Чорна рада

Велика українська революція

Можна твердити, що українці були одними з перших, хто здійснив новочасну революцію. Це, власне, було повстання під проводом Богдана Хмельницького (1595—1657), відбулося майже одночасно з англійською революцією середини XVII ст., яку очолив Олівер Кромвель (1599—1658). Показово, що практично вождь англійської революції й Богдан Хмельницький були однолітками і між ними існували певні контакти.

Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними як в історії козацтва, так і в історії українських земель. У вогні повстань та війн згоріла «стара Русь». Її залишки здебільшого були покозачені або покатоличені (а отже, полонізовані). Щоправда, зберігалася ще «уніатська Русь» (уніатська шляхта й духовенство), однак вона маргіналізувалася. На місці «старої Русі» народилася Україна, де козацтво відігравало провідну роль.

Згадані події в історіографії отримали різну назву — «повстання під проводом Богдана Хмельницького», «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо. Останнім часом, як уже зазначалося, в українській історіографії набув поширення для означення цих подій термін «національна революція»[35]. Певно, ні одне з цих означень не відображає всю складність і повноту подій, які відбувалися в Україні в середині й другій половині XVII ст. Але їх можна осмислювати в «революційному дискурсі». До того ж це була не стільки «національна революція» (у той час вести мову про існування сформованих модерних націй дуже проблематично), скільки революція соціальна, яка призвела до кардинальної зміни провідної верстви. На місце князів та шляхти, тобто «старої Русі», прийшла козацька старшина, яка формувала нову соціально-політичну реальність — Україну. При цьому представники старої еліти були частково фізично знищені й відбувся кардинальний перерозподіл матеріальних ресурсів на користь козацької верхівки.

Мала також ця революція елементи й антиколоніального характеру. Українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, можна розглядати як «внут­рішню колонію» цієї держави. Але якщо Галичина, Волинь, частково Поділля були значною мірою інтегровані в соціально-політичний організм Речі Посполитої, то цього не скажеш про Подніпров’я, котре з часом стало «колискою» української нації. Це були «нові землі», господарем на яких претендувало стати козацтво. Але йому на заваді стояла «колоніальна адміністрація», власне, представники урядових структур Речі Посполитої, а також князі й шляхтичі, які прагнули розбагатіти за рахунок освоєння цих теренів.

Показовою в цьому плані фігура козацького «контрреволюціонера» Яреми Вишневецького — одного з чи не найбільших ворогів Хмельниччини. Як уже говорилося, буквально за якесь десятиліття цей діяч, освоюючи «нові землі» на Лівобережній Україні, фантастично розбагатів і став одним із найзаможніших магнатів Речі Посполитої. При цьому, попри певні нюанси, він не ризикнув порвати з владними структурами цієї держави, фактично представляючи їх на цих «нових землях». Вишневецький був далеко не винятком. Існувало чимало шляхтичів, які прагнули освоювати ці терени. Наприклад, помітною фігурою серед них був Юрій Немирич. Доля цих людей виявилася різною. Так, Вишневецький, опинившись у стані різкої конфронтації з повсталим козацтвом, став захисником влади Речі Посполитої. Натомість Немирич, належачи до релігійних дисидентів (соцініан), не був настільки інтегрований у владні структури, як Вишневецький. Він спочатку воював проти козаків, а потім перейшов на їхній бік. Правда, Немирич у цьому таборі так і не став «своїм», у результаті чого був убитий козаками. Хоча й Вишневецький теж був «недостатньо своїм» серед польської шляхти, де його намагалися маргіналізувати.

При бажанні можна знайти певні паралелі між американською війною-революцією за незалежність і Хмельниччиною. І тут, і там маємо повстання колонії проти метрополії, протистояння старої метропольної еліти й новосформованої еліти колонії. І тут, і там у цю революцію були втягнуті зовнішні сили. Наприклад, підтримку американським штатам надавала Франція, котра конкурувала з Англією. Повсталим козакам Хмельницького таку допомогу з санкції конкуруючої з Річчю Посполитої Туреччини надавало Кримське ханство. Потім їх підтримала Московія.

Антиколоніальний аспект Хмельниччини був пов’язаний із аспектами етнічним та конфесійним. Борцям проти метрополії важливо було себе позиціонувати як «інших». Відповідно, представники метрополії вважалися поляками й католиками, в той час козаки позиціонували себе як руських і православних. Хоча, насправді, це протиставлення далеко не завжди працювало.

