Зробити це було нескладно. Їм говорили, що старшини жирують, а прості козаки мусять страждати. Така соціальна пропаганда сприймалася доб­ре. До того ж козаки бачили, що представники царя на боці Брюховецького. Тому краще поміняти господаря[253].

Тим часом на раду приїхав єпископ Мефодій, якого не хотів на цьому дійстві бачити Сомко. Цей приїзд, безперечно, посилив позицію Брюховецького. Мефодій ввійшов до намету, де знаходився Великогагін, і почав із ним радитися. Про що була ця рада, можемо лише здогадуватися. Очевидно, йшлося про те, як підтримати Брюховецького. Великогагін вийшов із намету з царською грамотою в руках. Біля нього стояв Мефодій.

Були послані офіцери до Сомка й Брюховецького, щоб ті явилися на раду. Наголошувалося, що вони зі своїми старшинами мають прийти обеззброєні. Сомко й на цей раз проігнорував наказ. Він з’явився з шаблею та сагайдаком[254]. Біля нього йшов його зять, який ніс бунчук — гетьманський символ влади. Сомко давав зрозуміти, що саме він є обраним гетьманом. А рада повинна лише підтвердити його повноваження. Сомкові козаки позлізали з коней, маючи намір у потрібний момент зі зброєю в руках захистити свого провідника.

Попри те, що рада була чорною, головне слово належало старшині, яка спочатку мала б зібратися, обговорити питання, а потім своє рішення пропонувати загалові. Приблизно така процедура виборів існувала на Запорізькій Січі. Гетьманські вибори певним чином її копіювали — хоча не зовсім. Тут дають себе знати традиції шляхетської демократії, притаманні Польщі. Натомість під час Ніжинської чорної ради всі ці процедури були поламані, а сама рада перетворилася у відкрите збройне протистояння.

На початку ради Великогагін почав читати царську грамоту, яка була багатослівною. У ній викладалася історія питання, починаючи ще з «польських часів». По суті говорилося лише те, що московський правитель дозволив провести Чорну раду для обрання єдиного гетьмана Війська Запорозького. Насправді про єдиного гетьмана не йшлося.

За повідомленням Великогагіна, він дочитав грамоту, після чого козаки цареві «били чолом», а тоді вже приступили до виборів гетьмана, кидаючи вгору шапки й вигукуючи ім’я свого кандидата[255]. Однак літопис Самовидця подає іншу версію подій. Мовляв, не встиг царський посланець дочитати грамоту, як тут Сомкові прихильники кинулися до намету й почали кричати: «Сомко — гетьман!» Після цього прибічники Брюховецького зробили те саме, вигукуючи на підтримку свого претендента[256]. Версія Самовидця видається більш правдоподібною.

Сомківці випередили противників. Підхопивши свого вождя, вони поставили його на стіл і вкрили знаменами та бунчуками. Прихильники ж Брюховецького, швидко озброївшись, теж свого провідника зуміли поставити на стіл.

Великогагіна відтіснили. І він пішов до намету. Тим часом між прихильниками Сомка й Брюховецького почалася жорстока бійка. Зять Сомка був убитий. Бунчука, якого він тримав у руках, поламали. Сам же Сомко не втримався на столі, звідки його скинули, забравши в нього булаву[257].

Московський посланець, доповідаючи про Чорну раду, не міг уникнути повідомлення про збройне протистояння. Але цей факт він намагався маргіналізувати, зваливши при цьому всю вину на Сомка, який ніби зі своїми прихильниками вдався до зброї[258].

Однак ситуація виглядала інакше. Збройний конфлікт, схоже, розпочали прихильники Брюховецького, які намагалися відтіснити сомківців. Проте в них було недостатньо сил. І тоді в дію вступило московське військо. У натовп козаків, що билися між собою, почали кидати ручні гранати. Це робилося ніби для того, щоб припинити бійку. Однак московіти підігрували прихильникам Брюховецького. У результаті їхніх дій на полі залишилося чимало вбитих і поранених козаків[259]. Сомко змушений був утікати. Відступили і його прихильники, яких закидали гранатами з московського війська. Біля намету лишилися лише прибічники Брюховецького.

