Чорна рада

Козацький «контрреволюціонер»

Розкол Гетьманщини на лівобережну й правобережну частини, який уже простежувався за часів правління Юрія Хмельницького, обумовлювався низкою чинників. Варто вказати на чинники соціального характеру. З цього приводу Віктор Брехуненко писав наступне:

«Вразливіший, порівняно з Правобережжям, статус власності лівобережної старшини нещасливо поєднувався з тим, що на Лівобережжі старшина більше, ніж на правому березі, поповнилася новими людьми, занесеними в козаки хвилею покозачень. Якщо на Правобережжі вже в Богданові часи корпус генеральної старшини та полковників наводнили вихідці зі шляхти, то на лівому березі склалося інакше. Колишні шляхтичі тут усе-таки не мали відчутної переваги, а на перші ролі взагалі вибилися покозачені міщани (Василь Золотаренко, Яким Сомко) чи представники козацьких низів (Іван Брюховецький), які й розхитували човна. Збурювачі спокою завжди могли спертися на тлуми щойно покозачених селян та міщан, якими понад міру було насичене Лівобережжя...

Отже, з якого боку не подивитись, середовище лівобережної старшини потенційно було куди вразливішим, аніж правобережної, перед вірусом нехтування інтересами щойно зведеної держави заради власних кар’єр і статків. Бурління ж незадоволених низів провокувало сподівання їхніми руками відгородитися від проблем, які породжував правий берег. Поява непомірних амбіцій на тлі непевності щодо власності була лише питанням часу. Бажання потримати в руках булаву розпалювалося в багатьох, як і спокуса зіпертися на підтримку царя»[177].

Справді, лівобережна козацька старшина була більш «демократичною», ввібравши в своє середовище чимало плебейських елементів. Тому їхніми вождями нерідко ставали вихідці з низів, наприклад, згадувані Яким Сомко чи Василь Золотаренко. Відповідно, лівобережна козацька еліта була більш «революційною», часто в боротьбі за владу вдавалася до демагогічних популістських гасел, апелюючи до плебсу. У плані політичному вона переважно орієнтувалася на Москву. Це було обумовлено не лише тим, що московська присутність на Лівобережжі була більш сильною, а й тим, що Москва вміло грала на соціальних протиріччях у козацькому середовищі і не гребувала підтримувати плебейські елементи, намагаючись закріпитися на цих землях. Москва ніби поставала захисником «принижених та ображених». І така її роль видавалася більш приваб­ливою, ніж роль «панської» Польщі, зорієнтованої на підтримку аристократичних елементів.

На Правобережжі ситуація в плані соціальному та політичному виглядала дещо інакше. Тут помітну частку козацької старшини становили вихідці зі шляхетського середовища. Саме вони відігравали головну роль. У цьому випадку можна згадати шляхтичів Івана Виговського, Юрія Немирича, Павла Тетерю тощо. Для них були чужими й неприйнятними гасла «козацької рівності». У їхній уяві нормальним суспільством мало бути суспільство станове та ієрархізоване, де є пани і слуги. Тому правобережна старшина, попри тривалі війни з поляками, орієнтувалася на польську суспільну модель і готова була йти на порозуміння із владою Речі Посполитої.

Богдан Хмельницький та його родинний клан ніби поєднував шляхетство та плебейство, Правобережжя й Лівобережжя. Це була «межова» родина. Сам Богдан Хмельницький походив із шляхетської сім’ї, яка, ймовірно, мала корені на Галичині. Натомість його першою дружиною, від котрої він мав дітей, була міщанка із Переяслава Ганна Сомко[178]. «Межовість» клану Хмельницького допомагала Богдану знаходити спільну мову як із шляхтичами, так і з плебеями, як із правобережцями, так і лівобережцями. Цього не скажеш ні про шляхтичів Івана Виговського й Павла Тетерю, ні про плебеїв Якима Сомка та Василя Золотаренка. Стосувалося це також Івана Брюховецького, який, напевно, походив із бідної шляхти, яка покозачилася. Занадто ці претенденти на гетьманську булаву виявилися «однобічними».