Українська козацька революція середини й другої половини XVII ст., попри внутрішні причини, значною мірою корегувалася чинниками зовнішніми, що не могло не впливати на її перебіг, а також особливості. Тут можна знайти основні етапи класичного сценарію революції. Хоча ці етапи, як правило, виглядають «розмитими» й розтягнутими в часі. Варто враховувати, що тоді соціальні й політичні процеси відбувалися не так динамічно, як у наступні часи. Англійська революція середини XVII ст. теж виявилася розтягнутою в часі. Супроводжувалася козацька революція також значними соціальними протистояннями, підігрітими етноконфесійними конфліктами. І «супутницею» цієї революції, як часто буває, стала громадянська війна.

Козацьку революцію, власне Хмельниччину, часто розглядають як «продовження» згаданих козацьких повстань, котрі передували їй у другій чверті XVII ст. Та й сама вона часто постає як велике козацьке повстання. Загалом виступи шляхти (т. зв. конфедерації) проти центральної влади в Речі Посполитій, котрі супроводжувалися військовими сутичками, не були якоюсь новиною. Вони, з точки зору шляхетського права, сприймалися як законні. Те саме стосується й козацьких повстань, що стали з кінця XVI ст. вже традиційними в Речі Посполитій. Звісно, між шляхетською конфедерацією та козацьким повстанням були відмінності. Козаків у Речі Посполитій не сприймали як шляхетський стан, попри те, що вони намагалися дорівнятися до нього, заявляючи, що є рицарями, оборонцями країни. У цьому сенсі козаки наближалися до шляхти. А якщо так — то мали право на повстання, конфедерацію. Правда, шляхта це право козаків піддавала сумніву. Але договори, які укладалися між представниками королівської влади та представниками козацтва, де-факто легітимізували це право.

І повстанці-конфедерати, і повстанці-козаки ставили перед владою Речі Посполитої певні вимоги та добивалися їхнього виконання. В умовах цієї держави, де не було сильної центральної влади і де часто переважало право сили, такі речі стали звичайною практикою. Конфедерації, з одного боку, були індикаторами кризових явищ у Речі Посполитій. З іншого боку, вони ніби намагалися зняти ці кризові явища. Правда, повстання, яке підняв Богдан Хмельницький у 1648 р., помітно вийшло за межі традиційної конфедерації.

Говорячи про Хмельниччину, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко простежується і в документальних матеріалах, і в тогочасних літературних пам’ятках, але на який не звертають увагу українські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки українські міста. І у вогні повстання гинуло чимало саме українських міщан.

На антиміщанський характер козацького руху звернув увагу Микола Гоголь у своїй епіко-міфічній повісті «Тарас Бульба», яка суттєво вплинула й продовжує впливати при творенні в свідомості людей «образу козацтва». Ідеальним місцем для козака є хутір чи Запорізька Січ. Натомість місто (чи то Київ, чи Дубно) сприймаються як щось вороже, некозацьке, неукраїнське.

Загалом же антиміщанські стереотипи мали поширення в українській культурі. Наприклад, Григорій Сковорода заявляв, що він не піде в «город багатий» і що воліє жити серед природи. У творах Тараса Шевченка, зокрема в повісті «Княжна», хутір постає як найкраще місце для життя людини. Те саме можемо сказати про Пантелеймона Куліша, про що буде вестися мова далі.

Міста на українських теренах у середині XVII ст. були поліетнічні. В принципі, нічого тут дивного немає — подібна ситуація спостерігалася в багатьох країнах Європи. Міста ніби були місцями зустрічей різних етносів та субетносів. Причому значну частку населення в тогочасних українських містах становили юдеї. Представники цього етносу володіли чималими статками, що не мог­ло не приваблювати козаків-«революціонерів». Спрацьовували й конфесійні відмінності, різні антиюдейські стереотипи (мовляв, юдеї розіп’яли Христа). Не маючи ні належного захисту від державних структур, ні своїх збройних формувань, саме юдеї стали чи не найбільшими жертвами козацьких повстань. Про це йшлося в хроніці Натана Ганновера «Глибокий мул»[36], що стала популярною лектурою в юдейському середовищі. Звідси неприязнь юдеїв до козацтва, до Богдана Хмельницького зокрема. Як і пізніші намагання козацьких літописців виправдати жорстоке ставлення повстанців до представників юдейської спільноти.