Отже, Брюховецький виявився переможцем у цій кривавій бійні. У його руках опинилися знаки гетьманської влади, відібрані в Сомка, — бунчук і булава. Прихильники цього запорозького гетьмана тріумфували. Їхній вождь відправився в свій табір із гетьманськими клейнодами. Над полем, де відбулася Чорна рада, лунало «Брюховецький — гетьман!»

І все ж тріумф Брюховецького не був повний. Переговоривши в своєму таборі зі старшиною, Сомко відправив посольство до Великогагіна. Він просив повернути тіло вбитого бунчужного — його зятя, віддати поранених його прихильників й вчинити суд над тими, хто вчинив кровопролиття. Також Сомко заявив, що не визнає Брюховецького гетьманом, хоча той і захопив булаву. Обіцяв повернутися в Переяслав, а звідти писати цареві, що Брюховецького обрали гетьманом всупереч бажанню більшості. Тому Військо Запорозьке не приймає його.

Великогагін же, зі свого боку, звинувачував Сомка. Говорив, що той сам призвів до бійки, прийшовши зі зброєю. Князь послав до Сомка свого посланця. Пропонував тому мирно вирішити питання, закликаючи прийти до свого намету[260].

Сомко не довіряв Великогагіну (і мав на це підстави!). Боявся, що його можуть схопити і вбити. Наполягав на своєму законному обранні гетьманом. Тут ніби зійшлися дві правди — старшинська й простолюдна. Сомко представляв старшинську правду, наголошуючи, що оскільки його обирали на старшинських радах, то він і гетьман. Але козацькі низи таку правду не сприймали, наполягаючи, що гетьмана повинні обирати «всі козаки». А оскільки простих козаків було більше, то і гетьман мав бути їхнім обранцем.

Ситуація була непростою. Великогагін у своєму наметі радився з єпископом Мефодієм та Брюховецьким. Вони розуміли, що Сомко зі своїми прихильниками не відступляться. Якщо вони покинуть раду, поїдуть до Сомкової «вотчини», Переяслава, й звідти писатимуть цареві, то хто знає, як зреагує на це московський правитель. Чи не звинуватить він у провалі посольства і Великогагіна, й єпископа Мефодія? Зрештою, в цій ситуації гетьманська булава могла б «вислизнути» з рук Брюховецького. Більше того, Сомко міг би навіть піти проти царської влади, знайшовши собі союзника — чи то в особі польського короля, чи кримського хана. Тому треба було залагоджувати конфлікт.

Брюховецького 17 червня офіційно не було проголошено гетьманом. Великогагін подався з поля, де відбувалися вибори, під охороною московських військ у Ніжинський замок. Виглядало так, ніби рада ще не закінчена. Наступного дня вранці Сомку запропонували прибути знову на вибори.

Наказний гетьман тут допустився помилки, яка вартувала йому дуже багато. Він наївно сподівався, ніби під Ніжином вдасться взяти реванш і гетьманська булава опиниться в його руках. Коли б Сомко відразу, ще 17 червня, подався до Переяслава, як про це заявляв, він мав шанс зберегти свій полк, прихильників, зрештою, своє життя. Можна лише гадати, як би тоді розвивалися подальші події. Але сталося те, що сталося.

У Ніжині час працював проти Сомка. По-перше, початковий етап Чорної ради яскраво засвідчив, що московіти були на боці Брюховецького. Тому не лише козацькі низи, а й деякі представники козацької старшини вирішили відійти від Сомка й податися в табір до його супротивника. Цей перехід став помітний після подій 17 червня. По-друге, на низових козаків непогано впливала демагогічна пропаганда посланців Брюховецького, які налаштовували простолюд проти старшини.

Ми не знаємо, про що радилися Великогагін, єпископ Мефодій та Брюховецький після завершення подій Чорної ради 17 червня. Але можемо допустити, що мова йшла про те, як нейтралізувати Сомка, залишити його без підтримки. Ймовірно, чимала роль у цьому відводилася пропаганді серед прихильників наказного гетьмана. Цим могли зайнятися не лише люди Брюховецького, а й священнослужителі, на яких вплив мав єпископ Мефодій.