Здавалося, прихід до влади представника клану Хмельницьких, Юрія, мав би зберегти єдність обох частин України. Але, як про це уже говорилося, такого не сталося. Звісно, тут далася взнаки слабкість цього молодого гетьмана. У середовищі козацької старшини, яка підтримувала Юрія Хмельницького, намітився розкол на правобережців та лівобережців, який з часом все більше давав про себе знати.

Коли Юрій Хмельницький уклав союз із польським королем і визнав його підданство, лівобережна старшина обрала гетьманом Якима Сомка, про що більш детальніше буде вестися мова далі. Щоправда, цей вибір виглядав, як «не зовсім легітимний». Адже, по-перше, він був здійснений відносно вузьким колом людей, що представляли лівобережну козацьку еліту. По-друге, цей вибір так і не був затверджений московським царем, під контролем якого знаходилося Лівобережжя.

Хоча де-факто Юрій Хмельницький після переходу на бік польського короля лишався гетьманом Правобережної України, однак претендував і на Лівобережжя. Це засвідчували його походи на лівий берег Дніпра, а також намагання вступити в перемовини з царським урядом.

Після відречення від гетьманської булави Юрія Хмельницького козацька старшина Правобережжя, як уже згадувалося, обрала на своїй раді в Чигирині 1—2 січня 1663 р. нового очільника. Ним став Павло Тетеря (1620/1622—1670)[179]. Це можна вважати симетричною відповіддю лівобережцям, які теж мали свого гетьмана — хоча й «не зовсім легітимного». Тетеря ж позиціонувався як гетьман легітимний, оскільки був визнаний польським королем. Але це визнання давало йому можливість гетьманувати лише на Правобережжі. Лівобережна старшина його не визнавала, як і московський цар.

Варто сказати кілька слів про цього діяча. Він походив із шляхетського роду Мошковських[180], представники якого мали володіння в Київському воєводстві, на Переяславщині. Це була дрібна руська шляхта, яка прагнула збагатитися за рахунок новоосвоюваних земель. Її представники відносно легко покозачувалися й вступали до війська Хмельницького.

Ймовірно, рід Мошковських підтримував зв’язки з Богданом Хмельницьким. Адже й перші, й другий знаходилися в одній соціальній ніші, проживали в одному регіоні. Існує навіть версія (правда, документально не підтверджена), що Богдан Хмельницький був хресним батьком Павла Мошковського (Тетері)[181].

Біографія Тетері до Хмельниччини — це біографія талановитого шляхтича, який отримав добру освіту й успішно робив кар’єру. У молоді роки навчався в уніатській школі в Мінську, де ректором був Яків (Суша) — уніатський письменник, що згодом став єпископом холмським. Під час навчання Тетеря добре оволодів руською книжною мовою й латиною.

Його, що характерно було для звичаїв того часу, віддали слугою до двору багатих і впливових можновладців. Опікунами молодого шляхтича стали магнати Пражмовські. А Тетеря був компаньйоном Миколая Пражмовського — майбутнього польського примаса й коронного канцлера. Певно, з ним він виїжджав за кордон в освітню подорож[182].

У 40-х роках XVII ст. Тетеря працював писарем у Луцьку на Волині[183]. Тут познайомився з Іваном Виговським та Станіславом-Казимиром Бєнєвським, котрий, як сказане вище, був одним із ініціаторів Гадяцького договору з польського боку. Отже, Тетеря певний час знаходився в польському шляхетському середовищі, яке, безперечно, мало на нього чималий вплив. Це фактично — «людина польської культури» (принаймні політичної). Хоча він був свідомий свого руського походження, навіть виявляв, як це буде показано далі, підтримку «руській справі».

Мав Тетеря родинні зв’язки з кланом Виговських. Його першою дружиною була Тетяна Виговська — рідна сестра Івана Виговського. Другою дружиною ніби стала Олена Хмельницька, дочка Богдана Хмельницького й вдова після Данила Виговського, брата Івана Виговського.