Ведучи мову про події середини і другої половини XVII ст. на українських землях, дослідники часто дистанціюються від зовнішніх чинників. Але саме ці чинники були якщо не вирішальними, то достатньо вагомими. Україна стала тереном великої геополітичної гри. Провідну роль у ній відігравала Османська імперія зі своїми васалами, Кримським ханством, Молдавією та Ерделі (Трансіль­ванією). Певну роль також відігравали Швеція й Московія. Зрештою це була гра на ослаблення Речі Посполитої — провідної держави Центрально-Східної Європи. Османська імперія, яка в той час знаходилася не на підйомі, а, радше, на спаді, була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Центральній та Східній Європі, в тому числі в Північному Причорномор’ї. Маючи значний військовий потенціал, ця держава ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках (адже найкраща оборона — це наступ). Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (наприклад, Хмельницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись на становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону нестабільності на українських теренах, встановивши свій контроль над частиною земель України.

У розширенні своєї території за рахунок Речі Посполитої була зацікавлена й Московія. Хмельниччина, дестабілізувавши ситуацію в Речі Посполитій, створила непогані можливості для експансії цієї держави. Скориставшись цим, московіти захопили Смоленськ, деякі території, що входили до складу Великого князівства Литовського як частини Речі Посполитої. Також Московія поширила свій вплив на Лівобережну Україну.

Ще однією потужною дійовою особою у цій геополітичній грі стала Швеція, яка почала претендувати на статус імперії. У колі її інтересів опинилася Балтія, яку вона хотіла взяти повністю під свій контроль. Швеція почала втручатися в справи Речі Посполитої, намагаючись стати володарем на балто-чорноморському просторі. У реалізації цих планів певне місце відводилося й козакам.

Спостерігаючи за діяннями Богдана Хмельницького[37] та його наступників, бачимо, що вони часто змінювали свою зовнішньополітичну орієнтацію. Сьогодні укладали договори з одними правителями, стаючи їхніми васалами, а завтра ці договори розривали й шукали собі нового покровителя. Такі зовнішньополітичні хитання обумовлювалися складністю, заплутаністю геополітичних змагань, які велися в той час на теренах України. І в цій ситуації козацтво ставало не стільки суб’єктом, скільки об’єктом міжнародних відносин. А в остаточному підсумку від цього програвала Україна.

Перший етап козацької революції — це повстання під проводом Хмельницького, яке привело до творення на теренах України автономної козацької державної структури, яка переважно в нас іменується Гетьманщиною.

Перший етап козацької революції тривав близько року — від перемоги козацько-татарського війська під Жовтими Водами та Корсунем (квітень-травень 1648 р.) до укладення Зборівського договору (серпень 1649 р.).

Щодо причин повстання, то козацькі літописці (Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін.) витворили благочестиву легенду про те, що Хмельницький мав серйозний конфлікт із чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським. Останній вчинив збройний наїзд на хутір Суботів, який належав Хмельницькому. У результаті цього наїзду хутір перейшов у власність чигиринського підстарости. Ображений Хмельницький, не знайшовши управи на кривдника, подався на Запорізьку Січ, де підняв повстання проти поляків, яке скоро набуло масовий характер.

Ця легенда, певно, мала під собою реальні підстави. Вона фігурує в польських, українських хроністів, згадуваного Натана Ганновера. Щоправда виникає питання: чи можна розглядати зазначену подію як причину повстання? Подібні конфлікти були на той час звичною справою в Речі Посполитій, особливо на українському прикордонні, де вплив центральної влади був зведений до мінімуму. Навіть козацькі літописці, котрі акцентували увагу на конфлікті між Чаплинським та Хмельницьким, радше намагалися подати цю подію як привід для повстання, вишукуючи при цьому більш серйозні причини — гоніння на православ’я, утиски козаків, обмеження їхніх прав тощо.

Чи не найбільш об’єктивно до причин повстання Хмельницького підійшов анонімний автор Літопису Самовидця. Цей козацький літописець, схоже, був учасником Хмельниччини й намагався правдиво описувати її події. Перше речення літопису — досить промовисте: «Початок і причина війни Хмельницького є єдино від ляхів на православ’я гоніння і тяготи на козаків»[38]. Самовидець спеціально говорить про «гоніння ляхів на православ’я» як одну з перших причин козацького повстання.

Справді, конфесійний чинник, як уже відзначалося, відігравав певну роль у війні під проводом Хмельницького, але він не був першорядним. Самовидець же намагається поставити цей чинник на перше місце. Пізніше так само чинили деякі російські та українські автори — як історики, так і письменники. У самому літописі автор звертає увагу на утиски, які чинили католики православним. Насправді, наведені літописцем оповіді про важке становище православних на українських землях не зовсім відповідали реаліям. Звісно, у той час в Україні було протистояння між католиками й уніатами, з одного боку, та православними, з іншого. Іноді воно доходило до кривавих ексцесів — хоча це траплялося не часто. Зрештою, православна церква в Речі Посполитій мала легальний статус. А закони цієї держави гарантували відносно широку свободу віровизнання.