Ця пропаганда й демонстрація московітами своєї прихильності до Брюховецького дали результати. У стані Сомка почалася дезорганізація. Однією з причин цього стала зухвала поведінка старшини. Рядові козаки із Сомкового табору не могли не бачити, що їхні старшини, як уже писалося, прибули в пишному одязі й при багатій зброї. Ці нові можновладці, копіюючи старих панів, польську шляхту, не соромилися виставляти напоказ розкоші, намагалися себе вивищити, продемонструвати свою значимість. Насправді результат був протилежним. Це викликало заздрощі та роздратування з боку простих козаків. Тим часом прихильники Брюховецького закликали їх пограбувати «запанілу старшину».

У такій ситуації ще вранці 18 червня, передчуваючи недобре, ніжинський полковник Золотаренко, який лишався Сомковим союзником, з дозволу Великогагіна перевіз свою матір, дружину та дітей до Ніжинського замку, який знаходився під контролем царського воєводи Михайла Дмитрієва. Сомко по дорозі до царського намету побачив, як його козаки переходять до табору опонента. Він кинувся втікати, щоб не потрапити до рук перебіжчиків. І разом з вірною йому старшиною, за свідченнями Патріка Гордона, змушений був шукати порятунку в стані московітів. Звідси Сомка та близько 150 його прибічників під сильною охороною кінноти й піхоти відпровадили до Ніжинського замку[261].

Приблизно в такому ж ключі описує цю подію Літопис Самовидця[262]. Так само Великогагін у своїй доповіді, відправленій у Москву, наголошував на тому, що 18 червня наказний гетьман Сомко разом із полковниками — ніжинським Василем Золотаренком, чернігівським Оникієм Силичем, переяславським Афанасієм Щуровським, прилуцьким Дмитром Чернявським і київським Семеном Третяком — добровільно прибули до нього в табір і попросили їх оборонити від черні[263].

Здавалось би, свідчення трьох джерел, які створювалися незадовго після описуваних подій, відносно адекватно зображують подію. Однак треба враховувати, що ці джерела представляють приблизно одну позицію, власне позицію московської влади та її прихильників. Щоправда, Літопис Самовидця в цьому плані має певні нюанси. Але коли допустити, що його ймовірний автор (про це буде йти мова далі) перейшов із табору Сомка й опинився під час Ніжинської чорної ради в стані Брюховецького, то таке трактування подій цілком зрозуміле.

Однак існують літописні твори, в яких говориться саме про арешт Сомка і його прихильників. Зокрема, про це йдеться у відомому Літописі Григорія Грабянки. У ньому розповідається, що після кривавої бійки на Чорній раді 17 червня наказний гетьман висловив своє роздратування ситуацією Великогагіну й пригрозив поскаржитись самому цареві. Царський же посланець, образившись, наказав Сомку, Золотаренку зі своїми соратниками з’явитися до нього. І тоді в них забрали коней, зброю і навіть одяг. А самих їх взято під варту[264]. Тобто з цього повідомлення випливало, ніби Сомка і його соратників московіти підступно арештували.

Однак щодо наведеного свідчення можуть існувати певні сумніви. Адже цей твір писався людиною, яка не була свідком Ніжинської чорної ради. Зазначений Літопис творився на початку XVIII ст. Однак можемо припустити, що автор цього твору міг скористатися невідомим нам джерелом, який походив із табору прихильників Сомка, де по-іншому бачили цю подію. Зрештою, взяття «під охорону» сомківців справді нагадувало арешт. Вони опинилися в ув’язненні, а потім їхні лідери були страчені.

Так само про ув’язнення Сомка і його прихильників писалося у «Короткому описі Малоросії»[265]. Поширеною є думка, ніби він з’явився у 30-х рр. XVIII ст.[266]. Це компілятивний твір. І його автор міг використовувати Літопис Грабянки. Поява творів такого типу свідчила, що серед українських літописців, які репрезентували позиції консерваторів, були автори, котрі, осуджуючи Брюховецького, відверто симпатизували Сомку. Саме вони говорили про арешт цього діяча та його соратників московітами.