На початках Хмельниччини Тетеря пере­йшов на бік повстанців. Принаймні в козацькому реєстрі 1649 р. цей діяч записаний як Павло Мошковський[184]. Вважається, що він був писарем Переяславського полку. Виконував він також дипломатичні доручення Богдана Хмельницького[185], зокрема очолював козацьку делегацію до трансільванського князя Дьєрдя (Юрія) Ракоці. Це свідчило про належний вишкіл Тетері, добре знання ним звичаїв при дворах можновладців і дипломатичного етикету. Інакше Богдан Хмельницький не довірив би йому таку відповідальну місію. Тетеря також супроводжував Тимо­ша Хмельницького, старшого Богданового сина, в його відомому поході до Молдавії у 1652 р. Перебуваючи на становищі переяславського полковника, цей діяч забезпечував проведення Переяславської ради 1654 р.

Отже, Тетеря був особою, наближеною до Богдана Хмельницького, належав до впливових представників козацької старшини. До того ж це була «аристократична» частина старшини, яка мала шляхетське походження й займала помірковану позицію.

Після того, як на місце Виговського прийшов Юрій Хмельницький, орієнтуючись на Московію, Тетеря опинився у Варшаві при королівському дворі[186]. Як правило, дослідники вказують на його пропольську орієнтацію. Загалом із цим можна погодитися. Хоча бачимо, що він раніше шукав для України союзників і в Трансільванії, і в Московії. Реально ж Тетеря відстоював інтереси козацької еліти — старшини. Схоже, він вважав, що орієнтація на Москву для неї є шкідливою. І в такій ситуації краще орієнтуватися на Річ Посполиту. Тут, безперечно, справили на нього вплив і польські політичні стереотипи, які він засвоїв у молоді роки. Через те Тетеря не підтримав промосковських повстанців, які привели до влади Юрія Хмельницького. Адже ті висували антистаршинські гасла, які для нього і таких людей, як він, були неприйнятними.

Коли ж Юрій Хмельницький у 1660 р. пішов на угоду з польським королем, то Тетеря опинився в його таборі. Він знову зайняв високу посаду — став генеральним писарем. Відбулося це, звісно, не без підтримки польської сторони, яка в його особі бачила «свою людину». Тому Тетеря фактично став провідником польських інтересів у Гетьманській державі. Заявляв, що відмовиться від уряду писаря, якщо козаки змінять протекцію[187]. Також він намагався не допустити зв’язків гетьмана з царем і татарами.

Однак перебування Тетері на посаді генерального писаря було короткотривалим. Він знову опиняється у Варшаві при королівському дворі. Отримує кілька маєтностей, посади королівського секретаря, хмельницького підчашого, а пізніше — полоцького стольника[188]. Такий факт у його біографії однозначно засвідчує, що Тетеря був провідником інтересів польської влади. Через те він і отримав зазначені високі становища.

Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманської булави Тетеря зробився головним претендентом на неї. Він не допустив обрання на гетьманську посаду Виговського, який мав чималі шанси. Тут теж Тетеря використав польську підтримку. Те, що польський король готував Тетерю на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між ними восени 1662 р.[189].

Однак, ставши гетьманом, цей діяч із самого початку свого владарювання поставив перед польською владою низку вимог. Це передусім вимоги, які стосувалися козацьких справ, Гетьманату, а також вимоги церковного характеру[190]. В принципі, дивного тут нічого немає. Хоча Тетеря орієнтувався на польську владу, але водночас відстоював перед нею інтереси козацької старшини, на яку мусив спиратися.

Тетеря навіть намагався виявляти гонор щодо короля. Коли в березні 1663 р. до нього прислали повіреного Івана Мазепу з гетьманськими клейнодами, то козацький очільник відмовився їх приймати. Клейноди мав би передати йому спеціальний королівський посол[191].

Новообраний гетьман, попри залежність від Речі Посполитої, грав свою гру. Шантажував польського короля, заявляючи, що зречеться гетьманського становища; вимагав від нього військової допомоги[192]. Тетеря не втрачав надії стати повноцінним гетьманом по обидва боки Дніпра. Тому, як правобережний гетьман, здійснював у 1663—1665 рр. разом з королем Яном Казимиром походи на Лівобережжя. Водночас намагався отримати від кримського хана й московського царя визнання на своє гетьманство[193].

Такі метаморфози не раз зустрічалися з українськими козацькими очільниками. Коли вони йшли до влади, то не проти були скористатися зовнішньою силою. Але коли влада опинялася в їхніх руках, виявляли норов, прагнули ставати якомога самостійнішими. Спрацьовувала «логіка влади».

