Чорна рада

Загублений руський світ

Перш, аніж говорити про революцію в Україні в другій половині XVII ст. і, зокрема, про Ніжинську чорну раду 1663 р., варто сказати про ті значні соціальні зрушення, які передували цій події.

У період Середньовіччя українські землі (переважно північні й західні) стали колискою держави, яка іменується Руссю чи Київською Руссю. Саме на українських землях знаходилася столиця цього державного утворення, Київ, а також важливі міські центри — Чернігів, Переяслав, Володимир (Волинський), Галич... Київська Русь була середньовічною імперією, яка, попри політичну роздробленість (що було характерним для тогочасних держав), залишалася відносно цілісним організмом — як у плані політичному, так і в плані релігійному, культурному. В межах цієї держави, яка в різних формах проіснувала близько п’ятисот (!) років, сформувалася своя цивілізація, котру можна назвати руською (не плутати з російською).

У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського. Тоді перестало існувати Королівство Руське, котре в нас продовжують іменувати кабінетним терміном Галицько-Волинське князівство. Колишні землі Русі були розібрані татарськими, польськими, литовськими та угорськими можновладцями. На колонізованих русичами угро-фінських землях, що опинилися в сфері політичного впливу татарської Золотої Орди, постало Велике Московське князівство, яке з часом почало претендувати на спадок Русі. Значну частину земель балто-чорноморського простору зайняло Велике князівство Литовське, де помітно переважало руське населення і яке значною мірою продовжило політичні й культурні традиції Русі Київської. Натомість Галичина була захоплена Польським королівством, а Карпатська Русь — Угорським. Ще одним уламком колишньої Русі стала Молдавія, яка виникла на південних землях Королівства Руського. Значну частину населення цієї країни становили слов’яни (русини). А в плані політичному й культурному Молдавія чимало запозичила в Руського королівства. Правда, з часом тут почали посилюватися волоські елементи. І поступово в цій країні слов’янські елементи перестали домінувати.

Не можна сказати, що в той час руська цивілізація як така перестала існувати на українських землях. Адже зберігалася тут православна церква, у діловодстві широко використовувалася т. зв. руська мова. Можна говорити й про існування руської етнополітичної свідомості — принаймні на рівні елітарному.

Із кінця XVI ст. до нас дійшов цікавий документ — заповіт волинського шляхтича Василя Загоровського. Про останнього варто сказати кілька слів. Він належав до родинного клану Загоровських, які мали володіння на теренах Волині. Це була відносно заможна й впливова шляхта, хоча в плані матеріальному поступалася магнатам, а в плані родовому — князям.

Василь Загоровський обіймав посади каштеляна брацлавського, королівського маршалака й володимирського городничого. Трапилося так, що він, вою­ючи, потрапив у полон до кримських татар. Не маючи змоги визволитися, Василь Загоровський написав у полоні в 1577 р. заповіт. Зрозуміло, це був прагматичний документ, у якому велася мова про те, як розпорядитися майном, котре належало автору зазначеного документа. Також давалися рекомендації щодо виховання дітей.

Цей заповіт є відносно відомим твором. Однак дослідники звертають на нього увагу як на документ педагогічної думки, адже в ньому була розписана система освіти для тогочасного шляхтича. Насправді, документ дає набагато більше інформації, у т. ч. і такої, яка стосувалася відносин між тогочасними шляхтичами й іншими верствами населення України.

Із документа видно, що Василь Загоровський добре знав своє господарство — де що в нього росте, що треба посадити, що впорядкувати і т. ін. Тобто вникав у господарські проблеми. Зараз таку людину ми назвали би менеджером.

Але не лише менеджером. Василь Загоровський був і меценатом. Він піклувався про православні храми — давав кошти на потреби Іллінської церкви в місті Володимирі (Волинському), а також для церкви у своєму маєтку в селі Суходоли.

Треба розуміти, що храм у ті часи — не лише місце для молитви. То було важливе місце комунікації, громадського життя. Також храми часто виконували роль освітніх осередків, адже при багатьох із них існували школи і навіть скрипторії. Такою, наприклад, була згадана Іллінська церква. Василь Загоров­ський спеціально виділяв кошти для місцевого дяка, аби той займався культурно-освітньою діяльністю. У заповіті читаємо: «І то для того дяку доброму більше [дається], щоб... дітей, котрих на науку йому будуть давати, й Богу й людям добрим удячно [науки] навчав, у церкві на книгах гаразд читав і співав, книги, яких церква пильно потребує, з доброго підняття щоб уставно писав, аби щотижня по три зошити правильно, справедливо й нефальшиво списував. А на рік півтораста зошитів...»[27]

Окрім того, Василь Загоровський виділяв кошти на те, що ми зараз назвали би соціальним захистом. При Іллінській церкві та церкві в селі Суходоли він фундував шпиталі, в кожному з яких могло перебувати по двадцять чоловік. Правда, не треба плутати шпиталь і лікарню. У той час шпиталями називали притулок для бідних і немічних.

