Чорна рада

Революція та її сценарії

Загалом слово «революція» міцно ввійшло в європейські мови, в т. ч. і в мову українську. Це не тільки і не стільки термін науковий, скільки побутовий. Причому, якщо говорити про Україну, то він має переважно позитивну конотацію. Ця позитивність викликана не лише нещодавнім радянським минулим, коли з допомогою комуністичної ідеології вироблялося позитивне ставлення до революції як явища. Революція тоді трактувалася як очищення й оновлення су­спільства. Вона ніби забезпечувала прогрес і щасливе «нове життя». На негативні сторони революції увага, звісно, не зверталася.

Правда, не лише в комуністичному дискурсі слово «революція» набувало позитивного звучання. Те саме маємо і в дискурсі націоналістичному. Адже в останні віки Україна перебувала в статусі колонії. Визволення ж від колоніальної залежності мислилося як результат революційних змін. Звідси й ідея національної, або визвольної революції.

Взагалі термін «революція» в Україні (і не лише в Україні) інтерпретується дуже широко. Є різні варіанти його трактування. Загалом у нас, навіть серед «прогресивних» політологів, простежується схильність трактувати революцію в марксистському дусі. Тобто революція веде до зміни т. зв. соціально-економічних формацій. Такими нібито є первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна й, нарешті, комуністична. Правда, прихильники марксизму чомусь не вели мову про рабовласницьку чи, приміром, феодальну революції. Переважно в них мова йшла про буржуазні й комуністичну (чи соціалістичну) революції. У самих же класиків марксизму формаційна теорія не була чітко сформульована. Вона вже стала «творчим розвитком» марксизму. Взагалі дуже проблематично говорити, що ця теорія задовільно висвітлювала історичні реалії. Чимало фактів не вкладалися в її межі. Звісно, сучасні наші політологи не дотримуються послідовно марксизму в питанні революції, але вважають, що справжня революція має вести до соціально-економічних змін.

Якщо звернутися до розгляду минулого, то бачимо, що революція в її «класичному» варіанті це, радше, явище нової історії. Революції відбуваються в новочасних суспільствах, де є розвинутими державні інститути, право й правова свідомість[12].

З часом термін «революція» почав використовуватися в різних сферах і дискурсах. Наприклад, неолітична революція (термін, що застосовується переважно в археології та історії), промислова революція, демографічна революція, культурна революція, наукова чи науково-технічна революція, комунікативна революція, сексуальна революція тощо.

Нас же цікавлять політичні революції, які так чи інакше впливають на су­спільство, можуть вести до помітних соціальних змін (хоча не обов’язково). Власне, революції, які ведуть до суспільних змін, іноді іменуються соціальними.

Тут потрібно зробити деякі пояснення. Кардинальні суспільні, точніше соціально-економічні, зміни не обов’язково є результатом політичної революції. Наприклад, реформи в царській Росії у 60-х рр. ХІХ ст. призвели до суттєвих економічних і суспільних трансформацій у країні. Але ці зміни революцією не іменують. Приблизно те саме можемо сказати про т. зв. перебудову й розвал Радянського Союзу.

Натомість, маємо чисельні приклади, коли явища, котрі ми зазвичай іменуємо революціями, не вели до важливих змін у соціально-економічній сфері. Такими були революції у Франції, що відбулися після Великої французької революції 1789—1794 рр., російська революція 1905—1907 рр., Лютнева революція 1917 р. тощо.

Політична революція має кілька важливих ознак.

По-перше, вона відбувається в нелегітимний спосіб, порушуючи усталені в країні закони. Результатом революції є зміна законодавства — відмова від старих законів, які змінюються новими законами. Революціонери, як правило, намагаються переписувати закони «під себе».

По-друге, революція забезпечує зміну політичних еліт. Замість старих приходять нові, в руках яких опиняється влада.

По-третє, прихід до влади нових еліт пов’язаний із перерозподілом власності. Адже нові політичні еліти можуть утримувати владу, лише володіючи відповідними ресурсами.

По-четверте, революція здійснюється шляхом широкої народної мобілізації. Різні верстви населення виступають на політичну арену, «творячи історію». Ця мобілізація забезпечує «легітимність» руйнування старих політичних інститутів, усунення старої еліти й прихід до влади нової.