Подібні речі бачимо і в пізніші часи. Наприклад, за часів існування СРСР трап­лялися випадки, коли керівники вищих компартійних органів маріонеткової Української Радянської Соціалістичної Республіки дистанціювалися від Москви й намагалися розбудовувати власну «вотчину» — звісно ж, собі на користь. Такі тенденції спостерігалися у 20-х — на початку 30-х рр. ХХ ст., у періоди «відлиги» й «перебудови». Щось подібне спостерігається і в часи незалежності України. Попри демократичні вибори, якими можна легко маніпулювати, до влади приходять президенти та їхні команди не без зовнішнього впливу великих світових гравців (у принципі, це характерно не лише для України). Але коли новообраний президент і його команда отримують владу, вони, як правило, відразу намагаються стати господарями в «українському домі» й поступово дистанцію­ються від тих зовнішніх сил, які сприяли їхньому приходу до владного керма.

Обрання Тетері гетьманом на Правобережній Україні можна розглядати як намагання поміркованих консерваторів взяти реванш. Адже цей козацький очільник якраз належав до їхнього числа. Однак такий реванш виявився не дуже вдалим. Тетері не вдалося підпорядкувати Лівобережжя. Більше того — на Правобережжі у нього почалися великі проблеми.

Зокрема, коли готувалася й відбувалася Чорна рада в Ніжині в червні 1663 р., на правому березі спалахнуло повстання проти Тетері. Очолив його священик із Паволочі Іван Попович. Раніше він був козацьким полковником, потім став духовною особою. Але знову повернувся до старого, зробившись полковником. Він нав’язав стосунки із Якимом Сомком, сподіваючись об’єднати Правобережжя з Лівобережжям. Проте після Ніжинської чорної ради Попович втратив союзника з лівого берега. Тоді намагався знайти спільника в особі Брюховецького. Але той не захотів йому надавати допомогу. Не маючи підтримки, Попович здався против­нику й помер у страшних муках[194]. Цього діяча, схоже, можна вважати прототипом полковника Шрама в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Як уже говорилося, жертвою Тетері в 1664 р. став Виговський, якого запі­дозрили в змові проти гетьмана й підтримці повстанців. За що той поплатився життям.

Восени 1664 р., коли на Правобережжі проти Тетері розгорівся повстанський рух, гетьман запропонував сейму Речі Посполитої програму облаштування гетьманату, яка містила 75 пунктів. «...ані до цього часу, ані після, — вважає Віктор Горобець, — жоден із козацьких зверхників нічого подібного за масштабністю деталізування своїх вимог не створив»[195].

Цей документ багато в чому продовжував Гадяцький договір, ніби був його розширеною редакцією. Щоправда, тут уже не велася мова про князівство ­Руське. Ідея його створення була викреслена із козацьких вимог.

Однак, як і в Гадяцькому договорі, чимало уваги приділялося релігійним питанням. Обумовлювалися привілеї православного духовенства як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському. Воно мало бути прирівняне до католицького й уніатського кліру. Велика увага приділялася статусу київського митрополита. Він повинен був знаходитися в підпорядкуванні Константинопольського патріарха, а не перебувати в унії з католиками. Цікаво вирішувалося й уніатське питання. Уже не ставилося вимога ліквідації унії. Але її адепти мали би визнавати своє «послушенство столиці Апостольській Константинопольській». У такій ситуації уніатське духовенство зберігалося, але унія, суть якої полягала в підпорядкуванні Київської митрополії римському папі, де-факто перестала б існувати. Це давало змогу ліквідувати церковний розкол в Україні. Була б сформована єдина церква, номінально залежна від пат­ріарха константинопольського. А глава цієї церкви, київський митрополит, фактично став би «загальнонаціональним лідером», оскільки передбачалося, що його обиратиме не лише духовенство, а й світські люди — шляхтичі, гетьман і представники козацтва.