Також Василь Загоровський у своєму заповіті говорить про те, що потрібно уникати утисків підданих. Передаючи в управління власні маєтності своїй дядині, він пише: «...щодо підданих моїх її милість, пані дядина, має застерігати, аби утримувалися без утиску та зайвин од урядників. А що в часі жнив у них робота важка є, по двоє жати із дому ходять, на те, їх потішаючи, щонеділі, поки озимину та ярину обіжнуть, її милість, пані дядина, має веліти давати їм випивати по бочці пива, аби не лихословили, а справедливо згадували, до церкви в неділю і в кожне свято аби ходили, молячись Богу-Сотворителю, і в усьому ­добре чинили»[28].

Отакі колись були в Україні експлуататори-«кровопивці»!

Шляхтичі збройно обороняли свої володіння й водночас займалися господарюванням. Вони намагалися надмірно не експлуатувати підданих. Навіть іноді задобрювали їх — особливо тоді, коли ті виконували важку роботу. Займалися шляхтичі також благодійністю, допомагали нужденним — з цією метою, зокрема, створювали шпиталі.

Виявляли вони турботу й про церкву православну. Це була важлива інституція, яка єднала «верхи» й «низи», сприяючи консолідації суспільства.

Василь Загоровський не був винятком. Подібним чином діяли й інші руські (українські) православні шляхтичі. Звісно, всіляке траплялося, виникали й конфлікти між представниками різних станів. І все ж можна сказати, що в той час на українських землях був певний соціальний консенсус.

Однак цей консенсус виявився зруйнованим. Важливу роль у цьому руйнуванні відіграв релігійно-культурний чинник. У заповіті Василя Загоровського можна знайти вже перші ознаки цього руйнування.

Зокрема, автор заповіту говорить про те, як навчати своїх синів. Спочатку їх має вчити православний дяк «руському письму» й «віри своєї». Потім їм треба підшукати «бакаляра», тобто випускника якогось європейського університету, котрий би навчав латинської мови. А після цього Василь Загоровський пропонував віддати синів «до науки єзуїтам у Вільні», тобто у Віленський єзуїтський колегіум, який з часом став академією[29].

Справді, єзуїти добре навчали своїх вихованців латинської мови. А її знання відкривало непогані кар’єрні можливості для шляхтичів. Адже щоб посідати державні посади в Речі Посполитій, треба було знати латину. Це була мова культури, римо-католицької церкви, міжнародного спілкування. Нею в багатьох європейських державах велася документація.

Звісно, Василь Загоровський не допускав покатоличення своїх дітей. Він говорить, щоб вони «закону грецького (тобто православ’я. — П. К.) ніколи аж до смерті своєї не покидали». Але бажання та реалії — не одне й те саме.

Діти православних шляхтичів, навчаючись у католицьких школах, так чи інакше долучалися до «латинського світу». Особливо успішно покатоличували їх єзуїти, що мали численні добре організовані школи. Не дивно, що через якихось два десятки років серед Загоровських було чимало католиків.

Українські православні шляхтичі, князі, перебуваючи під впливом більш діє­вої, конкурентної західної («латинської») культури, відходили від свої віри, а в плані етнічному долучалися до поляків. У такій ситуації вони, будучи gente rutenus, стали natione polonus, тобто, усвідомлюючи своє українське коріння, пішли на службу до Польської держави й до «польського народу». У політичному плані ці люди стали усвідомлювати себе поляками і, зрештою, ополячилися.

Через десять років після написання заповіту Василя Загоровського, у 1587 р., з’явилася невелика за об’ємом полемічна книжка Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», де є твір «Календар римський новий». Автор, зокрема, звертає увагу, що в Русі-Україні панами є католики, які відзначають релігійні свята за «новим римським календарем». Натомість підданими є православні, які живуть за своїм «старим» календарем. І ось на календарному ґрунті виникають конфлікти. Пани хочуть, щоб свята відзначалися «по-новому», і змушують до цього селян. «Чоловік бідний, убогий, — писав Герасим Смотрицький, — котрий від праці рук своїх у поті лиця мусить їсти хліб свій і з тієї праці та поту мусить себе задовольняти й давати пану, що йому накажуть, звик був від предків своїх віддавати, що належало Богу і що належало пану, тепер уже в жодний спосіб того гаразд учинити не може. Пан йому каже давати у святі дні Богу до честі та хвали, згідно звичаю давнього церковного, робити належно. Боїться і Бога, боїться і пана, мусить більшого відкинутися, а меншому служити. Бо про Бога чув, що є довготерпеливий і вельми милостивий, а про пана відає, що є короткотерпеливий і трохи милостивий. Коли на його тіло поведуть, то вола заберуть напевне»[30].