Зміна в ході революції політичної еліти і пов’язаний із цим перерозподіл власності так чи інакше ведуть до змін у сфері суспільно-економічних відносин. Питання, правда, тут стоїть про якість цих змін. Останні значною мірою залежать від якості нових еліт, які приходять до влади. Якщо ці еліти зорієнтовані на паразитуючий спосіб життя, що нерідко буває, тоді годі чекати позитивних соціально-економічних змін. Якщо ж еліти, взявши владу, опиняються перед проблемою недостатності ресурсів, які не дають їм можливостей для нормального функціонування, тоді вони змушені орієнтуватися на конструктив і шукають шляхів зробити економіку більш ефективною. У такому випадку революція здатна забезпечити позитивні зміни в сфері соціально-економічних відносин, сприяючи прогресивному розвитку. Навіть привести до кардинальних змін у цій сфері.

Політична революція може бути «повною» й «частковою».

«Повна» революція веде до кардинальної, майже абсолютної зміни еліти. Прикладом тут є Велика французька революція 1789—1794 рр. чи революція в Росії 1917—1920 рр. При здійсненні «повної» революції, як правило, відбувається знищення старих елітарних верств, у т. ч. і фізичним шляхом. Звідси — пресловутий революційний терор.

«Часткова» революція веде лише до зміни певних фрагментів еліти. Частина старого правлячого класу відходить, втрачаючи реальну владу, інша частина пристосовується до нових революційних перетворень. «Вивільнені» місця займають представники нової еліти.

Рівень «частковості» чи «повноти» революції залежить від різних чинників — політичної культури, яка існує в суспільстві, якості елітарних верств, здатності останніх здійснювати масштабну народну мобілізацію.

Політична революція часто супроводжується контрреволюцією та жорсткою конкуренцією в середовищі нової революційної еліти. Контрреволюція викликана протидією старих елітарних верств, їхнім намаганням зберегти владу. Стосовно жорсткої конкуренції в середовищі нової еліти, то вона викликана тим, що нових місць при владі не є так багато, як би хотілося. Тому серед революціонерів має відбутися відбір.

І перше, і друге явища далеко не завжди мають мирний характер. Часто вони супроводжуються кривавими ексцесами, а то й численними жертвами. Чи не найкраще це демонструють згадувані «великі революції» — Французька 1789—1794 рр. та російська 1917—1920 рр., яка мала кілька «хвиль» — Лютневу й Жовтневу революції, а також громадянську війну.

Як уже зазначалося, політична революція є явищем Нового часу. Проте це не значить, що вона не мала предтеч у попередні часи. У державах, що сформувалися в умовах традиційних суспільств і в яких, здебільшого, формою правління була монархія, базована на родових принципах, роль політичних революцій відігравали двірські перевороти, які вели до зміни оточення монарха, а то й до усунення його від влади (часто з фізичною ліквідацією). Такі перевороти забезпечували ротацію еліт. Правда, вони не мали масштабного характеру, притаманного новочасним політичним революціям. Тут варто враховувати, що держави традиційних суспільств (навіть імперського типу) «не дотягують» за масштабами, в т. ч. й за кількістю населення, до сучасних держав. А засоби комунікації в державах традиційних су­спільств не здатні забезпечувати широку народну мобілізацію. Зрештою, ці держави в більшості випадків були монархічними, «сімейними», де влада зосереджувалася в руках одного родового клану. Відповідно, монарх мав усі підстави заявляти: «Держава — це я». Тому в таких державах зміна еліт відбувалася кулуарно, як правило, без залучення широких верств населення. І найбільш прийнятною формою цих змін був двірський переворот.

Політична революція — це ніби індикатор «ненормальності» держави. У цьому сенсі вона є не стільки благом, скільки «суворою необхідністю», яка при цьому часто для багатьох людей (а то й суспільства загалом) супроводжується чималими втратами.

Попри домінування в українській культурі й суспільній думці «революційного тренду», точніше «тренду бунту», характерного для пригноб­лених, колоніальних народів, знаходилися мислителі, які відкидали і навіть критикували ідею революції. Одним із перших серед них був Микола Костомаров (1817—1885).