Питання в іншому — навіщо Самовидцеві було акцентувати увагу на переслідуваннях православних і розглядати їх як ледь чи не найголовнішу причину Хмельниччини? Фактично давалося зрозуміти, що козацькі війни були спрямовані проти утисків православ’я. Таким чином відбувалася ідейна легітимізація цих війн. Козаки ніби перетворювалися в борців за православну віру. З часом ця ідея отримала розвиток і стала важливим елементом козацької міфології.

Та все ж не варто недооцінювати конфесійний чинник. Він мав велике символічне значення. А люди в своїх діях часто орієнтуються на символи, які заступають їм реалії. Принаймні конфесійний чинник дозволяв козакам розмежовувати своїх і чужих. Своїми були православні, до яких належали не лише козаки, а й, зрозуміло, православне духовенство, також селяни й руські (українські) міщани. Натомість чужими були католики, протестанти, уніати (переважно шляхтичі), а також юдеї. Із середовища останніх, як правило, походили орендатори, що нещадно експлуатували українських селян.

Проте Самовидець звертає увагу не стільки на питання релігійні, скільки на питання економічні й соціальні, виділяючи три блоки соціально-економічних проблем, які привели до козацького повстання.

Перша проблема полягала в тому, що козаків, які не належали до реєстру, змушували виконувати панщину й різного роду роботи на користь панів. Це викликало незадоволення.

Друга проблема стосувалася вже реєстрових козаків. Їх теж почали утискати. Зокрема, не виплачували належної платні. Ці гроші прибирали до рук полковники й сотники. Іноді вони давали плату певним групам козаків, аби ті були до них «зичливими». Серед вищих козацьких чинів процвітала корупція, здирство. Вони забирали в простих козаків їхню татарську здобич — коней і т. ін. На простих реєстрових козаках, вважав Самовидець, наживалися євреї. Він змальовував таку картину: мовляв, у містах від євреїв була така кривда, що невільно козакові в домі своєму напитки на свою потребу тримати, не лише меду, горілки і пива, але і браги. У тих козаків, які за пороги на рибу ходили, у Кодаку десяту частину на комісара відбирали. Окрім того, окремо треба було і полковнику давати, і сотникам, і осавулові, і писареві... Реєстрові козаки також були незадоволені обмеженням реєстру. Адже виходило так, що діти реєстрових козаків не вважалися реєстровцями й мусили відробляти панщину[39].

Ще одна проблема — це «криза управління». Мовляв, маєтками управляли не власники, державці, а посередники — старости та євреї-орендарі. Ці посередники жорстко експлуатували підданих, що й породжувало невдоволення. Оскільки, писав Самовидець, самі державці на Україні не мешкали, лише посади свої утримували, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були засліплені подарунками від старост та рендарів[40].

Хоча, заради об’єктивності, Самовидець відзначав, що люди «на Україні», власне на Придніпров’ї, «жили обфито», тобто заможно. Але їх обурювало те, що тепер треба було більше ділитися з державцями, ніж раніше.

Загалом маємо набір «класичних причин революції» — це збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тиску, помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністративні заборони, криза управління. До цього варто додати поширення серед козаків думки, що їх несправедливо утискають.

Хоча, на відміну від інших плебейських верств населення, козакам жилося непогано. Зрештою, це визнає Самовидець. Тобто в козаків, здавалось би, було менш причин для повстання, аніж у селян чи навіть ремісників. Але рушійними силами революції, як правило, є не найбільш знедолені, які, радше, є «матеріалом» для революціонерів, а представники «середнього класу», які намагаються покращити своє становище. Таким «середнім класом» на українських землях, власне, й стали козаки.

Попри існування внутрішніх причин козацької революції, були також причини зовнішнього характеру. Факти свідчать, що це повстання не виникло спонтанно. Тут велася тривала й серйозна підготовка.

Десь за півроку до нього, восени 1647 р., до Бахчисарая й Стамбула виїхало козацьке посольство, яке мало обговорити плани майбутнього виступу проти влади Речі Посполитої й заручитися підтримкою турків і татар[41]. У березні 1648 р. між козаками й турецькою владою був укладений договір[42]. Потім бачимо, що до кінця життя Хмельницький часто вступав у переговори й укладав договори з Османською імперією та її васалами (Кримським ханством, Ерделі, Молдавією)[43]. Наприклад, восени 1648 р. гетьман звернувся до султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»[44]. Звісно, не все тут було просто. Васали турецького султана мали свої інтереси, які не завжди співпадали з інтересами їхнього повелителя. Та й сам Хмельницький і його оточення намагалися вести власну гру. На цьому ґрунті виникали неузгодження, конфлікти. Однак, при всіх цих нюансах, політика Хмельницького була на руку Османській імперії.

