Чорна рада

Самійло Величко: «нейтрально» про Ніжинську чорну раду

Найбільшим козацьким літописом вважається Літопис Самійла Величка[352]. Твір цей є загадковий, як і, зрештою, особа автора. Перші відомості про себе Величко відносить до 1690 р. Тоді він, за його ж словами, служив у Василя Кочубея, який був писарем при гетьмані Івані Мазепі. Напевно, Величко походив із козацького середовища. Служба в канцелярії вимагала від нього належної освіти. Тому він міг навчатися в Києво-Могилянській академії. Перебуваючи на службі, Величко, схоже, був посвячений у різні державні справи.

Важко сказати, чи писав він літопис на замовлення свого пана, чи це була його власна ініціатива. Імовірно, цю роботу Величко від свого патрона не приховував. Після страти Кочубея літописець теж, напевно, зазнав покарань і пережив кількарічний арешт. З 1715 р. перебував при дворі сина свого колишнього покровителя. Там, на Полтавщині, у селах Диканька й Жуки, він дописував літопис. Окрім того, Величко також займався перекладом з німецької мови об’ємного твору «Космографія»[353].

Одне слово, цей літописець був освіченою людиною, з чималим життєвим досвідом. А це дало йому можливість створити монументальну історичну працю. На титульній сторінці літопису зазначена дата — 1720 рік. Очевидно, саме тоді Величко почав працювати над твором. Літопис описує події, що відбувалися з 1648 по 1700 рік. Оригінальна назва твору звучить так — «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, Гетьмана військ запорозь­ких, вісім літ точилася, а близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі, з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну віршами у своїй книзі «Війна домова» названій. Нині ж коротко стилем історичним і наріччям малоросійським, оправлено й написано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська запорізького, в селі Жуках, повіту полтавського, року 1720»[354]. Тобто уже в назві Величко дає зрозуміти, що він не був свідком описуваних подій, а сотворив свій літопис на основі свідчень інших авторів.

Величко свідомо зосереджується на козацькій війні з поляками, творячи великий наратив. Що було до цієї війни, його ніби й не цікавило. Він цілком відсікає попередню історію. Це один із найяскравіших прикладів того, що козацькі інтелектуали «зовсім ігнорували києво-руську тематику»[355].

З назви роботи видно, що історіософія Величка мало чим різниться від історіософії Грабянки. Тут так само звертається в першу чергу увага на діяння Хмельницького. У заслугу йому ставиться звільнення від поляків і те, що він підпорядкував козаків московському царю. Ідейна близькість літописів Грабянки й Величка є зрозумілою, адже писалися вони приблизно в один і той самий час людьми одного кола — представниками козацької лівобережної старшини, які загалом мали москвофільську орієнтацію.

Хоча зустрічаються моменти, що роблять дещо відмінними ці два твори. Величко виявляв більшу прихильність до радикальних елементів серед козацтва. Тому він, наприклад, симпатизує Запорізькій Січі, чого, в принципі, не зустрічаємо в Грабянки, який доволі критично ставився до запорожців. Через те інтерпретація у Величка Ніжинської чорної ради є більш поміркованою чи «нейтральною». Принаймні тут не знаходимо негативних оцінок діяльності Брюховецького. Навіть у Самовидця оцінка цього діяча видається більш критичною.

Користолюбства й владолюбства, зосередження на вузькоегоїстичних інтересах Величко не приймає. Літописець прагне знайти ідеальну спільноту, якою для нього стає представлена в позитивному плані Запорозька Січ — інституція, де кожен вільний у своїх діях, має право голосу, хоча й підлягає загальній дисципліні. Величко навіть знаходить виразника своїх поглядів — Івана Сірка.

Але звернемося до зображення Величком Ніжинської чорної ради. У роялістському дусі представлена ініціатива її скликання. Тут є сенс навести слова літописця: мовляв, у 1663 р. «пресвітлий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Росії самодержець, прийнявши в себе бажання Брюховецького стати гетьманом і подання за нього від Ромодановського, зволив грамотою своєю монаршою, писаною до полковників, всієї старшини і всього Запорозького війська і посланою у Ніжин через нарошного полковника, і звелів їй, старшині, та всьому війську учинити собі на цьому боці Дніпра одного гетьмана з двох кандидатів: Брюховецького або Сомка»[356]. Тобто автор не звертає увагу на ті інтриги, боротьбу, що велися між двома претендентами на гетьманську булаву перед Чорної радою. Мова ведеться, власне, лише про те, що цар дав дозвіл на проведення виборів козацького очільника. При цьому навіть не говориться, що ці вибори мали б відбуватися не на старшинській, а на чорній раді. Що це таке — невідання літописця чи свідоме замовчування? Як на нашу думку, то все-таки друге.

У Літописі, незважаючи на його великий об’єм, про вибори Брюховецького сказано дуже коротко. У ньому немає опису драматичних моментів Ніжинської чорної ради. Ось, власне, як подані ці події: «За тим монаршим через грамоту указом і дозволом, коли з’їхалися в Ніжин на раду полковники і вся старшина цьогобічна з іншим городовим товариством, то стали в раді у полі під Ніжином, і чи ж бо вільними голосами, чи ж бо через ховані вчинки, згоди й намови вибраний і поставлений гетьманом цьогобічним Іван Брюховецький, той, який з Петром Дорошенком служив за старшого слугу при гетьмані Богдані Хмельницькому... Від Хмельницького він відійшов до Запорозької Січі, жив там кілька років, добре відзначившись, і був у ласці всього низового війська. Потім вийшов із Січі на Україну і доступився так... гетьманства»[357].