Передусім відомий він як історик. Проте Костомаров мав непогану філософську підготовку і в своїх творах не­одноразово вдавався до філософських рефлексій.

Здавалось, Костомаров належав до революціонерів. У молоді роки він був лідером Кирило-Мефодіївського братства, членів якого звинуватили в «бунтівних ідеях». Тому ця організація була розгромлена, а його члени були репресовані. Костомарову приписують авторство «Книги битія українського народу», — пропагандистського документу цього товариства, — яка загалом мала виражений антиколоніальний і революційний характер. Із часом Костомаров, у силу різних обставин, відійшов від революційності й зайняв помірковану позицію. До того ж ця поміркована позиція поєднувалася в нього із вираженою православною релігійністю. Можна навіть сказати так: зрілий Костомаров належав до перших українських політичних консерваторів модерного періоду.

Цей консерватизм знайшов вияв у відомій його праці «Дві руські народ­ності», яка була опублікована в 1861 р. у першому українському журналі «Основа», що видавався в Петербурзі. Не будемо звертатися до основних ідей цього твору. Відзначимо лише, що в ньому Костомаров звернув увагу на свавільність українців (у термінології цього автора — південноросів), вказавши, що ця риса відіграла в їхній історії деструктивну роль, не давала їм можливість створити міцну державу. Вчений писав: «Розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність форм були відмінними рисами південноруського суспільства в стародавні періоди, і так воно було згодом. Разом з цим поєднувалася непостійність, брак ясної мети, поривчастість руху, прагнення до створення й якесь розкладання створеного, все, що неминуче випливало з переваги особи над громадськістю. Південна Русь зовсім не втрачала відчуття своєї народної єдності, але не думала її підтримувати: навпаки, сам народ, мабуть, ішов до розкладання і все ж таки не міг розкластися»[13].

У цьому плані цікавим є порівняння українців та росіян, здійснене Костомаровим у зазначеній роботі. Він спеціально акцентував увагу на принципових ментальних відмінностях цих народів: «...плем’я південноруське мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, Великорос — перевагу общинності. За корінним поняттям перших, зв’язок людей ґрунтується на взаємній згоді й може розпадатися за їхньою незгодою; інші прагнули встановити потребу і нерозривність один раз встановленого зв’язку і саму причину встановлення віднести до Божої волі й, отже, вилучити від людської критики. В однакових стихіях громадського життя перші засвоювали більше дух, інші прагнули дати йому тіло...»[14]. Відповідно, ці відмінності давали і дають знати про себе в історичних діяннях. Якщо росіяни виявляли здатність до державного життя, то цього не скажеш про українців. «У великоруському елементі, — писав Костомаров, — є щось величезне, створююче, дух стрункості, свідомість єдно­сті, панування практичного розуму, що вміє вистояти важкі обставини, вловити час, коли слід діяти, і скористатися цим наскільки потрібно... Цього не показує наше південноруське плем’я. Його вільна стихія приводила або до розкладання громадських зв’язків, або до виру спонук, які обертали білячим колесом народне історичне життя»[15]. Отож, попри свою проукраїнську позицію, Костомаров все ж віддавав перевагу великоруському племені з його жорсткою дисципліною перед племенем південноруським, схильним до анархії та «любові до свободи».

В останні роки свого життя Костомаров написав твір, де знайшли вираз його консервативні погляди й «контрреволюційність». Це — оповідання «Бунт худоби (Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля)»[16]. Жанр цього твору можна визначити як антиутопію. Написаний він був російською мовою, хоча в ньому присутній сильний український колорит. До того ж вказується, що це лист малоросійського поміщика. Тобто в творі описуються реалії, які ніби були пов’язані з Україною. В оригіналі твір називається «Скотский бунт». І в цій назві відверто відчутна негативна конотація. «Скотский» — тобто поганий, мерзенний.

Саме поняття «бунт» у творі ототожнюється з поняттями «повстання» та «революція». Для автора «Бунту худоби», який вдягає маску малоросійського поміщика, це ніби синоніми, про що говориться на початку твору.