Кажучи про зовнішній чинник революції, варто мати на увазі, що він не є чимось винятковим. Наприклад, американська Війна за незалежність, котру (про це говорилося) кваліфікують як революцію, слід відзначити, що тут далеко не останню роль теж відігравав зовнішній чинник. Американським штатам, які боролися за незалежність, допомагала Франція. Остання намагалася такими діями підірвати сили свого суперника — Великої Британії. Або коли проаналізуємо революційні події у Росії, то теж побачимо втручання зовнішніх сил — країн Антанти, Німеччини.

Звісно, не треба думати, що Османська імперія прагнула завоювати українські землі. На той час вони не становили для неї великого інтересу. Для Туреччини важливим було зберегти за собою контроль над Чорним морем. Козацькі чорноморські походи стали для турків чималою проблемою. Тому правителі Порти були зацікавлені переключити козацьку активність на інший об’єкт — Річ Посполиту, котра сприймалася турками як ворог. Загалом Османська імперія воліла мати на теренах України козацьку васальну державу. Це, можна сказати, була програма-максимум. Програма ж мінімум — створити в Україні тліючий конфлікт між козаками й владою Речі Посполитої.

Для допомоги Хмельницькому та його повстанцям були надані васальні туркам татарські орди з Кримського ханства. Це стало важливим чинником успіхів Хмельницького. У 1648 р. союзне козацько-татарське військо виграло низку важливих битв у військ Речі Посполитої — під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Дійшло до Львова і Замостя. Не треба мати ілюзій щодо благородних цілей цього війська. При бажанні можна подавати це як «визвольний похід», боротьбу за православ’я і т. п. Проте документи свідчать, що Хмельниччина супроводжувалась жорстоким насильством, грабунками. Якщо ж говорити про татар, то для них це був звичний наїзд за здобиччю і ясиром.

Правда, татар можна було перекупити, заплативши їм відповідну суму. Тому польські урядовці намагалися з ними домовитися. Як тільки це ставалося й татари «зраджували», в козацькому війську виникали проблеми. Так було в битві під Збаражем і Зборовом у 1649 р.[45]. Відмова татар від наступу змусила Хмельницького сісти за стіл переговорів, у результаті чого був укладений Зборівський договір. Дещо подібна ситуація повторилася в битві під Берестечком у 1651 р.[46], де небажання татар воювати з армією Речі Посполитої закінчилось для козацького війська катастрофою. Після цієї битви Хмельницький змушений був укласти з Річчю Посполитою Білоцерківський договір[47], умови якого були гірші, аніж у договорі Зборівському.

Другий етап козацької революції тривав близько десяти років і припав на час від згадуваного Зборівського договору 1649 р. до перемоги в козацькому стані «московської партії», усунення від гетьманської влади Івана Виговського та обрання гетьманом сина Богдана Хмельницького, Юрія (жовтень 1659 р.).

У цей час Україна стала ареною постійних бойових дій, у яких брали участь військові сили різних держав. Розколотим виявилося й українське суспільство. Хоча в українській історіографії є намагання утвердити думку, що повсталих козаків підтримували майже всі інші суспільні верстви і повстання мало ледь не загальнонаціональний характер, це не зовсім так. Звісно, в тих непростих умовах, коли приналежність до козацтва гарантувала певну захищеність, відбувалося рекрутація в козаки представників різних соціальних станів — селян, ремісників, навіть шляхтичів. У цьому сенсі можна говорити про масове покозачення.

Хмельницький намагався залучити до побудови революційної Гетьманської держави «стару еліту», яка мала управлінський досвід. Серед козацької старшини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар Гетьманату Хмельницького Іван Виговський і його оточення[48]. Ці люди бачили вихід у поверненні статусу-кво, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої, що принаймні гарантувало хоч якусь стабільність і порядок. При цьому вони намагалися виторгувати собі якомога ширшу автономію.

