Чорна рада

Хмельницький — але не той

Після Чорної ради під Германівкою почався процес деградації Гетьманської держави. На те були різні причини. По-перше, на чолі цього державного утворення опинилася молода людина без належного політичного досвіду. На час обрання Юрія Хмельницького гетьманом йому було близько 19-ти років. Не відзначився він ні військовим, ні управлінським талантом. Враховуючи те, що молода Українська держава ставала лише на ноги і за її плечами не було тривалої державно-політичної традиції, обрання на гетьмана Юрія Хмельницького не могло не створити проблеми. По-друге, нова козацька еліта, як уже говорилося, теж не відзначалася політичною досвідченістю. Її представники, здебільшого, керувалися вузькостановими чи навіть егоїстичними інтересами і, як правило, не здатні були піднятися до розуміння інтересів загальнодержавних. Тому козацька старшина не відзначалася згуртованістю, творила різноманітні угруповання-партії, які жорстко конкурували між собою, часто міняючи політичну орієнтацію — нерідко в залежності від зовнішньої кон’юнктури. По-третє, Гетьманат став полем змагань великих геополітичних гравців — Речі Посполитої, Московії, а також Османської імперії й Кримського ханства. Кожен із цих гравців так чи інакше втручався в справи цієї держави, намагаючись взяти її під свій контроль. Це зовнішнє втручання не могло не вести до її дезінтеграції.

Одним із перших кроків козацької старшини, яка привела до влади Юрія Хмельницького й реально керувала Гетьманською державою, стало розірвання домовленостей із Виговським. Останній (про це вже йшлося) погодився полишити гетьманську булаву при умові, що буде збережений Гадяцький договір. Але на початку жовтня 1659 р. у Жердевій долині неподалік Трахтемирова відбулася козацька рада, на якій прийняли рішення добиватися відновлення договору 1654 р. українських козаків із московітами, сподіваючись, що він краще забезпечуватиме станові права козацької старшини, ніж договір Гадяцький. Одним із головних прихильників укладення такого союзу став дядько Юрія Хмельницького, Яким Сомко. На раду прибув він із загоном, набраним із лівобережних полків. Окрім Сомка, на Юрія Хмельницького мав чималий вплив генеральний осавул Іван Ковалевський, який теж орієнтувався на Московію[157].

Ці люди наївно вірили, що їм вдасться домогтися від московської сторони суттєвих поступок. Тому від імені новообраного гетьмана спрямували до князя Олексія Трубецького, який очолював московські війська на українських землях, свої вимоги, котрі іноді іменують Жердівськими статтями. У них передбачалося поновлення Березневих статей 1654 р. Говорилося, що на українських землях не повинно бути московських військ, окрім Києва. А ті, московські війська, які будуть сюди приходити, мають перебувати під командуванням гетьмана. Цар не повинен приймати якихось листів з України, якщо вони не завірені гетьманською печаткою й підписом. Тим самим перекривалася можливість для різних доносів, котрі могли б іти з боку незадоволених гетьманом старшин. Гетьман, згідно цих вимог, мав бути лише один на обидва боки Дніпра. Його мали обирати козаки. Цар лише формально затверджував би це обрання. Гетьман мав право приймати іноземних послів. Правда, про переговори з ними повинен був повідомляти царя. Говорилося й про те, що «права та вольності і надання від великих князів руських та їхніх милостей королів польських і панів благочестивих всякого стану, духов­ному та світському, подані здавна і тепер, аби свою вагу мали і ні від кого, як світські, так і духовні, не були порушені». Йшлося в цих вимогах і про церковні питання. Зокрема, про те, що Київська митрополія має зберігати підпорядкування Константинопольському патріарху[158].

Загалом вимоги старшини, подані московітам, були ширші, ніж пункти Гадяцького договору. Вони забезпечували державну самостійність Гетьманщини, передбачаючи лише конфедеративний зв’язок із Московією. Однак часто буває, що благими намірами вистелена дорога до пекла.

Воєвода Трубецькой прийняв козацьке посольство, очолюване Петром Дорошенком. Однак запросив Юрія Хмельницького на особисті переговори. Гетьман, щоправда, побоювався пастки[159]. Але зрештою зважився на це і поїхав на них до Переяслава із невеликим супроводом. Цим і скористався Трубецькой. 27 жовтня 1659 р. він організував Генеральну військову раду, на якій були відсутні полковники із Правобережної України. Основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. До того ж рада відбувалася в присутності 40-тисячного московського війська, яке, безперечно, справляло вплив на старшину[160].