Твір сюжетно простий. У ньому розповідається, як серед тварин, котрі знаходяться в господарстві малоросійського поміщика, починає визрівати бунт. Причиною цього є агітація, яку ведуть незадоволені бугаї. Автор так характеризує цих бунтарів: «У бугаїв... є такі якості, котрі зустрічаються в окремих осіб із людей: у них якась постійна невгамовна пристрасть хвилювати інших без якоїсь мети, смута задля смути, бунтарство заради бунтарства, бійка заради бійки; спокій їм набридає, від порядку їх нудить, їм хочеться, щоб все навколо бурлило, гомоніло; при цьому їх тішить усвідомлення того, що все це зроблено не кимось іншим, а ними».

Тобто для Костомарова бунт-революція провокується неврівноваженими людьми, які не можуть спокійно жити. Такий погляд занадто однобокий. Звісно, в будь-якому суспільстві є бунтівні, неврівноважені елементи. Однак не завжди вони здатні спровокувати революцію. У «врівноваженому» стабільному су­спільстві ці елементи можуть знаходити вихід для своєї енергії в конструктивних сферах діяльності. Хоча — не обов’язково. Якась частина з них поповнює злочинний світ. Неврівноважені елементи дають про себе знати в «розхитаному» суспільстві, де існує нестабільність, незадоволення. Тобто те, що називають «об’єктивними причинами» революції. Тоді й спрацьовує революційна пропаганда і, відповідно, виникає запит на революційну діяльність.

Однак Костомаров, говорячи про причини революції, мав певну рацію. Адже в будь-якому суспільстві існують буйні «бугаї», власне, потенційно революційні елементи. Останнім учений дав точну соціально-психологічну характеристику, відзначивши їхнє спонтанне прагнення до смути.

Далі в оповіданні говориться про те, що під впливом «революційної агітації» бугаїв та жеребців, які говорять про знущання людей, тобто пануючого класу, над тваринами (експлуатованими низами), починається повстання. До нього приєднуються й цілком мирні тварини — вівці, свині, кури, гуси і т. д. Навіть бунтівниками стають коти, в яких, здавалось би, немає причин для бунту, адже люди годували й доглядали їх. Вірними людям залишаються лише собаки. Останніх, певно, можна сприймати як алегорію поліцейських чи силових структур.

Сам бунт чи то революція зображується як деструктивне явище. Повсталі тварини нищать існуючий порядок, «цивілізацію», утверджуючи анархію. Ось, наприклад, як автор зображує «революційні діяння» свиней: «Вони із завзятістю пустошили грядки з картоплею, ріпою, морквою й іншими овочами, жадібно поїдали корені, інші ж увірвалися до квітника, який був розташований під самою стінкою панського будинку...» Одне слово, «революціонери» прагнуть безконтрольно оволодіти цінностями, які нагромаджувалися протягом тривалого часу в суспільстві.

Наступний етап бунту-революції — це досягнення компромісу між панівним класом, «старою владою» і революціонерами. У переговори з бунтарями вступає Омелько, який розуміє тваринну мову. Спочатку він говорить, що тварини порушили Божий порядок. Тобто існуюча влада подається як встановлена Богом. На що тварини йому відповідають: «Який це Бог! Це у вас, у людей, є якийсь Бог! Ми ж, худоба, ніякого Бога не знаємо!» Інакше кажучи, революціонери — безбожники. Для них божественний авторитет — не авторитет. Вони відкидають традиції і ладні чинити так, як їм хочеться.

Омелько запитує тварин, що вони хочуть. Тварини відповідають: «Волі». Хоча що таке воля, чітко не усвідомлюють. Омелько дає їм волю, інтерпретуючи її в такому дусі: «Ну що ж? Ідіть на волю! Ідіть в поле, потовчіть всі хліби, що лишились ще на корені. Ми же вас не будемо використовувати ні на яких роботах. Вільними будьте собі!»

Саме поняття «воля» в цьому тексті Костомарова постає як щось негативне. Воля — це коли ти не працюєш, а паразитуєш, користаючись тими матеріальними ресурсами, які тобі не належать.