Саме Виговський після смерті Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)[49]. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна одиниця, подібна до Великого князівства Литовського. Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства утворювали Велике князівство Руське зі своїми управлінськими структурами, казною, монетою і з гетьманом на чолі. Гетьман же обирався станами Великого князівства Руського й затверджувався королем Речі Посполитої. Козацький реєстр мав становити 30 тисяч осіб. Окрім того, мало бути в цій державі ще 10 тисяч найманого війська. Православ’я зрівнювалося в правах із католицизмом. Приналежні православній церкві маєтності мали бути їй повернуті. Київському православному митрополиту і чотирьом православним єпископам забезпечувалися місця в сенаті. Київська академія отримувала права на рівні з Краківським університетом. Також надавалося право заснувати ще одну академію в одному з українських міст.

Якби Виговському та його оточенню вдалося реалізувати цю програму, то козацька революція «проскочила» б третій етап, коли до влади приходять радикальні революційні елементи, і відразу перейшла би до завершального етапу — «термідору». Однак Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. Не було в нього й серйозної підтримки ззовні — від влади Речі Посполитої.

Проти Виговського виступила «московська» партія, котра об’єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Хоча Московія не дуже допомогла козакам у війні з Річчю Посполитою, але в московському цареві вони бачили свого союзника. І велику роль тут якраз відіграв конфесійний чинник. Московський цар був православним, а козаки заради ідеологічної легітимізації своїх дій використовували ідею захисту православ’я. Через те лозунг «волимо під царя московського» багатьма сприймався позитивно[50].

Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча цей гетьман, котрий, до речі, так само, як і Хмельницький, опирався на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р.[51], зрештою він та його союзники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорізька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя.

Ці процеси відбувалися за активної участі низів, які привели до влади радикальні елементи, відсторонивши елементи помірковані. У кінці вересня 1659 р. під селом Германівкою на Київщині зібралася Чорна рада. Так вона називалася через те, що її учасниками були не лише представники козацької старшини, а й козацькі низи — чернь. При підтримці Івана Богуна, Івана Сірка, які, власне, репрезентували радикалів, гетьманом був проголошений Юрій Хмельницький. Там же козаки убили гетьманських послів, які їздили до Варшави на переговори щодо Гадяцького договору 1658 р., котрий передбачав входження Гетьманату до складу Речі Посполитої як автономної частини. Сам же Виговський, склавши тоді гетьманські повноваження, ледве врятувався втечею.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. Юрію Хмельницькому 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана — він без дозволу московських урядників не мав права посилати війська. Не дозволялося змінювати гетьмана без царського указу. Московські воє­води вводилися в Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань[52].

На цьому завершився другий етап козацької революції й почався третій, хронологічні межі якого можна визначити Переяславськими статтями 1659 р., з одного боку, й приходом до влади гетьмана Івана Мазепи й укладенням Коломацьких статей (липень 1687 р.), з іншого.

На початку цього етапу Юрій Хмельницький, отримавши гетьманську булаву, не зумів зосере­дити в своїх руках владу. Його правління стало періодом боротьби між різними старшинськими «партіями». У січні 1663 р. Юрій зрікся своєї посади, вирішивши постригтися в ченці під іменем Гедеона.

У той час помітно посилила свою активність Запорізька Січ, яка й була зосередженням радикальних елементів. Її очільник, Іван Брюховецький, якого навіть проголосили кошовим чи то запорозьким гетьманом, почав претендувати на велику гетьманську булаву. Він вів пропаганду під демагогічними лозунгами, обіцяючи козацькій черні, іншим посполитим різноманітні пільги. Також із вуст його звучали заяви, що він приборкає розбагатілу козацьку старшину. 17—18 червня 1663 р. під Ніжином відбулася Чорна рада, під час якої дійшло до бійки. Гору взяли радикали, проголосивши гетьманом Брюховецького. Останній після свого обрання здійснив розграбування багатьох козацьких старшин. Були схоплені й страчені противники Брюховецького.

Третій етап козацької революції в літературі часто іменують Руїною. Тоді спостерігалася дезінтеграція Гетьманської держави, змагання в ній різних «партій», які часто орієнтувалися на зовнішню допомогу, що сприяло втручанню в українські справи Московії, Речі Посполитої, Кримського ханства та Османської імперії. Україна опинилася в стані перманентної громадянської війни, в якій помітну роль відіграв зовнішній чинник.

Не вдаючись до висвітлення перипетій цього революційного етапу, зазначимо, що для України він мав трагічні наслідки. Відбувся розпад Гетьманщини на дві частини — Лівобережну й Правобережну Україну. Щодо Запорізької Січі, звідки почалося повстання Богдана Хмельницького, то вона так і не стала частиною Гетьманщини. Кошові отамани, як правило, проводили незалежну щодо козацьких гетьманів політику — навіть доходило до конфліктів між ними. Поряд з цим починається процес переформатування козацьких територій. Великі маси козаків покидають землі, де вони вже укорінилися, й переселяються на підконтрольні Московії терени (Слобожанщину)[53] та Молдавію.