Із церковними питаннями пов’язу­валися питання освітні. Тетеря та його оточення домагалися, щоб сейм закріпив за Київською православною академією права самоврядного вищого навчального закладу і щоб у Києві не було інших вищих шкіл — ні католицьких, ні уніатських. Також порушувалося питання про відкриття ще однієї вищої православної школи. Таку пропонувалося створити в Могилеві, де теж не повинно було б існувати католицьких та уніатських шкіл.

Велика увага приділялася в документі козацьким привілеям. У ньому, зокрема, містилася вимога, щоб сейм підтвердив права козаків, надані королями й сеймовими конституціями. Насправді ж ішлося не лише про підтвердження давніших привілеїв, але й їхнє розширення. Наприклад, ставилося питання про урівняння в правах колишніх хуторів з шляхетськими маєтностями, що повинно було закріпитися спеціальною сеймовою постановою.

Багато уваги в документі приділялося інституціоналістському облаштуванню Гетьманату — визначенню моделі гетьманських виборів, впорядкуванню козацького реєстру, утриманню козацької старшини і війська, перенесенню гетьманської резиденції тощо. Відзначалося, що вільні вибори ведуть до бунтів (тут явно відчувалася позиція консервативно налаштованих старшин). Пропонувалося унормувати ці вибори відповідним чином, зокрема передбачити, що гетьман обирається на певний строк — від одного вального сейму до іншого. Окрім того, дозвіл на вибори мав би давати король. Таким чином, ламалася практика вільного переобрання гетьмана і тим самим забезпечувалася певна політична стабільність.

Ця модель виборів копіювалася на нижніх рівнях. Документ вимагав підтвердження права вільного вибору полкової та сотенної старшини. Проте дозвіл на перевибори полковника мав давати гетьман, а сотника — полковник. Такі правила сприяли б ієрархізації Війська Запорозького. Звісно, вони могли обмежити свавільну демократію, яка була притаманна козакам і фактично межу­вала з анархією. Натомість ці правила робили військо більш дисциплінованим.

Щодо кількості реєстрових козаків, то вона мала би бути значно скорочена й складати всього 12 тисяч чоловік. Нагадаємо, що за Березневими статтями 1654 р. їхня кількість становила 60 тисяч, а за Гадяцьким договором — 30. Звісно, таке помітне скорочення реєстру не могло сподобатися козацьким низам. Передбачалося існування лише шести козацьких полків — Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Канівського та Білоцерківського. Більшість із них, п’ять із шести, мали би розташовуватися на Правобережжі, де переважала консервативно налаштована козацька старшина. Припускалося, що чисельність кожного полку становитиме дві тисячі чоловік.

Скорочення реєстру обумовлювалося в документі тим, що його велика кількість веде до війни громадянської (тут також давалася взнаки позиція старшин-консерваторів). Реєстрові козаки повинні були зосереджуватися в південній частині Київського воєводства, мешканці якого мали утримувати за свій кошт полки. Це, до речі, можна трактувати як своєрідне українське одержавлення козацького війська. Воно з війська найманців, яке ладне було служити різним господарям, перетворювалося у військо певної території, яка його забезпечувала і яку, відповідно, воно повинно було захищати.

У документі зазначене положення, що стосувалися як заохочення, так і покарання козаків і військової старшини. Зокрема, за ухилення від участі в поході у воєнний час передбачалася смертна кара. Це, звісно, мало би помітно дисциплінувати козацьке військо.

Пропонувалося також здійснити низку заходів, які б привели до зміцнення гетьманської влади. Показовою була пропозиція перенести гетьманську резиденцію з Чигирина до Білої Церкви. Це обґрунтовувалося тим, що ніби Богдан Хмельницький зробив своєю столицею Чигирин через те, щоб легше було контактувати з кримськими татарами, оскільки це місто знаходилося на пограниччі. А Біла Церква була на певній віддалі від кордону. Проте, схоже, справа полягала не тільки й не стільки в цьому. Чигирин розташовувався відносно недалеко від Запорізької Січі. А січовики становили головну опозиційну силу до гетьмана. Перенесення столиці Гетьманату до Білої Церкви, яка перебувала подалі від Запорожжя, мала добре укріплений замок і була непогано захищена, робило гетьманську владу більш незалежною від радикальних елементів. Принаймні січовикам-бунтарям важче було дістати гетьмана в Білій Церкві, аніж у Чигирині. Територіальний чинник, як бачимо, у цій справі відігравав чимале значення.