Після того, як тварини отримали волю, наступає черговий етап революції. «Старі господарі», зберігаючи за собою основну частину власності, дещо віддають революціонерам. Останні цією власністю не можуть ефективно скористатися. До того користуються нею лише найбільш «буйні», мирним же революціонерам не дістається практично нічого.

Серед революціонерів настає розкол. «Мирні» знову повертаються до своїх колишніх господарів. «Буйні» ж швидко знищують власність, яка дісталася їм. Не маючи з чого жити, вони також повертаються до старих господарів у стійбища. Настає «термідор», коли з «буйними» революціонерами розправляються. А «небуйні» знову опиняються у ярмі.

Зрозуміло, «Бунт худоби» — твір не науковий, а художня алегорія. Однак за цією алегоричністю можемо побачити багато цікавих ідей, які мають наукову цінність. Спробуємо їх артикулювати.

Отож, Костомаров ніби розписує сценарій революції.

Перший етап — це спровоковане революційними агітаторами повстання, яке має на меті все знищити й оновити лад. Але повний успіх такого повстання привів би до абсолютного хаосу й варварства. Тому повного успіху бути не може. Зберігаються старі бастіони — осередки ладу й «цивілізації».

Другий етап — це компроміс між старою владою і революціонерами, коли перші віддають частину своєї власності другим.

Третій етап — розкол у рядах революціонерів. Частина з них намагається скористатися захопленою під час революції власністю. І при цьому фактично нищить її. Інша ж частина революціонерів, якій нічого не дісталося від революційного пирога, «зраджує» революцію й повертається до старих господарів.

Четвертий етап — це «термідор», контрреволюція, коли зрозумілою стає безпорадність революціонерів, а старі господарі намагаються взяти реванш.

За життя Костомарова «Бунт худоби» так і не був опублікований. Схоже, автор і не прагнув цього. В умовах загниваючого російського самодержавства, коли поширювалися революційні настрої, поява такого твору могла би серйозно зіпсувати репутацію Косто­марову.

Уперше твір побачив світ (що є дуже показовим!) у 1917 році, коли в Росії вибухнула революція. Тоді було вже пізно. Ніхто на попередження Костомарова не звернув уваги. Потім довго «Бунт худоби» не перевидавався. Радянська влада не могла допустити такого «контрреволюційного» твору. А українській діаспорі він не був цікавим. Зрештою, й сьогодні мало хто в Україні знає про цей твір Костомарова. Занадто неприйнятними видаються нам його ідеї.

Загалом революції були і є різними — «частковими» і «повними», завершеними і незавершеними. Сценарій революції залежить від багатьох чинників, які існують в країні, де вона відбувається. Це не тільки і не стільки соціальні, політичні й економічні чинники, які спровокували революцію. Це й «якість» еліти, про що вже йшла мова, ментальні особливості народу, культурні традиції і навіть чинники зовнішнього характеру, які можуть стимулювати чи, навпаки, стримувати революцію.

Однак, попри існування цих чинників, можна виділити певні закономірності в «революційних сценаріях». Костомаров спробував визначити їх — правда, в «непрямій», алегоричній формі. Ці закономірності (уже з позицій наукових) відстежив американський історик Крейн Брінтон у своїй книжці «Анатомія революції»[17], яка побачила світ у 1938 р. В основному він використав матеріали чотирьох революцій — англійської 40-х рр. XVII ст., американської Війни за незалежність, котру він теж розглядав як революцію, Велику французьку революцію 1789—1794 рр., а також російську революцію 1917 р.

Книжка Брінтона стала досить відомою. Її неодноразово перевидавали. Вважають «класикою» у вивченні революцій. Постулати цього твору навіть використовували вищі американські посадовці, здійснюючи свою зовнішню політику. Наприклад, Збігнев Бжезінський використовував її, даючи рекомендації президенту США Джиммі Картеру, будучи його радником з питань національної безпеки.

Брінтон вважав, що революції починаються з проблем, які виникають у «старого» дореволюційного режиму. Передусім це фінансові проблеми — дефіцит державного бюджету, збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тиску. Такими причинами є також помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністративні заборони, загальна плутанина в сфері управління.