Результатом козацької революції стали величезні матеріальні й демографічні втрати. Валерій Смолій та Валерій Степанков у монографії «Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.)» писали: «Від воєнних дій, голоду, епідемій, міграцій на російські та молдавські терени було втрачено щонайменше 65—70 % населення... Оскільки воєнні операції переважно велися на українській території, то саме українці заплатили найвищу ціну. Буквально етноцидом обернулася для них присутність та дії на українських землях польсько-кримських військ протягом січня-березня 1655 р. та у 1664 — першій половині 1665 рр., коли відбувалося масове винищення та захоплення в ясир. Величезних зруйнувань зазнали поселення, було суттєво підірвано економічний потенціал країни»[54].

До цих втрат варто додати ще втрати релігійно-культурні. У 1685—1686 рр. Київська православна митрополія, яка до того часу була відносно самостійною, підпорядковуючись Константинопольському патріархату, тепер опинилася під контролем патріарха московського. Результатом цього став перехід галицьких єпархій (Львівської та Перемиської) до унії, а також поширення унії на інших землях Правобережної України. Тобто із політичним розколом України на Правобережжя й Лівобережжя відбувся розкол церковний. Відносно єдиний православний церковний простір України остаточно розколовся на дві частини — московсько-православну й пропольсько-уніатську. Церковного простору, який би можна було назвати українським, практично не лишилося.

Занадто велику ціну Україна заплатила за свободу. Тим паче, що ця свобода виявилася ефемерною.

Умовною датою закінчення третього етапу козацької революції можна вважати липень 1687 р., коли до влади прийшов гетьман Іван Мазепа, здійснивши своєрідний «термідоріанський переворот». Хоча ще за правління його поперед­ника, Івана Самойловича, спостерігалися елементи «термідору», власне приборкання революційної анархії на українських землях. За часів гетьманування Мазепи почалася відносна стабілізація. Правда, як і повстання під проводом Богдана Хмельницького, що призвело до революції, так і «термідор» відбулися не без зовнішнього втручання. У першому випадку це було втручання Османської імперії й Кримського ханства, в другому — Московії, при допомозі якої Мазепа прийшов до влади. Отримавши владу, гетьман змушений був укласти з московітами Коломацькі статті, які значно обмежували його права. Мазепа не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гетьмана. Йому заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з іноземними державами. А в гетьманській столиці Батурині передбачалося розміщення полку московських стрільців.

Гетьман Мазепа здавав свої позиції Московії і фактично допомагав цареві Петру І будувати Російську імперію. Хоча на Лівобережній Україні, на якій Мазепа був господарем, не велося широкомасштабних бойових дій, але українських козаків посилали воювати на ті території, де вела війну Росія. І там козаки мали чималі втрати.

Гетьманування Мазепи закінчилося трагічно — Полтавською катастрофою 1709 р. Розгромлений російськими військами шведський король Карл ХІІ мусив втікати разом зі своїм союзником, гетьманом Мазепою, на землі, що контролювалися османами[55].

Після Полтавської катастрофи Петром І почався незворотній процес обмеження автономії Гетьманщини з її подальшою ліквідацією. Настав справжній «термідор», який поставив крапку на козацькій революції.

Які ж були реальні результати цієї революції?

Одним із її наслідків, як уже говорилося, став розкол України по Дніпру. Вперше юридично він був оформлений у 1667 р., коли між Московією та Річчю Посполитою було укладене Андрусівське перемир’я. Відповідно до нього, Правобережна Україна залишалася під владою Речі Посполитої. Натомість Лівобережна опинилася в складі Московії.

На Правобережжі козацький устрій з часом ліквідували. Події ж Великої української революції, зокрема війни, що велися тоді з надзвичайною жорстокістю, призвели до прискорення полонізації української шляхти. Остання, ведучи боротьбу з православними козаками, шукала підтримки й захисту в своїх католицьких спільників. Тому представники української православної шляхти часто приймали католицизм і «ставали поляками». На кінець XVII — початок XVIII ст. еліта Правобережжя значною мірою була полонізованою. Правда, в часи націоналізму, у ХІХ — на початку ХХ ст., спостерігалася тенденція повертатися до «своїх коренів», до українства. Тут можна пригадати хлопоманів, Анд­рея Шептицького, В’ячеслава Липинського та інших. Однак цей рух так і не став масовим.