Загалом наведені свідчення Гордона, Великогагіна й Самовидця щодо добровільної здачі Сомка і його прихильників московітам видаються дещо дивними. Невже наказний гетьман та вірні йому полковники, біля яких залишалася певна частина козаків (щонайменше 150 чоловік), не могли врятуватися втечею? І невже вони були такі наївні, аби здаватися на милість московітів, котрі (і це вони бачили!) неприхильно ставилися до них.

Дозволимо висловити з цього приводу свою версію. Ймовірно, московіти й Брюховецький зорганізували й провели блискучу спецоперацію щодо нейтралізації Сомка. Спочатку (про це вже йшлося) їм вдалося загітувати частину козаків, які були прибічниками наказного гетьмана, й навіть зорганізувати проти нього бунт. Певно, цей бунт спеціально підігрівався прихильниками Брюховецького. Була створена така ситуація, що Сомку і його прибічникам нічого не залишалося, як просити допомоги в московітів. А останні цим скористалися. Арештували їх, забравши в них коней, зброю, майно.

Та як би не розвивалися події, було зрозуміло: Сомка з його соратниками зуміли нейтралізувати. Тепер уже Брюховецький ставав єдиним претендентом на гетьманство. Залишилося лише формально затвердити його обрання.

Утім, запорозький гетьман не поспішав явитися до царського намету, де його мали би проголосити гетьманом повноправним. Великогагін навіть надіслав до нього чергового свого посланця. Брюховецький пояснював затримку тим, що йому потрібно було впорядкувати свої ряди, адже до нього прибуло чимало нових козаків із табору Сомка.

На поле, де відбувалася рада, цей претендент на гетьманство прибув зі своєю кіннотою та піхотою. Всі вони, як і вимагав Великогагін, були без зброї. Царський посланець та єпископ Мефодій зі свитою, перебуваючи під охороною, вийшли на середину кола. Туди ж вступив Брюховецький у супроводі вірних йому старшин — полковників, сотників, отаманів й осавулів, де його вже офіційно проголосили гетьманом.

Він зі своїм бунчуком обійшов козацьке коло. І коли наближався до якогось загону, то козаки схиляли перед ним свої прапори та підкидали вгору шапки, висловлюючи в такий спосіб згоду з його обранням на гетьманство. Все це справді виглядало чинно.

Царський посланець — Великогагін — не передав Брюховецькому таких важливих символів влади, як прапор і булаву, давши зрозуміти, що ці регалії той отримає, коли постане перед «царські очі»[267].

Тим самим вводилася нова практика, щоб новообраний гетьман мав їхати на поклон до царя і там остаточно затверджуватися. Завдяки цій (хай навіть символічній процедурі) він потрапляв у залежність від московітів.

Однак Брюховецький ладний був іти на значні поступки, лиш би зберегти й утвердити свою владу. Він прекрасно розумів, що став гетьманом при підтримці московітів. І без подальшої їхньої протекції не зможе обходитися. Тому в знак подяки погодився на розміщення в українських містах московських залог (гарнізонів), на утримання яких передбачався лановий податок, котрий колись платили польським королям, і особ­ливий податок, що вводився на млини. Також для московських ратників мали віддавати хліб, який збирали в кожному полку на полковника. Окрім того, в кожному місті, де стоятимуть московіти, воєводам та офіцерам відводилося на п’ятнадцять верств землі для пасовищ і сінокосу. Але пішовши на такі поступки, Брюховецький просив, щоб йому віддали на розправу Сомка, Золотаренка та їхніх товаришів. На жаль, подібні політичні торги й домовленості стали традиційними для козацьких гетьманів. Зрештою, вони й звели автономію молодої козацької держави нанівець. Великогагін, зі свого боку, дав зрозуміти Брюховецькому, що допоможе тому розправитися з його ворогами.