Окрім економічних чинників та пов’язаних із ними проблемами управління, на думку Брінтона, певну роль можуть відіграти чинники соціально-психологічного характеру. Наприклад, почуття, які виникають у окремих людей, що їхня кар’єра «закрита для вияву їхніх талантів», втрата впевненості в собі у представників правлячого класу[18]. Більше того — багато представників цього класу доходять висновку, що їхні привілеї несправедливі й шкідливі для су­спільства. Як наслідок — інтелектуали відмовляються підтримувати урядові кола. У результаті цього правлячий клас стає «політично некомпетентним»[19].

Брінтон вважав, що призводять до революції не лише чинники «об’єктивні», викликані діяльністю правлячого режиму (фінансові проблеми, корупція, тиранія і т. д.), але й також чинники «суб’єктивні», до яких відноситься агітаційна діяльність радикально налаштованих елементів. Щодо революційного перевороту, то він часто стає результатом імпотентності влади, яка не здатна ефективно використати силові структури[20].

Коли ж революція відбулася, то, з точки зору дослідника, вона має пройти чотири етапи. Хоча іноді буває так, що якийсь етап «випадає».

Перший етап — це переворот і тимчасова ейфорія після краху старого режиму. До влади приходять революціонери, які «засвітилися» під час перевороту. Проте їхня влада не є узаконеною й «легітимізується» революційним ентузіазмом широких мас. Практично при владі опиняються представники нової еліти, які були ображені старим режимом.

На другому етапі революціонери, що прийшли до влади, намагаються легітимізувати своє становище. Це здійснюється в умовах поступового згасання революційного ентузіазму. Тобто «революційний запал» поступово вичерпується. «Революціонерам при владі», які не мають достатніх ресурсів (матеріальних, організаційних, медійних тощо), доводиться звертатися на допомогу до представників старого режиму, які цим володіють. Відбувається примирення «поміркованих революціонерів» та «поміркованих старих», власне, злиття частини нової еліти із частиною старої. Цей союз «поміркованих» спрямований як проти революційних, так і проти контрреволюційних радикалів[21]. Починається переслідування як одних, так і других.

На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. І тоді відбувається переворот на користь революційних радикалів[22]. Починається фізичне знищення будь-яких противників революції, у т. ч. колишніх революціонерів, які діяли помірковано. Революція, як Сатурн, «пожирає своїх дітей»[23]. Правління радикальних революціонерів можна трактувати як правління «жаху і чесноти»[24].

Прийшовши до влади, «справжні революціонери» намагаються прибрати до рук наявні в державі ресурси. Однак, оскільки вони не мають відповідного організаційного досвіду, відбувається швидке розбазарювання цих ресурсів. Паралельно з цим відбувається помітне розбалансування суспільства, яке веде до соціального хаосу. Що, в свою чергу, може призвести до протистояння соціальних груп, а то й до громадянської війни.

Все це в кінцевому результаті веде до четвертого етапу революції — «термідоріанського перевороту». Під останнім розуміється встановлення авторитарної чи навіть тоталітарної влади, яка «наводить порядок». Це може відбуватися як під гаслами «повернення до старого», так і під гаслами реалізації. «Термідор» повертає чимало методів правління старого режиму[25]. Правда, нова постреволюційна влада, відповідно, корегує ці методи, намагається їх зробити більш адекватними новим реаліям. Відповідно, й формується нова еліта, котра включає як старі «дореволюційні» елементи, так і елементи «революційні».

На цьому й завершується революційний цикл.

Правда, це не значить, що революції мають проходити ці всі окреслені етапи. Останні можна розглядати як можливості, котрі не обов’язково стають дійс­ністю. Тут якраз спрацьовують різні як внутрішні, так і зовнішні чинники, про які вже велася мова. Наприклад, Брінтон вважав, що американська революція не пройшла третій етап, тобто радикального перевороту[26]. Хоча й певні елементи цього етапу були присутні.

Загалом же уникнення третього етапу начебто є благом. Без нього революційні події є менш кривавими й більш конструктивними.

Забігаючи дещо вперед, зазначимо, що Ніжинська чорна рада 1663 р. стала своєрідною вершиною козацької революції, власне, вершиною її третього етапу. І мала вона для українських земель трагічні наслідки. Не даремно Костомаров пов’язував початок т. зв. Руїни саме з цією подією.