Взагалі з цих слів складається враження, що ніякої Чорної ради під Ніжином не було: на вибори з’їхалися городові, тобто реєстрові, козаки. І відбувалися ці вибори «вільними голосами». Ось на них і був законно обраний гетьманом Брюховецький.

Літописець спеціально акцентує увагу на тому, що новообраний гетьман служив у Хмельницького — а це для нього, безперечно, позитив. Говориться й про перебування Брюховецького на Запорізькій Січі — ще один позитив.

Та все ж Величко, віддавши «данину позитиву» щодо Брюховецького, осуджує його за розправу над Сомком та його соратниками. Причому, за його словами, вони не здалися добровільно, а були «зрадливо схоплені». Ось як про це говориться в літописі:

«Тоді, на тій Ніжинській раді, коли учинений був гетьманом Брюховецький, зрадливо схоплено полковника переяславського й наказного гетьмана Сомка, а з ним його друзів — ніжинського полковника Васюту, чернігівського — Оникія та деяких інших старшин, що трималися Сомкового боку, — їх відведено на ув’язнення в Ніжинський замок. І як то в лядській приказці — два коти не можуть між собою жити в однім мішку, — так і Брюховецький, обійнятий недугою злоби й гніву і ненавидячи рівного собі Сомка, легко винайшов, як старший, деякі причини, через які йому, Сомкові, більше в живих бути не дозволено»[358].

Отже, для Величка боротьба між Сомком і Брюховецьким — це боротьба за владу. І той, хто програв у цій боротьбі, мусив загинути. І хоча літописець осуджує вбивство Сомка, але й ставиться з розумінням до цієї ситуації.

Цікавим моментом у Літописі Величка є те, що тут стверджується про можливе бажання Сомка відновити Гадяцьку угоду. Правда, подається це в тому контексті, що Брюховецький написав донос царю на Сомка, звинувативши його в такій крамолі. У творі про цю подію вказане наступним чином: «Так само й те було донесено царській величності від Брюховецького на нього, Сомка, з товаришами, що той начебто мав у себе комісію, або Гадяцькі пакти, постановлені і вже поприсяжені в 1659 році Виговським з поляками,— вони дісталися Сомкові при розгромі Виговського під Хмельником 1659 року... І коли б Сомко був поставлений гетьманом, то мав начебто на тому стояти, щоб Мала Росія лишалася під державою великого московського государя на тих Гадяцьких пактах. А коли б того не учинено, то й він, Сомко, начебто інакше мав чинити»[359]. Щоправда, про бажання Сомка відновити Гадяцьку угоду й на основі її побудувавши відносини Гетьманщини з московським царем, Величко, як бачимо, говорить з непевністю. Але те, що він про це говорить, свідчить про багато що. Принаймні про те, що ідеї Гадяцької угоди були популярні серед козацької старшини. А деякі її представники були не проти їх реалізувати.

Далі в Літописі говориться, що ніби завдяки доносу Брюховецького йому вдалося отримати санкцію царя на страту Сомка і його соратників. Правда, щодо існування цього донесення у Величка теж певності немає. Однак все ж він говорить про нього. «Цьому донесенню (коли воно було), — пише Величко, — легко повірено і прислано з Москви до Брюховецького швидкий указ згубити Сомка з товаришами, знищивши всі колишні його вірні служби. При цьому указі і згідно з бажанням Брюховецького він, Сомко, з полковниками — ніжинським Васютою і чернігівським Оникієм — були забиті мечем посеред ринку [...] вересня у місті Ніжинського полку Борзні, а інших, менших, товаришів та їхніх друзів відіслано в заслання на Москву»[360]. Такі діяння літописець осуджує, вдаючись навіть до біблійних алюзій. «Брюховецький [...], — зазначає він, — відправивши таке злостиве і шкідливе для душі дійство і зрадівши, що не має собі противенця (як Іродіада після вбивства Хрестителя), від’їхав на короткий час з Борзни до Гадячого...»[361]

Після цих слів Величко вдається до моралізаторства, осуджуючи діяння гетьманів. Для нього вони всі — «губителі». «Погляньте отут, малоросійські сини, — говорить літописець, — на нещастя матері вашої і крайню погибель вітчизни вашої! Коли вже щезли горделиві й високодумні тодішні козацькі властолюбці і чварні войовники, руйнівники вашої вітчизни і вас самих нещадні губителі Виговський і полтавський Пушкар, перейшли вже після них Хмельниченко й Сомко, вже й треті народилися, подібні до тих гетьмани й губителі ваші — Тетеря й Брюховецький!»[362] Отже, винні всі гетьмани, що боролися за владу. Окрім, звісно, Богдана Хмельницького.

Ці міркування звучать емоційно й гарно. Однак наскільки такий підхід варто сприймати? Звісно, перерахованих гетьманів можна оцінювати по-різному, виходячи з тих чи інших критеріїв, зокрема політичних. Але в моральному плані вони вартували один одного. Це були діти свого часу й тих обставин, які тоді склалися в Україні.