На раді знову обрали Юрія Хмельницького гетьманом. Але останнього змусили підписати сфальсифіковані московською стороною Березневі статті 1654 р. Цей документ перетворював Гетьманщину в структуру, яка входила до складу Московської держави, маючи незначні автономні права.

Статті значно обмежували владу очільника Гетьманської держави. Його не можна було обирати без дозволу царя. Окрім того, передбачалося обов’язкове затвердження гетьманської кандидатури московським правителем. Гетьман не мав права здійснювати дипломатичні зносини із іноземними державами, самостійно вступати у війну або надавати комусь військову допомогу. Зате на перший виклик царя він мусив посилати військо. До того ж гетьман не мав права призначати або усувати полковників без царської згоди, що значно обмежувало його владу.

Також, у відповідності з цим документом, передбачалося розміщення московських військ і воєвод не лише в Києві, а й у Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані. Це були головні міські центри як на Лівобережжі, так і на Правобережній Україні. Перебування в них московських військ забезпечило б контроль царя за територією Гетьманщини. Реалізація цього пункту стала б важливим кроком на шляху інкорпорації автономної Української держави до складу Московії.

Проте московітам мало було контролю військового й підпорядкування царю гетьмана. Необхідно було забезпечити й релігійно-культурний контроль. Тому прописувалося, що Київська митрополія підпорядковуватиметься Московському патріархату й, відповідно, прописувалася заборона київському митрополиту висвячуватися в Константинопольського патріарха[161].

Нові домовленості гетьмана з царем передбачали й видачу московітам Виговського та всієї його родини. Справді, деяких родичів колишнього гетьмана було схоплено. Доля їх була незавидною. Дехто з них був страчений, дехто опинився в Сибіру. Однак Виговського схопити не вдалося. Він продовжував боротьбу. Із вірними йому військами екс-гетьман у кінці 1659 р. через Хмільник і Полонне відступив до Степані й Дубна. У межиріччі Горині й Случі Виговський став на зимові квартири. А вже в 1660 р. спробував узяти реванш.

Король Ян Казимир надав колишньому гетьману посаду київського воєводи, яка, за великим рахунком, була номінальною, оскільки Київ знаходився в руках московітів, а землі Київського воєводства практично не контролювалися владою Речі Посполитої. Однак ця посада забезпечувала Виговському місце в сенаті. Водночас вона давала йому можливість втручатися в справи Гетьманщини, тому що значна частина її земель якраз входила до складу Київського воє­водства. Виговський вів переписку з козацькими старшинами, сподіваючись повернути собі владу[162].

Тим часом Московія розпочала експансію на терени Правобережної України, намагаючись нанести сильний удар Речі Посполитій. До цього були підключені й козацькі війська, підпорядковані Юрію Хмельницькому.

З Києва на захід вирушила армія московітів, що нараховувала від 40 до 60 тисяч чоловік на чолі з боярином Василем Шереметьєвим. Під Фастовом до них приєдналися українські козацькі частини під командуванням Тимофія Цицюри — заклятого ворога Виговського. Юрій Хмельницький, зібравши основні свої сили (до 40 тисяч чоловік), мав доганяти Шереметьєва на південно-східній Волині, в районі міста Любара.

Натомість армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. До складу цього війська входили також вірні колишньому гетьману Виговському козаки. Польське командування вирішило перехопити ініціативу й не дати возз’єднатися військам Василя Шереметьєва та Юрія Хмельницького. Ставка робилася на те, щоб їх розбити поодинці, а також використати невдоволення серед козаків політикою Московії.

Об’єднаним військам Речі Посполитої й кримських татар вдалося не лише зупинити просування військ під керівництвом Шереметьєва, а й взяти їх у потужне кільце. Правда, московіти намагалися прориватися до Чуднова.

Після цього частина військ Речі Посполитої, а також татарська кіннота й кіннотники Виговського зупинили війська Юрія Хмельницького під Слободищами. Між цим селом та містечком Чуднів у жовтні 1660 р. відбулася жорстока битва. Потужний удар об’єднаних військ приголомшив молодого гетьмана. До того ж у козацькому таборі поширилася думка, що Шереметьєва уже розбито. Це, безперечно, стало для козаків деморалізуючим чинником. Ще одним деморалізуючим чинником було те, що проти них воювали козаки-кіннотники Виговського. Юрій Хмельницький, не маючи ні належного військового досвіду, ні сили волі, повівся під час битви не найкращим чином. Замість того, щоб зайнятися організацією оборони, він став молитися. Навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з цієї кривавої січі. Щоправда, подібні вияви релігійності у той час не були чимось незвичним. Воїни, життя яких було непевним, часто зверталися до Бога.