Були й інші пропозиції щодо укріплення влади гетьмана. Передбачалося, що він матиме свою військову частину (корогву), яка перебуватиме в Білій Церкві, а також шість окремих корогв при полках, що підпорядковуватимуться не полковникам, а безпосередньо гетьману. Це, зрозуміло, було непоганим важелем його впливу на козацьке військо. У гетьманському віданні мала знаходитися також артилерія. Остання на той час була важливим чинником у проведенні військових дій. Хто мав потужну артилерію — той міг забезпечити собі успіх на полі бою.

У випадку виникнення військової небезпеки влада гетьмана помітно розширювалася. Із контексту документа випливало, що тоді він мав би стати на чолі військ не лише Київського, а й інших руських воєводств — Брацлавського й Чернігівського.

Тетеря і його оточення подали також низку пропозицій щодо контролю за діяльністю Запорізької Січі. Пропонувалося мати дві фортеці — одну в Кодаку, другу на Січі, які, з одного боку, не допускали би на Запорожжя притоку «гультяйства», а, з другого, стояли на перешкоді контактів запорожців із московітами. Тут службу мали нести німецькі найманці-піхотинці (тисяча чоловік), також один із козацьких полків і кварцяна корогва. Останні мали змінюватися кожних чверть року. Таке правило пропонувалося для того, аби запорожці не змогли налагодити дружніх відносин зі сторожовим військом. Окрім того, на Січі мав знаходитися урядовий комендант, який мав слідкувати за тим, щоб туди не приходили козаки без спеціального дозволу гетьмана, полковників чи комендантів замків. І взагалі число присутніх на Запорожжі козаків суттєво обмежувалося. А кошовим отаманом мав би бути «...козак старожитній, королеві вірний і добре заслужений, призначений гетьманом і старшинською радою». Загалом зазначені пропозиції повторювали ті заходи контролю за запорізькими козаками, що робилися владою Речі Посполитої до повстання під проводом Богдана Хмельницького.

Якби вдалося реалізувати ці плани щодо Запорожжя, то Січ, опинившись під жорстким контролем королівського уряду й гетьманської влади, перестала би бути осередком бунтів та анархії.

З метою контролю за гетьманською територією пропонувалося укріпити низку стратегічно важливих фортець — Білу Церкву й Чигирин. Особлива увага приділялася Умані. Ця фортеця мала захищати Гетьманщину як від нападів запорожців, так і від орд татарських — Кримської, Очаківської, Білгородської й Тегінської. А для контролю за Лівобережжям пропонувалося закласти фортецю в Миргороді[196]. Це зробило би Українську державу відносно захищеною — як від нападів із півдня, так і зі сходу.

Характеризуючи загалом пропозиції Тетері та його соратників, можна сказати, що вони пропонували програму «термідору» під польським протекторатом. З одного боку, старшина Правобережжя ладна була йти на поступки владі Речі Посполитій, сподіваючись на її військову підтримку. Вона не поверталася до ідеї Руського князівства, не вимагала для Гетьманщини широкої автономії. Погоджувалася на певний контроль королівської влади за гетьманом і навіть на присутність на теренах своєї держави військового контингенту, підвладного королю. Обмеженою виглядала й гетьманська територія, яка охоплювала лише південні землі Київського воєводства.

Та попри політичну й територіальну обмеженість цієї автономії, не варто її недооцінювати. Вона передбачала широкі права для православної церкви в Речі Посполитій, що забезпечувало релігійну самостійність для русинів. А київський православний митрополит і фактично, і формально став би їхнім духовним лідером-авторитетом. Забезпечувалася також підготовка кадрів священнослужителів через систему шкіл, у т. ч. і вищого типу. Землі Гетьманату перетворилися б у «православні терени», отримавши своє культурне обличчя в межах Речі Посполитої. Тобто ідея Русі-України могла бути реалізована принайм­ні в плані духовному.