Інша ситуація спостерігалася на Лівобережжі. Воно близько ста років зберігало автономний статус. Саме у цьому регіоні, який іменувався Гетьманщиною чи Малоросією, йшло оформлення козацької еліти. Тут помітно слабшими (порівняно з Правобережжям) були шляхетські елементи. А серед козацької верхівки зустрічаємо чимало вихідців із простолюду.

Сказати, що такий демократизм козацької еліти став благом для України, проблематично. По-перше, серед неї були поширені популістські настрої, бажання «грабувати награбоване». А це вело до сплесків революційності, які супроводжувалися нищенням частини уже сформованої провідної верстви та її трансформації — що, своєю чергою, породжувало суспільну нестабільність. Прикладом у цьому плані, власне, може бути Ніжинська чорна рада 1663 р. Коли на цій раді гетьманом обрали Івана Брюховецького, який вдавався до демагогічних популістських закликів, то він дозволив простим козакам вчинити погром старшин. Під час цього погрому чимало знатних козаків було пограбовано, а то й убито. По-друге, козацька старшина, отримавши владу, ставилася не краще (а то й гірше) до своїх підданих, ніж шляхтичі. Адже це були нувориші, які в своєму збагаченні втрачали міру. Тому слова Тараса Шевченка «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають»[56], які стосувалися козацьких старшин та їхніх нащадків, не видаються перебільшенням.

Якість козацької еліти бажала бути кращою. Її представники постійно ворогували між собою, борючись за владу. Не будучи консолідованою і не бажаючи опиратися на внутрішні сили, зокрема на своїх підданих, ця еліта легко потрап­ляла під зовнішні впливи. Звідси зрозумілими є постійні пошуки сильного покровителя, який би захистив її як від зовнішніх ворогів, так і внутрішніх. Не даремно Тарас Шевченко із сарказмом писав про українських гетьманів: «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття...»[57] Лишається тільки додати, що гетьмани ставали рабами не лише Москви й Варшави, а й Константинополя (Стамбула). Відтак, козацька еліта в плані політичному виявилася дезорієнтованою. Вона служила і московітам, і османам, і навіть полякам.

Витворена в результаті революції нова українська еліта дала про себе знати в період націоналізму. Вона стала головним ферментом формування новочасної української нації — принаймні на перших порах. Без цієї еліти української нації не було б. Або вона була б зовсім іншою.

Велика українська революція мала й неочікувані результати. Новосформована козацька еліта претендувала на високий соціальний статус не лише в українських землях. Вона почала здійс­нювати зовнішню експансію.

Місцем такої експансії для неї стала Московія. А особливо цей процес дав про себе знати на початках існування Російської імперії. Можна навіть сказати таке: українська козацька старшина й пов’язана з нею українська культурна еліта були одними з головних будівничих цієї держави. Принаймні Іван Мазепа, який потім для Петра І та його оточення став зрадником, зробив дуже багато для становлення імперії. Головним її ідеологом став Феофан Прокопович, під керівництвом якого в державі були здійснені значні культурні зміни, зокрема церковна реформа. Представники багатьох козацьких старшинських родів осіли в Петербурзі й стали частиною імперської еліти. Вони вважали Росію «своєю» державою. Адже українська еліта не лише мала доступ до високих державних посад. Культурна орієнтація цієї держави теж ніби була «українською». Державною релігією було православ’я, мовою державної комунікації мова, яка значною мірою формувалася під впливом української книжної мови. Навіть назва держави була взята в українців. Адже донедавна назва Русь чи Росія стосувалася переважно українських земель. Більше того — українські інтелектуали витворили легенду, що князівська руська династія, яка правила Києвом, потім «перейшла» до Москви. Така ідея знайшла відображення в київському «Синопсисі» (1674), який став підручником історії в школах Російської імперії у XVIII ст.

Однак конкуренція за «імперський пиріг» була дуже сильною. З українцями змагалися німці. Останні, будучи більш організованими, почали поступово відтісняти українців від «імперського пирога». Знаходило це вияв навіть на ідеологічному рівні. Набула поширення «нормандська теорія», згідно якої руська династія була германською. Це ніби відображувало реальний стан речей у імперській Росії кінця XVIII ст. та наступних років, коли династія царів була фактично німецькою за походженням, а німці відігравали помітну роль при царському дворі. Таким чином українська еліта програла «битву за імперію». У такій ситуації частина її представників відмовилася від «імперського проекту» й почала творити новий, фактично антиімперський проект — проект «Україна».