Хоча козакам Юрія Хмельницького в битві під Слободищами вдавалося стримувати натиск противника й навіть досягати деяких успіхів, їхнє становище лишалося складним.

Аби врятувати ситуацію й не втратити військо, козацька старшина вирішила піти на переговори з поляками. Вона вмовила деморалізованого Юрія Хмельницького зробити це. Хоча він ніби опирався. Певну роль відіграло й надіслане з польського табору послання Виговського, який говорив про необхідність розриву стосунків із московітами. Та й серед старшини були такі, що не проти були це зробити. Зрештою, спрацювало також те, що Юрій Хмельницький був не в захваті від своїх союзників-московітів. Зокрема, воєвода Шереметьєв відзначився різкими випадами на адресу молодого гетьмана, заявляючи, що тому краще було б пасти гусок, а не керувати військом[163]. До табору військ Речі Посполитої був посланий Петро Дорошенко, який швидко домовився про перемир’я.

Про бої під Слободищами та зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана стало відомо в козацьких військах, що підлягали Цицюрі. Почався їхній розклад. Козаки масово полишали табір. Зрештою, й сам Цицюра перейшов на бік Польщі. Правда, цей перехід виявився недобрим для козаків. Значну частину з них полонили татари, які воювали разом з поляками. Останні дозволили своїм союзникам таке зробити. То була плата ясиром за допомогу.

Становище московських військ стало безвихідним. Була прийнята капітуляція Шереметьєва, який від імені царя відмовлявся щодо претензій московітів на землі Гетьманщини й зобов’язувався вивести з них московські війська. Даючи такі запевнення, цей полководець перебільшив свої повноваження. Потрапивши в кримський полон, він так і не повернувся з нього, оскільки в Московії чекала на нього жорстока кара.

Хоча польська сторона обіцяла, що московських ратників відпустять, кримські татари полонили їх, як і козаків. У цій битві пропало велике московське військо. Масштаби поразки московітів були майже такі, як і в битві під Конотопом. Не даремно в Москві знову почалася паніка[164].

У результаті переговорів між Юрієм Хмельницьким і його оточенням, з одного боку, та поляками, з іншого, 17 жовтня 1660 р. був укладений Слободищенський (або Чуднівський) договір.

Гетьманщина входила до складу Речі Посполитої на приблизно таких умовах, як це колись передбачалося Гадяцьким договором. І все ж у порівнянні з останнім Військо Запорозьке та їхній гетьман втрачали деякі права. Зокрема, в договорі було відсутнє положення, що стосувалося Руського князівства. Це суттєво обмежу­вало права Гетьманщини як автономної одиниці в складі Речі Посполитої.

Водночас накладалося чимало зобов’язань на Юрія Хмельницького. Він повинен був відступити від московського царя й визнати протекцію польського короля, повернутися зі своїм військом на землі Гетьманщини, звільнивши її фортеці від московітів. Якщо ж на Січі виникне бунт, то гетьман має його придушити. Козаки під його керівництвом не повинні нападати на володіння Кримського ханства доти, поки триває дружба між ханом і польським королем.

Були в договорі пункти, які стосувалися окремих козацьких полководців та військових частин. Так, прощалися попередні провини переяславському полковнику Тимофію Цицюрі, який натомість повинен був повернути зброю проти московітів і довести свою вірність польському королю. Ніжинському й Чернігівському полкам наказувалося не визнавати владу московітів. У противному випадку Юрій Хмельницький мав виступити проти них.

Також була вимога й про те, що не лише гетьман, а й його піддані мають присягнути польському королю перед присланими комісарами[165].

Виговський не полишав надії отримати гетьманську булаву. Він осів на Поділлі, в місті Барі, яке мав у своїй власності, очікуючи на слушний момент. Звідси вів таємні переговори з козацькими старшинами і навіть із самим Юрієм Хмельницьким[166].

Де-факто Слободищенський договір розділив Гетьманщину на кілька частин. Правобережні полки знаходилися під керівництвом Юрія Хмельницького й підлягали Речі Посполитій. Лівобережні залишилися під владою Московії. Щодо Запорізької Січі, то вона проводила самостійну політику.