Гетьман, спираючись на значні мілітарні сили своєї держави, теж міг би стати відносно самостійною фігурою у системі влади Речі Посполитої. Він і наближена до нього козацька старшина перетворилась би в господарів на землях південної Київщини. У перспективі, в часи націоналізму, ці терени могли «суверенізуватися» й привести до створення Української національної держави. Однак це вже альтернативна історія. Чи визріла б така держава під польським протекторатом, залежало від багатьох чинників. Історія показує, що поляки активно здійснювали полонізацію українських земель. Зрештою, вони пішли на ліквідацію козацького устрою й православ’я на теренах Правобережної України. Тому створення тут під польським політичним протекторатом Української держави в добу націоналізму видається малоймовірним. Це аж ніяк не входило в плани польських провідників.

Загалом програма «термідору» Тетері і його соратників виявилася консервативною утопією. Вона не мала достатньої ні внутрішньої, ні зовнішньої підтримки, щоб забезпечити її реалізацію.

По-перше, Тетеря сподівався на значну військову допомогу з боку короля Яна Казимира. Тим паче, судячи з документів, він знаходився з ним у добрих відносинах. Справді, підтримка йому була надана, але далеко недостатня для того, щоб відвоювати Лівобережжя і взяти під контроль Правобережну Україну. Зрештою, поляки хотіли бачити південну частину Київського воєводства своєю, а не такою, що належить гетьману й козацькій старшині.

По-друге, консервативна програма Тетері і його сподвижників не могла сподобатися радикальним елементам, передусім запорожцям. Адже останніх помітно обмежували, намагалися взяти під гетьманський контроль. Тому ці елементи легко ставали «горючим матеріалом» для повстань, які вибухали проти глави Української держави.

По-третє, соціальна база Тетері і його оточення виявилася обмеженою. Його не підтримували не лише козацькі низи. Він не мав і достатньої підтримки у верхах. Зокрема, не підтримувала його лівобережна старшина, яка була більш радикально настроєна, ніж правобережна. Окрім того, лівобережці схильні були орієнтуватися не на Варшаву, а на Москву. Зрештою, навіть на Правобережжі серед старшини виявилося чимало опози­ціонерів щодо Тетері. У їхньому таборі, ймовірно, опинився навіть його родак і колишній соратник Іван Виговський.

Все це говорило за те, що рано чи пізно режим Тетері має впасти. Правда, на початку 1665 р. гетьман, якого підтримали поляки й кримські татари, що надали значні військові сили, розправився з черговим бунтарем — полковником Іваном Сербином. Однак це ситуацію не врятувало. І хоча гетьман розгромив війська бунтівного полковника біля Умані, проте з повстанським рухом йому справитися не вдалося[197]. На початку червня 1665 р. брацлавський полковник Василь Дрозденко розбив військо Тетері коло Брацлава. Гетьман із невеликим загоном змушений був втікати через Бар, Кам’янець на захід. Він, маючи значні скарби, опинився у Варшаві. Не відомо, чи офіційно зрікався Тетеря гетьманства. Але гетьманську владу утратив остаточно.

Після цього між правобережною старшиною почалися змагання за гетьманство. На булаву претендували Василь Дрозденко, Дацко Децик і Степан Опара, який навіть на деякий час був проголошений гетьманом. Однак переможцем у цих змаганнях виявився Петро Дорошенко, який за часів гетьманування Тетері займав високу посаду генерального осавула і якого в 1665 р. підтримали правобережні полки. На початку 1666 р. на старшинській раді в Чигирині Дорошенка обрали гетьманом. Він зумів розправитися зі своїми противниками на Правобережжі й навіть почав боротьбу за Лівобережну Україну.

Після оголошення баніції, тобто позбавлення в правах, Тетеря в червні 1670 р. змушений був утікати з Речі Посполитої. Спочатку опинився в Молдавії, потім — на теренах Османської імперії, де знайшов підтримку з боку султана Мехмеда IV. Не виключено, що останній розглядав Тетерю як претендента на гетьманство під турецькою протекцією. Османи в той час вступили в боротьбу за українські землі, намагаючись розширити свої північні території. Закономірно, їм потрібні були авторитетні козацькі провідники, які б могли тут стати їхніми представниками. Тетеря якраз міг би їх влаштувати. Проте в квітні 1671 р. колишній гетьман був отруєний польським агентом[198]. Так скінчилося бурхливе життя цієї неординарної людини.