У наведеному твердженні Герасима Смотрицького є перебільшення. У той час далеко не всі шляхтичі на українських землях стали католиками. Тут ще залишалося чимало православних магнатів і шляхтичів. Та все ж спостерігалися тенденції їхнього покатоличення й полонізації.

На початку XVII ст. ці тенденції стали достатньо вираженими. У 1610 р. син Герасима Смотрицького, Мелетій, писав у своєму відомому полемічному творі «Тренос», що від православної церкви й від Русі відійшли русько-українські князівські та шляхетські роди, зокрема надзвичайно могутній рід Острозьких: «Де тепер той безцінний камінець — карбункул, як світильник світляний, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила — дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив?» Згадавши рід князів Острозьких, Мелетій Смотрицький звертає увагу на покатоличення інших русько-українських князівських родин: «Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші без числа, котрі вичисляти по одному було б довго!»[31] А після цього він говорить про покатоличення впливових шляхетських родин: «Де попри них інші неоціненні мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу російського — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші?»[32] У ще одному своєму полемічному творі, «Апології» (1628 р.), Мелетій Смотрицький запитував, чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні?

Деякі дослідники вважають, що в цьому «лементі» Мелетія Смотрицького є перебільшення. Далеко не всі представники названих родів стали католиками, до того ж окремі князівські й шляхетські роди продовжували зберігати «чистоту православ’я». Зрештою, сам Мелетій Смотрицький в згаданій «Апології» говорив про збереження елітарних структур Русі: мовляв, маємо повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів; також маємо преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство; а ще — великі братства по містах.

Мелетій Смотрицький був далеко не єдиний, хто порушував питання втратою Русі своєї еліти. До нього звертався Ісайя Копинський у своєму листі-посланні до князя Яреми Вишневецького (1632 р.)[33]. Останній зрікся православ’я і став католиком, що викликало несприйняття Ісайї. Автор згаданого послання спеціально акцентував увагу на тому, що в минулі часи руська (українська) еліта була православною і що православну віру не можна називати «хлопською».

Ця проблема була помітно ускладнена Берестейською церковною унією 1596 р. Остання розколола як «верхи», так і «низи». Частина православних князів і шляхтичів прийняли унію, інша частина — ні. Те саме можна сказати про духовенство, міщанство й селянство.

Дуже точно тодішню ситуацію описав Іван Франко. «...Русь, — зазначав він, — тратила віру в себе саму, тратила почуття власної гідності і тої натуральної живої солідарності, яка держить при купці всяку живучу суспільність і ненастанно обновлює, подвоює її сили; Русь привикла оглядатися все на других; жебрати, запобігати чиєїсь ласки, унижуватися і коритися без потреби, мірити життя і суспільні справи вузькою міркою особистого утилітаризму. Все, що було серед неї живіше, пройняте духом і бажанням ширшого, горожанського життя, покидало її, не почуваючись не до якої вини, бо чуло, що покидає секту, а не суспільність»[34]. Щоправда, такі процеси відбувалися не лише в Речі Посполитій. Те саме спостерігалося в Карпатській Русі, де місцева руська еліта мадяризувалися. Дещо пізніше подібні процеси відбулися в Молдавському князівстві й Румунії. Український етнос ніби став «обезголовленим», без своєї провідної верстви.

Поступове розмивання руської (української) еліти, її покатоличення й полонізація мали для України сумні наслідки. Уже на середину й другу половину XVII ст. значна частина української соціальної еліти стала католицькою (передусім це стосувалося земель Речі Посполитої). У XVIIІ ст. соціальна еліта Правобережної України переважно ідентифікувала себе як поляків — навіть тоді, коли залишалася уніатською.

Наприклад, один із творців Польської конституції від 3 травня 1791 р. Гуго Коллонтай походив із руської (української) родини. Його предки навіть спонсорували деякі уніатські видання Почаївського монастиря. Однак сам Гуго, ставши людиною польської культури, виступав за те, щоб полонізувати українських селян. Те саме можемо сказати про національного героя Польщі Тадеуша Костюшка. Родина Костюшків належала до руської шляхти Берестейщини. Правда, батько Тадеуша вже був католиком. Зате його мати дотримувалася уніатського віровизнання. Також уніатською була родина матері видатного польського поета-романтика Юліуша Словацького. Його навіть хрестили в уніатському храмі.