Юрій Хмельницький усвідомлював, що не здатний утримувати гетьманську булаву. Тому шукав шляхів зректися цього становища й піти в монастир. Зробити це було нелегко, адже частина старшини робила ставку на нього. До того ж, як уже зазначалося, на нього працювала слава батька. Влаштовував Юрій Хмельницький також польську сторону. Деякі впливові польські політики наполягали на тому, щоб він лишався гетьманом — їм, зрозуміло, потрібен був слабкий козацький провідник.

9 грудня 1660 р. у Корсуні на козацькій раді Юрія Хмельницького знову обрали гетьманом. Хоча йому висловили чимало претензій, зокрема те, що через нього збунтувалися деякі значні старшини. Тут же йому представники польської сторони настирливо пропонували зробити генеральним писарем, тобто главою уряду, Павла Тетерю[167]. Останній незадовго перед тим служив у польського короля Яна Казимира. Тетеря в той час дотримувався пропольської орієнтації. Враховуючи все це, можна його трактувати як людину, що представляла польські інтереси в козацькому таборі[168].

Юрію Хмельницькому, як уже зазначалося, довелося воювати зі своїм дядьком Якимом Сомком. Останній мав підтримку з боку лівобережних полків та Москви. Переяслав, де знаходилася резиденція Сомка, став центром опозиції до Юрія Хмельницького. Сомко був досвідченіший та мудріший від свого племінника. Восени 1661 р. Юрій Хмельницький пішов війною на свого дядька під Переяслав, залучивши до цього кримського хана Мехмеда Гірея. Проте взяти місто їм не вдалося. Намагалися вони взяти й Ніжин, але теж безуспішно. Для татар, зрозуміло, це також був похід за ясиром. Вони набрали полоняників на Лівобережній Україні, доходили аж до Стародубщини й московських володінь[169]. Ймовірно, розміри ясиру були чималими. З цього приводу літописець Феодосій Софонович зазначав: «...много попустошила орда і в неволю побрала»[170]. Звісно, такі речі негативно позначалися на авторитеті Юрія Хмельницького.

Навесні 1662 р. Юрій здійснив ще одну спробу придушити опозицію, але його війська, посилені польськими й татарськими загонами, зазнали поразки від Сомка, підтриманого московськими військами князя Григорія Ромодановського. На березі Дніпра у 1662 р. відбулася грандіозна битва. У вирішальний момент татари покинули Юрія Хмельницького, переправившись через річку. Розгром гетьманських військ був повний. У літописі Самовидця написано, ніби Юрій Хмельницький втратив більше двадцяти тисяч воїнів і що від смороду трупів важко було приступити до Дніпра[171]. Певно, в цьому повідомленні є перебільшення. Але те, що втрати справді були значними, можна не сумніватися.

Московське військо разом із козаками Сомка спробувало розвинути успіх і переправилося на правий берег Дніпра. Однак Юрій Хмельницький, зібравши залишки своїх військ і заручившись підтримкою татар, дав відсіч нападникам. Ті змушені були вернутися на Лівобережжя[172]. Щоправда, гетьману довелося розплачуватися з татарами ясиром.

Не мав Юрій Хмельницький успіхів і на дипломатичній ниві. Він послав до Варшави низку посольств, проте вони не досягли якихось результатів. Уряд Речі Посполитої вичікував. Таємні спроби гетьмана налагодити відносини з московітами виявилися теж невдалими. Зрештою, цар мав можливість обирати з кількох претендентів — Якима Сомка, Івана Брюховецького та Василя Золотаренка[173]. Московська влада непогано грала на конкуренції між претендентами на гетьманську булаву, знаходячи для себе чималу вигоду. Адже ця конкуренція послаблювала владу гетьмана й давала можливість московітам втручатися в українські справи.

Всі ці негативні чинники посилювалися ще й чинниками соціальними. Згідно з Гадяцьким договором, на українські землі в свої маєтки могли повертатися колишні власники. Відповідно, це створювало соціальну напругу, що виражалася у виступах проти військ Речі Посполитої. Такі виступи спостерігалися в Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві.

Восени 1662 р. Юрій Хмельницький остаточно вирішив зректися влади. Зібравши старшинську раду в Корсуні, гетьман заявив, що не може йти шляхом свого батька через молодість та недосвідченість, а також «брак фортуни». І що хоче піти в ченці.