Брюховецький відразу замінив усіх полковників і старшину, назначивши нових переважно зі своїх запорожців. Він же й дозволив черні розправлятися з багатіями. У літописній літературі поширена думка, ніби це відбувалося протягом трьох днів. Хоча ці розправи не обов’язково мали тривати проти такого терміну. Число три, радше, мало символічний характер. І все ж почалася справж­ня вакханалія — грабунки, убивство старшин, супроводжувані розгульною пиятикою. Той, хто носив кармазиновий жупан, не міг бути певним за своє життя. «Не один значний чоловік, — відзначав Костомаров, — зазнав прикрощів від свого слуги, який мстив своєму пану за те, що сам раніше терпів лайку й побої... Містечко Ічня, куди з’їжджалися ті, хто обирав Сомка, було спалене дощенту; згоріла й церква, де присягав Сомко на вірність і послух»[268].

Звістки про погроми в Ніжині та його околицях швидко поширилися на теренах Лівобережної України. Під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати на Правобережжя, маючи страх перед «козацькими революціонерами». Не менш тривожними були настрої влітку 1663 р. і в інших лівобережних містах, а особливо там, де старшина напередодні Чорної ради заявляла про свою підтримку Сомку[269].

У т. зв. Лизогубівському літописі зустрічаємо наступну інформацію: «І тоді запорожці велику біду людям чинили й грабунки за поблажкою Брюховецького. Обезчестило себе славне низове Військо Запорозьке, християнське, не згірш татар знущалося воно, чинило глум над честю дівочою й жіночою, і бідні чоловіки й батьки не сміли перечити його безчинству бусурманському; а ті, які просили про пощаду жінок і дітей, тим діставалося, як від ненависних ляхів православним; але ж запорожці — своя рідна кров малоросійська, однієї віри православної благочестивої! А скільки забили вони людей, зневажуючи честь сімейну, страшно й згадати...»[270] Щоправда, Лизогубівський літопис — віддалене в часі від Ніжинської чорної ради джерело, написане в 1742 р. Тому до цієї інформації варто ставитися з обережністю. Маємо тут типовий погляд козацької старшини (можливо, навіть занадто емоційний) на цю подію. Але те, що такий погляд був й зберігався в пам’яті тривалий час, сумнівів немає. Зрештою, для цього були певні підстави.

При бажанні в масових нападах запорожців на козацьких старшин можна побачити аналог якобінського терору. Революційна суть і однієї, й другої події багато в чому схожі.

До влади прийшла запорізька чернь. І виявилося, що вона для простих людей нічим не краща, навіть гірша, аніж влада колишніх старшин. Той же Костомаров писав: «В Україні настало панування холопів, які раптом зробилися панами і, захоплені незвичним становищем, не знали меж своїм невпинним бажанням і самоуправству. Вони брали у жителів провіант і фураж без грошей; жителі зобов’язані були їх кормити й вдягати»[271].

Проте від Ніжинської чорної ради виграла не чернь. Звісно, їй дали можливість протягом кількох днів грабувати розбагатілу старшину. Але це «свято» тривало недовго. Скоро все стало на місця свої. Покращення життя простолюду не відбулося. Щоправда, деякі вихідці з низів опинилися на високих становищах — стали старшиною. Але це були одиниці.

Здавалося, у виграші був Брюховецький. Він отримав омріяну гетьманську владу. Йому обіцяли дати дозвіл розправитися з його супротивниками. І він розправився. Проте це була піррова перемога. Ставши гетьманом при допомозі московітів, він змушений був із ними розплачуватися. А платою стало обмеження гетьманської влади. Брюховецький намагався, заграючи з царською владою, не допустити цього обмеження. Однак врешті-решт програв.

Маючи свого ставленика на гетьманстві й обмеживши його владу, московіти отримали великі можливості для втручання в справи Лівобережної України.

Варто погодитися з думкою, що «наміри Брюховецького реанімувати інститут загальної, або «чорної», генеральної ради (як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького) порушили й без того відносну стабільність у суспільстві, сприяли подальшій ескалації охлократичних настроїв, а крім того, посилили позиції намісника Київської митрополії та представників уряду царя Алєксєя Міхайловича в Україні»[272].

Отакі були результати піку козацької революції!