Релігійні та культурні відмінності між «верхами» й «низами» в Україні (переважно Правобережній), що склалися у XVII—XVIIІ ст., вели до руйнування того суспільного консенсусу, який існував до того часу. Пани-католики, котрі вважали себе поляками, дивилися на своїх підданих як на іновірців і взагалі як на чужинців, з якими не варто церемонитися.

У першій половині XVII ст. йшло інтенсивне освоєння полонізованими шляхтичами й шляхтичами-поляками лісостепових і степових просторів сучасної України. Освоєння це відбувалося переважно за рахунок руських селян. Цікаво відзначити такий, здавалось би, парадоксальний факт. Польські селяни, переселяючись тоді на українські землі, переходили на руську (українську) мову й приймали православну віру.

Саме тоді склався в Україні стереотип, що пан — це католик і поляк, а селянин — русин (українець) і православний. Старий руський світ був зруйнований...

Натомість на теренах сучасної Центральної України почав формуватися «новий світ» зі своєю елітою. Умовно його можна назвати українським.

Згадане освоєння родючих лісостепових і степових просторів на теренах сучасної України мало для магнатерії та шляхти Речі Посполитої два боки медалі. З одного боку, на цих землях вирощувалася велика кількість зернових, значна частина яких експортувалася в країни Західної Європи. Русь-Україна в той час стає, образно кажучи, житницею Європи. А це давало можливість магнатам і шляхтичам, що колонізували ці простори, серйозно збагатитися.

Взагалі для шляхти Речі Посполитої Україна стала землею, яка «тече медом і молоком». А період першої половини XVII ст. уявлявся їй як «золоті часи». І справді, в той час Річ Посполита стала сильною та заможною державою.

Але багатства зіпсували її еліту. Магнати й шляхта поступово деградували. Вони втрачали колишній бойовий дух. У країні набула значного поширення корупція. Чимало шляхтичів, а особливо магнатів, що мали землі в Україні, не займалися господарюванням, а передавали управління маєтками євреям-орендаторам, тим самим забезпечуючи собі безтурботне й сите життя. Зрозуміло, орендатори не особливо церемонилися з селянами, намагаючись їх максимально експлуатувати. Це, відповідно, породжувало невдоволення.

З іншого боку, Річ Посполита не мала військових сил, які захищали би новоосвоєні лісостепові й степові простори від набігів кримських татар. Останні відносно легко проникали навіть на терени Волині й Галичини, не кажучи вже про Поділля й Київщину. Функцію захисту цих земель поступово почали перебирати українські козаки. Відповідно, останні почали претендувати на статус, який би ставив їх на один рівень зі шляхтичами. Адже вони, як і шляхтичі, були людьми військовими.

Таким чином, магнатерія і шляхта, яких «зіпсувало» багатство, не встигли оглянутися, як у них виріс серйозний конкурент. На українських землях у першій половині XVII ст. почала формуватися альтернативна до шляхетської козацька соціальна еліта. У 1620—1630-х рр. вона заявила про себе, піднявши низку повстань.

Ця еліта, на відміну від шляхетської, дистанціювалася від католицизму й унії та виступила в ролі «захисників православ’я». Водночас козаки починають претендувати на роль продовжувачів державних і соціально-політичних традицій Давньої Русі. Такі претензії бачимо, наприклад, у «Протестації» київського православного митрополита Іова Борецького, у «Вір­шах на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» та деяких інших творах того часу.

Виникнувши на слов’яно-тюркському пограниччі, українське козацтво, попри домінування в ньому слов’янських елементів, ввібрало в себе й чимало елементів тюркських. Серед козацьких провідників-повстанців були люди тюркського походження. Таким був Тарас Трясило (Федорович) і, ймовірно, Павло Бут (Павлюк). Існували також відомі козацькі роди тюркського походження. Наприклад, Кочубеї. Козацькі повстанці 20—30-х рр. XVII ст. мали певні зв’язки з кримськими татарами й отримували від них допомогу. З часом кримсько-татарський чинник почав відігравати помітну роль у протистоянні козаків, з одного боку, й шляхти та магнатів, з іншого.

Таким чином, на східних околицях Речі Посполитої з’явився новий соціальний стан — козаки. Останні не були задоволені своїм становищем. Вони не вважали себе «простими гречкосіями», а претендували на статус, який дорівняв би їх до шляхетства. Натомість шляхта не поспішала поступатися їм «місцем під сонцем».

Козаки, як і шляхтичі, були «людьми при зброї». А це дозволяло їм втручатися в політичне життя, тиснути на владу. Козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. якраз і були таким тиском. До того ж козаки мали певні зв’язки з іноземними державами. І при певних обставинах могли розраховувати на допомогу ззовні.

Все це разом узяте давало козакам змогу стати гегемоном соціальної революції. Що, власне, й сталося.