Старшинська генеральна рада, на якій обрали гетьмана, відбулася на початку 1663 р. Претендентів на гетьманську булаву вистачало. Однак вибори виграв Павло Тетеря, який одружився з удовою брата Івана Виговського, Данила. Правда, відносини між Виговським і Тетерею не склалися. Наступного 1664 р. Тетеря, остерігаючись, що Виговський може підняти проти нього повстання й зайняти його місце, наказав розстріляти свого суперника[174]. Така, на жаль, була «логіка» боротьби за владу в тодішній Українській державі.

Юрій Хмельницький, зрікшись гетьманства, відійшов на другий план. Він постригся в ченці й під іменем Гедеона перебував в Ірдинському монастирі в Корсуні, де невдовзі став архімандритом. Проте він не розірвав зв’язків із зовнішнім світом і політичною боротьбою. У 1664 р. гетьман Тетеря, вбачаючи в особі Юрія Хмельницького конкурента, заарештував його й відправив до ув’язнення в Мальборкський замок. У цьому замку, колишній твердині німецьких хрестоносців, як правило, тримали політичних в’язнів. Тут колишній гетьман, ймовірно, перебував до 1667 р. Бо вже в січні 1668 р. Юрій Хмельницький брав участь у Генеральній раді козацької старшини Правобережжя, де погодився з орієнтацією Петра Дорошенка на турецький протекторат. Але через кілька місяців уже підтримав Дорошенкового суперника Михайла Ханенка. У 1669 р. Юрія Хмельницького взяли в полон буджацькі татари. Спочатку його як полоняника відправили в Аккерман, а потім — у Константинополь, де ув’язнили в замку Сдикуле. У в’язниці він перебував тривалий час — до 1677 р., що не могло не позначитися на його здоров’ї, зокрема психічному. Звільнивши Юрія Хмельницького, турки намагалися використати колишнього гетьмана у власних політичних цілях — для свого утвердження на теренах Правобережної України. Тут Юрій Хмельницький, як «князь» і «вождь Війська Запорозького», отримав резиденцію — місто Немирів. Він спирався на військову силу татар і турків, будучи маріонеткою в їхніх руках. Тодішня діяльність Юрія Хмельницького мала відверто деструктивний характер, вела до вилюднення Правобережної України. Будучи психічно неврівноваженою людиною, цей новоявлений «вождь Війська Запорозького» вдавався до жорстоких вчинків. Ніби це стало причиною того, що його покровителі, турки, не витримали й стратили Юрія Хмельницького в Кам’янці-Подільському в 1681 р. Проте існують інші версії щодо подальшої долі цього нещасливого сина «великого Богдана». Ніби його в цьому році відправили до Стамбула, а далі — в один із православних монастирів на Егейському морі. Є навіть екзотична версія, що він помер у якійсь чернечій обителі на Мальті. Наскільки правдиві наведені версії — можна сперечатися. Загалом же в біографії Юрія Хмельницького є чимало білих плям[175].

Однак нас мало цікавить діяння цього козацького лідера після 1663 р. Нам цікаво, яке значення мало його зречення з гетьманства. Власне, до 1663 р. Юрій Хмельницький (хай і формально) залишався гетьманом і Правобережної, і Лівобережної України. Звісно, його непродумані союзи спочатку з московітами, а потім з поляками сприяли розділенню Гетьманщини по обидва боки Дніпра. Але все ж Юрій Хмельницький, зігрітий променями слави «великого Богдана», сприймався багатьма як козацький вождь «обох Україн». Тому спочатку він, уклавши союз із московітами і маючи владу на Лівобережжі, прагнув підпорядкувати Правобережжя. Пізніше, вступивши в союз з поляками й отримавши владу на Правобережжі, намагався підпорядкувати Лівобережжя. Після того, як Юрій Хмельницький зрікся гетьманства, розподіл Гетьманату на лівий берег і правий став не лише реальністю, а й, у певному сенсі, фактом юридичним. Кожен берег почав обирати свого козацького провідника. І хоча ідея Гетьманату «по обидва боки Дніпра» продовжувала жити, а дехто її прагнув реалізувати, як, наприклад, Петро Дорошенко[176], вона чим далі, тим більше ставала ефемерною. Завдяки сину «славного Богдана» Україна розділилася. І цей розподіл дає знати про себе по день сьогоднішній. Звісно, можна сказати, що це не лише вина Юрія Хмельницького. Але в цю справу він зробив значний внесок.

Варто згадати: син за батька не відповідає, природа іноді «відпочиває» на дітях, яблуко від яблуні недалеко падає.